Культурологія - Безвершук Ж.О. - Грецька класика

Архаїчна Греція (VIII—VI ст. до н. е.), на думку де| яких дослідників, — час найбільш інтенсивного розвитку античного суспільства. В цей період виникли класичне рабство, система грошового обігу і ринку, поліс, концепція суверенітету народу і демократична форма правління, головні етичні норми; зародилися основні феномени античної культури: філософія і наука, головні жанри літератури, театр, ордерна архітектура, спорт.

Про динаміку розвитку античної спільноти свідчить таке порівняння: близько 800 р. до н. е. грецьке суспільство було простою, примітивною соціальною структурою з переважанням селянства, від якого мало відрізнялася аристократія з незначною чисельністю рабів, а близько 500 р. до н. е. в Греції уже відомі різні форми політичної організації: монархія, тиранія, аристократична і демократична республіки. В цей період Греція була країною з великою кількістю прекрасних громадських споруд — храмів, театрів, стадіонів. Саме тоді з'являються і розвиваються на основі міфології лірична поезія, трагедія, комедія. Період архаїки — це час виникнення грецької писемності (на основі фінікійської), медицини, астрономії, історії,- географії, математики, літератури, театру та образотворчих мистецтв. Була створена і продумана чітка система архітектурних форм (ордер).

Грецький храм — сховище скарбів і художніх надбань, місце вшанування богів — був центром громадського життя поліса. Він зводився на акрополі або міській площі. Найпростіший тип архаїчного храму — антовий, що складався з одного невеликого приміщення — наоса, відкритого на схід з двома колонами на фасаді; більш розвинутим типом був простіль, на фасаді якого знаходилося чотири колони; амфіпростиль мав колонаду як з переднього, так і з заднього фасадів, де був вхід до скарбниці. Проте основним типом храму став периптер — храм прямокутної форми, оточений з усіх боків колонами. Вважають, що архаїчна скульптура зародилася на стадіонах. На честь переможців Олімпійських ігор ставили статуї юнаків — куроси, яких тривалий час називали "архаїчними аполлонами". Заввишки вони були до трьох метрів, мали притиснуті до тулуба руки, атлетичну постать, широко розплющені очі, "архаїчну посмішку" і нагадували давньоєгипетські статуї, але погляд і усмішка створювали враження життєрадісності, відкритості світу. Куроси зводилися і на честь богів — у храмах і святилищах. Камінь і глину розфарбовували. Статуї кор (з грец. кора — діва) — це задраповані фігури із видовженими, широко розплющеними очима, "архаїчною посмішкою". В образах кор помітними були стриманість, шляхетність, підкреслена жіночність, гармонійне поєднання естетичного та етичного ідеалів.

У VII ст. до н. е. виник вазопис, так званий килимовий стиль (розписувалась уся поверхня керамічного виробу), згодом — чорнофігурний (узор малювався чорним лаком на злегка підфарбованій охрою глині), який з останньої третини VI ст. до н. е. поступився червоно-фігурному (фігури природного кольору глини вирізалися на суцільно вкритій лаком поверхні).

Грецька класика

Період грецької класики (V ст. — кінець IV ст до н. е.) пов'язаний з Афінами. Протягом першої половини V ст. до н. е. тривала боротьба грецьких міст з персами. За цей час був організований союз 200 грецьких міст на чолі з Афінами, що став Афінською державою. Розквіт Афін пов'язується з правлінням стратега Перікла (444—429 pp. до н. е. — "Перікла золота доба"), навколо якого групувалась інтелектуальна еліта (драма тург Софокл, архітектор Гіподам, Історик Геродот, видатні філософи того часу). Це період розвитку великого грецького театру (Есхіл, Софокл, Евріпід, комедіограф Арістофан), який виховував почуття гідності і відповідальності, культивував моральну і фізичну досконалість. Театр стародавньої Греції — одне із блискучих досягнень античної культури. Його виникненню сприяли змагання греків у грі на кіфарі та лірі, а також Діонісійські містерії, що супроводжувалися співом, який викликав "священий екстаз". Це виглядало так:

Навколо священної ділянки бога Діоніса (VI ст до н. е.) стояв хор, на пагорбі — глядачі, а там, де пагорб був невисокий, споруджували поміст, з якого і розвинувся театр. Пізніше місця для глядачів почали будувати з каменю, вони піднімалися концентричним колом і, розходячись наче промені, поділялися на клини сходами (амфітеатр).

У VI ст. до н. е. трагік Феспід додав до хору актора, який вів з хором діалог. Це була драма (з грец. — дія). У першій половині V ст. до и. е. Есхіл вивів на сцену другого актора, а Софокл усередині V ст. до н. е. — третього, Хор був обов'язковим до IV ст; до н. е. і відігравав не меншу роль, ніж актори: розмовляв з дійовими особами спектаклю, створював певну атмосферу, коментував, передавав громадську думку народу, інстинктивні почування натовпу тощо. Сюжети п'єс дедалі більше зводилися до оброблення переказів про богів і героїв, їх страждання, рок, що переслідує трагічного героя, про його трагічну провину. Трагічна іронія додавала спектаклеві ще більшого драматизму. Вистави в театрі тривали лише три дні під час Діонісій. В один день давали підряд три трагедії, а потім сатиричну драму, що знімала напруження глядачів. Грекам подобався театр за його катарсис, який забезпечувала глядачам велика грецька трагедія. її основу становили напружений, непримиренний конфлікт, боротьба сильних характерів, пристрастей, яка причому завжди приводила до загибелі однієї зі сторін. Найвищий розквіт трагедії припав на V ст. до н. с. Видатний драматург Есхіл (525— 466 рр. до н. е.), починаючи з трилогії "Орестея" ("Агамемнон", "Орест", "Хоефори"), в основу своїх трагедій поклав питання про долю людини, яка потрапляє у ситуацію нерозв'язного конфлікту. Ще з поезії Гомера у грецьку традицію ввійшло уявлення про найвищу силу, якій підкорюються самі боги — це доля. Есхіл зображав послідовно долю різних поколінь, наголошуючи на темі року як відплаті за підлість предків. Проте беручи традиційну версію міфу, Есхіл водночас показав, що фатальне нещастя трапляється і внаслідок надмірно сміливих чи зухвалих вчинків власне героїв. Зображаючи титанічних людей, Есхіл звертав увагу на самостійність їх рішень. Найвиразніше це, виявилося в образах Етео-кла і Клітемнестри ("Агамемнон"). Прометей також робить свою справу, усвідомлюючи те, що на нього чекає, в перший використав такі поетичні засоби, як трагічна іронія та трагічний герой.

Двоє інших великих драматургів — Софокл та Евріпід — писали трагедії теж на міфологічному матеріалі, але вводили в нього сучасні мотиви, пристрасті. Софокл не гірше за Есхіла зобразив силу долі, яка тяжіє над людиною, проте вивів долю з вчинків людини, яка діє відповідно до свого характеру ("Антігона", "Едіп-цар, "Електра" та ін.). В "Антігоні" — конфлікт не лише людини і держави, а в двох сильних характерів.

Евріпід писав переважно драми серця. Його герої — живі люди з усіма властивими їм пристрастями і почуттями ("Медея", "Іпполіт", "Андромаха" та ін.). Його називали трагіком-філософом. Рок, що переслідує героїв Евріпіда, — наслідок неконтрольованих пристрастей. Трагедії Есхіла, Софокла, Евріпіда виховували у греків благородність і незалежність духу.

В архітектурі пропорції храму набули логіки, ясності і простоти. Вершина давньогрецького зодчества -гармонійний ансамбль афінського Акрополя, який включає храм покровительки міста Афіни-Парфенос (Афіни діви) – Парфенон. Раз на чотири роки священною дорогою від Афін до Акрополя прямувала процесії з подарункам богині та одягом для неї — пеплосом, який виготовляли афінські дівчата. Процесія проходила крізь парадний вхід на пагорб і через Пропілеї, які складалися з іонічної колонади між двома доричними портиками і виходили на площу Акрополя. Справа від Пропілеїв на виступі скелі на високому постаменті стояв храм Афіии-Ніке (Афіни Переможниці) з дерев'яною скульптурою богині Ніке-Аптерос (Піке безкрилої) всередині. Це рідкісне зображення, адже у поетичній уяві греків богиня перемоги була зрадливою (як і сама перемога), а отже, мала крила, щоб перелітати від одного переможця до іншого. Останньою спорудою Акропля був храм, присвячений Афіні, Посейдону і міфічному царю Ерехтею — так званий Ерехтейон, який мав конструктивну особливість: на одному з трьох портиків храму замість колон стояли жіночі постаті — каріатиди. Архітектура V ст. до н. е. перебувала в гармонії із середовищем, була пропорційною людині та насиченою скульптурою. Найбільш поширеною темою статуї залишався образ атлета. У класичний період грецька скульптура не мала індивідуальних рис: греки прагнули передати родову красу людини. Найвидатиіший скульптор Афін Фідій передав її в образах Афіни-Парфенос та 7-метровій бронзовій статуї Афіни-Войовниці (Афіни-Промахос), яка зі списом і щитом у руках стояла на Акрополі, а також у 13-метровій статуї Зевса для його храму в Олімпії. Всю скульптуру Парфенону теж можна вважати геніальним твором Фідія, основні риси творінь якого — природність і невимушеність. Іншому скульптору — Мирону — вдалося "зупинити мить" ("Дискобол", "Афіна і Марсій"). Третій видатний скульптор цього періоду — Поліклет — створив узагальнений художній образ атлета, який надалі став зразком ("Дорифор", "Діадумен").

В архітектурі пізньої класики (410—350 рр. до н. е.) втрачається почуття міри і виявляється прагнення до грандіозного, зовні блискучого. В Ефесі в середині IV ст до н. е. було відбудовано колись згорілий храм Артеміди, що вважався одним із семи чудес світу. До останніх належать і велетенська гробниця царя Мавсола в Галікарнасі. Тоді ж будувалося багато споруд для видовищ: зокрема, відомий театр в Епідаврі для 10 тис. глядачів. У скульптурі на зміну мужньому і суворому образу приходять образи складніші і витонченіші, але й більш одухотворені. З'являється гострий індивідуальний портрет. Скульптор Пракситель заглиблюється у передавання найтонших почуттів ("Афродіта Книдська"), Скопас створює драматичні образи ("Менада"), а Лісипп звертається до складного руху, нестійких станів ("Апоксімен", "Відпочиваючий Гермес", портрет Александра Македонського).

Антична грецька музика була одноголосною, переважно вокальною. Найбільш поширені її види — хоровий унісонний слів і сольне виконання у супроводі музичних інструментів (кіфари, авлоса). Грецька музика спочатку значною мірою була пов'язана з культом (дифірамби на честь Діоніса, присвячені Аполлону пеани тощо), але поступово набула самостійного значення. Навчання музиці увійшло в систему виховання дітей. Спів в і гра на музичних інструментах стали складовою гімнастичних і художніх (так званих музичних) змагань — Олімпійських і Піфійських ігор тощо. Велику роль відігравала музика і в античному театрі. Грецькі поети та драматурги були і композиторами (Піндар, Сапфо, Есхіл, Софокл та ін.). Термінологія Стародавньої Греції — "музика", "ритм", "гармонія" та ін. — досі вживається у музичній практиці.