Культурологія: українська та зарубіжна культура - Закович М.М. - 2. Нові процеси в духовному житті: реформування церкви та освіти, розвиток науки

Дискусії, що їх вели ранні полемісти, спалахнули в умовах пової суспільно-політичної ситуації з новою пристрастю і з не меншим розмахом.

Напрямки, в яких оновлювалася церква, були подібні до європейських реформаційних. Передусім, відбулося впорядкування церковного життя па засадах більшої демократичності, що вимагало нового покоління церковнослужителів — добре освічених, енергійних та підготовлених до пасторських обов'язків.

Першою вдалася до змін уніатська церква, яка ще наприкінці 10-х pp. XVII ст. провела реформу чернецтва: вводилося, зокрема, слино послушництво й однорідність чернечого статуту. Обов'язковою ставала філософська і богословська освіта ченців — новачків (ноні-ціїв), оскільки Василіанський орден (в який об'єдналося оновлене уніатське чернецтво) націлював — подібно до ордену єзуїтів — не па аскетичне самозаглиблення, а па активну освітпьо-місіоисрську роботу.

Українське православ'я запровадило обов'язкові літургійні правила і, подібно до польської, чеської та інших церков, націоналізувалося. Останнє означало вшанування власних святих, піднесення культу регіональних реліквій та ікон, використання місцевого християнського фольклору, що наповнювало живим змістом релігійну свідомість українця.

Освітою молодих ченці], опікувалися і православні архімандрити. Найздібніших посилали на навчання за кордон в різні університет-і Європи. Темами дискусій продовжують бути небезпека нольсько-католицької духовної ексиапсії, вилив "латинської злоковарпої мудрості" в освіті, спосіб життя, орієнтовапий на Європу. Та хвилювали й філософські проблеми, найактуальнішою з яких стало співвідношення матеріальних ("земних") і духовних інтересів. Представники полемічної літератури слідом за Іваном Випіспським не приймали раціоналістичних ідей нового часу, з недовірою придивлялися до змін у дусі Ренесансу на Галичині. Священик Антоній Радивиленський, продовжуючи думку Вишенського про "пожадливості тілесні, котрі воюють за душу", запитує: що більше розпалює свари і сум'яття, як не оці два слова: "моє" і "твоє"? Мислителі цієї когорти вважають, що багатство, гонитва за успіхом, боротьба всіх проти всіх спустошують душу. їхні опоненти ставляться прихильно до європейського вибору, шляху до цивілізації, що культивує активність і діловитість.

Як і в Європі часів Реформації, в Україні йде, як бачимо, уточнення християнських цінностей, хоча й у православному варіанті. Щоб розкути людські сили і спрямувати їх па конкретні мирські справи, слід подолати "візантійські" традиції протиставлення релігійних інтересів "земним", що породжувало зневажливе ставлення до освіти, слави, матеріальних успіхів, прищеплювало відразу до діяльного й енергійного життя.

Отже, духовні ціппості стали предметом громадської уваги і критичного осмислення. І це спонукало передусім до реформування і православну, і новоутворену уніатську конфесії як захисників певних поглядів та моральних засад.

Лаврська друкарня в ЗО—70-ті рр. видала низку книг відповідного змісту. Серед них: "Патерикон" (автором якого був Сильвсстр Косів) з житійними новелами про печорських святих; "Тератургема" Афанасія Кальнофойського з описом див, пов'язаних із Києво-Печерським монастирем, текст молебню з поминанням святих, що вважалися заступниками українського народу.

Піднесенню православної церкви сприяла широка підтримка її з боку суспільства, народу, а також особистість київського митрополита Петра Могили. Після десятиліть гнапості і ледве не перебування в підпіллі православної церкви па чолі Київської митрополії стала людина шанована, рівна серед рівних у колі перших осіб держави (походив з молдавського княжого роду) — людина, що перш за все заходилася реставрувати — переважно за власний кошт — культурні та духовні пам'ятки Києва. Реставраційпі роботи цього часу повернули з "темряви підземної", як тоді писали, багато храмів. Петро Могила забрав в уніатів Софійський собор і монастир, які на той час стали подібні до зруйнованих фортець. їх швидко відремонтували. Повернули до життя й інші храми княжої доби — Десятинну церкву, храм Спаса па Берестові, Михайлівську церкву у Видубицькому монастирі. Відновлення княжих святинь унаочнювало безперервність традицій. Невипадково в цей же час фіксується старе повір'я, що доки в Софійському соборі стоїть непорушна стіна з Богородицею-Орантою, доти стоятиме й Київ.

Оновлення торкнулося й освітянської справи, й воно теж супроводжувалося гострими суперечками.

Ще з перших кроків державотворчої діяльності козацтво заговорило про реформу освіти. Чому? Адже в Україні було традиційно багато письменних людей. За свідченнями чужоземних мандрівників, що їх вже згадували, всі діти, навіть сироти, (а їх було доволі багато) навчалися грамоті. Для них існували школи грамоти при церквах. Початків грамоти навчали і мандрівні дяки. Братські школи (у першій третині XVII ст. крім вже існуючих виникли Львівська, Київська, Луцька, Вінницька, Нсмирівська й іп.) продовжували навчати основ православ'я, грецької, арифметики, астрономії, музичної грамоти. Тут навчали рідною мовою. Діти дрібної шляхти, заможних міщан, духовенства вчилися здебільшого у школах гімназіального типу, створених уніатським ордспом василіап в Умані, Кансві, Овручі, Львові, Бучачі та інших містах. Однак єдиної концепції навчання не було. Оскільки у колегіумах, яких було теж чимало на початок XVIIст., викладали вже по-іпшому за загальноєвропейськими методиками гуманітарної освіти. Так було і в протестантських (зокрема, кальвіністських) гімназіях — у Дубецьку біля Перемишля та ГІапівцях поблизу Кам'янця. Пожвавлення дискусії нро освіту прииадає па літо 1631 р." коли Петро Могила, тоді ще Києво-Печерський архімандрит, відкрив власне училище при Лаврському монастирі, зорієнтоване навчальною програмою і організацією (зокрема, безкоштовним навчанням) па єзуїтський колегіум, а через рік, об'єднавши його з братським училищем, створив відому Києво-Могилянську колегію. Вчилися в пій не лише катодики-шляхтичі, а й православні (часто незаможні), тому у програмі була й церковнослов'янська мова, а учнів православного віросповідання звільняли від участі в церковних католицьких богослужіннях. Отже, вимальовувався новий тип школи. Він суперечив старій формі освіти, оскільки було наявне зміщення орієнтирів у західний бік. Тому й активізувалася дискусія щодо нової моделі освіти. Вчена дискусія могла набирати надто войовничого характеру. Особливо це стосувалося Києво-Могилянської колегії. Читання лекцій латиною в ній витлумачувалося опонентами як підтвердження того, що колегія — зовсім не православний навчальний заклад, її вихованців лайливо називали латин пиками та уніатами. Вули пропозиції: якщо вже не можна обійтися без іноземної мови, то нехай замість латини буде введспа грецька тощо. Тут слушно зупинитися на мовпій ситуації, що склалася в ці часи в Україні. У пій — завдяки різним школам — установлюється три мови їсть, що найбільше виявляс себе в літературі, яка твориться трьома чуясими мовами: слов'янською (тобто церковнослов'янською, розбавленою українізмами), польською та латиною. Власна ж мова ставала лише розмовною, вважалась "простою". Навіть канцелярська та судова лексика містила все більше латини і полонізмів, але доки зовсім не втратила ясивий мовний колорит. Поступово у свідомості освічених людей виникала певна ієрархія престижності, першу сходинку в якій посіла польська мова.

З одного боку, тримовність тієї доби створювала барвисте і неповторне інтелектуальне середовище, в якому, наприклад, Мелстій Смотрицький писав польською, Захарія Конистспський — слов'янською, Іван Домбровський — латиною. Та мовна варіантність вносила і невпий хаос у світ стабільних релігійних, патріотичних цінностей, що усвідомлювалося діячами тих часів.

Однак згодом, попри дискусії і вагання, усталюється погляд на освіту реалістичний, відповідний вимогам часу. Україні потрібні були діячі різного фаху, різного масштабу — не лише козацька старшина й священнослужителі, а й вчителі, вчені, архітектори, будівничі, добре обізнані чиновники для різних державних служб, дипломати. Освіта із приватної справи людини ставала справою державної ваги. Тим-то якою їй бути — визпачалося вимогами суспільного життя.

Першою дала зразок ноеднанпя вітчизняних освітніх канонів із західною школою Острозька колегія, де в павчальний процес було впровадисспо "сім вільних мистецтв" — граматику, поетику, музику, риторику, арифметику, геометрію, астрономію, а також викладання грецької та церковнослов'янської мови, латипи, елементів філософії та теології. Слідом пішла Львівська братська школа. Україпське шкільництво прилучилося так до гуманістичного типу освіти, який виник століттям раніше у рспссапсній Європі. Навіть мови тут почали вивчати за методикою ранніх гуманістів, які ввели до навчального процесу практику текстів античних авторів як стилістичних еталонів, зразків для наслідування.

Кисво-Могиляпська колегія могла б уже з самого початку свого заснування іменуватись академією, оскільки її програма (за винятком курсу богослов'я, який забороняла Польща) збігалася з програмою університетів Європи. Однак тільки 1701 р. вона одержала грамоту царського уряду Росії, яка формальпо підтвердила її давні привілеї включати до своїх навчальних програм курс богослов'я й мати самоврядування, як це було в усіх вищих навчальних закладах Європи.

Звичайно, Це не єдиний вищий навчальний заклад на той час в Україні. Велику роль у поширенні освіти па західноукраїнських землях продовжує відігравати Львівський університет. Однак саме Києво-Могиляпська академія стала паивпливовішим закладом східнослов'янського православного світу. З Києво-Могиляпської академії вийшли філософи й державні діячі, пости й історики, композитори і медики, полководці і юристи — багато ґрунтовно освічених і талановитих людей. Серед них історик І. Гізсль, поет, вчений і громадський діяч Ф. Прокопович, письменник і філософ Г. Сковорода. її вихованців бачимо згодом серед викладачів Московської Слов'яно-греко-латинської академії (більш як 15 викладачів були українцями), у Московському університеті, серед організаторів книжкової справи в різних містах України, Росії, Білорусії, Болгарії, Сербії, по багатьох семінаріях, кадетських корпусах і гімназіях (часто па посадах ректорів).

Приймали до академії молодь всіх етапів, щороку навчалося від 500 до 2000 студентів, вікових обмежень не було. Для бідпих учнів при академії існувала бурса. Курс навчання в Києво-Могиляпській академії тривав 12 років і поділявся па 8 класів. Тут вивчали граматику, поетику, риторику, філософію й богослов'я; вивчали мови — слов'янську, українську літературну, грецьку, латину, польську; оволодівали поетичним і риторичним мистецтвом; вивчали класичну грецьку і римську, частково середньовічну літературу, історію, географію. З часом в академії було введено курс російської, французької, німецької і староєврейської мов, чисту і мішану математику (тригонометрію, фізику, астрономію, архітектуру).

Академічна бібліотека у XVIII ст. палічувала 12 тис. томів і безліч рукописної літератури та документів (до нашого часу збереглися лише окремі примірники), що робило її визначним науковим осередком.

Академія була справжнім європейським центром науки. Тут формувалася філософська думка слов'янського світу в цілому. З академією, зокрема, пов'язана діяльність Й. Кононовича-Горбацького, М. Козачипського, вже згадуваних І. Гізеля, Ф. ІІрокоповича, Г. Скопороди, М. Ломопосова, Я. Ковельського. В академії відбувалося становлення української літературної мови, складалася літературна і ностичпа школа. Деякі західні вчені (а також Л.Д. Чижевський) вважають, що в другій полонині XVII — па початку XVIII ст. Москва була "літературпою філією" Кисва. У XVI—XVII ст. взагалі чимало українських фахівців пересолилося в Росію, що теж свідчить про значний культурний вплив тогочасної України (як і Білорусії) на Росію. Зокрема, збереглися дані, що всередині XVII ст. до Росії переїхали ЗО вчепих-українців, 12 співаків, київських малярів — Симсона Полоцького з учнями, наприклад, або граверів, пекарів, вихователів бачимо згодом в російських містах.

Академія заспувала колегії в Гощі, Вінниці, Кременці, Чернігові, Переяславі й постійно їм допомагала.

Ці колегіуми, у свою чергу, ставали місцевими просвітительськими осередками. Так, Харківський був центром освіти Слобідської України. А 1765 р. при ньому відкрили додаткові класи, де викладали інженерну справу, артилерію, архітектуру, геодезію, географію.

Згадаймо і її значення та авторитет у світі. Адже тут навчалися серби, чорногорці, болгари, молдавани, греки, далматинці та ін. Із 40-х р. XVII ст. до заснування Московського університету в Києві здобувала освіту молодь з Москви, Воронежа, Вязьми, Вятки, Брянська, Калуги та інших російських міст. Серед вихованців академії були майбутній грузинський письменник, сербський історик, автор першої румунської граматики та ряд інших знаних у світі вчених і просвітителів. Вона підтримувала паукові зв'язки з освітніми центрами — Краковом, Магдебургом, Константинополем тощо. Деякі студенти і викладачі Київської академії навчалися в свою чергу в Польщі, Франції, Італії, Англії, Німеччині.

На кінець XVII ст., отже, Україна має розвинену освітню систему, що включала в себе початкову, середню і вищу школу високого класу.

Однак на кінець XVIII ст. спостерігаємо вже зовсім іншу картину. Через закріпачення і розорення селян більшість сільських шкіл на Лівобережній та Слобідській Україні припинили існування. Згодом для ненривілейованих верств населення тут, як і в Росії, виникають малі народні училища (дворічпі) — у повітових містах і головні народні училища (п'ятирічні) — в губернських центрах. Перші з них відкрили у Кисві, Чернігові, Харкові, Новгороді-Сівсрсько-му, Катеринославі.

На Правобережній Україні та па західноукраїнських землях, що залишилися під владою Польщі, передусім, занепадали братські школи. Після шкільної реформи у 1776—1783 рр. па західноукраїнських землях організовано початкові (тривіальні) та неповні середні (головні) школи, де, як правило, навчали пімецькою мовою.

У сільських школах при церквах теж павчали польською чи німецькою, лише в поодиноких випадках — українською мовою. Абсолютна більшість дітей залишалася поза школою.

Із втратою державності першою, як бачимо, загинула добре поставлена освітня справа в Україні.

Та впродовж свого існування освітні заклади, як і монастирі, сприяють книговидавничій справі. У XVII ст. діяли друкарпі, які належали братствам, монастирям, магнатам, заможним особам з духівництва і козацької старшини. Це Острозька, Дермаиська, Стря-тинська друкарпі, друкарня в Крилосі та ін. На самому початку століття засповано друкарню при Почаївському монастирі (яка існувала до 1917 р.), досить довго діяли Унівська й Новгород-Сіверська друкарпі.

Найбільшою залишалась Кисво-Печсрська, яка сприяла поширенню друкарської справи не лише в Україні, айв Росії та Білорусії. Видавші її поширювались у Московській державі, Молдавії. Діяли також приватні друкарпі Т. Всрбицького, С. Соболя, М. Сльо-зки, А. Жсліборського та іп. На кінець XVIII ст. друкарпі з'явилися в Кременчуці, Катеринославі, Миколаєві, Житомирі, Тульчині та в інших містах. Визпачними українськими друкарями і видавцями стали С.Будзипда, А. Скольський, Я. Шеліга, С. Ставпицький, мандрівний друкар П. Лютксвич та ін.

Варто пригадати, що вже в XVII ст., а особливо у XVIII, крім колекцій книг, картин, художніх виробів, які зберігалися у храмах (Софійському соборі, Києво-Печерському монастирі тощо) виникають великі приватні зібраппя у замках та мастках (Собсського в Жовкві, Сипявського у Бережанському замку, Вишневеньких у Вишнівці, Розумовського в Батуриш та іп.).

Як бачимо, духовні процеси в Україпі — оновлення церкви, освіти, пожвавлення книгодрукування — пабувають в цей період значної інтенсивності.