Основи культурології - Сандюк Л.О. - 5.3. Специфічні риси мистецтва як духовної сфери суспільного життя

Серед форм культурної діяльності особливе місце посідає мистецтво у всій безлічі своїх форм, видів, типів тощо. В цілому мистецтво являє собою унікальний суспільний феномен. Ця своєрідність виявляється в багатьох аспектах і на різних рівнях: мистецтво соціальне за своїм походженням, функціонуванням, методом відображення дійсності, роллю в духовному розвитку суспільства і людини. Соціальна сутність мистецтва полягає в тому, що художній розвиток суспільства являє собою природно-історичний процес, відображаючи специфічні особливості певних історичних етапів суспільної еволюції.

Існують різні концепції сутності мистецтва, що відповідають різному тлумаченню його виникнення.

Так, мистецтво розглядалось як імітація природи (мімесис), як вираз "інстинкту прикрашання" з метою статевого приваблення (Дарвін, Вейнінгер), як "незацікавлена" вільна гра творчих сил людини (Шиллер, Спенсер), забава (Л. Толстой), засіб очищення від афектів - "катарсис" (Аристотель), як засіб досягнення душевної гармонії (Гете), як вільна формотворчість, мова почуттів, чуттєвий вираз надчуттєвого та ін. Це свідчить про багатогранність цієї сфери культури, у якій знаходять вираз розмаїття потреб людини - як біопсихічних, так і соціокультурних.

Мистецтво - це особливий спосіб духовно-практичного освоєння світу крізь призму людських цінностей, життєвих смислів та значень. Воно відображає життя в образно-емоційній, інтуїтивній формі - на відміну від "сухих" категорій науки. Мистецтво вносить у життя ілюзорно-ігрове начало, дозволяючи особистості "проживати" різні життя і переживати уявні ситуації у світах, створених митцем. Не випадково Ф. Ніцше говорив: "мистецтво нам потрібне для того, щоб не померти від істини".

Характерними рисами мистецтва виступають:

- створення художніх образів, що характеризуються чуттєвою конкретністю та узагальненістю, завдяки чому мистецтво виражає та творчо перетворює життя відповідно до людських сенсів та цінностей; якщо наука доводить, то мистецтво показує;

- інтуїтивно-емоційний спосіб осягнення дійсності, що доповнює раціонально-логічний;

- у мистецтві людина виражає себе у своїй цілісності - на відміну від інших видів діяльності, де вона реалізує якусь одну свою сторону;

- наявність вимислу та умовності; мистецтво не призначено для точного копіювання життя: через мистецтво людина поринає у світ художніх образів, але при цьому вона завжди усвідомлює цю ілюзорність та умовність;

- мистецтво завжди несе на собі відбиток особистості митця - на відміну від безособового характеру мови науки.

Мистецтво тісно пов'язано з іншими сферами духовного життя: мораллю, філософією, релігією, правом, наукою. Так, мистецтво одухотворяється гуманними моральними ідеями; багато письменників виступають як оригінальні філософи та соціальні мислителі - Достоєвський, Толстой, Сартр, Камю; взаємодія релігії з мистецтвом сприяла виникненню шедеврів у багатьох видах мистецтва; крім того, виникли і власне релігійні жанри: у живопису - ікони, в архітектурі - храми; наука сприяла розширенню технологічних і художніх можливостей мистецтва.

Мистецтво займає специфічне положення серед інших сфер культури. У художній діяльності, як у краплі води, відображуються всі основні форми діяльності людини - перетворення, пізнання, спілкування, оцінювання. Мистецтво реалізує сприйняття дійсності в її цілісності, зберігає цілісність особистості, культури та життєвого досвіду людства, тобто воно виступає своєрідним дзеркалом, у якому найбільш повно відбивається специфіка певної культури. Мистецтво відіграє велику роль у спілкуванні культур - воно полегшує "входження" в іншу культуру, оскільки саме воно розкриває "таємницю" відповідної культури, є відносно доступним для сприйняття.

Найбільш загальні закони розвитку мистецтва, а також естетичного відношення людини до світу вивчає наука естетика. Слово "естетика" (аев1;пе8І8) - грецького походження, яке у перекладі означає: "те, що має відношення до чуттєвого пізнання". Термін "естетика" ввійшов у науку в середині XVIII століття. Він належить німецькому філософу А. Баумгартену, який ввів у філософію розділ "теорія чуттєвого пізнання" і терміном "естетика" запропонував назвати саме цей розділ. Це слово міцно закріпилося у філософській термінології, і вже з XVIII століття естетику стали розуміти як науку, що вивчає "філософію прекрасного", або "філософію мистецтва". Естетика - філософська наука, що вивчає сутність і закони естетичного пізнання і естетичної діяльності людини, наука про загальні закони розвитку мистецтва.