Філософія родознавства - Черепанова С.О. - Філософські, психологічні, морально-етичні аспекти смерті та безсмертя.

У сучасних наукових дослідженнях простежується увага до філософського аналізу смислу життя і смерті у зв'язку з ментальністю та характером культури. Смерть розглядається як важливий аспект соціально-культурної системи суспільства (Гуревич, 1989). Висловлено припущення про можливість формалізації ідеї смерті як універсальної мови культури (Лотман, 1994). Виділяються основні універсали, пов'язані зі смертю та міфоритуалізаціею смерті, які притаманні всім культурам, а саме: внутрішня амбівалентність ставлення до мерця, подолання дихотомійності двох світів, символічне подолання смерті, антропоморфізація потойбічного світу і потойбічних сил, цілковите переважання двох визначальних функцій обрядових дій — транзитивної та реінтегруючої. Остання розгортається у площині соціальної синхронії і діахронії; йдеться про зміцнення міжпоколін-них зв'язків, солідарність усіх генерацій перед поставою смерті, а також символічне єднання з тими, хто вже набув статусну роль "предків" (Кісь, 1996).

Еволюцію уявлень про загробний світ у релігіях світу — від вірувань первісних племен до поглядів початку XX ст. (необуддизм, протестантська теологія) розглянув відомий євангелічний теолог, історик релігії Карл Клемент. Він запропонував власну систематизацію ідей щодо форми, місця і змісту життя після смерті; розглянув "інаковість" смерті як необоротне "змінювання". Однак якщо смерть — зовсім "інше", "чуже", то вона не може бути кінцем того, що е, а лише початком нового — яким би дивним і незатишним це нове не виявилося. Згідно з висновком автора, смерть як "чуже" обертається "новим" (Клемент, 2002).

Тема смерті та смертності людини майже не досліджувалась у філософській літературі радянського часу. Це не було випадковістю, оскільки онтологія людини будувалася на основі аналізу переважно родового життя, тобто буття людського роду загалом.

У сучасну епоху, коли негативні наслідки діяльності людини і людства (екологічна криза, ядерна загроза та ін.) актуалізують проблему життя як такого, тема смерті набуває планетарного значення. Небуття реальне для людини не лише і не стільки як факт неминучої фізичної смерті, скільки у вигляді існування, позбавленого ознак "істинно людського". Тому йдеться не просто про смерть людини як деякий кінцевий акт, що перериває людське життя. Смертність означає постійне, неперервне "стояння при смерті" утому смислі, що людина кожним кроком свого життя повинна підтверджувати людську гідність, отже, переборювати небуття, позбавлене такої гідності існування (Пролєєв, 1991).

Простежується спроба типологізувати різні підходи до явища смерті за такими напрямами досліджень: емпірична танатологія; філософські аспекти смерті; англо-американ-ська танатологія; російська філософія; художня і езотерична література (Варава, 2005).

Розглянуто три підходи стосовно проблеми смерті у філософській літературі радянського періоду.

"Класичний" підхід вирізняє негативне ставлення до смерті через радикальне заперечення безсмертя (Панцхава, 1965).

Підґрунтя так званого сцієнтичного (лат. всіепНа — знання, наука) оптимізму склало секулярне (лат. зесиїагіз — мирський, світський) сприйняття "Філософії загальної справи", яку розвивав основоположник космічної філософії М. Федоров (1829—1903), прагнучи подолати трагізм смерті на основі поєднання науки й утопічних ідей "іманентного воскресіння" культу предків (Пазілова, 1981; Мінєєв, Нефе-дов, 1989; Вішев, 1990).

Третій підхід — це власне філософське осмислення діалектики буття, рефлексія над граничними засадами життя, аналіз сутності смерті та безсмертя (Бердяєв, 1992; Франк, 1994; Батіщев, 1995; Балашов, 1996; Розін, 1997; Кутирєв, 1991; Неретіна, 2002).

З позицій постмодерністського дискурсу відкидаються "великі ідеології" як "тоталітарні стратегії розуму", філософське й етичне осмислення смерті; відповідно неморальна естетизація смерті породжує певні некропрактики (Мазін, 1998).

Критично розглянуто проблему танатології в англо-аме-риканській культурі. Саме тут у другій половині XX ст. на стику різних міждисциплінарних досліджень виникла наука танатологія.

Танатологія (грец. thanatos — смерть, logos — слово, вчення) досліджує явище смерті, її причини, ознаки, питання полегшення передсмертних страждань хворого. Танатос (у грецькій міфології — бог смерті) вважається персоніфікованим позначенням інстинкту смерті, потягу до смерті, агресії та деструкції. У контексті психоаналізу 3. Фройда, міфології та мистецтва Танатос постає узагальненим символом смерті.

Суперечливість проблеми полягає в тому, що в умовах сучасної технізації соціуму формується певна індустрія смерті, а евтаназія (швидка, легка смерть) набуває значення парадигми. На Заході поширюються численні установи, покликані забезпечити людині комфортне закінчення життя. У Росії з 2001 р. діє Інститут танатотерапії. До речі, ев-таназію вперше застосував на практиці Гітлер (знищення хворих і дефективних людей). У деяких країнах евтаназія дозволена за медичними показниками (наприклад, Голландія, СПІА, Китай).

Танатологія, зокрема в її американському варіанті, продукує різні технології вмирання, ігноруючи осягнення духовного сенсу життя.

Можливу альтернативу становить спорудження хоспі-сів — медично-лікувальних закладів нового типу, спрямованих на полегшення страждань хворої людини.

Перший хоспіс для безнадійно хворих на рак відкрито 1991 р. у колишньому СРСР на базі лахтинської лікарні №11 поблизу Ленінграда (тепер — Санкт-Петербург). Ініціював утворення хоспісу відомий у світі журналіст, англійський і американський політичний оглядач Віктор Зорза у пам'ять доньки Джейн, яка тяжко помирала від раку шкіри. Вона перебувала у хоспісі — лікарні особливого типу, де завдяки піклуванню і певним методикам больові відчуття, фізичні та душевні страждання зведені до мінімуму. "Я помираю щасливою", — так сказала Джейн батькові. Він дав слово дочці поширювати ідею таких лікарень-хоспісів у всьому світі (Зорза, 1991).

Ідеологія хоспісу вміщує поняття "відкрите усвідомлення", коли лікарі, пацієнти та члени їх родини усвідомлюють стан захворювання.

У Львові перший хоспіс-стаціонар для тяжких онкологічних хворих відкрито 1994 р. Хоспіс — бюджетний заклад, який не здійснює комерційної чи іншої діяльності. Медична допомога і догляд за хворими — безкоштовні (можливі благочинні пожертвування). Хворим забезпечується паліативне (симптоматичне) лікування, необхідна знечулювальна терапія, медико-соціальна допомога, психологічна реабілітація; здійснюється також психосоціальна підтримка родичів на період хвороби і втрати близького.

Певним прикладом демократизації нашого суспільства стало рішення, яке 1992 р. прийняла колегія Міністерства культури України, — "Про скасування Постанови колегії Міністерства культури України від 18 січня 1982 року за № 1/11—б". За цією сумнозвісною Постановою, у березні-травні 1982 р. було знищено художній рельєф під назвою "Стіна пам'яті", який був складовою частиною Парку пам'яті — цілісного поховального комплексу в Києві. Автори проекту Ада Рибачук і Володимир Мельниченко працювали над втіленням задуму 11 років, а все напрацьоване було зруйновано за день: згідно з розпорядженням тодішніх можновладців, 500 великих самоскидів залили бетоном рельєф з глибокими образами-символами історії та культури України. Відтоді поховальний комплекс втратив оптимістично-художню сутність, оскільки експлуатується лише як крематорій, виконуючи технологічні функції.

Нині є надія на відтворення рельєфу відповідно до початкового проекту і призначення Парку пам'яті (збереглися слайди рельєфу, що виготовив Семен Райхман).

Кожна країна має некрополі, де поховано видатних людей, куди нащадки приходять вшанувати їх пам'ять.

Алея для почесних поховань є в Києві на Байковому кладовищі (виникло 1833). Зокрема, на його старій частині розміщена могила української поетеси-філософа Лесі Українки. На Новому Байковому цвинтарі — горельєфний портрет першого президента України, автора понад 1800 наукових праць Михайла Грушевського (скульптор І. Макогон, архітектор В. Кричевський).

У Львові з 1786 р. функціонує Личаківський некрополь з численними художніми пам'ятками різних епох (скульптури, надгробки, монументальні каплиці, гробниці, мавзолеї). Личаківський меморіал — своєрідний пантеон видатних особистостей різних народів: українського (тут поховані Маркіян Шашкевич, Іван Франко, Олекса Новаківський, Іван Труш, Соломія Крушельницька, Олена Кульчицька та ін.), австрійського, польського, вірменського, російського. Тепер це — історико-культурний музей-заповідник "Личаківський цвинтар".

Згідно з етичним принципом стоїків "пам'ятай про смерть" ("memento тотї"), кожен вчинок необхідно сприймати як останній, тому потрібно уникати вчинків, виправити які внаслідок смерті неможливо.

Відомо, що Александр Македонський заповів поховати себе з відкритими долонями, оскільки людина відходить в інший світ з порожніми руками.

Одна з давніх моральних настанов зобов'язує: добру справу зробив — білий камінь поклади, зло скоїв — поклади чорний.

Отже, яку пам'ять людина залишає після себе — залежить від неї самої, від її справ і вчинків.

Рано чи пізно кожен має відповісти на запитання: "Що ти зробив для людей?" У цьому — спроба філософсько-етичного осмислення сутності буття, втілена Рафаелем в знаменитій "Сикстинській мадонні" (1513; Дрезденська картинна галерея. Німеччина).

Кожна людина вибудовує власне життя у площині питань світоглядного і морального змісту: "Я — для Себе?", "інші — для Мене?", "Я — для Інших?".

Залежно від вибору власної позиції, утворюється певна культурна і ціннісна реальність, отже, — мета і сенс людського буття. Вичерпну відповідь з цього приводу дав видатний швейцарський педагог Генріх Песталоцці(1746— 1827). На його надгробному пам'ятнику викарбовано: "Все для інших, нічого для себе".

Свій вибір зробив польський педагог і письменник Януш Корчак, який під час Другої світової війни разом з дітьми з Будинку сиріт увійшов у газову камеру табору смерті вТреблінці (Корчак, 1983).

Очевидно, важливо осягнути оптимістичну сутність і духовну цінність життя. Адже "... немає смерті. Є тільки різні виміри буття", — стверджує Ліна Костенко. На дорозі життя радість і сум ходять поруч, життєві стежки вишиті "червоними і чорними нитками". В інший світ відійде і найрідніша людина — мати, яка стане "замріяним полем на всі покоління й віки" (В. Крищенко). Тому потрібно вміти пережити і розділити горе, підніматися вище і з гідністю йти далі (Василюк, 1991).

Загальновизнано, що тривалість життя людини становить близько 85—90 років, довгожителів — 115—120 років. Історично життя має тенденцію до збільшення. Так, його тривалість становила: у первісних людей — близько 18 років; у римлян — 23; Середньовіччя — 35; XIX ст. — 44; XX ст. — близько 70 років.

Дослідники акцентували на евристичному потенціалі науки у вивченні феномена смерті. Йдеться також про певний досвід поєднання зусиль медицини, природничих наук та ідей християнського богослов'я (Сілуянова, 1998; Тищенко, 2001; Калиновський, 2002), актуальність проблем біоетики і геронтології (Юдін, 1998; Прохоров, 2001).

З позицій геронтології важливе оптимізуюче значення має продовження творчого періоду життєдіяльності людини як найстабільнішого. Людині властиве прискорене й уповільнене старіння. Доведено, що старіння значно уповільнюється внаслідок більшої активності життєвих функцій. У процесі еволюції виникли механізми, які дають змогу подовжити стабільність активного життя людини. Для цього потрібні повноцінне харчування, якісна питна вода, а головне — оптимістичне світовідчуття, позитивна психічна енергія розширення сфери інтересів і спілкування, інтелектуальне середовище, гармонізація соціально-економічних, культурологічних і емоційно-психологічних чинників. Людина має відчувати себе соціально захищеною і потрібною.

На різних вікових стадіях людина спроможна утверджувати себе як творчу індивідуальність. Можна навести численні приклади активності людського духу, всі вони підтверджують закономірність: творчість людини — це матеріалізована духовність у культурі.

Особистісне буття людини у площині "Я — для Інших!" — реалізується як самоцінність творчості, проростає як пам'ять поколінь і духовний діалог з предками і нащадками, нацією і світом.

Проблемно-пізнавальні завдання

1. Поясніть символіку "світового дерева" у контексті міфологічної моделі світу,

2. Як трактується культ смерті у міфологічних уяв леннях ацтеків і майя?

3. Розкрийте еволюцію праслов'янської поховальної обрядовості.

4. Що означає поняття "тризна" у давніх слов'ян? Яке значення набула тризна у християнстві?

5. Розкрийте зміст символічних орнаментальних мотивів у оздобленні саркофага Ярослава Мудрого.

6. Що означає мотив "Доброго пастиря" у ранньохристиянському мистецтві? Якого смислу набув хрест у християнстві?

7. Як трактується смерть і вшановується культ предків у традиційній культурі українців? Коли відзначаються обрядові поминальні дні?

8. Який символічний смисл має плач Ярославни ("Слово о полку Ігоревім" )?

9. Як тлумачить смерть і безсмертя християнство (інші релігії)?

10. Як розглядаються смерть і безсмертя у контексті філософського аналізу?

11. Як вшановується пам'ять предків у Вашій родині?

Список рекомендованої літератури

Балашов Л.Е. Жизнь, смерть, бессмертие. — М., 1996.

Біоетика в Україні: стан і перспективи розвитку (круглий стіл) // Філос. думка. — 1999. — № 3.

Грушевський М. С. Історія української літератури: У 6 т., 9 кн. — К., 1993. — Т. 1.

Крвавич Д. П. Семантика давньоруської скульптури // Д. П. Крвавич, В. А. Овсійчук, С. О. Черепанова. Українське мистецтво: Навч. посіб.: У 3 ч. — Л., 2004. — Ч. 2.

Малахов В. Етика: Курс лекцій: Навч. посіб. — 5-те вид. — К., 2004. — Лекція 6. Сенс життя і ставлення до смерті.

Рязанцев С. Философия смерти. — СПб., 1994. Франк С. Л. Смысл жизни // Смысл жизни: Антология. — М., 1994.

Чешко В. Ф. Генетика, біоетика, політика: коеволюція культурно-психологічних парадигм // Практична філософія. — 2001. — № 3.