Археологія України - Залізняк Л.Л. - Пам'ятки ранньосередньовічного Криму

На території Кримського півострова відомо понад 300 пам'яток доби раннього Середньовіччя. Це міста й фортеці, селища, храми й монастирі, виробничі центри та різноманітні могильники. Значна частина цих пам'яток активно вивчається археологами ще від XIX ст. Протягом останніх десятиліть значний внесок у їх дослідження зробили Є.В. Веймарн, А. І. Айбабін, А. К. Амброз, І. А. Баранов, В. Л. Миц та ін. Специфікою Криму є значна кількість римських і ранньовізантійських писемних свідчень про події, що відбувалися на півострові. Це дає можливість доволі чітко пов'язати згадані у джерелах ті чи інші народи та племена з археологічними реаліями.

Більша частина ранньосередньовічних пам'яток Криму належить своєрідній спільноті, що склалася внаслідок синтезу римсько-візантійської культури міст Південної Таврики та Боспору з культурами різноетнічних варварських народів. Серед останніх були не лише місцеві гірські племена, а й прийшлі кочові та напівкочові народи, що потрапляли до Таврики протягом усієї доби Великого переселення народів.

Початок цьому процесові було покладено вторгненням племен готського союзу під час так званих Скіфських воєн 60—70-х років III ст. Сліди руйнації цього часу помітні на більшості міст і поселень, а також на римському військовому посту в Хараксі. Могильники прибульців другої половини III—IV ст. складаються з ґрунтових або вирубаних у скелі склепів, ґрунтових простих чи підбійних могил. Такий поховальний обряд, всебічно досліджений на могильниках Інкерман, Озерне, Заморське, властивий переважно сармато-аланам. Поховання германців представлені виключно кремаціями на могильниках поблизу с. Курортне та на Чатирдазі, причому в першому випадку тілоспалення були перекриті невисокими кам'яними курганами. Тілоспалення поширені й на біритуальних могильниках у долині р. Чорна та на Гераклейському півострові, а також у долині річок Бельбек, Харакс та ін. Поряд із кремаціями у ямах, кам'яних урнах, амфорах, ліпних і гончарних посудинах тут зафіксовані й тілопокладення. У деяких могилах небіжчики лежали в дерев'яних колодах або були загорнуті в кошму. Дно могильної ями було посилане вугіллям чи крейдою. У складі інвентарю переважала імпортна червонолакова кераміка (глечики і миски), хоча трапляється також місцевий гончарний і ліпний посуд, а також світлоглиняні амфори інкерманського типу. Жіночі поховання супроводжувалися фібулами, браслетами, перснями, різноманітними підвісками, чоловічі — деталями поясного набору та кінського спорядження, зброєю. Знахідки довгих мечей, бойових сокир та частин щитів пшеворського типу підтверджують інфільтрацію до Таврики готів.

Поява у Причорномор'ї гунів у 70-х роках IV ст. фіксується впускними похованнями кочовиків у кургани на рівнинній частині півострова, а також похованнями в античному склепі (Донузлавське городище). Небіжчики супроводжувалися характерними гунськими речами: важкими стрілами, казанами, поліхромними прикрасами. Поблизу с. Миролюбівка виявлено багате поховання гунського вождя. Небіжчика супроводжував кінь, збруя якого також була прикрашена у поліхромному стилі.

Міграція гунів призвела до зміни ситуації у регіоні. Після розгрому союзу германських племен значна частина міського населення переселилася на Дунай та в Італію. В подальшому спостерігався відтік готів і станів із Криму у складі гунського об'єднання. Водночас відбуваються зміни у господарстві: орне землеробство на схилах гір витісняє відгін не та присадибне скотарство, а також садівництво і виноградарство.

У другій половині V ст. частина готів залишила Таврику і переселилася на Таманський півострів. Саме в цей час переривається функціонування могильників Ай-Тодор і Чатирдаг. Припускають, що зникнення кремацій спричинило поширення серед готів Південної Таврики християнської релігії та відповідних поховальних звичаїв.

Близько середини VI ст. ситуація у Криму стабілізується, що пояснюється входженням його до складу Візантійської імперії та припиненням гунських набігів. Пам'ятки V—VII ст. утворюють компактну групу в Байдарській долині, у горах між ріками Альма і Чорна, а також на південному узбережжі Таврики. Поселення Південно-Західного Криму супроводжуються катакомбними могильниками Скалисте, Ески-Кермен, Інкерман, Чуфут-Кале, Лучисте, Суук-Су та ін. Ці могильники складаються із поховальних споруд трьох типів: фунтових склепів-катакомб, підбитих та простих могил. Зазвичай кількісно переважали склепи. Зокрема, на могильнику Скалисте, дослідженому Є. В. Веймарном у 1959—1961 pp., із 848 поховальних споруд зафіксовано лише 37 підбійних і вісім ґрунтових могил. Розміри прямокутних поховальних камер склепів — від 2,5 х 2 до 3 х 2,6 м, довжина дромоса 2—4,5 м. Переважна більшість поховань справлена у колодах. Склепи були родинними кладовищами, тому небіжчики, як правило, лежали у кілька ярусів.

Протягом першої половини VI ст. ліпний посуд у поховальному інвентарі повністю витісняється гончарним (переважно глеками). Чоловічі поховання супроводжувалися поясними наборами, інколи зброєю (мечі та кинджали, щити, луки тюркського типу й сагайдаки зі стрілами), кінським спорядженням (вудила із псаліями). Для жіночих поховань типові широкі пояси з масивними срібними пряжками, антропо- та зооморфні прикраси. Використовувалися також браслети, скроневі кільця, парні пальчасті фібули та намиста з металу, напівдорогоцінних каменів і скла. Очевидно, протягом VI—VII ст. населення Таврики зберігало культурні зв'язки з германцями у Центральній Європі, звідки сюди потрапляли гепідські та остроготські пряжки.

Від другої половини VII ст. візантійська торевтика домінує у некрополях Південного Криму: стають типовими поясні геральдичні набори, пряжки з хрестами, зображеннями левів та людських облич тощо. Певні зміни відбуваються й у поховальному обряді, що пов'язано із християнізацією Кримської Готії: з'являються могили із західною орієнтацією, а на небіжчиках — натільні хрести й амулети.

Вважається, що катакомбні могильники належали гото-аланському населенню або аланському з незначною домішкою германського етносу. Відомо, що за часів Юстиніана І кримські готи й алани виступають як федерати Імперії.

Тиск варварських племен на кордони Візантії змусив уряд ужити заходів щодо зміцнення старих оборонних споруд Херсонеса і Боспора, а також будівництва нових укріплень. Візантійською адміністрацією Таврики у VI ст. створюється складна система захисту кордонів, орієнтована у найбільш небезпечному напрямі — з боку степу. Вона складалася з "довгих стін", які закривали проходи до гірських долин, заселених гото-аланами, і низки опорних пунктів поблизу цих проходів. Такими гірськими фортецями є Каламіта, Ескі-Кермен, Мангуп, Сюйрен, Чуфут-Кале, Бакла. Опорними пунктами Імперії на узбережжі були Алустон і Горзувіта. Крім того, на березі будується ще один порт — Сугдея. У Херсонесі та інших містах візантійськими зодчими споруджуються храми.

У першій половині VIII ст. у зв'язку з масовою міграцією на територію Криму малоазійських греків виникає низка пам'яток провінційно-візантійської культури. Нині відомо більш як 40 сільських поселень, укріплених і печерних монастирів, а також храмів і могильників з плитчастими похованнями. Водночас у гірських районах набуває розвитку виробництво будівельної і тарної кераміки: відкрито близько 25 гончарних комплексів із двоярусними горнами. На поселеннях досліджено невеликі одно- та двокамерні житла, споруджені з бутового каміння і перекриті черепицею. У центрі поселення містився храм. Типова сільська церква являла собою видовжену у плані однонефну базиліку. Одночасно з сільськими каплицями з'являються триапсидні храми значно більших розмірів, інколи багато прикрашені мозаїкою (Тепсень, Партеніт, Судак та ін.).

Близько середини VII ст. частина Східного Криму, в тому числі й Боспор, підпадає під владу Хозарського каганату. До Таврики переселяються із Приазов'я та Північного Кавказу болгари й алани. На основі культури прибульців у цей час формується салтівська культура. Сьогодні відомо більш як 100 поселень і 10 ґрунтових могильників давньоболгарського типу. Серед найбільш ранніх — поселення Тау-Кипчак, на якому виявлено 24 напівземлянки та 10 наземних будинків. Пізніше кількісно переважають саме наземні житла з кам'яними стінами і печами, близькі за формою до провінційно-візантійських споруд (Тепсень, Тиритака, Кордон-Оба, Героївка). Керамічний комплекс представлений візантійськими амфорами, піфосами та столовим посудом, тоді як кухонна кераміка залишалася сіроглиняною салтівською.

Пам'ятки з характерним матеріалом салтівської культури відкрито під час розкопок у Більбекській долині, Ласпі, Партеніті, Алушті, Фуні, Мангупі, Судаку, Баклі та інших поселеннях. Частина болгар приймає християнство, про що свідчать поява склепів візантійського типу, в яких салтівці ховали своїх небіжчиків, та будівництво християнських храмів на ряді поселень.

З посиленням влади Хозарського каганату переривається функціонування візантійської системи оборони. Хозари встановлюють контроль над Гірським Кримом, поступово відбудовуючи напівзруйновані візантійські оборонні споруди. Залишки будівельної діяльності часів хозарського панування виявлені на Мангупі, Алустоні, Киз-Кермені, Судаку та ін.

Ранньоболгарська культура зникає близько середини X ст. унаслідок хозаро-візантійських війн. Посилення у гірських та приморських районах візантійської адміністрації після падіння Хозарської держави сприяло активізації контактів ранніх болгар з аланським і грецьким населенням. На цій основі в подальшому сформувалася єдина етнокультурна спільнота.

Таким чином, на зламі нашої ери на півдні Східної Європи склалося кілька латенізованих культур, які увібрали в себе елементи місцевих старожитностей раннього залізного віку, поєднавши їх із кельтськими рисами. Протягом середини — третьої чверті І ст. н. е. нащадки зарубинецьких племен широко розселяються в лісостепу й на півдні лісової зони, інтегруючись із германськими, балтськими та фракійськими племенами. На рубежі II—III ст. досить різнорідні пам'ятки змінюються генетично пов'язаними з ними київською та зубрицькою культурами, носіями яких, очевидно, були венети Тацита. Значний вплив на них справила поліетнічна черняхівська культура з певними провінційно-римськими рисами, що вважається археологічним втіленням "держави Германаріха".

У першій половині V ст. спостерігається згасання черняхівської культури, викликане еколого-демографічною кризою й експансією гунів. Водночас відбуваються зміни Й у середовищі її північних сусідів, які в основному зберегли свою соціально-економічну структуру. З виникненням на цій основі празької, пеньківської і колочинської культур є підстави стверджувати про завершення процесу спільнослов'янського етногенезу. Очевидно, розвиток слов'янської спільноти відбувався доволі динамічно — починаючи з 512 р. візантійські автори фіксують появу склавінів і антів на лівому березі Дунаю. Основна експансія племен празької і пеньківської культур була спрямована в Центральну Європу та Подунав'я, тоді як колочинські групи рухалися переважно на північ. До початку VII ст. назви венети і анти, дані цим племінним групам їхніми сусідами, поступово поглинаються самоназвою "слов'яни".

Празька культура (склавіни) відіграла основну роль у формуванні культур літописних князівств останньої чверті І тис. н. е.: райковецької — на правому і волинцевсько-роменської — на лівому берегах Дніпра. Своєю чергою, на основі райковецьких пам'яток виникає культура ранньої Києворуської держави.

Більшість етнокультурних та соціально-економічних процесів, що сприяли виникненню слов'янської спільноти, а згодом і Київської Русі, відбувались у тісній взаємодії з іншими як осілими (балти, германці, кельти, фракійці), так і кочовими народами і племенами (сармати, гуни, болгари, хозари). Значний вплив на розвиток населення, що мешкало на території сучасної України, справили Римська, а згодом Візантійська імперії. На зламі VII—VIII ст. розвиток східнослов'янського суспільства значно прискорили також активні контакти з великою Моравією та Хозарським каганатом.

Рекомендована література

1. Айбабин А. И. Этническая история ранневизантийского Крыма. Симферополь, 1999.

2. Археология Украинской ССР: В 3 т. Киев, 1986.

3. Баран В. Д. Давні слов'яни. Київ, 1998.

4. Баран В. Д., Козак Д. Н., Терпиловський Р. В. Походження слов'ян. Київ, 1991.

5. Гавриіпухин И. О., Обломский А. М. Гапоновский клад и его культурно-исторический контекст. Москва, 1996.

6. Горюнов Е. А. Ранние этапы истории славян Днепровского Левобережья. Ленинград, 1981.

7. Давня історія України: У 3 т. Київ, 2000. Т. 3.

8. Козак Д. Н. Етнокультурна історія Волині (1 ст. до н. е. — IV ст. н. е.). Київ, 1992.

9. Крым, Северо-Восточное Причерноморье и Закавказье в эпоху средневековья (IV— XIII вв.). — Археология. Москва, 2003.

10. Магомедов Б. В. Черняховская культура. Проблема этноса. Люблин, 2001.

11. Максимов Е. В. Зарубинецкая культура на территории УССР. Киев, 1982.

12. Обломский А. М. Днепровское лесостепное Левобережье в поэднеримское и гуннское время. Москва, 2002.

13. Обломский А. М., Терпиловский Р. В. Среднее Поднепровье и Днепровское Левобережье в первые века нашей эры. Москва, 1991.

14. Плетнёва С. А. От кочевий к городам. — МИ А. 1967. № 142.

15. Приходнюк О. М. Степове населення України та східні слов'яни (друга половина I тис. н. е.). Київ; Чернівці, 2001.

16. Русанова И. П. Славянские древности VI-VII вв. Москва, 1976.

17. Седов В. В. Восточные славяне в VI—XIII вв. — Археология СССР. Москва, 1982.

18. Славяне и их соседи в конце І тыс. до н.э. — первой половине 1 тыс. н. э. — Археология СССР. Москва, 1993.

19. Славяне Юго-Восточной Европы в предгосударствнный период. Киев, 1990. Степи Евразии в эпоху средневековья. — Археология СССР. Москва, 1981.

20. Терпиловский Р. В. Славяне Поднепровья в первой половине I тыс. н. э. Люблин, 2004.

21. Третьяков П. И. По следам древних славянских племен. Ленинград, 1982. Щукин М. Б. На рубеже эр. Санкт-Петербург, 1994.

22. Этнокультурная карта территории Украинской ССР в I тыс. н. э. Киев, 1985.