Банківський нагляд - Васюренко O.B. - 4.2. Підходи до оцінки ризиків згідно з Базельськими угодами про капітал

Базельська угода про капітал II містить методологію розрахунку мінімально необхідної величини капіталу для трьох ризиків: кредитного, ринкового та операційного. Втім, більшість наведених у Базельській угоді про капітал II методик розраховані на країни з розвинутою ринковою економікою. На жаль, Україна поки що не має технічної можливості застосувати деякі з запропонованих підходів за браком відповідних даних за багаторічний період (для кредитного та операційного ризиків) або елементів ринкової інфраструктури (для кредитного та ринкового ризиків). Саме для таких випадків Базельським комітетом розроблено кілька альтернативних варіантів кількісної оцінки кожного з ризиків.

Розрахунок капіталу під кредитний ризик.

У Базельській угоді II містяться два принципово різних, альтернативних підходи до розрахунку кредитного ризику: "стандартизований підхід" (standardized approach) та "підхід внутрішніх рейтингів", ПВР (internal ratings — based approach, IRB). Кожен із них, у свою чергу, поділя-ється на два альтернативних варіанти: стандартизований підхід — на спрощений та загальний, а підхід внутрішніх рейтингів — на фундаментальний та поглиблений (рис. 4.3).

Окремий банк може використовувати лише один із наведених альтернативних підходів. Різні банки в одній країні можуть застосовувати різні підходи до оцінки кредитного ризику. Всі банки будуть у змозі використовувати спрощений стандартизований підхід. Для використання інших підходів потрібно отримати попередній дозвіл органу нагляду. Після переходу на удосконаленіші підходи банк не матиме змоги повернутися до використання простіших підходів.

В основі стандартизованого підходу закладена ідея, яка стала фундаментом для першого варіанта угоди, — всі активи банку класифікуються на групи за рівнем їх кредитного ризику, і для кожної групи подібних активів встановлюється конкретне значення спеціального коефіцієнта кредитного ризику: від 0 до 100 %. Процес оцінки кредитного ризику за допомогою спеціальних коефіцієнтів отримав назву "зважування за ризиком", оскільки в теорії статистики подібні коефіцієнти називаються "ваговими коефіцієнтами" або "вагами". Отже, зважені за кредитними ризиками активи за стандартизованого підходу визначаються за формулою

Зважуванню на коефіцієнти ризику підлягає чиста сума активів, тобто загальна сума заборгованості контрагента мінус сформовані банком спеціальні резерви.

Узагальнену інформацію щодо загального та спрощеного стандартизованого підходів наведено в дод. 8.

Згідно із загальним стандартизованим підходом усі активи банку, в тому числі позабалансові, поділяються на 13 категорій. Слід зазначити, що класифікаційні ознаки для деяких категорій не збігаються. Більшість категорій вирізняється за ознакою типу контрагента банку, однак є й такі, де як класифікаційну ознаку використовують об'єкт забезпечення, фінансування чи хронологічний фактор — кількість днів прострочення платежу контрагентом. Для кожної категорії передбачено принаймні один варіант значення вагового коефіцієнта ризику.

Для тих категорій, де наведено два або три альтернативні варіанти значення коефіцієнта чи коефіцієнтів ризику, орган нагляду кожної країни повинен прийняти рішення й обрати єдиний варіант, що має застосовуватися для всіх банків цієї країни, які використовують такий підхід. Для деяких категорій конкретний коефіцієнт ризику визначається залежно від зовнішнього кредитного рентингу, визначеного незалежною організацією — рейтинговим агентством (комерційною установою) або агентством експортного фінансування (державною установою). Тому загальний стандартизований підхід називають підходом зовнішніх рейтингів (на відміну від підходу внутрішніх рейтингів).

У Базельській угоді II для цілей розрахунку капіталу запропоновано дві альтернативні методики врахування застави, що отримали назву простого та комплексного підходів. У межах простого підходу для деяких категорій активів коефіцієнт кредитного ризику активу чи контрагента в деяких випадках можна замінити коефіцієнтом ризику самої застави, який, як правило, є значно нижчим. Таким чином, простий підхід передбачає, що у разі настання кредитного ризику банку доведеться мати справу не з контрагентом, а з об'єктом забезпечення, тому величина потенційного кінцевого збитку залежить насамперед від ліквідності застави. У межах комплексного підходу банк має скоригувати величину кредитної експозиції на певну частку ринкової вартості застави. Іншими словами, перед зважуванням на ризик банк повинен із загальної суми заборгованості відняти деяку частку вартості об'єкта забезпечення, яка визначається як добуток ринкової вартості застави на спеціальний понижувальний коефіцієнт, встановлюваний органом нагляду.

Необхідність нового підходу до врахування застави зумовлена зміною підходів до оцінки резервів під кредитні збитки — згідно з МСБО 39 "Фінансові інструменти: визнання та оцінка" резерв формується на різницю між балансовою вартістю та сумою очікуваного відшкодування, до розрахунку якої забезпечення включається не безпосередньо, а через трансформацію в потоки коштів. Тому з огляду на поширеність практики використання застави для зменшення кредитного ризику Базельський комітет прийняв рішення щодо врахування застави при оцінці капіталу.

До основних переваг загального стандартизованого підходу належать його відносна простота для розуміння та застосування, а також можливість у межах однієї категорії активів зменшити навантаження на капітал банку через чіткий стимул до роботи з надійнішими контрагентами.

Найбільшим недоліком є необхідність наявності зовнішніх рейтингів для основних категорій активів — вимог до банків, корпорацій, страхових компаній тощо. Це потребує, по-перше, наявності принаймні кількох рейтингових агентств та, по-друге, бажання контрагентів забезпечувати можливість їх продуктивної роботи через оприлюднення інформації про свій фінансовий стан і результати діяльності та оплату послуг рейтингових агентств. Тому застосування загального стандартизованого підходу стає проблематичним.

У межах спрощеного стандартизованого підходу всі активи банку поділяються на 11 категорій, для кожної встановлюється, як правило, одне значення коефіцієнта ризику. Для деяких категорій передбачено кілька можливих коефіцієнтів ризику залежно або від значення кредитного рейтингу, або від рівня сформованих резервів. Однак для жодної категорії немає кількох альтернативних варіантів, як це передбачено для загального стандартизованого підходу. Фактично за спрощеного стандартизованого підходу як кредитні рейтинги застосовуються лише суверенні рейтинги країн, що визначаються агентствами експортного фінансування, які функціонують у кожній країні. Тому за цього варіанта підходу не виникає проблеми, описаної щодо загального стандартизованого підходу.

Крім того, зовнішні рейтинги використовуються тільки щодо вимог до суверенних держав, центральних і комерційних банків, тобто до відносно невеликої (за кількістю контрагентів) частки активів. Для решти контрагентів значення коефіцієнтів ризиків або "прив'язані" до суверенного рейтингу країни, або зафіксовані на певному рівні і не залежать від зовнішнього рейтингу контрагента. Для врахування наявності забезпечення за кредитом у межах спрощеного стандартизованого підходу можна застосовувати лише простий підхід — підміну вагового коефіцієнта ризику.

Таким чином, стандартизований підхід — це подальше вдосконалення сучасної практики зважування активів за ризиком. Спрощений стандартизований підхід є найоптимальнішим рішенням для України, оскільки не потребує ні значних змін методологічної бази, ні істотних інвестицій з боку банків.

Підхід внутрішніх рейтингів — нова методика, не використовувана раніше у практиці банківського нагляду. Згідно з цим підходом усі активи банку (за термінологією Базельського комітету — експозиції) поділяються на 5 класів, деякі з них поділяються на субкласи (табл. 4.1).

Таблиця 4.1. Класи та субкласи експозицій згідно з підходом внутрішніх рейтингів

У підході внутрішніх рейтингів окремо оцінюються неочікувані та очікувані збитки.

Неочікувані збитки — це збитки, які можуть виникнути в майбутньому і суму яких на дату балансу достовірно оцінити неможливо, однак які можна оцінити приблизно, з досвіду минулої роботи. Оцінка неочікуваних збитків потрібна для визначення необхідної величини капіталу, що буде потрібен банку в майбутньому для їх компенсацій.

Неочікувані збитки оцінюються за допомогою спеціальних формул (за термінологією Базельського комітету — функцій зважування за ризиком). Типова формула оцінки неочікуваних збитків

Функція зважування за ризиком, що використовується в підході внутрішніх рейтингів, істотно відрізняється від формули (4.1), яка описує визначення суми зважених за ризиком активів для цілей стандартизованого підходу. Компоненти ризику (за термінологією Базельського комітету), що використовуються у формулі, це:

— ймовірність дефолту [probability of default, PD)— ймовірність настання протягом року з моменту проведення оцінки події, що характеризується як дефолт. За твердженням Базельського комітету, двома незалежними свідченнями дефолту є: 1) затримка будь-якого платежу контрагентом на 90 або більше днів; 2) наявність у банку сумнівів щодо можливості отримати повернення заборгованості без вжиття відповідних заходів. Ймовірність дефолту, як і будь-який показник імовірності, може набувати будь-якого значення від 0 до 100%;

— збиток при дефолті (loss given defailli, LGD) - - максимально можлива величина втрати активу (у відсотках до його облікової вартості) у разі настання дефолту. Встановлюється Базельськнм комітетом для кожного класу та субкласу експозицій;

— експозиція при дефолті (exposure al default, EAD) — облікова вартість активу, тобто величина заборгованості контрагента перед банком. Встановлюється Базельським комітетом для кожного класу та субкласу експозицій;

— ефективний строк (effective maturityy M) — реальний строк дії активу.

Наведені нижче фактори використовуються у формулі (4.2), але не є компонентами ризику:

R - кореляція. Використовується для визначення того, наскільки фактичний профіль збитків відрізняється від нормального розподілу;

е - основа натурального логарифму, стале число, що дорівнює 2,718 281 828 459 04;

b - фактор коригування на строк до погашення — технічний параметр формули;

1n - натуральний логарифм. hn(x) показує, в який ступінь слід піднести число е для того, щоб отримати число х;

N - кумулятивна функція розподілу для стандартної нормальної випадкової змінної. N(x) означає ймовірність того, що нормальна випадкова змінна з медіаною, що дорівнює нулю, та варіацією, що дорівнює одиниці, набуде значення, меншого або рівного числу х;

G - інвертована (обернена) кумулятивна функція розподілу для стандартної нормальної випадкової величини. Якщо G(z) = x то N(x) = х;

К - вимога до капіталу. Використовується як проміжний етап оцінки еквіваленту зважених за ризиком активів;

RWA — еквівалент зважених за ризиком активів.

Типова формула (4.2) має кілька модифікацій для врахування ефекту розміру компанії та заборгованості. При цьому модифікуються параметри кореляції (R), строку до погашення (b), та, в деяких випадках, константи формули — решта факторів і порядок розрахунку залишаються незмінними.

Така велика кількість компонентів ризику є другою істотною відмінністю підходу внутрішніх рейтингів від стандартизованого підходу. Спочатку в Базельській угоді І, а згодом у стандартизованому підході в одному числовому значенні вагового коефіцієнта ризику було поєднано два різних вияви кредитного ризику ймовірність дефолту і збиток при дефолті. Як видно з формули (4.2), у підході внутрішніх рейтингів імовірність дефолту і рівень збитку при дефолті оцінюються окремо один від одного. Це робить процедуру оцінки ризику набагато точнішою.

У межах фундаментального варіанта підходу внутрішніх рейтингів банк має самостійно визначити ймовірність дефолту в процесі довготривалих спостережень та використовувати значення інших параметрів, доведених органом нагляду. В межах поглибленого варіанта підходу внутрішніх рейтингів значення всіх компонентів ризику банк визначає самостійно, однак для застосування цього варіанта він має виконувати низку жорстких вимог щодо своєї практики ризик-менеджменту. Фактично, використовуючи власні дані статистичних спостережень, банк таким чином функціонує як своєрідне рейтингове агентство, проте лише сам для себе. Саме тому цей підхід отримав назву "підхід внутрішніх рейтингів".

За будь-якого варіанта підходу внутрішніх рейтингів класифікація активів на класи та математичний апарат, що використовується (формули, значення констант і деяких інших параметрів), залишаються ідентичними. Це третя істотна відмінність підходу внутрішніх рейтингів від стандартизованого підходу, в двох альтернативних варіантах якого — загальному та спрощеному — запропонована класифікація активів і значення вагових коефіцієнтів ризиків істотно відрізняються.

Отже, оцінений за допомогою формули (4.2) еквівалент зважених за ризиком активів підставляють до формули (3.2) з метою визначення адекватності капіталу.

Очікувані збитки — це аналог резервів на покриття кредитного ризику. Оцінка таких збитків необхідна для того, щоб визначити, чи не потрібно додатково скоротити регулятивний капітал банку в разі, якщо очікувані збитки перевищують сформований резерв.

Оцінюючи очікувані збитки (expected losses, EL), переважно користуються формулою

Ця формула модифікується для оцінки очікуваних збитків від операцій спеціалізованого кредитування — проектного, об'єктного, товарного фінансування, операцій із житловою та нежитловою нерухомістю. Для цих операцій замість множника PD * LGD використовують факторні значення, визначені органом нагляду залежно від стану обслуговування боргу.

Якщо отримувана величина очікуваних збитків перевищує суму допустимих резервів, різницю слід виключати з регулятивного капіталу банку в пропорції 50 % з основного та 50 % з додаткового.

Якщо очікувані збитки є меншими за допустимий резерв, банк може додати різницю до додаткового капіталу, але не більше 0,6 % від суми зважених за ризиком активів і лише за попереднього дозволу від органу нагляду.

Таким чином, підхід внутрішніх рейтингів істотно відрізняється від стандартизованого підходу, оскільки згідно зі стандартизованим підходом банк має коригувати не капітал, а експозицію (заборгованість за активом), причому на всю суму сформованих резервів, які подекуди можуть бути меншими або більшими за потрібні.

Слід зазначити, що підхід внутрішніх рейтингів вважається однією з найскладніших концепцій у сучасній банківській справі. Тому Базельський комітет оприлюднив спеціальну пояснювальну записку, де математичні аспекти підходу внутрішніх рейтингів викладено в науково-популярному форматі.