Історія зарубіжної літератури XVII - XVIII століття - Давиденко Г.Й. - 3. Мольєр — реформатор високої комедії

"Мізантроп" — найсерйозніша комедія Мольєра, над якою він працював довго і ретельно (1664—1666).

Дія п'єси відбувалася у Парижі. Молодий юнак Альсест надзвичайно вразливо ставився до будь-яких проявів лицемірства, підлабузництва та фальші. Він звинуватив свого друга Філінта у фальшивих лестощах по відношенню до інших людей. Нібито Філінт при зустрічі із людиною виявляв їй свою любов і прихильність, а щойно вона пішла, він навряд чи й пригадав її ім'я абощо. Альсестові не по душі така нещирість.

Я хочу щирості, щоб слово ні одно

Не вилітало з уст, як не з душі воно.

Філінт звик жити за тими законами, які панували у тогочасному світі: відповідати на ласку інших, незважаючи на справжнє ставлення до людини.

Для Альсеста це неприродно. Він не міг спокійно витримувати того, як люди звикли до улесливих розмов, компліментів, за якими насправді приховано найглибшу відразу. На його думку, не можна було поважати й любити всіх. Це чисте підлабузництво та фарс.

Шаноби на землі нема без переваги,

Хто поважає всіх, не знає той поваги...

У вас прислужливість — неначе крам роздрібний,

Мені ж загальний друг у друзі непотрібний.

У відповідь Філінт зазначав, що вони посідали певне місце у вищому світі, а тому мусили коритися його законам і звичаям.

Альсест проповідував життя без фальші, по правді, відчувати серцем і йти тільки за його покликом, ніколи не ховати своїх почуттів під маску.

Філінт — порядна людина. Він де в чому погоджувався із точкою зору Альсеста. Проте не завжди — як, наприклад, бути у тому разі, коли інколи доречніше і правильніше було помовчати і стримати свою думку

Буває — я прошу не брати цього в гнів

Коли розумний той, хто думку потаїв.

Філінт змусив Альсеста замислитися над тим, що відвертість і правдивість не завжди приносили користь.

Однак останнього не переконати. У його душі назрів конфлікт — він уже безсильний терпіти навкруг себе брехню, підступність і зраду.

Альсест — справжній людиноненависник, він над усе почав ненавидіти людську породу.

Філінт вражений: на думку Альсеста серед його сучасників небуло жодної людини, яка відповідала б усім вимогам його друга у плані моральності та доброчестя.

Філінт радить Альсестові бути більш поміркованим ...

І над натурою ви зглянтеся людською.

Хоч вади і гріхи у ній знайдемо ми,

Та як доводиться нам жити між людьми,

То треба у всьому додержувати міри

І до моральності не братись надто щиро.

Правдивий розум нам обачність каже мать

Бо навіть мудрістю не слід надуживать.

Альсестів друг приймає людей такими, якими вони є.

Всі оті гріхи, мені і вам відомі,

Людському родові властиві і питомі,

І ображатися чи сердитись мені,

Що вколо стільки зла, підступності, брехні,

-Це дивувать, чому жадна шуліка м'яса,

Чому жорстокий вовк, а мавпа хитра й ласа.

Філінт нарешті зрозумів, що приятеля не змінити. Проте для нього залишилоється дивним: яким чином такому правдолюбцеві вдалося знайти дівчину, любу серцю.

На місці Альсеста він зупинив би свій погляд аж ніяк не на Селімені. Йому більше до вподоби помірковані, порядні і розсудливі Арсіноя та Еліанта. Селімена — типова представниця свого часу, хвалькувата, егоїстична, самолюбива, гостра на язик тощо. Невже ж Альсест, який із таким запалом критикував світ, не бачив недоліків і вад своєї коханої?

Альсест кохав молоду вдову, знав її вади не гірше за інших, проте змагатися із ними йому було несила.

Він погодився із думкою Філінта про те, що йому варто було б пов'язати свою долю з Еліантою, та кохання, на жаль, ніколи не керувалосся розумом.

Розмову між двома друзями перервав прихід Оронта. Він виявив прихильність до Альсеста, проте останній навіть не звернув на нього уваги. Оронт просить його, зважаючи на освіченість та об'єктивність, героя бути справедливим суддею його літературних спроб у жанрі сонету. Альсест відмовлявся ("Великий маю гріх: Занадто щирий я у присудах своїх."), проте Оронт наполягав. Після прочитання Альсест, не зволікаючи й аніскільки не соромлячись, висловив свою думку про сонет. Вона повністю булшо негативна і настільки оголена, що могла образити навіть людину, яка до їдкої критики звикла.

Оронт не погодився з думкою цензора. Він переконаний, що його сонет, хоча був й не цілком довершеним твором, а проте не зовсім являв собою зразок бездарності. Не бажаючи мати Альсеста за ворога собі, Оронт на добрій ноті розтався з ним. Філінт передчував, до чого могла привести ця надмірна відвертість Альсеста. Оронт був не з тих людей, що так легко прощали образи.

Альсест прагне змінити внутрішню Селімену, інакше вони ніколи не могли бути разом.

Він звинуватив її в тому, що вона принаджували до себе занадто багато залицяльників, а час би вже й визначитися. Була з усіма ласкава, а давати надію усім не варто. Він зізнається ЇЙ у своїх почуттях, проте її дивувало, що робив юнак це дивним способом:

Це правда: ви новий собі обрали спосіб.

І на землі, мабуть, нікого б не найшлося,

Хто б свій доводив пал у сварках та гризні.

Отже, Альсест — "молодий чоловік, закоханий у Селімену", як він охарактеризований у переліку дійових осіб. Його ім'я — типове для літератури XVII століття штучне утворення, що перегукувалося із грецьким ім'ям Алкеста (Алкестида, дружина Адмета. яка віддала своє життя заради його спасіння від загибелі). Грецькою мовою "алке"— мужність, хоробрість, відважність, могутність, боротьба; "алкеіс" — сильний, могутній.

Однак, дія твору розгорталася у Парижі, у тексті згадувався суд для розгляду справ щодо образ знаті та військових чинів (утворений 1651 року), був натяк на інтриги у зв'язку із "Тартюфом" та інші деталі, які наголошували на тому, що Альсест — сучасник та співвітчизник Мольєра.

Водночас цей образ покликаний був втілити доброчинність, чесність, принциповість, проте доведену до межі, таку, що перетворювалася на ваду, яка заважала людині налагоджувати зв'язки із суспільством і перетворювала свого власника на людиноненависника.

Висловлювання героя щодо людей не були настільки гострими, ніж випади Се-лімени, Арсіної, інших учасників "школи лихослов'я".

Назва комедії "Мізантроп" вводила в оману: Альсест, здатний на пристрасне кохання, був меншим мізантропом порівняно з Селіменою, яка взагалі нікого не любить. Ненависть до людей з боку героя проявлялися завжди у конкретних ситуаціях, тобто мала обгрунтовані мотиви.

Показовим є наступне: якщо імена Тартюфа або Гарпагона набули у французькій мові ознак власних назв, то ім'я Альсеста, напроти: поняття "мізантроп" замінило його особистісне ім'я, однак воно змінило своє значення — стало символом не людиноненависті, а прямоти, чесності, щирості.

Мольєр, таким чином, розробив систему образів та сюжет комедії, щоб не Альсест тягнувся до суспільства, а суспільство до нього. Драматург закликав глядача замислитися, що ж змусило прекрасну та юну Селімену, розсудливу Єліанту, лицемірну Арсіною шукати саме його кохання, а розумного Філінта та преціозного Оронта — саме його дружби? Альсест не молодий, не вродливий, незаможний, у нього небуло зв'язків, його не знали при дворі, він не частий гість вишуканих салонів, не займається політикою, наукою або якимось мистецтвом. Без сумніву, у ньому привертало увагу те, чого позбавлені інші. Еліанта характеризувала цю рису: "Такая искренность — особенное свойство; / В ней благородное какое-то геройство". Щирість і складала домінуючу частину характеру Альсеста. Суспільство праг-ло знеособити його, зробити таким, як інші, водночас воно заздрить надзвичайній моральній стійкості цієї людини.

"Скнара"

Гарпагон — батько Клеанта та Елізи, закоханий у Маріану. Історію, яку розповідав ще Плавт, Мольєр переніс до сучасного йому Парижа. Гарпагон проживав у власному будинку, він багатий, однак надзвичайно жадібний. Його скнарість, дійшовши до найвищої межі, винищила всі інші риси особистості персонажа, стала визначальною домінантою його характеру. Саме вона перетворила його на справжнього хижака, що знайшло відображення у його імені, утвореному Мольєром від латинського harpago — гарпун (назва спеціальних якорів, якими у ході морських баталій підтягувалися ворожі кораблі напередодні абордажного бою; переносне значення — хапуга). Пристрасть до грошей зробили героя дратівливим, підозрілим.

Скнарість домінувала над іншими почуттями. Мольєр показав, наскільки небезпечною ця вада Гарпагона, наскільки страшною було влада грошей. Моральні принципи молодих героїв теж похитнулися. Валер, щоб домогтися руки Елізи, влаштовуюся до Гарпагона управляючим і усілякими способами вводив його в оману, прекрасно розуміючи, що це безчесно, однак виправдовував себе: "Хочешь или не хочешь, а приноравливайся к нужным людям. И если невозможно без лести войти к ним в милость, виноват не тот, кто льстит, а тот, кто любит лесть". Маріана готова стати дружиною Гарпагона, тому що розраховувала на швидку смерть старигана. Клеант чекав на смерть батька і брав участь у викраденні в нього шкатулки з грішми. Влада грошей настільки велика, що розплутати цей клубок протиріч могли виключно гроші.

Мольєр використав мотив таємниці народження героя, який отримав у XVIII столітті великої популярності у драматургії. Виявилося, що Валер та Маріана — діти Ансельма, справжнє ім'я якого — Томазо д'Альбурчі. Цей неаполітанський аристократ втратив свою родину під час корабельної аварії, і ось через багато років він знайшов сина і доньку, які й не підозрювали про те, що були родичами. Відтепер Маріані не потрібно шукати багатого нареченого, а Валер міг одружитися з Елізою і без посагу. Клеант пообіцяв Гарпагону повернути шкатулку з грішми, якщо той погодиться на його шлюб з Маріаною. Той погодився, висуваючи тільки одну додаткову умову: до весілля йому повинні пошити новий каптан.

3. Мольєр — реформатор високої комедії

— Розробив своє розуміння природи та призначення сміху: смішне варто видобувати із зображуваної дійсності; сміх, що викликає комедія, цінний не тільки сам по собі, він має впливати на суспільство — шляхом висміювання вад людей досягається їхнє виправлення, тому сміх набуває надзвичайного суспільного значення.

— Відобразив дійсність, вади людей.

— Використав у своїх п'єсах не тільки словесні образи, а ще й співи, музику, танці, що зумовило появу опери та балету.

— Наблизив мову комедій до розмовного стилю.

— Поділив персонажі на позитивних і негативних, зробив крок у напрямку до реалізму, утверджуючи тип так званого "багатозначного образу".

— Основним критерієм оцінки в комедіях французького драматурга був розум, здоровий глузд.

— Зображення героїв схематично, як універсальних типів.

— Поєднання комічного і трагічного, що надавало його персонажам особливої привабливості та виразності.

— Всеосяжність зображення реальності. У його п'єсах різнобічно висвітлювалося життя усіх представників суспільних прошарків.

— Домагання природної гри акторів, щоб глядач у сценічних персонажах міг впізнати себе.

— Розвиток техніки сценічної мови, в якій велику роль відігравав темп, інтонації, паузи тощо.

— Синтетична манера гри, тобто актор мусив уміти не тільки говорити, а й співати, танцювати, представляти пантоміми.

"Висока комедія", створена Мольєром, поєднувалася з трагедією багатьма своїми рисами: її головний герой охоплений, був як правило, величезною пристрастю, непереборною жагою — звідси його не менша, ніж у героїчного героя, цілісність, звідси ж суб'єктивна впевненість у правоті своїх дій.

Мольєр і світовий театр

Історичне значення творчості Мольєра визначаюся впливом його драматургії на розвиток французької комедіографії від Ж. Ф. Реньяра до П. О. Бомарше. вона дала поштовх народженню національної реалістичної драматургії в Англії (У. Конгрив, У. Уїчерлі, Г. Філдінг, Р. Шерідан), в Іспанії (Р. де ла Крус, Н. Ф. Де Моратін), в Італії (Дж. Джільї, Я.Неллі, К. Гольдоні), у Німеччині (X. Вейзе, ранні п'єси Г. Е. Лессінга, Й. В. Гете).

У сценічній історії п'єс Мольєра значне місце займали виставам сучасного французького театру.

Запитання для самоконтролю

1. Яке місце відводиться жанру комедії у ієрархії жанрів класицизму? Чим це було зумовлено?

2. Що вплинуло на формування Мольєра як творчої особистості?

3. Чи схвалював творчість великого комедіографа король? Що було цьому підтвердженням?

4. Чи дотримувався комедіатор вимог класицизму під час створення своїх комедій? Чим це зумовлено?

5. Чи справедливим було твердження про те, що Мольєр підніс комедію на новий рівень розвитку?