Історія світової культури - Левчук Л. Т. - 1. Китай. Китайська стародавність

1. Китай. Китайська стародавність

Кожний китаєць носить у собі неусвідомлене почуття значущості історії, влади минулого над сьогоденням. За цим стоять тисячоліття безперервного розвитку країни, що розташувалася на території Центральної та Східної Азії і в умовах географічної, а з часом і ідеологічно обґрунтованої відокремленості від інших культурних ареалів світу, створила унікальну культуру, яка протягом свого існування завжди була для багатьох народів живодайним духовним джерелом. Знахідки археологів свідчать, що територія сучасного Китаю входила в зону первісного формування людини сучасного вигляду, яка пройшла традиційні етапи свого початкового розвитку, позначені зміною знарядь праці та форм соціальної організації.

У другій половині II тисячоліття до нашої ери в середній і нижній течіях Хуанхе виникли перші стародавні державні об'єднання, зокрема рабовласницька держава Інь, завойована в XI столітті до нашої ери племенем чжоу. Чжоуська держава на початку VII століття до нашої ери розпалася на низку самостійних царств. Наприкінці III століття до нашої ери в Китаї виникла централізована імперія Цінь (221—207 рр. до н. є.), яку у 206 році до нашої ери змінила імперія Хань, що впала внаслідок гострої боротьби між внутрішніми політичними угрупованнями. Починається тривалий період міжусобиць: на півночі створюється царство Вей, на південному сході — царство У, на заході — царство Шу. Трицарство, позначене внутрішніми війнами й народними повстаннями, виснажило країну, полегшивши вторгнення до неї сусідніх племен (III ст.), їхню боротьбу за владу. Ці процеси збіглися з феодалізацією Китаю, здійснюваною шляхом привласнення панівною верхівкою землі й використання її як засобу закріпачення селян.

Наприкінці VI століття країна, зазнавши влади різних династій, вікового запеклого протистояння внутрішніх сил, кривавих зіткнень між місцевими та зайшлими володарями, була об'єднана під владою династії Суй, що встановила монопольну власність панівного класу на землю, зберегла існуючі форми експлуатації, стала проводити агресивну зовнішню політику, зокрема проти Тюркського каганату, корейської держави Когурьо, в'єтнамців. Смута, викликана протестом великих феодалів проти посилення центральної влади та прагнення імператора стати повним господарем країни, привела до влади династію Тан (618—907 рр.), яка виявилася сильнішою серед захисників спустілого імператорського престолу. її правління було затьмарене великим селянським повстанням під керівництвом Хуан Чао, що закінчилося жорстокою поразкою, але завдало відчутного удару державній організації феодалів, скинуло правлячу династію, створивши прецедент сприятливих умов для селянського господарювання.

Династія Сун, що стала до державного керма в 960 році, знову посилила феодальний і лихварський утиск, поклала колосальні витрати на утримання найманої армії, чиновництва та двору на плечі селянства, практично призвівши його до розорення. У XII столітті Північний Китай підкорюють племена кочівників-чжурчженів, у XIII столітті Китай завойовують монголи, іго яких тривало до 1368 року. Наприкінці правління наступної династії Мін (1368— 1644 рр.) спалахнуло селянське повстання, для придушення якого китайські феодали звернулися по допомогу до маньчжурських правителів. В результаті маньчжури встановили в Китаї панування своєї династії Цін (1644—1911 рр.).

Агресія капіталістичних країн проти Китаю в середині XIX століття закінчилася підписанням з ними кабальних договорів. З підпадінням країни під їхній вплив підіймається могутня хвиля народної боротьби, апогеєм якої стає Тайпінське повстання (1850—1864 рр.) — найбільша селянська війна в Китаї під проводом Хун Сюцюаня, Ян Сюціна проти династії Цін і маньчжуро-китайських феодалів та іноземних агресорів загалом. Завдяки допомозі СІЛА, Франції та Англії Цінам вдалося придушити рух тайпінів, продовживши таким чином своє феодальне панування ще на піввіку, хоча Китай уже рушив шляхом капіталістичного розвитку. Швидке перетворення його в напівколонію, тяжка поразка у війні з Японією стали останнім аргументом на користь нагальних суспільних змін. У країні розгорнувся революційний рух під керівництвом Сунь Ятсена. Під час Сіньхайської революції 1911— 1913 років було скинуто цінську династію, посилився антифеодальний та антиімперіалістичний опір. У 1921 році засновано Комуністичну партію Китаю. Буржуазно-демо-кратична за спрямуванням національна революція, розпочавшись у 1926 році, завершилася 1927 року тимчасовою поразкою революційних сил і встановленням контрреволюційної влади гоміньдану (національна партія на чолі з Чан Кайші), який став на захист інтересів поміщиків і буржуазії. Подолати гоміньданівську реакцію вдалося тільки після розгрому армією Радянського Союзу в 1945 році японської Квантунської армії, поверненням Китаю привласнених Японією ще в 1931 році його північно-східних земель. 1 жовтня 1949 року проголошенням Китайської Народної Республіки було підведено риску під громадянською війною, розв'язаною гоміньданівцями, що тривала з 1946 року аж до поразки їхніх збройних сил, завданої Народно-визвольною армією Китаю.

Сьогодні, коли далеко позаду залишилися перші кроки становлення Китаю як індустріально-аграрної соціалістичної держави, "рух за виправлення стилю в партії" з позицій маоїзму, політика "великого стрибка" в будівництві соціалізму, "культурна революція", КНР згідно з Конституцією 1982 року заявляє про себе як "соціалістична держава диктатури народу, керована робітничим класом та заснована на союзі робітників і селян". Вищим органом державної влади є Всекитайські збори народних представників.

Історія культури Китаю вивчена ще недостатньо, але незаперечним є факт існування на його території вже 500 тисяч років тому давньої людини — синантропа, рештки якої знайдені археологами в містечку Чжоукоудянь разом з кістками й кам'яними знаряддями ішньопалеолітичної, шаньдіндунської, людини. Як свідчать знахідки, шаньдін-дунці жили в печерах, займалися переважно рибальством і полюванням, носили одяг, були, мабуть, організовані в материнський рід.

Найбільш яскравою серед наступних ранніх неолітичних культур Китаю була культура Яньшао, що виникла в середній течії Хуанхе в V—IV тисячоліттях до нашої ери. Старанно відполіровані кам'яні й кістяні знаряддя, витончена кераміка, вражаюча складністю геометричного та зооморфного орнаменту й широкою гамою кольорів, соціально доцільне влаштування общинних поселень — такі основні її ознаки.

Культура Луншань, пізньонеолітична, продовжуючи розвиток землеробства й тваринництва, вдосконалення необхідних для них знарядь, характеризується, зокрема, появою гончарського круга, технічним поліпшенням процесу випалення глиняного посуду для врізноманітнення його кольорової палітри за рахунок сіро-чорної гами, явними фактами майнового та соціального розшарування. Соціальна диференціація виразно зафіксована в речовому наповненні могильників. Та при цьому для всього без винятку загалу протокитайців поховальний обряд був входженням у процес реінкарнації (відродження) і мав символічне значення. Спільним для нього було й побудоване на анімістичних уявленнях прагнення знайти кожному визначному культурному досягненню персоніфікований образ, що пізніше яскраво продемонструє міфологія: автором добування вогню шляхом тертя був оголошений Суйжень, будівництва куренів — Ючао, звичаю варити на парі хлібні злаки — Хуанді.

Стародавнім етапом історії культури Китаю вважається час із середини II тисячоліття до нашої ери до III століття, що об'єднав три великі епохи: племінних союзів — Шан-Іньського (XVIII—XII ст. до н. є.) і Чжоуського (XII— VIII ст. до н. є.), міст-держав (VIII—III ст. до н. є.) та імперії (III ст. до н. є. — III ст. н. є.). Пов'язана у своєму матеріальному вимірі з неолітичними племенами історично й географічно, а тому базована переважно на здобутках заплавного землеробства та еволюціонуючого тваринництва, культура іньців позначилася появою поряд із чумизою (просо) рису, першими кроками шовківництва й шовкоткацтва, розведенням буйволів (на м'ясо) та коней поряд з раніше одомашненими тваринами, поширенням колісного транспорту, розвинутою технікою бронзоливарного виробництва, прогресом гончарства, виготовленням і початком застосування металевих знарядь. У поселеннях нового типу з'явилися палацові та храмові будівлі на утрамбованих платформах з колонами-підпорами на бронзовому чи кам'яному фундаменті, міцні стіни створювали навколо міста гігантський захисний пояс. Основою щитів і бойових обладунків яньців були дерево та шкіра. Чотирикутні, обтягнуті шкірою щити вкривалися різноколірним розписом і лаком; деякі деталі захисного озброєння робили з бронзи та оздоблювали бірюзовою інкрустацією. Типовими шоломами були бронзові, відлиті у складних формах каски товщиною до півсантиметра, висотою 25—35 см, вагою до 3 кг, з трубочкою на маківці для кріплення султана. Бокові сторони шолома спускалися майже до плечей, захищаючи щоки й вуха, надлоб'я прикрашалося переважно стилізованим зображенням звіриної морди, відомим як маска тао-те — обличчя воїна ніби опинялося в пащі фантастичного створіння. Написи, знайдені на гадальних кістках та черепашачих панцирах, свідчать, що уособленням єдності суспільства був правитель-ван з титулом "Я — єдиний серед людей". Сила й міць Іньського царства оспівана пізніше в стародавній книзі пісень "Шицзін".

Царство Чжоу, що його заступило, перейняло культурні досягнення переможених попередників. Запозичується й розвивається виготовлення бронзових виробів, серед яких уперше з'являються пласкі чаші та блюда пань, виникають нові орнаментальні мотиви: "риб'яча луска", "черепиці", "завитки", сцени боротьби людини з твариною. З V століття до нашої ери на бронзових вазах, інкрустованих золотом, малахітом і бірюзою, починають зображати багатофігурні сцени святкувань, полювання, битв, різні споруди, тобто реальне життя; розповсюджуються ажурні вироби з напівпрозорого нефриту, розписні лаки, ювелірні прикраси, дзеркальця зі складними візерунками на зворотному боці, візерунчасті шовкові тканини, різьблене дерево. Виникають уявлення про систему містобудування, у трактаті "Чжоу-лі" викладаються принципи планування міст (поділ на квартали, виокремлення резиденції вана), встановлюються розміри будівель, стін та вулиць.

Познайомившися з металом і залучивши до роботи з ним майстрів-іньців, чжоусці швидко зрівнялися з ними в майстерності, із запозиченої писемності створили словесність у повному розумінні. Взагалі уживане китайцями письмо налічує більше 3000 років; із ранньої пори були відомі різні види знаків, що змінювалися, доки не стали "ключами" системи. Найархаїчніші з них — намальовані чи викарбувані на скельній поверхні людські фігури, які з плином століть стали стилізованішими. Від них беруть початок ієрогліфи (комбінація двох чи трьох піктографічних знаків), здатні відбивати складні дії, думки та поняття. Китайська писемність свідчить, що вже на перших етапах створення ієрогліфіки в китайців панувало образне мислення, бо формування піктограм, а тим більше ідеограм вимагало художньої уяви, винахідливості, фантазії. Ієрогліф містить у собі як раціональну, так і емоційну характеристику й має бути зрозумілим не лише авторові, а й усім. Це досягається саме завдяки його образній структурі.

Серед 5000 ієрогліфів, глибоко самобутнього витвору китайської культури, знайдених на святих кістках доби династії Шан, були й найдавніші з відомих китайських цифр. Засобом калькуляції давнім китайцям слугували лічильні палички — маленькі бамбукові прутики чоу. З них складали всілякі конфігурації для позначення різних чисел перед початком підрахунків. Використання цифрової десяткової системи почалося в Китаї здогадно в період VIII—V століть до нашої ери. Взагалі ж виникнення лічби в Піднебесній відносять до часів легендарного Жовтого імператора, якого вважають за першого імператора в історії країни.

Ця епоха стала й часом першого класового поділу суспільства: вільні протистояли залежним; за ваном у суспільній ієрархії йшли правителі спадкових володінь, потім — голови великих сімейно-кланових груп, далі — голови великих родин, за ними — простолюд. Поза ієрархією стояли раби. З поєднанням стародавніх анімістичних і тотемістичних уявлень у єдину систему давньокитайських вірувань у період Чжоу й відходом їх у план аксіоматичної периферії переконання, нібито старший у родоплемінній спільноті правитель-ван по смерті збільшує свою могутність, перетворює культ померлих предків на певне підґрунтя всієї релігійно-етичної системи Китаю. Так, Шанді (верховне божество), що вважався родоначальником ще іньців, вшановувався, перш за все, як предок і поступово злився із загалом обожнюваних попередників, давши місце культові Неба. Ставши традиційним уже в часи династії Шан, пояснення стихійних лих, порядку і безладдя, щастя і нещастя, життя і смерті як нагород, посланих Небом, лягає пізніше (XI—VIII ст. до н. є.) в основу вчення про "волю Неба", яке дає владу чи не дає її. З цього моменту влада правителя є обожнена диктатура рабовласницької аристократії. Паралельно формується уявлення про Всесвіт як цілісність, що створюється нескінченною боротьбою та взаємопроникненням двох начал: світлого й активного чоловічого — ян та темного й пасивного жіночого — інь визначаються п'ять першоелементів: вода, вогонь, земля, дерево й метал. Поширюється думка, що на квадратній землі, над якою міститься округле небо, Китай займає центральне місце. Відповідно до порядку у Всесвіті великі зусилля спрямовуються на унормування суспільного життя через декларації, маніфести, укази, зокрема прославлений "Великий закон про управління", де поряд зі стихіями характеризуються п'ять справ: як поводитися, говорити, бачити, чути, думати, викладаються основні принципи управління державою. Це було особливо важливим за умов співіснування в Піднебесній поряд із Чжоу численних самостійних держав, котрі його лідерство визнавали лише номінально.

З ослабленням Чжоу між ними починається боротьба за зверхність, та то був час і багатьох культурних знахідок: широко розповсюдилося зрошуване землеробство, у басейнах рік прокладалися численні канали, зародилась астрономія, почали розроблятися залізорудні родовища, виготовлялися різноманітні залізні сільськогосподарські знаряддя, зросла торгівля, а з нею — міста; активне ведення торгівлі викликало розвиток водного транспорту, народилася територіальна спеціалізація у виготовленні певної продукції. Повсюдне прагнення до встановлення єдиної економічної системи поступово витіснило з обігу різні за формою бронзові монети, привело до використання переважно однакових круглих у V—Ш століттях нашої ери. Постійна необхідність збройного захисту інтересів ворогуючих царств, кожне з яких прагнуло до гегемонії, зумовила посилення давньокитайської армії, комплектування й матеріальне забезпечення якої здійснювалося за рахунок сільських общин. Від цього часу армія починає існувати як конгломерат двох самостійних видів війська — колісничого й піхотного. Велику увагу тактиці їхньої співдії приділено в тогочасному "Трактаті про військове мистецтво". Були створені рухомі вишки для спостереження за ворогом та облогові драбини на колесах із закритими возами для людей (V ст. до н. є.). Посилення общинної верхівки за рахунок привласнення кращих земельних наділів висунуло її в коло вершителів політичної влади, протиставивши повновладній, обмежуючій єдиноначальність царя спадковій аристократії. Царі, боронячи своє право на абсолютну владу, пішли шляхом руйнування родоплемінних зв'язків — ввели територіальний принцип адміністративного поділу, надіславши в повіти чиновників із центру. Були проведені й прямі реформи для обмеження прав знаті та зміцнення позицій багатих общинників, зокрема заборонялося передання аристократами своїх привілеїв нащадкам. Відокремлення розумової праці від фізичної, поява на цьому ґрунті численних учених дали змогу рекрутувати з їхнього числа державних радників. Усі існуючі на той час філософські школи працювали над концепціями державного управління. Найбільш плодотворними стали зусилля двох із них, що вимріювали сильну централізовану державу, — конфуціанської та легістської.

Видатний мислитель світу Кун-цзи (вчитель Кун), в європейській літературі — Конфуцій (551—479 рр. до н. є.), створив учення, в якому етико-ритуальні норми здобували перемогу над міфологією й релігією, а основним змістом був ідеал соціальної гармонії та пошук засобів для його досягнення. Еталон філософ вбачав у правлінні легендарних доброчесних мудреців стародавніх часів, коріння всього — у порядку речей, заснованому на суворих соціально-політичних дистанціях. На перший план висувалося поняття "жень" (людинолюбство, гуманність), яким визначалися взаємини між людьми в суспільстві та сім'ї. Кожний повинен був виконувати свій обов'язок — і, бути вірним господареві — чжун, шанувати старших — сяо, дотримуватися всіх усталених обрядів, церемоній, правил поведінки — лі та вшановувати предків. За Конфуцієм, управляти — "виправляти імена" (чжен-мт), тобто кожного ставити на своє місце. У класичному конфуціанському творі "Лі-цзи", складеному вже на початку нашої ери, величезна кількість фіксованих правил зібрана в 49 главах і зводиться до вимог помірності, поваги до інших, особливо старших, гідності та пристойності, виваженості слів та вчинків. Обов'язковість першочергового їх виконання правителем і детальна обізнаність у них чиновництва ставила правителя під постійний контроль його ж сановників, зміцнюючи їхні соціальні позиції. Принцип "загальної любові" як основний у створенні ідеальної держави й суспільства відстоювала філософська школа Мо-цзи, представники якої вважали можливим урівнювання знаті й простого люду відповідно до їхніх здібностей і вміння поважати мудрість. Лепети на чолі з Шан Яном, прагнучи до посилення царської влади, стояли за деспотичну державну організацію, побудовану на принципі найсуворішої підпорядкованості, не пом'якшеної жодними патріархальними покровами. На владу мали працювати законодавство, метод нагород і покарань, система кругової поруки й загального стеження. Пізніше конфуціанець Сюнь-цзи, зблизивши легістські положення з нормами поведінки — лі, заклав основи для оновлення доктрини Кун-цзи.

Захищаючи право людини на вільне самовиявлення, виступали проти штучної ускладненості суспільного життя прибічники даосизму, концепція якого була викладена в основному лаоському каноні "Дао де цзім" та в інших трактатах і пов'язувалася зі школами Лао-цзи, Ян Чжу та Чжуан-цзи. Основне поняття "дао" розумілося даосами як природний шлях речей, не залежний ні від Бога, ні від людей, як загальний закон всесвітнього розвитку. Звідси й головна вимога — у всьому дотримуватися природного закону та не втручатись у визначені ним процеси. Лао-цзи наполягав на управлінні країною на основі "недіян-ня", коли сам правитель не має бажань, а малочисельний народ живе простими радощами родового суспільства, не переобтяжуючи себе працею й у свідомій ізоляції від інших держав. Водночас із філософією розвивалися й інші сфери знань: "Канон про гори й моря" поряд із фантастичними уявленнями містив дані з географії Китаю, трактат "Канон про внутрішнє" підсумовував медичні знання.

В цей час активно формувалися й естетичні традиції: Конфупій надавав великого значення естетиці поводження, мистецтву як способу гармонізації духу, реальність розглядалася конфуціанцями як те, що доступне лише символічному відбиттю й переживається "всередині". Слушним є твердження дослідників, що категорія "жень" (людинолюбство) вплинула на трактування людини в образотворчому мистецтві, наділивши його назавжди цим конфуціанським атрибутом, а поняття "благородний муж" — цзюньцзи — стало ознакою цілого жанру класичного китайського живопису: жанру "чотирьох благородних", "чотирьох цзюньцзи". Перші класичні в історії китайської культури описи процесу художньої творчості належать даосам. Зусилля конфуціанців, котрі пов'язували естетичні цінності з етичними вимогами, та представників даосизму, впевнених у єдності естетичного з природним, заклали основи китайської естетичної теорії. Та якщо прихильники Конфуцій, слідом за вчителем, убачали призначення мистецтва в його соціально-етичній функції, то послідовники даосизму вірили в природність моральних норм і від художника чекали лише їх майстерного втілення. За Чжуан-цзи, справжній художник має чистий і прямий лух, віддає себе рухові природи і вторує їй, уміє помічати велике в малому, постійно подорожує у світі своєї душі й не шукає слави.

У сфері грамотності і освіти монополістами були конфуціанськи освічені чиновники-шеньши, котрі намагалися здійснити сформований Кун-цзи ідеал довершеної людини (цзюньцзи), який не втрачав свого значення протягом усієї історії китайської культури. Введення освітнього цензу як головного критерію поділу суспільства на верхи і низи, піднесення тих, кому відомі істина й почуття обов'язку, сприяли розвиткові соціально-реформаторського духу. Можливості ж його практичної реалізації розширилися з об'єднанням країни піньським царем Ін Чженом у єдину імперію, створенням єдиної системи адміністративного управління. Була сформована єдина загальнодержавна грошова система з двома видами грошей: золотими й мідними монетами, водночас заборонялося ходіння грошових еквівалентів - яшми, хіміків срібла тощо. Вводиться загальнодержавна писемність сяочжуань, що існує порял і більш простим за написанням письмом лішу, яке врешті-решт перемагає і з деякими змінами доживає до наших днів. Законодавча реформа утверджує примат кримінального права, запровадження жорстоких покарань, зокрема дванадцяти видів смертної кари.

В умовах деспотичного правління імператора, що перетворювало чиновництво на просте знаряддя його влади. виникає опір прибічників конфуціанства, на яких починаються гоніння. До нього приєднувалися народні маси, знесилені підневільною працею й примусовими роботами державного значення, зокрема на будівництві доріг і Великої китайської стіни. Звелена на основі старих валів держав Ціні.. Чжао та Янь, вона простягнулася по кордонах держави на тисячі кілометрів і стала взірцем оборонної архітектури. її могутні стіни з важкими прямокутними сторожовими вежами та глибокими проїзними арками продовжували породжену періодом воєн між царствами традицію будівництва стін, фортець і багатоярусних сторожових башт лоу з кількома дахами й поярусними обхідними галереями. Тим часом повстанський рух поклав край ціньському правлінню, а його керівник Лю Бан започаткував династію Хань, що проіснувала до І століття до нашої ери, сприяючи подальшій консолідації давньокитайського етносу.

Основою соціальної організації країни продовжувала бути патронімія цзунцзу (аж до другої половини XIX ст.) — група споріднених сімей, що мала спільного предка по чоловічій лінії й зберігала певну господарську та ідеологічну єдність. Сім'я в Китаї вважалася первинною, вічною, їй підпорядковувалися інтереси всіх її членів, зокрема тих, котрі брали шлюб Кожен повинен був подбати про нащадків, тобто народити побільше синів, одружити їх одразу, коли дозволить їхній вік, і дочекатись онуків. Шляхом жертвоприношення й ворожби отримувалася згода предків на вибір певної нареченої та шлюб з нею, заради якого сім'я часто загрузала у величезних боргах. Сам обряд був сповнений глибокої символіки, починаючи від охорони від злих духів весільного виїзду до прийняття молодими їжі (обов'язковою її частиною були пельмені — побажання багатьох дітей) та їхнього першого спілкування. Залишивши рідну домівку, жінка в сім'ї чоловіка навічно ставала служницею, змушеною любити його батьків більше за своїх. Спеціальними правилами їй наказувалося терпляче зносити всі знущання свекрухи, бути засобом процвітання сім'ї, продовження роду, зносити будь-які знущання чоловіка, закривати очі на його невірність, ділячи його з другою дружиною чи наложницею. Оскільки кохання дуже рідко лежало в основі шлюбу, його високі зразки оспівані поезією поза межами останнього, її героїнями були не вірні дружини, а красуні-наложниці чи гетери, у яких чоловіки часто знаходили своє кохання. Всіляко заохочувалося суворе жіноче вдівство (чоловік практично ніколи не залишався невтішним вдівцем) і навіть самогубство після смерті чоловіка, схвалювалася згода нареченої, котра втратила судженого, назавжди залишитися в сім'ї покійного.

Спрощений шлюбний обряд міг здійснюватися й тоді, коли вмирав іще не заручений хлопчик, для якого в цьому випадку шукали померлу дівчинку. Серед приводів для розлучення на першому місці були безпліддя дружини, нешанобливе ставлення до батьків чоловіка та ревнощі.

Все це залишалося без змін і в період царювання династії Хань. Дотримання традицій не вимагало контролю іззовні, він здійснювався на' рівні рад старійшин, що хазяйнували у своїх общинах. Хоч би як імператорські органи управління намагалися контролювати їхню діяльність, спроби були марними.

На всіх інших рівнях суспільства контроль держави був повним. Нова династія подбала про створення нетрадиційного чиновництва, освіченого, але водночас відданого та слухняного. Воно складалося з дітей незнатних родин, які навчалися безпосередньо в палаці імператора й складали іспити в його присутності. Отримавши різні пости, вони з усіх сил боролися за зміцнення влади свого добродійника. А це було не зайвим, бо внутрішня ситуація в країні не позначалася стабільністю: посилювалася соціальна диференціація у зв'язку зі зростанням багатства великих землевласників та рабовласників, протистояли одне одному чиновництво й торгово-лихварські кола, розорялися й потрапляли в боргове рабство общинники. У багатьох містах створювалися ринки рабів, ставали поневолені також об'єктами почесного імператорського дарунку. Військова та трудова повинність виконувалася всім чоловічим населенням країни від 23 до 56 років, пізніше планка піднялася до 20 років. Виникла практика відкупу від повинностей, доступна лише дуже забезпеченим людям, поширюється наймана праця. В Китаї перемагає феодальний устрій. Уміле використання чиновництвом обов'язкової екзаменаційної системи й системи рекомендацій сприяло перетворенню їхніх посад на спадкові. Це посилювало позиції бюрократії, давало їй неабиякі привілеї.

Рабовласницькі засади Ханьської держави не похитнули ні серйозні спроби її реформування імператором Ван Маном, ні бурхливий народний рух, зокрема повстання так званих "червонобрових", які пофарбували брови, щоб відрізнятися від воїнів імператора. Правда, панівному класові довелося піти на певні поступки, що викликало деяке культурне та економічне піднесення в Пізній Хань. Зводиться пишна нова столиця Лоян, розвиваються і вдосконалюються ремесла, зокрема ткацтво та гончарство; у II столітті нашої ери китайці дарують світові папір. У матеріальній культурі, незважаючи на її численні місцеві різновиди, дедалі більше простежується загальноетнічний характер. Поруч із традиційними житлами — фанзами (фан-цзи) каркасностовпової конструкції, що урізноманітнювалася матеріалом, з якого в різних місцевостях робилися стіни, зводилися й прекрасні дво- і триповерхові будівлі з багатоярусними дахами, піднятими на кутах і вкритими черепицею. Складаються типи планування садиб, поштовх отримує садово-паркова архітектура, де панують свобода розміщення краєвидів, обов'язкові зміни рельєфу, водоймища, острівці, водоспади.

Пишнішими стають і посмертні житла: кам'яні та цегляні гробниці — феньму, скельні — яйму, кам'яні зали перед місцем поховання, гробниці з вхідними пілонами — цюе. В похованнях знайдені фрагменти високохудожніх тканин і вишивок на шовку, на яких декоративні елементи органічно поєднані з динамічними зображеннями вершників, тварин, з ієрогліфічними написами. Мистецтво, що обслуговує культ, підпадає під вплив нового стилю, викликаного переосмисленням дао: емоційне навантаження лягає на рух. Почуття персонажів ханьської посмертної галереї, стаючи метою зображення, передаються саме через жести й ракурси рухів.

Увага до переживань людини — результат зрушень у розумінні її природи, усвідомлення її вбудованості в загальну структуру Всесвіту й підпорядкованості законам його розвитку. Водночас у зіставленні з безмежністю й вічністю світу людське життя прикро вражало своєю тимчасовістю; визначення його сенсу як злиття з універсумом, а самоздійсненкя — як реалізації світових сил у власній долі задовольняло лише частково. Людина почала схилятися до сумного висновку про втрату унікальних можливостей особистості разом з її фізичним кінцем.

В цей час офіційною ідеологією країни стало конфуціанство, позбавлене колишньої ортодоксальності й доповнене зручними для правлячої верхівки положеннями. Та й у цьому варіанті воно не втратило сильного моралізаторського начала, яке впливало на всі сфери життя. Передусім це передбачало дотримання канонів і традицій. Однак паростки нового не переставали пробивати собі шлях, позначаючи новими рисами світовідчуття. Його найчутливіший барометр — мистецтво — зажадало живої конкретики в образах природи й людини. В живописі зображення сповнюється стрімким рухом, експресія запалює жест, міміку, пластику, кожний дотик пензля до шовку чи паперу. Єдиний ритм почуттів з'єднує людину і природу. Художня діяльність розширює свої можливості у відображенні людського буття.

Подальшому розвиткові мистецтва сприяла створена ще імператором У-ді (156—87 рр. до н. є.) Музична палата Юефу, якій офіційно наказувалося збирати народні пісні. Завдяки талантові співця й музиканта Лі Яньняня й поета Сима Сянжу вона перетворилася на театральне управління, що відало виставами, в яких поєднувалися спів, інструментальна музика й танці. Досягнувши великої висоти ще в попередню епоху, ці види мистецтва в синтезі отримали могутній стимул для подальшого розвитку. Обрядові і світські вистави органічно увійшли в життя тогочасного суспільства, виявивши багатьох своїх прихильників та послідовників.

Блискучий поет Сима Сянжу, крім жанру поеми, близької за змістом до оди, успішно розвинув жанр музичної поезії, де ритміка вірша повністю визначалася мелодією. Пізніше назва "Юефу" стала терміном — назвою певного виду поетичних творів. Літературний відділ Музичної палати проводив і величезну текстологічну роботу з пам'ятками стародавньої літератури. Відомий учений Лю Сян, прагнучи зберегти їх для нащадків, переписав з бамбукових пластинок на шовк чимало давніх творів, був їх відомим колекціонером і дослідником.

У країні активно створювалися книгосховища, найбільше належало імператорові, інші — місцевим ванам. Почала розвиватися філологія, завдяки чому була систематизована літературна спадщина, складений її канон — "П'яти-книжжя": "Шицзін" ("Книга пісень"), "Шуцзін" ("Книга історії"), "Іцзін" ("Книга перемін"), "Лі-цзи" ("Книга обрядів"), "Чунь-цю" (літопис царства Лу). Мала увійти до канону і "Юецзін" ("Книга музики"), шанована конфуціанцями, та на той час вона не збереглася*.

Зусиллями Дуна Чжуншу створюється ханьська філологія, а завдяки його наполяганням з'являється "Тайсюе"

* Взагалі ж не можна не враховувати значення, яке надавалося музиці в конфуціанській ритуалістиці, і його історичних джерел. Відомо, що ще за часів Чжоу кількість музикантів і танцюристів, їхній ритуальний репертуар зумовлювалися значенням обряду и рангом його організатора. Музика здавна співіснувала з танцем та акторською грою: ще у XVIII—V століттях до нашої ери в Піднебесній славилися артисти, які вміли співати, танцювати, копіювати зовнішність, поведінку людей. Пізніше народжуються терміни чан-ю (співак; актор, що співає) та пай-ю (комік, лицедій).

("Університет") — перший вищий навчальний заклад в історії Китаю, де викладали п'ять докторів, а навчалися п'ятдесят студентів. Кожний з викладачів знався на одній із "п'яти класичних книг", затвердження їхніх кафедр було визнанням ідеологічно-доктринального значення конфуціанства. Введена У-ді система обов'язкових державних іспитів на заміщення адміністративних посад передбачала безумовне детальне знання "П'ятикнижжя".

Творцем історичної науки в Китаї вважається Сима Цянь (145 — близько 87 р. до н. є.), автор славнозвісного твору "Шицзи" ("Історичні записки"). Використовуючи хронологічно-біографічну форму, історик, хранитель державного архіву, тайши (головний писар), складач календаря Сима Цянь веде розповідь про жорстоких чиновників, конфуціанців, мужніх героїв, про підлабузників, ворожив, користолюбців, починаючи ще від часів легендарного царства Ся (виникненням вважається 2205 р. до н. є.). У його своєрідних життєписах-новелах постає світ людей, правдивих людських типів, виписаних яскраво й виразно. Критичний пафос талановитого письменника, спрямований проти негативних персоналій китайської історії, не залишився поза увагою правлячого імператора У-ді, який, використавши незначний привід, засудив Симу Цяня до смерті, заміненої кастрацією й ув'язненням. Та й після в'язниці історик знову продовжив працювати над твором. Досягненням ханьського періоду стали й створення Чжан Хеном глобуса та сейсмографа, поява перших праць з математики, написання Чжан Чжунцзіном книги про тиф, а Ван Шухе — "Про пульс". Учення Ван Шухе про діагностичне й прогностичне значення пульсу стало основою вчення Ібн Сіни про пульс та обов'язковим при вивченні китайської народної медицини. Впродовж усього розвитку китайської культури медицина залишалася її важливим аспектом, з давніх часів фіксуючи свої здобутки в письмових пам'ятках, взяти хоча б "Нань-цзін" ("Книга про важке") — твір, написаний у VI столітті до нашої ери. Його автор — лікар Бянь Цао — систематично описав анатомію, фізіологію, патологію й діагностику з ученням про пульс і терапію, був відомий як прекрасний хірург, що робив операції під наркозом, використовуючи для цього спеціальний напій.

Ханьський період розвитку китайської культури був позначений неабиякими духовними змінами. Досить згадати, що саме він став часом утвердження даосизму — протагоніста раціоналістичної конфуціанської етики. Його еволюція тісно пов'язана з ім'ям Ге Хуна, котрий розробив учення про безсмертя, головною тезою якого стало визнання можливості для людини шляхом творчості й використання спеціальних фізичних методів (упорядкування дихання тощо) втілити в собі дао й стати невмирущою "Дао-л юдиною". Характерно, що під безсмертям Ге Хун, як і ввесь даосизм у цілому, розумів не безсмертя душі, а нескінченно довге існування всього організму, перетвореного причетністю до дао. Так, за легендою, лаоський першовчитель Лао-цзи був живим узятий на небо — відійшов у священну гірську країну мудреців. Даосизм філософський, зафіксований у класичній тріаді пам'яток "Лао-цзи", "Лє-цзи" та "Чжуан-цзи", витіснився комплексом вірувань, зосереджених на образі такої "гірської людини", мага, чарівника, що стоїть на найвищому щаблі сили й духовної свободи.