Українська культура в європейському контексті - Богуцький Ю.П. - Романіка: літургія та карнавал

Початком середньовіччя прийнято вважати V ст. У Західній Європі воно почалося з розгрому Риму вестготами, завоюванням арабами Піренейського півострова і зруйнування Візантією створеного тут королівства остготів. Після того як римські легіонери пішли з Британії, місцеве кельтське населення завоювали германські племена англів і саксів. Скандинавію заселили войовничі нормани, які в XI ст. вторглись і до Англії. На території Галлії в V ст. утворилася держава франків. У 800 р. король франків Карл Великий коронувався у Римі — виникла перша середньовічна імперія. З неї і на основі її виділилися згодом Франція, Німеччина та Італія.

X ст. було тяжким для Європи. Зі Скандинавії у Західну Європу рушили нормани, зі сходу — угорці, від Середземномор'я — араби. Культурне життя завмерло. Знаменно, що найпопулярнішою книгою стає Апокаліпсис — Одкровення євангеліста Іоанна, яке пророкує загибель людству за його гріхи.

У кінці X ст. король Оттон І коронується у Римі, поклавши початок "Священній Римській імперії германської нації". На її землях будується багато неприступних замків і монастирів. Паломництва і хрестові походи XI—XIII ст. відіграли визначну роль у розвитку не тільки європейської економіки і торгівлі, а й культури й мистецтва, збагативши їх знанням культури Арабського Сходу. Монастирі почали посилено споруджувати мости, шляхи, готелі, госпіталі.

У культовій архітектурі романського періоду дерево витіснив камінь. Камінь замінив дерево також і в фортечних мурах, що оточували замок феодала. Тип феодального замку склався саме в цю епоху: він стояв на підвищенні, на зручному для спостереження й оборони місці і був символом влади феодала над навколишніми землями.

Склався стиль романської архітектури. Суворість, простота гладких стін (різьблення лише на капітелях колони) — в Оверні, надмір зовнішнього декору — в Пуатье, величні храми у Нормандії і Бургундії. Церкви, збудовані на дорозі до "святих місць", були величезні за розмірами, розраховані на велику кількість пілігримів та місцевих парафіян.

XI—XIII ст. — час розквіту монументального мистецтва: як живопису, так і скульптури. Розписи вкривали стіни і склепіння храмів, скульптура була і в інтер'єрі, і назовні. Дискусії в галузі теології, виникнення єресей (проти однієї папа у 1210 р. оголосив навіть хрестовий похід) та ін. — все це призвело до того, що мистецтво на вимогу церкви повинно було не тільки виховувати й наставляти, а й застрашувати. Звідси обов'язковий "Страшний суд", апокаліпсичні видіння, ордалії, історія страждань і смерті Христа ("Страсті Христові"), житія святих — страдників за віру. Виникає застрашливе зображення чорта. Боротьба за людську душу між ангелами і сатаною стає улюбленим мотивом романського мистецтва.

Розвивається книжкова мініатюра, що становить живу та яскраву розповідь (заголовна літера, ініціал розростались у цілу картину). Яскраві барви, оклад з металу, слонової кістки, коштовного каміння, емалі перетворювали середньовічний рукопис у коштовну річ. Книги переписували ченці в спеціальних майстернях — скрипторіях (особливо славилися скрипторії французьких, англійських та ірландських монастирів). Окремої уваги заслуговує каролінзька рукописна книга. У Каролінзькій імперії (кінець VIII — перша половина IX ст.) виникло кілька великих центрів виготовлення книг.

Романський період — це пора найвищого розквіту середньовічної культури: світської літератури і поезії, театру, в якому ставлять і містерії, і світські фарси; музики, де на зміну унісону прийшло багатоголосся церковних хорових гімнів.

Середньовічний героїчний епос репрезентований такими літературними пам'ятками, як французька "Пісня про Роланда", іспанська "Пісня про мого Сіда", німецька "Пісня про Нібелунгів", вірменська поема "Давид Сасунський" та ін. Німецький героїчний епос "Пісня про Нібелунгів", складений очевидно між 1200—1210 рр. придворним шпільманом (як називали бродячих поетів, акторів і музикантів), ґрунтується на подіях і легендах раннього середньовіччя — епохи великого переселення народів, зокрема на легендах, пов'язаних із завоюванням Європи гунами на чолі з Аттилою (Єтцелем) у V ст. Невідомий талановитий поет виклав два цикли народних легенд, які існували ще з VI ст.: історію трагічного кохання нідерландського королевича Зигфріда і бургундської принцеси Брунгільди, а також історію загибелі королівства, заснованого у V ст. східногермансь-ким племенем бургундів (нібелунгів), яке у 436 р. захопили гуни. Це монументальний твір, що включає 39 "авентюр" (пісень, частин) і має 9 тисяч рядків. Мова поеми, за словами Г. Гейне, — "це кам'яна мова, рядки там подібні до заримованих плит. А між ними подекуди пробиваються ясночервоні квіточки, наче краплі крові, і звисають довгі стебла плюща, наче зелені сльози". Й.-В. Гете вважав, що "знайомство з цим твором засвідчує рівень культури нації... Його повинен прочитати кожний".

Саме в період середньовіччя остаточно складається образ лицаря (рицаря) як взірця, що уособлює ряд неодмінних — відповідно до цінностей епохи — достоїнств.

Зазвичай лицар мав походити з хорошого роду, але іноді у лицарі посвячували за виняткові воїнські подвиги. Згодом і все частіше в міру розвитку міст — можна було купити цей привілей. Зростання ролі бюргерства змусило еліту виробляти кодекс, який можна було б протиставити намірам "третього стану" підніматися на все вищі щаблі у суспільстві. Тому в куртуазній літературі герой неодмінно вихвалявся чудовим генеалогічним деревом. Лицар мав бути вродливим, що звичайно підкреслювали його шати, рясно прикрашені золотом і коштовним камінням; пасували вбранню обладунок і упряж. У хроніста четвертого хрестового походу слово "благородно" означало те саме, що й "багато", "розкішно", "пречудово".

Лицар мав бути сильним, бо інакше не зміг би носити обладунок вагою 60—80 кілограмів. В одній з північних легенд її герой Беовульф, який прибув здалеку, щоб визволити датчан від чудовиська, яке підкрадалося вночі і вбивало славних лицарів, стає на герць проти нього і при цьому кидає всю свою зброю, аби показати силу, яка дасть йому змогу скрутити потворі м'язи голими руками. Лицар повинен невтомно дбати про славу, а слава вимагає все нових випробувань, і часом найнеймовірніших. Герой роману Кретьєна де Труа "Івен, або Лицар Лева" повинен залишити відразу після вінчання дружину, бо змушений негайно вирушити на пошуки пригод і битв. Друзі пильно стежать за тим, щоб він не розпестився у неробстві і пам'ятав, чого вимагає від нього власна слава. "Якщо тут війна, я тут залишусь", — говорить лицар в одній з балад Марії Французької. Лицар не може спокійно слухати про чужі успіхи ("заздрість гризе його серце", як каже один з героїв балад); або ж — "Він був дуже здивований, що тут й інші мають таку саму славу, коли він хотів бути першим у світі".

Найстрашніше обвинувачення для лицаря — брак мужності. Щоб уникнути звинувачення у боягузтві, лицар ладен забути про успіх справи, якій служить: Роланд відмовився трубити у ріг, аби не подумали, ніби він з переляку просить допомоги, хоча це призвело до загибелі його друга разом з бойовою дружиною.

Двобої лицарів із закритим обличчям є в куртуазних романах темою трагічних історій, в яких лицар, піднявши забрало переможеного, переконується, що вбив близького родича або улюбленого друга. Звичай закривати обличчя забралом пояснюється, на думку Ш.-Л. Монтеск'є, тим, що дістати удар в обличчя вважалось особливо ганебним: вдарити в обличчя можна було тільки людину низького звання.

Коли ми сьогодні говоримо про лицарську поведінку, то звичайно маємо на увазі ставлення до ворога і ставлення до жінки.

Славу здобувала не стільки перемога, скільки поведінка в бою. Загибель ставала добрим завершенням біографії, бо лицарю було важко примиритися з роллю немічного старця. "Правила гри", обов'язкові в бою, диктувалися повагою до ворога, "ігровим" ставленням до життя, гуманністю і наданням супротивнику рівних шансів. Якщо супротивник упав з коня (а в обладунку він не міг піднятися в сідло без сторонньої допомоги), то той, хто вибив його з сідла, теж злізав з коня, щоб вирівняти шанси. "Я ніколи не вб'ю лицаря, який упав з коня! — проголошував Ланселот. — Боронь Боже зазнати такої ганьби!" Лицар не добиває людину похилого віку, "доозброює" супротивника (Ланселот, лицар без страху і докору, не міг пробачити собі того, що у запалі бою вбив двох неозброєних лицарів, а коли помітив це, було вже запізно. Він обіцяв податися на прощу пішки, в самій лише полотняній сорочці, аби замолити гріх). Він не вбиває противника зі спини.

"Воювати і любити!" — таке гасло лицаря, бути закоханим — його обов'язок. У піснях Марії Французької говориться про славного лицаря, який не звертав уваги на жінок. Це велике зло і провина перед природою, зауважує автор. Кохання повинно бути взаємно вірним, має долати серйозні труднощі і тривалу розлуку.

Кохання неможливе без таємниць і потаємних зустрічей, без ревнощів та страху втратити кохану. Оскільки у шлюбі цього всього немає, то святість сім'ї для лицаря нічого не важить. Культ жінки досить умовний: "Слуга в коханні, пан у шлюбі" — так характеризує істинне становище лицаря один з дослідників. Рукоприкладство було справою звичною у сім'ях знаті. Подружня невірність, для чоловіків цілком прийнятна річ, у жінок каралася (в легендах епохи) спаленням на вогнищі. Щоправда, коли засуджену з розпущеними косами і в полотняній сорочці вели до місця покарання, в останню мить звичайно з'являвся лицар, ладний мечем довести будь-кому її безвинність, причому безвинність ця, всупереч будь-якій очевидності, виявлялася незаперечною.

Є ряд гіпотез відносно культу жінки у середньовіччя. У деяких цей культ сприймається серйозно, у когось — вважається інспірованим літературою ("Ланселот, або Лицар Возу" був написаний Кретьєном де Труа на замовлення Марії Шампанської, яка йому протегувала), у третіх він приписується мандрівним менестрелям і трубадурам. Головна тема поезії трубадурів (провансальських поетів у XII—XIII ст.) — оспівування васального служіння дамі, проголошення права земного кохання (на противагу релігійному аскетизму). Менестрелі продовжували цю традицію. Хоч вони були і співаками, і музикантами, і потішниками, і декламаторами, а звичайно і поетами, мандруючи від замку до замку по Франції та Англії, вихваляли господиню, сподіваючись дістати службу при дворі (або принаймні гостинність і дарунки перед подальшою дорогою). Здебільшого вони походили з безземельних або малоземельних лицарів, які мріяли про якусь постійну придворну посаду. їхні пісні відзначались вишуканістю і відповідали уявленням про ідеальне кохання.

Емоційне життя середньовічного простолюдина тяжіло немовби до двох полюсів — християнської літургії (вона живила чуттєвий світ людини піднесеними, релігійними мотивами) і карнавальної, сміхової стихії.

Карнавальні, як узагалі всі обрядово-видовищні форми, організовані на підставі сміху, вважає М.М. Бахтін, начебто будували по той бік усього офіційного другий світ і друге життя. Це особливого ґатунку двомірність, без урахування якої ні культурну свідомість середньовіччя, ні навіть культуру Відродження не можна вірно пізнати й оцінити. Знову ж, за М.М. Бах-тіним, цілий неосяжний світ сміхових форм та проявів протистояв офіційній і серйозній (за тоном) культурі. Вони були позацерковні, поза релігійні і вельми різноманітні. Насамперед — це свята карнавального типу на майданах: багатоденні, зі складними дійствами й походами на майданах і вулицях. Важливе в них те, що карнавал — не видовище, у ньому живуть усі, бо за своєю природою він всенародний. Поки карнавал триває, для жодної людини немає іншого життя, крім карнавального; від нього нікуди не дінешся, бо карнавал не знає кордонів. Протягом карнавалу живуть за законами карнавальної свободи (як в античному Римі під час сатурналій): це тимчасовий вихід за межі звичайного життя, коли дозволено дуже багато з того, що звичайно заборонено або осуджується, коли відміняються всі ієрархічні відносини, привілеї, норми, панує особлива форма вільного фамільярного контакту між людьми, відокремленими у звичайному житті нездоланними бар'єрами цивільного, майнового, службового, сімейного і вікового стану, коли треба неухильно виконувати етикет і дотримуватися пристойності. Під час карнавалу можна пародіювати всі серйозні церемоніали: прославляння переможців на турнірах, церемонії посвячення у лицарі та ін.

Крім карнавалів у власному розумінні слова влаштовувалися також "свято дурнів" і "свято осла". Навіть так звані храмові свята супроводилися ярмарками і різними врочистостями на майданах за участю велетнів, карликів, потвор, "учених" звірів. Блазні й дурні були незмінними учасниками громадянських і побутових церемоніалів та обрядів.

У сміховій латинській літературі є пародійні куплети буквально на всі моменти церковного культу та віровчення — навіть на молитви і проповіді, а також пародійні заповіти ("Заповіт свині", "Заповіт осла") й епітафії, пародійні постанови соборів, пародійні лицарські романси.

Карнавальний сміх звучить у фабліо (коротких оповіданнях типу анекдотів) і у своєрідній сміховій ліриці вагантів (мандрівних школярів, кліриків, іноді збіднілих городян і лицарів).

Постійне роздвоєння життя на релігійне й мирське найкраще ілюструється ситуацією із середньовічним театром, в якому ці два начала постійно змагаються. Серед джерел середньовічного театру також знаходимо літургію і карнавальну стихію — це балади і танцювальні пісні трубадурів, вистави сільських жартівників і танцюристів, які поступово стають професіональними витівниками-гістріонами.

Щодо літургічної (церковної) драми, то вже у IX ст. театралізується меса, виробляється ритуал читання в особах епізодів легенд про народження Ісуса Христа, про його поховання і воскресіння. З часом літургічна драма від простих сценок переходить до складніших — з костюмами, режисерськими інструкціями. Усе це роблять самі священики. Надалі драма відокремлюється від меси, переходить з латини на місцеву мову, в ній з'являються побутові деталі, природні жести ("Похід пастухів", "Похід пророків").

Щоб не позбавитися послуг театру (не будучи в змозі підкорити його), церковні власті виводять літургічну драму з-під склепіння храму на паперть. Народжується напівлітургічна драма (середина ХП ст.). Але тепер уже міська юрба диктує їй свої смаки, змушуючи показувати вистави у дні ярмарків, а не церковних свят, давати побутове тлумачення біблійним сюжетам. Особливо любила публіка сцени з бісами, наділяючи їх рисами середньовічного вільнодумця. У XIII ст. комедійний струмінь у театральному видовищі заглушався театром міраклю, який теж мав своєю темою життєві, але звернені до релігії події. Саме слово "міракль" перекладається з латинської як "чудо". І справді, всі колізії у цьому жанрі завершувалися втручанням божественних сил — св. Миколи, Діви Марії тощо. Але і в ці сюжети проникали реальні біди й прикрощі людей через недосконалість життя ("Міракль про святого Миколу", "Міракль про Роберта-диявола").

Готичний стиль і схоластика
СВОЄРІДНІСТЬ ДУХОВНОГО СВІТУ ДАВНЬОРУСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
Християнізація язичницької Русі
"Ярославові книжники"
Зародження і розвиток шкільної освіти
Свята Софія як духовна ідея і художній шедевр
Київські фрески, мозаїки, ікони
Народні ремесла та розваги
Галицько-Волинська Русь та її культура
Міста, княжі двори, церкви і школи XII—XIII століть
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2020
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru