Українське народознавство - Лозко Г.С - 6. ЕТНОГРАФІЧНЕ РАЙОНУВАННЯ УКРАЇНИ

ПОНЯТТЯ ПРО ЕТНОГРАФІЮ ТА ЕТНОГРАФІЧНЕ РАЙОНУВАННЯ

Етнографія - це наука, яка вивчає (описує) етногенез, культуру і побут народів світу, їх національний характер, розселення та культурно-побутові взаємозв'язки.

Крім етнографії, вживається ще і термін етнологія (від етнос - народ, логос ~ наука, вчення). Як бачимо, етнографія позначає науку описову, а етнологія — теоретичну, яка вирішує загальні суспільно-філософські народознавчі проблеми. Проте таке розмежування досить умовне, бо етнографія не виключає узагальнень теоретичного плану, так само як етнологія застосовуй методи опису.

Безпосередні спостереження і опис звичаїв, побуту, світогляду народу - це основний метод етнографії. Крім того, вона широко використовує писемні джерела, речові пам'ятки, дані археології, антропології. Географії, фольклористки, мовознавства.

Перші описи давніх народів. їх характеристики наявні у Велесовій Книзі (про готів, греків, римлян та ін.). Спроби описати етнографічні особливості племен і народів давньої України с також у "Повісті времяних літ". Літописець намагається накреслити генеалогію народів світу, іноді подаючи їхні культурно-побутові особливості, а також описує староукраїнські племена Київської Русі, вказуючи місця їхнього розселення, відмінності у звичаях, обрядах тощо. Такі спроби етнографічних описів наявні і у деяких інших писемних пам'ятках. Наприклад, у Галицько-Волинському літописі згадуються народи, які межують із Руссю: ляхи, литовці, угри, чехи, половці, жмудь, яншян, татари, німці, ізраїльтяни. Тут же знаходимо відомості про звичаї кожного народу, описи костюмів (наприклад, костюм князя Володимира Васпльковнча).

До цінних етнографічних джерел можна віднести стародавні малюнки, ілюстрації до книжок, фрески, скульптурні чи рельєфні зображення людей, споруд, предметів побуту тощо.

У хроніці Георгія Арматола, перекладеній київським книжником, вміщено 127 ілюстрацій, які відтворюють церковну архітектуру, одяг, обряди, народні вірування. описи звичаїв та одягу часто знаходимо у фольклорі, особливо в козацьких думах згадаймо хоча б відому "Думу про козака Голоту"). Чимало цікавих відомостей про українців затінили нам іночемш мандрівники, посіп, купці, які подовжувані Україною: Амвросій Контаріні, Гійом Л. де Боплан, Пєр Шевальє, Павло Алепський та ін.

Це був період нагромадження етнографічних знань, який можна вважати початком української етнографи (XV—ХVІ ст.). Другий стан - період наукового зібрання та осмислення етнографічннх матеріалів. У 1772 р. з'явилася друком праця "Описание свадебних украинских простонародных обычаев в М. России и в Украинской губ., також и в великороссийских слободах, населенных малороссиянами, употребляемых". Автором цієї унікальної пам'ятки української фольклористики був Григорій Калиновський, офіцер російської армії, українець за походженням, його працю використовували, і в подальшому інші дослідники.

Становлення української етнографії як окремої наукової дисципліни відбулося у середині XIX ст. її розвиток тісно повязаний з іменами Михайла Максимовича, Миколи Костомарова, Павла Чубинського. Миколи Сумцова, Володимира Шухевича, Федора Вовка, Дмитра Яворницького та багатьох інших видатних діячів української культури. Значний внесок у розвиток українського народознавства зробили також письменники Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Іван Нечуй-Левицький, Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський та ін. Провідну роль у дослідженнях з етнографії відіграло Львівське наукове товариство ім. Т.Г Шевченка, при якому в 1898 р. була створена Етнографічна комісія, яка видавала "етнографічний вісник". - Матеріали до українсько-руської етнології" тощо.

Сьогодні ж дослідженнями з етнографії займаються інститути Академії наук України, етноцентри, музеї, навчальні заклали, які видають наукові записки, монографії, науково-популярні журнали та методичні посібники.

Народознавчі студії друкують журнали "Народна творчість та етнографія". "Народне мистецтво". "Сварог". "Родовід". "Берегиня ". "Образотворче мистецтво". "Український світ". –" Пам'ятки України". "Українська культура" й інші видання, серед яких і регіональні, наприклад. "Волинь", "Писанка".

Найархаїчніші риси культури, побуту, мови і виразні сліди давніх плем'яних прикмет зберегли північні іі західні території України Полісся та Карпати, які з повним правом можна вважати заповідниками української етнографії.

Багатогранність і різноманітність традиційної української культури дивує світ своєю самобутністю. Однак промислове виробництво предметів декоративно - прикладного мистецтва, тиражування стандартних сувенірів, вишивок і рушників призвели до уніфікації, вироблення якогось усередненого українського стилю, який практично ніколи не існував.

У кінці XX ст.. коли процес занепаду традиційної культури наблизився до критичної межі, виразно постала проблема відродження саме регіональних етнографічних особливостей, народних промислів, фольклорних, мовних, звичаєвих перлин українського народу. У цьому зв'язку перед народознавцями неодноразово поставало питання етнографічного районування України.

Етнографічне районування — це умовний поділ території па локальні культурно-побутові групи, населення яких має спільні риси мовного, звичаєвого, господарського характеру, зумовлені природним середовищем та історичним розвитком кожної групи, а також етнокультурними взаємозв'язками з сусідніми народами.

Вже літописець, подаючи назви племен, усвідомлює, що вони мають спільне коріння, і, об'єднавшись в одній державі під назвою Русь, починають вважати себе єдиною етнічною одиницею. Пізніше замість плем'яних назв (поляни, деревляни, уличі, тиверці тощо) з'являються географічио-територіальні: полтавці, чернігівці, слобожани та іп. Назви племен для позначення локальних етнографічних груп українців не залишилися (за винятком волинян), проте лишили сліди в деяких топографічних назвах.

Перші спроби визначення локальних груп українців знаходимо в Густинському літописі: Волинь, Подоли, Украйна, Подгоря — все це. як зазначав автор, на території Руської землі. Сусідів названо: москва, литва, ляхи, турки, татари. Іван Вишенський па території "Малої Руссії" виділяє ще іі Покуття.

Олексій Шафонський у своїй праці "Черниговского наместничест-ва тонографнческое оипсание" (1786 р.) на Лівобережжі виділяє два райони: на півночі — Полісся (або Литва), на півдні - Степ (або Україна) і відповідно групи українців - литвини й степовики.

Після приєднання України до Московії (1654 р.) у росіян зароджується думка, нібито українці (малоросіяни) - це етнофафічна група росіян. Кілька століть такий погляд свідомо культивувався, доки не виріс до уявлення українців як "молодшого брата". Вперше науково спростував ці погляди видатний чеський вчений-славіст Павел Йожеф Шафарик. який досліджував слов'янські, в тому числі іі українські старожитності. фольклор та література. В 1842 р. він видав карту "Слов'янські землі". Це була перша етнічна карта, що дала наукове уявлення про межі розселення українців, білорусів, росіян, чехів, словаків, поляків та болгар. Як доповнення до етнічної карти Павел Шафарик видав монографію "Слов'янський народопис", яка складалася з нарисів про розселення слов'янських народів, їхні мови і літературу. Автор подав також статистичні матеріали про віросповідання та державну належність.

Серед східних слов'ян Павел Шафарик виділяє чотири народи: українці, білоруси, новгородці та росіяни. До речі, серед сучасних етнографів і нині побутує думка про значні відмінності між московськими і новгородськими росіянами. Наприклад, Дмитро Зеленін писав: "з повним правом можемо говорити про два російських народи: північноросійський (окаюча говірка) і південноросійський (акаюча говірка)", а також стверджував, що поділ східних слов'ян на росіян, українців і білорусів є не стільки етнофафічним, скільки історико-політичним. Дійсно, Москва підкорила Новгород значно раніше, ніж Україну, бо ослаблений опричниною, цим чи не першим геноцидом, він не зміг чинити належного опору і увійшов до складу цієї "собирательницы русских земель", яка підкорила також карелів, чудь, зирян, ненців, мордву, мещеру, комі-пермяків та багатьох інших.

Погляди Павла Шафарика були надзвичайно професивними: він уперше довів неприродність роздрібнення українських земель між різними державами (Росією, Австро-Угорщиною, Польщею).

У межах України в XIX ст. сформувалося уявлення про кілька етнографічних районів, що певною мірою різняться за культурно-побутовими ознаками: Поділля, Покуття, Галичина, Закарпаття, Слобожанщина, Волинь, Сгверщина.

Сьогодні прийнято виділяти в Україні шість історико-етнофафічних зон: Полісся, Карпати, Поділля, Середня Наддніпрянщина, Слобожанщина, Південь. Однак, слід зазначити, що між етнофафічними районами України не існує чітких меж, тому такий поділ має досить умовний характер. Нині серед етнофафів також існує певний різнобій щодо етнофафічного районування, який має свої як об'єктивні, так і суб'єктивні причини. Крім того, науково-технічний прогрес, масове поширення стандартизованих форм культури, процеси міжетнічної інтефації також згладжують етнофафічні особливості окремих регіонів.

Добре це чи погано? Дехто вважає, що такі процеси сприяють консолідації нації. Проте логічніше бачити в них шлях до уніфікації, втрати самобутності, стирання індивідуальних рис особистості, а в результаті — до виродження нації, адже всяке спрощення системи неминуче призводить до її загибелі. Що ж до консолідації, то їй насамперед сприятиме високий рівень національної самосвідомості громадян, який немислимий без любові до рідної землі, її народу, звичаїв та традицій своїх Предків, і зокрема — регіональних рис культури.