Історія світової культури - Левчук Л. Т. - 4. Правління династії Мін

Роман "Трицарство", оспівуючи військову звитягу, вміння перемагати, майстерність китайських воєначальників, точно виражав суть буремних часів агонії імперії Юанів і зростання народного опору, ненависті до поневолювачів. Образи непереможних героїв, славетних полководців, відважних і справедливих богатирів відповідали настроям протесту й серед китайців були найпопулярнішими. Численні селянські повстання остаточно розхитали трон монгольської династії, астрологи та ворожії пророкували її владі загибель. Своєрідним прапором пригноблених, символом оновлення став культ Майтрейї (Мілефо), Будди прийдешнього, відомий китайцям із часів прийняття буддизму. Пов'язані з його ім'ям надії на щасливе майбутнє якнайкраще збігалися з народними сподіваннями. Прибічники революційної інтерпретації культу об'єднувалися в секти, що мали характер таємних товариств, закликали до боротьби з монголами, формували селянські загони. Найбільшу славу здобули загони "червоних пов'язок", які очолили антимонгольський рух у країні, що врешті-решт подолав останній опір нащадків Чингісхана, звівши на престол китайську династію Мін (XIV-XVII ст.).

Основні зусилля нової династії спрямовувалися на зміцнення застарілих феодальних інституцій, чого не можна було зробити, не полегшивши нужденне становище землеробів та городян. Більшість казенних земель передавалася у вічне користування селянам, зобов'язаним обробляти поля, сплачувати податки державі, виконувати феодальні повинності. Деяке полегшення дістали й городяни: купцям дозволялося пересуватися по країні й вести торгівлю, ремісники могли виготовляти й збувати свої вироби. Біля кордонів держави та в її центрі створювалися військові і цивільні поселення, жителі яких могли позичати в казни сільськогосподарське знаряддя, робочу худобу, насіння, віддаючи за це частину врожаю чи компенсуючи позику службою в солдатах. Згідно з імператорським едиктом землероби мали вирощувати шовковицю, сіяти бавовник, обробляти занедбані чи раніше затоплені поля, підіймати цілину.

Якщо селян прикріплювали до землі, то городян приписували до місць проживання, підпорядковуючи бюрократичним інстанціям, примушуючи відбувати тяжкі трудові повинності. Деяке полегшення становища народу супроводжувалося дріб'язковим наглядом, бюрократичною регламентацією життя, жорстокою боротьбою імператорського дому за абсолютне єдиновладдя. Мінським правителям на початку їхньої діяльності вдалося стабілізувати економіку країни шляхом уведення замість знецінених паперових грошей бронзових монет і вагового срібла, зміцнити ідеологічні засади держави офіційним визнанням пріоритету реформованого конфуціанства (чжусіанства) і класичної конфуціанської системи освіти. Активізувалися зовнішні відносини шляхом обміну посольствами, направлення китайських місій до різних країн, здійснення морських експедицій. Уявлення про справжню мету зовнішньої політики Китаю дають слова одного з адресованих іншим країнам маніфесту: "З давніх часів ті, хто царював у Піднебесній, простягали свій нагляд над усім, що лежить між небом і землею, над усім, що освітлюється сонцем та місяцем". Однак з початком кризи феодального китайського суспільства (XVI—XVII ст.) позиції імперії на міжнародній арені значно ослабли, особливо після низки серйозних поразок китайського війська в його загарбницьких походах.

Попри тяжкі умови життя й праці селян, це була епоха досить розвинутого землеробства, що використовувало вдосконалені іригаційні споруди, зокрема водопідйомні транспортери, знало спосіб добору насіння та його яровизації, методи сівозміни, терміни пересаджування й поливу рослин, особливості обробітку різних ґрунтів, враховувало сумісність рослин, вміло зберігати вологу. Великого поширення досягло бавовно-ткацтво й використання селянами бавовняних тканин власного виробництва. У XVI столітті почався інтенсивний процес перетворення сіл з розвинутим ремісництвом і торгівлею на посади — чжень, яким іноді надавали статус міст. Визначилася виробнича спеціалізація окремих міст, районів та областей: провінція Гуандун славилася залізними виробами, Цзянсі — фарфоровим і керамічним посудом, райони Шанхая й Сунцзяна — прекрасними бавовняними тканинами, острів Тайвань — камфорою й цукром.

Удосконалювалися верстати для виготовлення шовку, кількість кольорів в одній тканині доходила до двадцяти. Поширилася вишивка сюхуа (живопис голкою), якою виготовляли великі декоративні панно сюжетного характеру, з'єднуючи пласку гладь і тонкий вузликовий шов. Із XIV століття великим центром фарфорового виробництва стає Цзіндечжень, де зосередилися імператорські і приватні майстерні. Саме тут були створені розписи трьох кольорів: "небесно-блакитні", "жертовно-червоні" та "полум'яніючі" глазурі. Прикрашався посуд і синім кобальтом різних відтінків, до якого пізніше стали додавати над глазурні фарби — зелену, червону й жовту (техніка доу-цай — боротьба кольорів). Зразками для розпису часто служили візерунки шовкових тканин.

Загальна демократизація культури, що яскраво виразилася в драмі цзацюй, романі, побутовому живописі, кольоровій ксилографії, торкнулася й ужиткового мистецтва. Фарфор відобразив ці процеси: утилітарне призначення фарфорових виробів і доступність цієї продукції сприяли розповсюдженню її серед усіх прошарків населення, кожний з яких наклав свій відбиток на тематику декору, трактування однакових мотивів, а також на технічне виконання виробів. Якщо в XIV — на початку XV століття ми бачимо пошуки нових форм фарфору й мотивів розпису, а в XV—XVI столітті вже демонструють чіткі й конструктивно ясні форми, логічно продуману композицію, то з кінця XVI століття спостерігається перехід до ускладнених форм і композицій.

Відомо, що ще за Юанів діяло управління, яке збирало податки фарфором. У другій половині XIV століття в ході анти-монгольської війни більшість печей було зруйновано, відповідно, скоротилося й виготовлення фарфору. Тому мінським імператорам довелося відновлювати виробництво чудового посуду, що високо цінувався й за межами країни. Захоплення фарфором викликало прагнення колекціонувати вироби з нього, а пізніше й відтворювати. Вже у XV столітті за межами Китаю було зібрано великі його колекції, зокрема в Туреччині та Ірані. Від XVII століття китайський фарфор починає пізнавати Європа.

З періоду Мін у країні поширюються вироби з перегородчастої емалі, запозиченої через посередництво арабів із Візантії. Для мальовничих композицій, які прикрашали предмети декоративно-ужиткового характеру, використовувалися темно-блакитні, жовті, фіолетові й зелені кольори емалей свіжих, чистих відтінків. Ефект посилювався доданням бронзових деталей. Довершеності досягло лакове виробництво, що поставляло вироби з червоного різьбленого лаку (імператорські трони, ширми, шафи, столи, таці тощо), меблі, ширми й панно, розписані лаками із золотим покриттям і дорогоцінними інкрустаціями. Нових успіхів досягло мистецтво різьблення з дерева, каменю, слонової кістки. Деталізована мініатюрна скульптура завойовувала дедалі більший простір, залишаючи монументальній культові зображення й статуї у великих поховальних ансамблях.

Грандіозні масштаби були органічним елементом тогочасної архітектури, про що свідчать меморіальні споруди в комплексі поховань імператорів династії Мін — Шисаньлін біля Пекіна. Вхід до нього прикрашений п'ятипрольотною мармуровою аркою, баштою з ворітьми й "дорогою духів", на якій встановлено 24 фігури тварин і 12 фігур воїнів — варту спокою померлих. Комплекс складається з 13 поховань, кожне з них включає ворота, підземні палаци, гробниці. Його центром є ансамбль Чанлін — поховання імператора Юнлі, де височить одна з найбільших у Китаї дерев'яних споруд — жертовний храм Лененьдянь.

Монументалізм архітектури за династії Мін виявив себе в продовженні зведення Великої китайської стіни, міських укріплень, величезних палацових та храмових комплексів, у відродженні зруйнованого Пекіна, який став столицею Китаю. Мальовничість і краса міста досягалися поєднанням симетричного планування з асиметрією великих парків, штучних водоймищ і пагорбів, просторовим розмахом. Цілісний образ столиці складався з "Внутрішнього міста", відданого імператорові, з його резиденцією "Забороненим містом" — ансамблем з ряду комплексів, розташованих по осі й розділених дворами, та "Зовнішнього міста", що було створене в XVI столітті і вбирало в себе безліч визначних архітектурних шедеврів, зокрема всесвітньо відомий комплекс "Храм неба" (1420—1530 рр.). Розкішні палаци, храми, пагоди, житла заможних городян, у спорудженні яких дедалі більше переважають камінь і цегла, височіли на загальному фоні одноповерхових, в основному глинобитних жител городян. Знання та майстерність, накопичені в цій царині, втілювалися в спеціальні закони й трактати, зокрема "Правила й методи ведення будівництва". Як органічна частина архітектури розглядалися її малі форми: почесні ворота "пайлоу", декоративні вази, постаменти для скульптури, паркові елементи, мальоване декорування зовнішніх стін та інтер'єрів.

У живописі, розвиток якого за часів династії Мін не обмежувався лише ужитковим його використанням, дуже поширився напрям "відродження класики" (фангу), пізніше найбільш повно виражений у доробку так званих "чотирьох Ванів" (Ван Шиміня, Ван Цзяня, Ван Юаньци та Ван Шигу). Дотримання ними канонів стало певною антитезою новаторським творчим методам; вони були впевнені, що точний, тонкий пензель, іусто накладені фарби, характерні для новаторів, не можуть.схвилювати глядача, бо їм бракує високих ідеалів класики. Величезної популярності набув жанр "квіти-птахи" з його глибокою космогонічною символікою, повною реалізацією відомого естетичного принципу китайського класичного живопису: "Випадкове зібрано докупи". Серед чотирьох так званих благородних рослин, що назавжди закріпилися в живописі Китаю (орхідея, бамбук, мейхуа й хризантема), найулюбленішим образом стала дика слива — мейхуа. її тонкі гілочки з квітами білого, жовтого, рожевого й червоного кольорів — один із найчастіших декоративних мотивів в ужитковому мистецтві та філософських — у живописі й поезії. Це пояснювалося національною етичною символікою, згідно з якою квіти дикої сливи символізують благородну чистоту, незламну стійкість, оскільки живі соки зберігаються в дереві мей навіть у найлютіші морози.