Українське народознавство - Лозко Г.С - 4. СІМЕЙНІ ВІДНОСИНИ ТА РОДИННА ОБРЯДОВІСТЬ

Хто відречеться роду, того рід відречеться.

Українське прислів'я

ШЛЮБ І СІМ'Я

С ім'я — одна з найдавніших форм спільності людей. Вона виникла ^ss^ значно раніше від класів, націй, держави ще в надрах первіснообщинної формації. У Київській Русі існували великі родини, в яких були діди, батьки і кілька одружених дітей зі своїми дітьми. Середньостатистична сім'я часів Київської Русі складалася з шести—восьми осіб.

Ось як описує сімейні стосунки літописець: "Поляни мали звичай своїх Предків, тихий і лагідний, і поштивість до невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх, а невістки до свекрів своїх і до діверів велику пошану мали. І весільний звичай мали вони: не ходив жених по молоду, а приводили (її) ввечері: а назавтра приносили (для її родини те), що за неї дадуть. А древляни жили подібно до звірів, жили по-скотськи: і вбивали вони один одного: їли все нечисте, і весіль у них не було, а умикали вони дівчат коло води. А радимичі і в'ятичі, і сіверяни один обичай мали: жили вони в лісі, як ото всякий звір, їли все нечисте, і срамослів'я (було) в них перед батьками і перед невістками. І весіль не бувало у них, а ігрища межи селами. І сходилися вони на ігрища, на пляси і на всякі бісівські пісні, і тут умикали жінок собі, — з якою хто умовився. Мали ж вони по дві і по три жони"'.

Звичайно, Нестор як носій християнства ставиться критично до звичаїв древлян, сіверян, радимичів і в'ятичів, у яких збереглося багато залишків язичництва, водночас хвалить звичаї полян, до яких, очевидно, і сам належав. Така оцінка нині видається упередженою, а характеристика древлянських та інших звичаїв — поверховою.

Багатий матеріал про весільну обрядовість подає Густинський літопис*. Автор описує вірування давніх слов'ян, у тому числі розповідає про Богів шлюбу і Роду, яким вклонялися наші Предки, приносячи пожертви, щоб шлюб був добрий. Таким Божеством літописець називає Ладо: "Богь пекельний, cero вірили бытн богомъ женитвы, веселія, угішенія і всякого благополучія, я коже Еллины Бахуса; сему жертвы нриношаху хотя щіп женитися, дабы его помощію брак добрый и любовный былъ"

Деякі дослідники (Яків Головацький, Олександр Знойко та ін.) вважають Ладу жіночим Божеством гармонії в природі і в любові, матір'ю-

годувальницею. Лада є матір'ю близнят Лелі (Дани), яка втілює воду, і Полеля, який втілює світло (вогонь). Тобто це Богиня-мати, яка народила першопричини світобудови.

За значенням цій Богині тотожні індійська Бгавані, Фрігійська Кі-бела, давньогрецька Лето, римська Венера.

Згадки про Ладу (Ладо) збереглися до сьогодні у піснях та веснянках. Так називають подружжя, кохану або коханого (пор., звертання Ярославни у "Слові о полку Ігоревім").

Чоловіче Божество Ладо ("Дід-Ладо"), вірогідно, відображає культ Предка.

Здавна в Україні існували різні форми шлюбу:

1) викрадення дівчат;

2) шлюб-купівля;

3) договірне весілля;

4) матріархальний шлюб (сватання дівчини до хлопця);

5) сватання через сваху;

6) звільнення шляхом шлюбу від смертної кари.

Опис викрадення дівчини подає французький мандрівник XVII ст. Г. де Боплан у книзі "Опис України", виданій у Франції (1650). Під час танцю хлопець міг викрасти дівчину навіть з багатої родини: "Хоч хлібороби вважаються кріпаками, одначе здавна користуються правом і свободою викрадати під час танка шляхетних дівиць, навіть дочок свого поміщика. Але при цьому моторність і спритність необхідні: викрадач неодмінно повинен вислизнути зі здобиччю в сусідній лісочок і переховуватися там не менше 24 годин. Тільки тоді прощають сміливця; інакше пропала його головонька. Якщо викрадена дівчина побажає вийти за нього заміж, він зобов'язаний під страхом смертної кари одружитися з нею; якщо ж ні, - викрадач вільний від покарання"4.

Цікавим звичаєм є сватання дівчини до хлопця: відмовляти дівчині ("дати їй гарбуза") вважалося гріхом, адже застосовувався цей звичай тоді, коли дівчина була вагітна, а хлопець не хотів одружуватися із нею. Ця форма шлюбу була рятівною для дівчини.

Звільнення від страти шляхом шлюбу — це народна українська традиція, шо існувала в системі Звичаєвого Права. У писемних правових статутах її не було, тобто це був неписаний закон.

Рятувати від страти могла дівчина або вдова, якщо мали стратити хлопця, а також хлопець, якщо засудженою була дівчина При цьому шлюб дозволявся лише тоді, коли була взаємна згода Зберігся такий переказ, записаний на Слобожанщині: юрбі, яка супроводила козака на місце страти, "назустріч вийшла дівчина під білим покривалом. Вона підійшла до засудженого і прилюдно заявила, що хотіла б вийти за нього заміж. Юрба пристає і чекає на відповідь засудженого. Козак зажадав, аби дівчина піднесла покривало. Коли вона піднесла, козак подивився і сказав: "Як мати таку дзюбу вести до шлюбу, ліпше на шибениці дать дубу!" — і зажадав, щоби його швидше вішали"5.

Шлюбний вік у XIX ст. для парубків становив 18-25 років, для дівчат 16—23 роки, але траплялося, що дівчата виходили заміж і в 14— 15 років. Існував звичай спочатку віддавати заміж старших дочок, потім молодших. Якщо молодша виходила заміж раніше, це вважалося ганьбою для старшої дочки. Так само за старшинством одружували і синів. За стародавніми звичаями слов'ян, весна була найкращим часом для шлюбу, адже пробуджується природа, народжується рік. Після християнізації шлюб перенесли на осінь: з 15 серпня до 14 листопада, а також від 6 січня до посту у березні. За законами народної етики, починати весілля серед тижня — непристойно, тому найчастіше їх проводять у вихідні або на свята. Весільний обряд потребує окремої розмови.