Історія світової культури - Левчук Л. Т. - Слов'янська міфологія

Одним із найбагатших і найколоритніших джерел, за яким можна вивчати культуру й світогляд давніх слов'ян] є міфологія, перекази й легенди минувшини слов'ян. Завдяки міфології ми дізнаємося про глибинні витоки духовності й вірувань наших предків. У зверненні до слов'янської міфології не можна не зважати на драматизм її історії, оскільки у своїй ранній язичницькій (поганській) формі] після прийняття християнства, вона зазнавала всіляких втрат, утисків як недостойна християнина поганська віра, проте перехоплювалась і її атрибутика.

Через недостатню збереженість, як правило, лише в пам'яті та звичаях, багато що зі слов'янської міфології втрачено або трансформовано. І все ж залишилися пам'ятники (скульптура Світовита, наприклад), капища язичницьких жертовників, символи та знаки в ужитковому мистецтві, вишивках, ритуалах і святах.

Саме слов'янська міфологія найсуттєвішими своїми елементами ввійшла в так званий синкретизм культури, де поступово втрачались її релігійно-світоглядні ознаки у своєму первинному значенні й натомість виступала на перше місце ритуально-естетична, суто духовно-творча функція народної життєдайної фантазії й звичаїв. Язичницька міфологія, таким чином, зближувалася з християнськими міфологічними сюжетами, оскільки в одному й у другому випадку основою світобачення була віра.

Філософсько-естетичций, земний, астральний зміст міфологічної світоглядності слов'ян бере свій початок із далеких дохристиянських часів. Перебіг років і зміни, близькість животворної (грізної й водночас сонцедарної) природи породжували фантастичні уявлення та їхні персоніфікації, які зумовлювали подібність міфологічних сюжетів багатьох народів. Тут матимуть місце як міграційний вплив світових ідей і понять, так і спорідненість першоджерел.

Міфологія слов'ян, як і всі ті міфи світу, котрі збереглися до сьогодення, живе у своїх кількох часових вимірах. Відомо, що деякі зі слов'янських міфів (чи їхні прообрази) створювалися в незапам'ятні часи, вони мають свою прадавню історію та об'єднують первинні пояснення загадковості походження й сутності світу. І це перший часовий вимір. Другий — пов'язаний з осмисленням та осягненням слов'янської міфології як елемента неперехідної культури, причому в контексті всього світового міфотворення.

Слов'янська міфологія — феномен тисячолітнього здобутку духу й творчої уяви. В ньому виразно проглядає спільна світоглядна основа. І саме це відповідало утвердженню ідеї спільності всеслов'янських культурно-історичних коренів. Міфологічні образи як уособлення живих сил природи, утворюючи язичницький пантеон богів, перебували4 у своїй ієрархічній зумовленості. На це звертається увага в "Енциклопедичному словнику" Брокгауза — Єфрона, де робиться порівняння з аналогічними персоніфікаціями божеств інших народів світу. В названому енциклопедичному виданні, зокрема, зазначається, що релігія слов'ян складалася з обожнення сил природи й культу предків. Єдиним вищим богом — творцем блискавок у індусів був Індра, у греків — Зевс, у римлян — Юпітер, у германців — Тор, у литовців — Перкунас, у слов'ян — ПерунК

Поняття про бога-громовержця зливалось у слов'ян із поняттям неба взагалі, уподібнення якого припускається зі Сварогом. Інші ж вищі боги вважалися синами Сварога — сварожичами — символами сонця й вогню. Сонце обожнювалося в уособленні Дажбога, а також Хорса. Охоронець отар Велес (Волос) спершу також був сонячним богом. Усі ці слов'янські боги походять із давніх міфічних переказів, легенд, зазнаючи нерідко місцевих трансформацій у своєму зовнішньому вигляді та іменах. Так, у балтійських слов'ян вищим богом вважався Святовит, до нього уподібнювався Триглав — ідол, якому поклонялися в Щеціні, а також на Волині. Міфологізм поєднується з фольклорно-пісенним поясненням темних і світлих сил природи, інших протистоянь — "життя зі смертю, Білого з Чорнобогом"2.

Візантійський письменник IV століття Прокопій у своїй праці про війну з готами звертається й до слов'янської міфології, вказуючи, що для неї властивою була "віра в одного Бога — творця блискавок, який панує над усіма і якому приносять V. жертву биків та виконують інші священні обряди". З цього приводу сучасний дослідник М. Симчишин зауважує: "І хоч, за Прокопієм, анти практикували монотеїзм, та все ж таки основою дохристиянської релігії слов'янських племен був поганський політеїзм, тобто

1. Брокгауз Ф. А., Ефрон И. А. Знциклопедический словарь. Санкт-
Петербург, 1890. Т. 59. С. 315.

2. Там само.

багатобожжя, яке являло собою наверстування різних вірувань дослов'янської епохи. Найдавнішими з них були пережитки тотемізму"1.

Мали місце й прояви системності та впорядкованості пантеону слов'янських богів. За княжої дохристиянської доби в Київській Русі перше місце посідав Перун — бог грому й блискавок. Цього кумира (ідола) за велінням князя Володимира було поставлено на першому місці на узгір'ї в Берестові, поблизу Києва, перед княжим двірцем. За описом очевидців і сучасників, статуя була дерев'яною із золотими вусами. В договорі з греками Русь завіряла (клялася) на Перуна і ще Велеса (Волоса) — бога скотарства, багатства, добра, торгівлі, а також бога музики й співу (на зразок Аполлона з грецької міфології).

Усвідомлення того, що слов'янська міфологія є величезним духовним скарбом нарівні з іншими вищими цінностями культурної спадщини й що вона потребує якнайретельнішого дослідження, припадає десь на початок — середину минулого століття. Знаменно, що саме цей період характеризується не лише інтенсивним прагненням до національної незалежності, а й самоусвідомленням себе кожним слов'янським народом як етносу в історичній пам'яті, у створеній на той час національній літературі, фольклорних та етнографічних традиціях, у пошуках прадавніх джерел своєї духовності.

Міфологія наблизилася в часі й стала незаперечним свідком минувшини, що ще не згасла у своїй духовно-творчій красі, естетизмі як сама реальність. Назвемо хоча б декілька праць на матеріалах збирання й вивчення міфології, які вийшли майже одночасно: /. Касторський. "Начер-тательная словянская мифология" (1841 р.); М. Костомаров. "Слов'янська міфологія" (1847р.); І. Срезневський. "Святилища і обряди язичницького богослужіння давніх слов'ян" (1846 р.); К. Ербен. "О словянской мифологии" (1857р.). Праці П. Шафарика, Я. Коллара, В. Стефановича, Я. Головаць-кого розширювали час і ареал стосовно давнини та етнічної самовизначеності слов'янської міфології.

Міфологія утримувала в собі цінну інформацію не лише про вірування прадавніх слов'янських племен, а й ту, яка наближалася до потреб сучасності завдяки своєму моральному, художньо-поетичному, філософсько-світоглядному,

1. Симчишин Мирослав. Тисяча років української культури: Історичний огляд культурного процесу. Київ, 1993. С. 21.

теологічному змістові. Міфологія, що трималася на народній фольклорній основі, потребувала докорінних змін у ставленні до неї, адже могла зникнути живодайна пам'ять про неї. Разом із легендами, казками, "преданиями старины", фольклорними піснями міфологія несла в собі імпульс духовного відродження.

Серед науково-дослідницьких праць, присвячених слов'янській міфології, одною з перших і фундаментальних, про яку вже згадувалося, є "Слов'янська міфологія" М. Костомарова — письменника, літературознавця, фольклориста, додамо — міфолога, котрий поряд із такими вченими, як І. Срезневський, О. Потебня, М. Драгоманов, може вважатись одним із перших українських учених-сла-вістів. Слов'янська міфологія розглядається ним у контексті історико-генетичних, порівняльних і смислових характеристик. "Слов'яни, — так формулюється одне з його вихідних положень, — незважаючи на позірне багатобожжя, визнавали одного бога, батька природи, і цю істоту вони розуміли більш свідомо, ніж утаємничену долю греки, а скандинави — Альфатера, який не бере участі у справах людських. Однобожжя слов'ян незаперечне"1.

Автор посилається на Прокопія Кесарійського, Літопис Нестора, особливо багато звернень до Гельмольда. За М. Костомаровим, докорінний принцип слов'янської релігії — еманації, слов'яни моральну й фізичну природу уявляють живою, притаманною кожному явищу своїм життєвим духом, який- з'являється від творця2. В наведеній праці М. Костомаров своєрідно типологізує й узагальнює вивчений ним міфологізований фольклор і фантастичні уявлення про живі істоти в уособлених силах природи, як, наприклад, у світлі й воді. "Таким чином, — читаємо в М. Костомарова про персоніфікацію явищ природи, — ми бачимо тут загальне поняття про уособлення сонячної сили: смерть і воскресіння у світі фізичному знаменує річне коло — літо і зиму, а у світі моральному — влюднення ("вочеловечивание" — за рос. текстом) божества на землі, благодіяння, страждання й торжество"3. Ця ідея висловлювалася, за порівняннями М. Костомарова, і у втіленнях Вішну, і в Осірісі, і в Діонісії, і в Аттісі, і в Созіаші, і в Бальдурі, і в нашому язичницькому божестві з різними

1. Костомаров М. Слов'янська міфологія. Київ, 1994. С. 201.

2. Там само.

3. Там само. С. 225.

назвами, але однаковим значенням. Нерідко згадується ім'я Радегаста, одного з міфологічних героїв, який мандрував по землі й загинув у борні, потім став божеством. "Мабуть, — зауважує М. Костомаров, — слов'яни вірили в його воскресіння або перехід у вище життя як особи водночас божественної і людської"1. Таким був Свентовіт.

Ідея протистояння сил добра і зла, світлого й темного пронизує міфологізм слов'янського вірування та світосприймання. Особливо яскравими постають сили світлоносні й сонцеликі. Весь Всесвіт оживотворений огнесвітом, духом краси, гармонії й розуму, сином красної любові — Лади, великим Ладом, Білим добрим богом, святим витязем, другом людини, котрий протистоїть у боротьбі Чорно-богові. Все на землі оживлене духами, які допомагають або доброму, або злому началу.

Ще один немаловажний мотив загальнослов'янської міфології: пошуки спільних гуманістичних основ язичницької та християнської віри. В синкретизмі, що мав місце в минулому, все ж залишалася відчутною різнорідність і волюнтарність поєднання релігійних основ. У той же час у легендарних переказах про подвижників віри, захисників добра й уособлення ідеалу правди вбачалася правічна єдність усіх начал. "Ця ідея втілення, — саме в цьому руслі спрямовує свою думку М. Костомаров, — страждання й торжества божественної істини на землі була найдивовиж-нішим передчуттям пришестя сина Божого, сонця правди, світла істини..."2.

В багатій і яскравій палітрі міфологічної спадщини слов'ян є ще одна помітна особливість, що ріднить її з міфами інших народів, а в той же час споконвічно утримує в собі етнічну неповторну виразність — це метаморфізм. У ньому, цьому демонічної сили перетворенні, присутня іномовність, дивовижна гра уяви й метафоричності, поетичність і філософізм взаємозумовленостей та переходів. У слов'янських міфологічних творах виявляє себе справжній поетичний геній. В них переплітаються між собою земне і надреальне, надземне. "З символічним поклонінням предметам фізичного світу, — писав М. Костомаров, — пов я-заний був у слов'ян догмат перетворення; в піснях слов'янських народів дуже багато історій про перетворення; напевно, предки наші вірили, що душа покійника й навіть

1. Костомаров М. Слов'янська міфологія. С. 225.

2. Там само. С. 226.

жива людина з тілом може перейти в дерево чи птаха, чи яку іншу істоту"1. Перетворений у чистій, наївній символіці світ ставав високою поезією, з якої митці — композитори, поети, піснярі — брали сюжети й натхнення ("Утоплена", "Тополя" Шевченка, "Лісова пісня" Лесі Українки).

Слов'янська міфологія зберігала в собі великий потенціал художньо-синкретичного мислення, наповнення всього сущого живим духом поезії й здивування перед світом (не страх, а зачарування красою й силою явищ природи). На першу половину XIX століття припадає в ключі романтизованого світосприймання великий інтерес до народної пісні, поезії, звичаїв і вірувань. Міфологія слов'ян у цьому відношенні була предметом особливого захоплення. Бо саме з її допомогою пізнавалося прадавнє і сокровенне слов'янства як певної спільноти, а в той же час входження його у світ старовинних культурних традицій інших народів. У славній минувшині проглядалося сподівання на майбутнє. А тому будь-яке звернення до глибинних народних джерел мудрості, творчості й краси у світобутгі стародавніх слов'ян не було лише простим етнографізмом. У кожному живому паросткові містерійного духу предків вбачалася знаменна символіка життєстійкості слов'ян.