Культурологія: українська та зарубіжна культура - Закович М.М. - 3. Формування історичного погляду па особу і зумовленого ним художнього методу реалізму

Провідне місце в літературі XIX ст. належить роману. Продовжуючи розпочате романтиками руйнування граней між жанрами літератури, творці реалістичного роману органічно сплітали епічне начало з ліричним і драматичним. Включення драматизму в оповідний жанр дало В.Г. Бєлінському право говорити про народження "драми у формі повісті і ромапу".

Реалізм в апглійській літературі утверджується з творчістю Дік-кенса та Теккерея.

Реалізм як художній метод передбачає правдиве відображення реальної дійсності, правдивість відтворення не лише деталей, а й типових характерів у типових обставинах.

Реалістична література, прагнучи бути правдивою, пізнати суть, схильна до викривання. З огляду на це показовий Чарлз Діккенс (1812—1870 рр.) — життя Англії XIX ст. з його конфліктами і суперечностями, соціальними болячками і психологічними драмами показане пим з надзвичайною майстерністю ("Пригоди Олівсра Тві-ста", "Крамниця старожитностей", "Домбі і син", "Холодний дім", "Життя і пригоди Мартіна Чезлвіта").

Великий англійський сатирик-реаліст Уїльям Мсйкпіс Тсккерсй (1811—1863 рр.) циніє ромап про вищий світ - - "Ярмарок сусти", де герої метушаться, домагаються своїх, здебільшого, дрібних та егоїстичних цілей, зіштовхуючи з дороги всіх, хто їм заважає.

Одпим з останніх представників реалізму в апглійській літературі XIX ст. став Томас Гарді (Харді, 1840—1928 рр.) — автор романів "Тесе з роду д'Ербервіллів", "Джуд Непомітний", хоча масштаб його бачення життя поступається масштабові його великих попередників.

Очолили реалістичний напрям у літературі XIX ст. великі французькі ромапісти Стсндаль і Вальзак.

Художник-психолог Стсндаль (Лпрі Марі Бсйль, 1783—1842 рр.) умінням аналізувати пайтонші відтінки думок, почуттів і вчинків людини відкрив нові шляхи літератури і мистецтва XIX ст. Добре знаючи суспільні відносини, побут і звичаї Реставрації та Липневої монархії (Стсндаль пройшов з армією Наполсона весь її шлях, відчув сувору правду війни, позбувся ілюзій), він створив образи людей, в яких відображена епоха (син теслі Жюльси Сорель у ромапі "Червоне і чорне" та італійський аристократ Фабріціо дсль Довго - · у "Пермському монастирі").

Главою реалістичної школи 30—40-х рр. був Опоре де Вальзак (1799—1850 рр.). Практично все життя видатний романіст працював над створенням великого циклу романів і повістей, які згодом об'єднав під назвою "Людська комедія". Письменник хотів створити "Людську комедію" такою самою енциклопедією сучасного життя, якою була "Божественна комедія" Дайте для свого часу. Справді, Бальзак зумів увічнити свою епоху, її типові характери, її психологію, побут, трагедії, але при цьому гостро відчував індивідуальність, унікальність окремого людського буття.

Не менш великим майстром літературно; форми, тонким художником, який сказав найбільш глибоку для свого часу правду про людину, був Гюстав Флобср (1821—1880 рр.). Його антибуржуаз-пість, що виявилась у постійному обуренні убозтвом життя буржуазії, яка згодилася "затиснути свос серце між власною крамничкою і власним травленням", надихнула його на створення чудових романів ("Мадам Боварі", "Виховання почуттів", "Проста душа", "Са-ламбо").

Прозорливі людинознавці Стсндаль, Бальзак, Флобср були і геніальними художниками, новаторами романної форми.

Визначної майстерності досягла в цей період французька новела, її найбільш визнаним майстром став Проспер Мсрімс (1803—1870 рр.). У ньому багато що від романтиків - письменника приваблюють незвичайні характери, яскраві барви, екстремальні ситуації. При цьому дуже реалістично відтворюється місцевий колорит. У його ставленні до героїв є певна відчуженість, личина байдужості, що надає особливого драматизму подіям ("Матсо Фальконс", "Таманго", "Кармен", "Коломба").

Маленькими шедеврами, де на кількох сторінках розкривалося життя в його повсякденному плані, але в якомусь особливому висвітленні були новели Гі де Мопассана (1850—18 рр.): "Пампушка", "Дядечко Мілон", "Бранці", "Два приятелі", "Дуель" та ін. Новели його в основному ліричні, а романи ("Життя", "Любий друг") викривають цинізм, ницість, дріб'язковість душі, примітивний гедонізм.

XIX ст. знамените також ішпми видатнми літераторами і письменниками: французи Альфонс Доде ("Дивовижні пригоди Тартарена з Тарас кону") та Еміль Золя (двадцятитомна серія романів "Ру-гон-Маккари", котрі сам письменник визначив як "природну і соціальну історію однієї родини в епоху Другої імперії"); бельгійський прозаїк Шарль де Костер ("Легенди про героїчні, потішні і славні пригоди Тіля Улсншпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах"); датський казкар Ганс Христіап Лндерсеп; великий польський поет Лдам Міцксвич (який прославився насамперед своїми баладами і поемами - "Дзяди", "Гражіна", "Конрад Валлепрод"); болгарський письменник Христо Ботев; угорський ноет Шандор Пе-тефі. Багатьох чудових письменників дала у XIX ст. молода республіка Сполучені Штати Америки: Бдгар Аллан По (дивовижні оповідаппя про подорожі, детективні оповідання, фантастика), поети Генрі Лонгфелло ("Піспя про Гайавату") та Уолт Уїтмен (поет-поватор, який прагнув оспівати всю багатоманітність життя, оскільки все гідне бути оспіваним: і паровоз, і Брукліпський міст, і негр-утікач, і кожний листочок, і кожна травинка...); нарешті, славнозвісний письмопник-гуморист Марк Твен (Семюель Ленгхорп Кле-мепс): чудові гумористичні оповідання, дитячі книжки, сатиричні новісті ("Янкі при дворі короля Артура") і автор майстерних оповідань зі щасливими кінцями ОТенрі (Уїльям Сідпі Портер).

XIX ст. стало епохою народження нового театрального мистецтва у Західній Європі і США. Насамперед театр набув нового суспільного і правового статусу. Французька буржуазпа революція 1789— 1794 рр. зробила так багато, що все XIX ст. пройшло під її знаком. Вона ж зумовила і докорінне оновлення театру. У Франції було прийнято ряд декретів і законів, спрямованих проти старої системи організації справи: про свободу театрів і скасування королівської цепзури, про вільну конкуренцію, охорону авторського права та іп.

Реалізм кіпця XIX — початку XX ст. опановує нову проблематику і художні форми. У творчості Ібсспа, Гауптмана, Шоу, Роллапа виявляються нові можливості реалізму, намічаються його складні зв'язки з іншими стильовими течіями епохи. Недарма твори, які стали надбанням культурного життя Європи, об'єднують поняттям "нова драма", визначальний момент якої — створення вистав глибокої життєвої правди, відображення суперечностей часу, відтворення складного внутрішнього мсиття людипи. Освоєння "нової драми" театром мало на меті активну інтерпретацію авторського задуму. Уперше виникло уявлення про театр як про цілісне й естетичне явище, народилося нове за своїми функціями мистецтво — режисура. Носій цієї професії, митець сиптстичпого плану, віднині став центральною постаттю театрального процесу.

Для розвитку реалістичного театру багато зробив Еміль Золя (1840—1902 рр.) — глава французького натуралізму, який закликав розсунути рамки мистецтва, розгорнути на сцепі "картини несподіваного і повного бурхливого життя". Золя вважав, що натуралістична драма як відтворення фрагменту життя неминуче спричинить відмову від сучасного тину вистави — підкреслено театрального видовища. Навіть декорації, на його думку, треба було радикально змінити: від ефектності до відтворення реальних умов. По суті програма докорінної зміни театру, запропонована Е. Зол я, Це створення режисерського театру.

Наприкінці XIX ст. даються взнаки і тенденції, протилежні натуралізму. Виникає неоромантизм — оспівувавня здатності до подвигу, душевного благородства, повноти відчуття життя, максималізму пристрастей. Найбільш яскраво Це виразилося у драматургії Едмона Ростана (1868—1918 рр.): "Принцеса Грсза", "Сіраио де Бержерак", "Орля", "Остання ніч Дон Жуана". Він уникає потрясінь реальності, але його п'єси гуманістичні, добрі і дуже сценічні.

"Серед усіх творінь людського розуму, які тільки падають цінності людському життю, ми відчуваємо безмежне захоплення театром". Ці слова Ромсна Роллаиа (1866—1944 рр.) незаперечно засвідчують: французький письменник поділяв мрію просвітителів XVIII ст. про театр як найсильвішого вихователя народу. Він створив монументально-героїчні драми великих проблем і могутніх характерів, швидше філософські, ніж психологічні, - - "трагедії ідей", як він сам їх називав ("Святий Людовік", "Аерт", "Вовки", "Дантон", "Робсс-п'єр").

Великий внесок у світову театральну культуру у другій половині XIX ст. зробили скандинавські країни. І насамперед — норвезький драматург Ібссн та шведський Стріндберг.

Генріх Ібссн (1828—1906 рр.) - - творень реалістичної драми великого масштабу при звичності масштабів зображуваного життя ("Бранд", "Пер Гюнт", "Підпори суспільства", "Ляльковий дім", "Дика качка"). Ібссн розробляв форму драми, основний принцип котрої визначається як відтворення життя у формах самого життя. Простота і уявна невибагливість дії на сцені немовби повторюють природний і невимушений план життя. Разом з тим драматург вводить і нове розуміння театральності, сценічності та поетичності. В його п'єсах звучить прихований драматизм повсякденності, багато важать старанно дібрані деталі, що стають глибокими поетичними образами. Вони часом набувають значення символу, і ця символіка не руйнує реалістичної тканини твору. Дуже важливі елементи драматургії Г. Ібсспа — другий план, підтекст, атмосфера. Вони виявляють "підводну течію" п'єси.

У другій половині 80-х рр. у драматургії Ібсспа намітилися інші риси, але Це була вже інша епоха.

Серед представників нової драми швед Юхан Август Стріндберг (1849—1912 рр.) посідає особливе місце. Його драматургія і теоретичні роботи значною мірою сприяли становленню сучасного європейського театру. Стріндберг не приймав буржуазного суспільства, лицемірства звичаїв, брехливості політики. Центральною темою його творчості була критика інституту буржуазної сім'ї і шлюбу. Творчість Стріпбсрга хронологічно поділяється на два періоди: до 1884 р. — переважання реалізму; далі — посилення містичних мотивів і символізму. Духовній культурі XIX ст. належить перший період. Долю окремих людей, сімейне життя Стріндберг розглядав як явища глибоко трагічні. У драмах цього періоду протиборчі сторони — чоловік і дружина. Л втім, Стріндберг вважав, що основний конфлікт його часу — це боротьба всіх з усіма, повсюдно і в усьому — між класами, між особистістю і суспільством, між чоловіком і жінкою ("Батько", "Фрекен Юлія"). Історичний цикл ("Енгельбрект", "Густав Васа", "ЕрікХІУ, "Карл XII") — це тема трагедії приреченого па владу, але нездатного винести її, монарха. Мотив безглуздості життя, безцільності опору долі наростає і зумовлює песимістичні інтонації. Символістські і камерні драми Стріндберга належать уже іншій епосі, як і його наступні відкриття.

Англійський драматург Джордж Бернард Шоу (1856—1950 рр.) поклав початок формуванню інтелектуального театру. Шоу апелював до розуму сучасників, головним його художнім прийомом був парадокс. Саме вістрям своєї парадоксальності, змазаним слизькою клоунадою, як зауважив A.B. Луначарський, Шоу пробив бегемотову шкіру Лондона і змусив говорити не тільки про себе, а й про свої ідеї. Які ж ідеї доби були важливі для Шоу?

Це аморальність соціальної несправедливості ("Будинки вдівця", "Професія місіс Уоррен"), романтичні ілюзії щодо війни ("Людина і зброя", "Обранець долі"), антимілітаризм ("Учень диявола", "Цезар і Клеопатра", "Майор Барбара"). Іроніст, сатирик, парадоксаліст Шоу виступає як тонкий психолог, знавець людських душ у п'єсах "Дім, де .розбиваються серця" ("Фантазія в російському стилі на англійські теми"), "Свята Іоанна", "Пігмаліон". Іноді Шоу щедро залучає ексцентрику, буфопаду, гротеск. Три свої політичні комедії - - "Візок з яблуками", "Гірко, але правда", "Женева" — він назвав політичними екстравагапцами.

Шоу вбачав своє завдання в тому, щоб виховувати свідомість глядачів. І він справді значною мірою вплинув на своїх сучасників, розширивши поняття сценічної правди.

В умовах багатосторонніх зв'язків країн і народів художні течії у XIX ст. не затримувалися в рамках однієї держави, а швидко поширювалися по всьому світі.

Говорячи про реалізм середини XIX ст., мають на увазі певну художню систему, теоретично обґрунтовану як естетично усвідомлений досвід. Е. Золя визначав реалізм як звернення до сучасності в усіх її проявах з опорою на точну науку. Реалісти заговорили чітко, зрозумілою мовою, яка прийшла на зміну "музичній", але нечіткій мові романтики.

У французькому живопису реалізм виявився у пейзажі — найменш тенденційно насиченому жанрі. Його представниками стали художники так званої барбізонської школи, що дістала свою назву від невеличкого сільця Барбізон неподалік Парижа. Група молодих живописців — Теодор Руссо, Жюль Дюпре, Діаз делла Пенья, Константен Тройон, Шарль Франсуа Добіньї - - приїхала у Барбізон малювати етюди з натури. їх об'єднало бажання уважно вивчати природу і правдиво її зображати. Однак у кожного був свій погляд. Руссо тяжів до акцентування вічного у природі ("Дуби"), Дюпрс любив світлотіньові контрасти, з допомогою яких передавав тривожне відчуття і світлові ефекти; Тройон вводив у пейзажі тварин; Добіньї малював ліричні краєвиди ("Берег У ази", "Берег ріки") у висвітленій палітрі, що зближує його з імпресіоністами.

Якийсь час працював у Барбізоні Жан Франсуа Мілле (1814— 1875рр.) — майстер селянської теми ("Сіяч", "Збирачки колосків", "Людина з мотикою"). Він зображав сільську працю як природний стан людини, як форму її буття. Почерк Мілле лаконічний, його картини врочисто-прості, кольорова гама приглушена, в його образах багато супокою, умиротворення. Він любив зображати настання сутінок ("Анжелюс"). Його мистецтво має правдивий характер.

Один з найтонших майстрів французького пейзажу — Каміль Коро (1796—1875 рр.). Його вишуканий колорит вітали тільки романтики. Оселившись у сільській місцевості, Коро малював пейзажі і портрети. Він був завжди гранично щирий ("Міст у Манті", "Вежа ратуші в Дує"). Людина в пейзажах Коро органічно входить у світ природи: жінки, які збирають хмиз, селяни, які повертаються з поля ("Родина женця"). Він ніколи не малював стихію або нічний морок, що так любили романтики. Досвітня пора або тихі сутінки — його улюблений час. Гама кольорів нібито небагата: це градації сріблясто-перлинних і лазурово-перламутрових тонів. Нападки офіційної критики були викликані його широким, вільним почерком. Він не був попередником імпресіонізму, але його ставлення до безпосереднього враження від природи і людини вже близьке до цього.

У жанровому живопису реалізм пов'язаний з ім'ям Жана Дезіре Гюстава Курбе (1819—1877 рр.). Як писав Л. Вентурі, жодний художник не викликав такої ненависті міщан до себе, як Курбе, але жодний і не спричинив такого впливу на живопис XIX ст. У Салоні він дебютував "Портретом з чорною собакою", згодом створив "Автопортрет з люлькою". Тут він зобразив самого себе на блідо-червоному тлі, у білій з сіро-зеленими тінями сорочці і сірій куртці. Червонувате обличчя з якимись маслиновими тінями обрамляють чорне волосся і борода. Вентурі вважає, що живопис Курбе не поступається перед живописом Тиціана.

Реалізм, як його розумів Курбе, є елементом романтизму і означає правдиве зображення того, що бачить художник. Він створив

портрети і сцени життя свого рідного Орнана. Революція 1848 р. зблизила його з III. Бодлсром, який видавав журнал "Благо народу", і з деякими майбутніми учасниками Паризької комуни. Він звернувся до теми праці і злиднів ("Дробильники каменю"). Після розгрому революції, повернувшись в Орнап, Курбе створив ряд чудових полотен ("Після обіду в Орнані", "Похорон в Орпапі"), зв'язаних з цим містом.

Головним засобом вираження у Курбе був колір. Його гама дуже точна, майже мопохромпа, ґрунтується на багатстві напівтонів. Тон у нього ставав дедалі інтенсивнішим і глибшим при згущенні і потовщенні шару фарби, для чого Курбе часто замінював пензель шпателем. Об'єм речей для нього важливіший за їх силует. Він не часто компонував свої картини вглиб, його постаті немовби виступають з картини. Форму він визначає насамперед колоритом і світлом. Курбе, який зображав провінційне суспільство, звинувачували в наклепі і прославляпні "потворного". Але він відповів па ці нападки пізніше, у 1855 р., коли, не прийнятий на міжнародну виставку, відкрив свою експозицію у дерев'яному бараці, названому ним "Павільйоном реалізму", і випустив каталог, в якому виклав свої принципи: "Бути спроможним передати звичаї, ідеї, обличчя моєї епохи згідно з моєю власною оцінкою; бути не тільки живописцем, а й людиною; одне слово, створювати живе мистецтво — така моя мета". Він намалював у ці роки кілька програмних картин ("Ательє", "Зустріч"). У дні Паризької комуни став її членом. Останні роки провів у Швейцарії, де створив ряд чудових робіт: сцени полювання, краєвиди, натюрморти.

Усі історичні події, що відбувались у Франції, починаючи з революції 1830 р. і закінчуючи франко-нрусською війною та Паризькою комуною 1871 р., дістали своє відображення у графіці Опоре Віктор'єна Дом'є (1808—1879 рр.).

Він — сатирик, який вміло користується мовою алегорій і метафор. Так виникає карикатура па засідання міністрів і депутатів парламенту Липневої монархії, "Законодавче черево" — збіговисько немічних старців, байдужих до всього, крім свого честолюбства, самовдоволених і чванькуватих. Трагедія і гротеск, патетика і проза стикаються на полотнах Дом'є, коли йому треба показати, наприклад, що палата депутатів — це лиш ярмарок ("Опустіть завісу, фарс зіграно") або як король розправляється з учасниками повстання ("Цього можна відпустити на свободу, він нам більше не загрожує").

Але Дом'є буває і трагічним ("Вулиця Транснонен 15 квітня 1834 року", де передана сцена після розправи урядових солдатів з жителями будинку в одному з робітничих кварталів під час революційних заворушень). У серії "Карикатюрана" головний об'єкт глузування — міщанство, вульгарність буржуазії, буржуазний лад.

Сучасні художникові типи і характери відображені у серіях "Паризькі враження", "Паризькі типи", "Подружні норови". Дом'є робить ілюстрації до "Фізіології рантьє" Бальзака.

У Дом'є багато гострополітичної сатири. Але з роками він дедалі більше захоплюється живописом: зображає праль, водоносів, ковалів, міську юрбу. Фрагментарність композиції — улюблений прийом Дом'є, котрий дас змогу відчути зображене як частину дії, що відбувається за її межами ("Вагон III класу", "Повстання").

Монументальність і цілісність образів художника, сміливі ком-позиційпі знахідки, майстерність експресивного рисунка мали величезне значення для мистецтва наступного етапу.

Характерною особливістю культурного процесу в XIX ст. став поділ праці у художній сфері, що неминуче призводило до втрати стилістичної цілісності. Класицизм — останній стиль, притаманний і архітектурі, й живопису, й пластиці. Дуже швидко по всій Європі почався розпад цієї єдності. В архітектурі з середини століття запанувала еклектика. У живопису і скульптурі поряд з класицизмом, який чим далі, то більше набував рис академічної схеми, у 20-х рр. народився сильний романтичний напрям, а з 40-х рр. розвинувся реалізм. В останній третині століття позиції академізму зміцніли знову, і він став офіційним мистецтвом. Але в колі передової інтелігенції мистецтво "школи" (академізм) натрапило па опозицію. Виникнення імпресіонізму — природна реакція на академізм.

В останній третині XIX ст. і на початку XX ст. ідейне бродіння умів, нез'ясованість майбутнього, наростки якого пробивали твердиню традиційних цінностей, передчуття неминучих історичних і соціальних катаклізмів хоч і забарвлювали духовну атмосферу Європи у тривожні тони, але заохочували до пошуків нових ідеалів у житті і творчості.

Захоплення ідеями А. Шопенгауера і Ф . Шцше падаяало анти-філістерського характеру інтелектуальним та художнім шуканням цього часу. З іншого боку, філософський ірраціоналізм, властивий і Шопенгауеру, і Шцше, вважаючи дійсність хаотичною, позбавленою закономірності, підпорядкованою волі випадку, нерозумній, сліпій волі, орієнтував художників на перебільшення значення особливого, неповторного, а також висував на перший план чуттєві сторони людської свідомості — "життєве почуття", волю, беззмістовний порив.

Ідеї позитивізму і натуралізму, поширені наприкінці минулого століття, визначали інтерес до конкретного ("факту", "феномена").

Усе це теоретично прокладало шлях для нових художніх віянь, про які у "Щоденнику" братів Гонкурів ще в 1865 р. записано: "До-коріпна відмінність сучасної літератури полягає в зміні загального окремим...". І через рік: "... мистецтво — це увічнення у найвищій, абсолютній, остаточній формі якоїсь миті, якоїсь скороминущої людської особливості".

Ще у 60—70-х рр. XIX ст. французькі художники поклали початок нетривалому за часом, але інтенсивному інтересу (з першої виставки у 1874 р. до останньої, 8-ї, у 1886 р.) до художньої течії, яка дістала назву "імпресіонізм".

4. Філософський песимізм і волюнтаризм та творчість імпресіоністів і постімпресіоністів
IX. Модерн як доба в культурі
1. Причини виникнення стилю модерн
2. Стиль модерн — поєднання традицій східного та західноєвропейського мистецтва
3. Символізм — естетико-філософська основа модерну
4. Особливості стилю модерн
5. Модерн як архітектурний стиль
6. Стиль модерн у Росії
X. Культура XX ст.
1. Загострення проблем гуманізму в житті і мистецтві
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2020
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru