Культурологія: українська та зарубіжна культура - Закович М.М. - 3. Українська суспільна думка: розвиток науки і філософії

У другій половині XIX ст. виникли пові фактори, які сприяли прискоренню загального культурного розвитку України. Потреба у спеціалістах для різних галузей господарства, науки і культури вивела на соціальну сцену інтелігенцію, близьку до визвольних прагнень, чутливу до інтересів народних мас. Поступальним, хоча і складним, суперечливим був розвиток науки в Україні, що починаючи з другої половини XIX ст. зосередився переважно в університетах та спеціальних вищих навчальних закладах. Уряди царської Росії та Австро-Угорщини недостатньо асигнували проведення наукових досліджень, мало дбали про практичне використання досягнень науки, підозріло ставилися до прогресивних учених. Особливо негативпо відбивалась офіційна ідеологія на розвиткові суспільних паук. Однак багато талановитих вчених плідно працювали на науковій ниві і досягли великих здобутків.

Значну роль координації творчих пошуків між ученими відіграли численні наукові товариства, які виникли у 1870—90-х рр.: Харківське математичне товариство, Київське фізико-математичне товариство, історичне товариство Нестора Літописця, Південно-Захід-ний відділ Російського географічного товариства, історико-філоло-гічні товариства при Харківському, Новоросійському університетах, Ніжинському історико-філ о логічному інституті та ін. Усі вони видавали свої періодичні органи, які читали не лише науковці, а й широкі кола громадськості.

Значне пожвавлення бачимо в усіх галузях наукової творчості, зокрема, в суспільствознавстві. Розвиток економічної думки в Україні в середині XIX ст. та у пореформспий період зумовлювався передусім станом економічного та політичного життя у країні в цілому, а також впливом ідей західноєвропейських шкіл.

Визначне місце у розвитку демократичної думки в Україні посідав М.П. Драгоманов (1841—1895), видатний український мислитель, історик, публіцист, етнограф, літературний критик.

У галузі розробки економічних проблем він приділяв велику увагу пореформсним аграрним відносинам. Реформу 1861 р. розглядав як позитивний акт, в цілому корисний для суспільства, але водночас підкреслював її антинародну спрямованість. Він зазначав, що реформа була проведена в інтересах поміщиків, капіталістів і самодержавства, а селяпи одержали так звану волю "без землі". Реформа, писав він, не лише не дала селянам землі, "а й відібрала ту, яка у них була".

На відміну від народників, М. Драгоманов не лише не заперечував капіталістичного розвитку країни, а й вважав, що Росія вже стала на цей шлях. Він зазначає, що розвиток капіталізму сприяє розвиткові продуктивних сил, прискорює технічний прогрес. Бачив він і негативні сторони капіталізму — кризу, безробіття, що вже почали з'являтися в Росії, хоча майбутнє суспільства М. Драгоманов пов'язував із соціалізмом (громадівством) як досконалішим, ніж капіталізм, ладом. Під соціалізмом (громадівством) він розумів такий спосіб виробництва, в якому фабрики, заводи й продукти праці належатимуть робітничим громадам, а земля й результати сільськогосподарського виробництва — сільським громадам. Перехід до нового ладу він мислив як еволюційний, проте не заперечував і можливості революційних виступів, повстань, "без яких інколи не можна обійтись", про що писав у 1878 р. на сторінках української збірки "Громада".

Разом з тим М. Драгоманов, який був обізнаний з працями Маркса й Енгельса, був противником марксистської теорії класової боротьби, теорії соціалістичної революції, диктатури пролетаріату. Соціалізм він вважав справою віддаленого майбутнього. На його думку, першочергове завдання соціалістів (а себе М. Драгоманов називав соціалістом) полягає в задоволенні політичних свобод і вже на їх основі — проведення соціально-економічних реформ. Тепер можна з упевненістю сказати, що М. Драгоманов у розумінні питань суспільного розвитку був більшим реалістом, ніж деякі його критики.

Значні зрушення відбулися в історичній науці завдяки публікації архівних матеріалів, літописів, мемуарів та інших матеріалів. Розширилась їх джерельна база, зріс обсяг наукової продукції, зміцніли творчі зв'язки істориків, посилився інтерес до історії України. Комісією для розгляду давніх актів у Києві продовжувалось видання багатотомного "Лрхива Юго-Западпой России" — капітального зібрання історичних документів і літературних пам'яток Правобережної і Західної України XIV—XVIII ст. Велику цінність для вивчення історії українського народу становлять опубліковані в Петербурзі у 1863—1892 рр. 15-томні "Актьі Южной и Западной Руси". Важливу роль у пожвавленні історичних досліджень відіграв щомісячний журнал "Киевская старина", заснований 1882 р. у Києві.

Історична наука характеризувалась різними напрямками і течіями. Свою діяльність продовжували дворянські історики. Проте домінуючою була буржуазна історіографія, яка відзначалася широким спектром ідеологічних установок і поглядів. Праці істориків другої половини XIX ст. містили багаті та різноманітні фактичні матеріали, детально опрацьовані й систематизовані, хоча в них нерідко робилися тенденційні висновки, оцінки.

Своєю плідною діяльністю виділявся М.І. Костомаров. З-під його пера з'являються все нові й нові праці — "Богдан Хмельницький", "Гетьманство Виговського", "Гетьманство Юрія Хмельницького", "Руина", "Мазепа", "Павел Полуботок" та ін. У численних дослідженнях він намагався вирішити ним же поставлене завдання — висвітлення історії широких народних мас як основного предмета історичної науки. Вагомим був творчий доробок О.М. Лазаревського (1834—1902), присвячений історії Лівобережної України другої половини XVII—XVIII ст. у працях "Малороссийские поснолитые крестьяне" (1648—1783), "Описание старой Малороссии", "Люди старой Малороссии" та ін. Він розробив значною мірою нові питання: формування на Лівобережжі феодального землеволодіння, перетворення козацької старшини на поміщиків та закріпачення нею селян і козаків. Помітну роль відігравав В.С. Іконников (1841—-1923), автор фундаментального "Опыта русской историографии". Численні праці з історії, археології та етнографії України написав В. Б. Антонович (1834—-1908). Серед них — "Дослідження про міста в Південно-За-хідній Русі за актами 1432—1500—1798", "Дослідження про козацтво за актами 1500—1648", "Археологічні знахідки і розкопки в Києві і Київській губернії".

З 80-х рр. дослідження історії України розпочала історик та етнограф народницького, а згодом буржуазно-ліберального напрямку О.Я. Єфименко (1848—1918). їй належать, зокрема, праці "История украинского народа", "Конные суды в Левобережной Украине", "Турбаевская катастрофа", "Дворянское землевладение в Южной Руси", "Очерки истории Правобережной Украины" та ін.

З революційно-демократичних позицій історію України висвітлювали І.Я. Франко, СЛ. Подолинський, П.А. Грабовський та іп. їхнім творам притаманні співчутливе змалювання тяжкого становища народних мас, підтримка визвольної боротьби трудящих.

Політика жорстокого національного гноблення, що її проводив царський уряд (мається на увазі Валуєвський циркуляр 1863 р. і Емський акт 1876 р., згідно з якими заборонялося друкувати літературу українською мовою), значно ускладнила розвиток філологічних наук. Однак і в цей складний час учені дбали про прогрес українського мовознавства. Значна робота провадилася в галузі лексикографії. Численні праці з історії української мови, літератури й фольклору написав П.Г. Житецький (1837—1911) — "Очерк звуковой истории малорусского наречия", "Очерк литературной истории малорусского наречия в XVII в." та ін.

Глибоко розробляв проблеми вітчизняного мовознавства О.О. Потебня (1835—1891). Вони знайшли відображення в його фундаментальних працях: "Из записок по русской грамматике", "Мысль и речь", "Заметки о малорусском наречии" та ін. Мова, за Потебнею, є процесом постійного тривалого творчого зусилля духу (і в цьому плані вона ніколи не завершується, пс "застигає" як готовий результат).

О.О. Потебня рішуче засуджував горезвісний Емський указ нро заборону української мови і ввезення українських видань в Україну з-за кордону, різко критикував "інтелігентних" представників панівної нації, які вважали, що перехід поневолених націй на мову гнобителів ніби "залучає" перті до культури та цивілізації. "Взагалі денаціоналізація, — писав Потебня, — зводиться до поганого виховання, до моральної хвороби; до неповного користування наявними засобами сприйняття, засвоєння, впливу, до ослаблення енергії мислі; до мерзоти запустіння на місці витиснутих, але нічим не заміпепих форм свідомості; до ослаблення зв'язку підростаючих поколінь з дорослими, що замінюються лише слабким зв'язком з чужими; до дезорганізації суспільства, аморальності, підлоти... Іншомовна школа, чи то буде школа у тісному розумінні, чи солдатчина, чи взагалі школа життя, має приготувати з свідомості учнів щось подібне до палімпсесту". При цьому Потебня наголошував на моральній виправданості недовіри поневоленої нації до нації гнобителів, наводячи українське прислів'я: "Може ти, москалю, і добрий чоловік, та шинеля твоя злодій".

Потебня відстоює "право національних культур, тобто право народів на самостійне існування і розвиток".

У галузі фольклористики й етнографії плідпо працювали М.Ф.Сум-цов, П.П. Чубинський, М .П. Драгоманов та ін.

Розвиток юридичних наук в Україні пов'язаний з іменами таких учених, як М.Ф. Владимирський-Вуданов (історія російського, українського, литовського і польського права), О.Ф. Кістяківський (кримінальне право, історія права і судочинства в Україні), В.А. Неза-битковський (міжнародне право).

Філософська думка 60—70-х рр. в Україні найяскравіше репрезентована своєрідною гуманістичною концепцією, котра набула назву "філософії серця". її автор — Памфіл Юркевич (1827—1874).

Розум, вважав він, виявляє загальне в діяльності людей, серце ж — основа неповторності й унікальності людської особистості. Тим-то в серці творяться ті явища й події історії, які принципово неможливо вивести із загальних законів. "У серці людини, — зазначає мислитель, — лежить джерело тих явищ, які закарбовані особливостями, не випливають з жодного поняття чи закону". Звичайно, розум, "голова" керує, планує, диригує, але серце — породжує.

Класична доба української філософії, представлена творчістю Г.Сковороди, М. Гоголя, М. Костомарова, П. Куліша, П. Юркевича та інших, яскраво демонструє нам основні риси українського світоглядного менталітету в їх суттєво зрілій формі.