Філософія родознавства - Черепанова С.О. - Традиції ім'янаречення в Україні.

Традиції ім'янаречення розвивалися історично. В Україні найдавніші імена надавалися відповідно до язичницьких уявлень, звичаєвого права, обставин народження дитини.

Вважалося, що імена мають магічне значення і певним способом визначають долю людини. Наприклад, довгоочікуваного сина називали Ждан, Любко; небажаного — Неждан, Нерад; першого — Одинак, третього — Третяк; дітей маленьких зростом — Дрібко, Малуша; світлих, білявих — Білаш, Світляк; смаглявих — Чорниш; рудих — Рудак. Імена давалися і відповідно до народження у певну пору року (Зима, Весна, Вешняк, Май) чи день тижня (Субота, Неділя), а також з охоронною метою, щоб уберегти дитину від злих сил. У давнину вірили, що ім'я виконує магічно-застережливу функцію, тому хлопчики з іменем Некрас будуть обов'язково красивими, з іменем Зубр — сильними, мужніми, з іменем Захворай — здоровими (Коваль, 1988; Белей, 1993).

До одвічно слов'янських належать імена Лада, Злата; Гостило, Добрило. Такі імена засвідчують на основоположні риси людей — лагідність, привітність, доброту, гостинність.

Перші київські князі мали варязькі імена, пристосовані до давньоруської фонетики. Наприклад, Олег (старосканд. Неіф — святий, священний); Ігор — раннє запозичення зі сканд. (Ingvarr; Ingvio — сканд. бог достатку; іоагт — охороняти, захищати, дослівно: охоронець, захисник Інгве); Ольга (старосканд. Неіlgа; від hеіlа — свята) (Скрипник, Дзятківська, 1996, с. 63, 84, 170).

Милозвучні слов'янські імена мали східнослов'янські племінні вожді й давньоруські князі IX—XI ст. Імена переважно складалися з двох частин (починаючи від Святослава Ігоревича). З другою частиною імені — волод, —мир, — полк, — слав — пов'язували поняття володіння, мир, слава: Брячи-слав, Всеволод, Володимир, Володислав, Вячеслав, Ізяслав, Милослав, Мирослав, Мстислав, Остромир, Радослав, Ратемир, Ростислав, Святослав, Святополк, Творимир, Тихомир, Ярослав.

Найпоширеніші давньоруські жіночі князівські імена: Сбислава, Святослава, Перемислава, Предислава.

Гориславою прозвали дружину київського князя Володимира — Рогніду. Літопис засвідчує, що 980 р. Володимир розгромив полоцького князя Рогволода і взяв за дружину його дочку Рогніду (проти її волі). Рогніда народила сина Ізяслава. її не покидала думка відплатити за смерть батька та братів, за себе, тому вона намагалася вбити Володимира. Володимир вирішив позбавити її життя. Мати дала Ізяславо-ві меч, і коли Володимир зайшов до покою, син виступив уперед і сказав: "Отче, ти думаєш, що прийшов (сюди) один", — тобто, попереджав, що він може помститися за матір. Задля сина бояри відрадили Володимирові вбивати Рогніду, сказавши дати їй з сином отчину, що князь і зробив. З цими подіями і пов'язане нове ім'я Рогніди — Горислава (Літопис руський, 1989).

У християнській традиції ім'я — категорія особистісно-го буття. Євангеліє від Матвія оповідає, що в 12-й рік до Р. X. кесар Август оголосив про перепис населення в усій країні. Тесля Иосиф з дружиною Марією, що мала народити дитину, йшли записатися до Вифлиєму як нащадки роду Давида. У Вифлиємі збулося пророцтво, за яким Марія народжує сина на ім'я Еммануїл, що означає — "з нами Бог". З Вифлиєму бере початок християнська цивілізація, будівництво життя державного і життя сімейного на засадах християнських цінностей.

Первісне значення слова Вог не з'ясовано. Воно прийшло з глибини віків. Поганські греки (язичники) зміст слова Вог тлумачили як Красу, поганські римляни — Силу, євреї — Закон, християни — Любов. За Біблією, Бог — надприродна, верховна, духовна інстанція, або єство. Він створив Всесвіт і ним керує. Сутність Бога визначають поняття: духовність, самобутність, неосяжність, безмежність, трансцендентність (те, що виходить за межі), вічність (позача-совість), всюдиприсутність, всевідання, всесильність, всевладність, незмінність, святість, праведність, справедливість, доброта, правда (Біблія, 1988).

У багатьох релігіях власне ім'я Бога замінюються на Господь, в арабському світі — Аллах.

У процесі християнізації Русі (при хрещенні немовлят) духовенство надавало імена за складеними ченцями календарними святцями (у них зафіксовано близько 1100 імен). Церква терпимо ставилась до імен, відсутніх у святцях, однак намагалась уникати імен мучеників.

П. Флоренський зазначав, що у народній свідомості імена розділяються на групи. Коли священик дає при хрещенні ім'я преподобного — це обіцяє щасливе життя, а коли ім'я мученика, тоді й життя буде мукою. "По імені і житію" — стереотипна формула житій; по імені — житів, а не ім'я по житію. Ім'я оцінюється Церквою, а за нею — і всім православним народом, як тип, як духовна конкретна норма осо-бистісного буття, як ідея, а святий — як найкращий її виразник: Він зробив своє емпіричне існування таким прозорим, що через нього нам світить благородніше світло даного імені. Проте ім'я — онтологічно перше, а носій його, хоч би і святий, — Друге; самому Господу, ще не зачатому на землі, було уготовано від вічності ім'я, принесене Ангелом. У соціальному значенні імена відображають відомі вірування і переконання народів.

І хоча ім'я пов'язувалось з долею, все-таки у християнській традиції не існує фатальної залежності долі від імені.

У католиків канонізовано два імені (наприклад, Анна-Марія).

Тривалий період побутували подвійні імена: православні (їх давали при хрещенні) та слов'янські ("мирські"). Давньоруські літописи вказують на подвійні імена. Наприклад, згадуються князі київські Володимир Святославович (після хрещення — Василій), Ярослав Мудрий (після хрещення — Георгій), Всеволод Ярославович (після хрещення — Дмит-рій).

З XV ст. імена християнського календаря широко утверджуються як власні. Слов'янські імена ("мирські") витісняються, перетворюючись згодом на прізвиська і прізвища. У період реформаторської діяльності Петра І, орієнтованої на Західну Європу, в Російській імперії з'явилися імена, запозичені з англійських, німецьких, французьких словників.

На вибір імені впливають національно-культурні традиції, суспільно-історичні процеси, тенденції моди.

Дослідники в сучасних українських іменах простежують характерні складники (Скрипник, Дзятківська, 1996, с. 7—9):

— давньоруські імена: Володимир, Мирослав, Ростислав; Людмила (слов'ян., від — люд — (люди) і — мил — (милий); Світлана (слов'ян. — світлий, ясний, світло);

— імена скандинавського походження, поширені у Давній Русі (Ігор, Олег, Ольга);

— запозичення з грецької мови (калька): Богдан (слов'ян., калька з грец. імені Theodotos — від theodotos — даний богами); Віра (слов'ян, із старослов'ян. мови, де з'явилося як калька з грец. імені Pistis; від pistis — віра; Надія (укр., переклад запозиченого зі старослов'ян. імені Надежда, калька з грец. імені Elpis; від еlріs — надія); Любов (Любина; слов'ян., запозичене із старослов'ян. мови, калька з грец. імені Charis; від charis — любов);

— візантійські християнські імена, канонізовані церквою і зафіксовані в святцях; крім давньогрецьких, виявляються імена давньоримського та давньоєврейського походження. На українському мовному ґрунті такі імена побутують у своєрідному звуковому оформленні, вони переважно вже не сприймаються як запозичення. Наприклад: Григорій (грец. gregoreo — не сплю, пильную; дослівно: той, хто не спить, пильнує); Дмитро (грец. Demetrios — стосовний до Деметри (у грецькій міфології — богиня родючості, хліборобства), належний Деметрі; Ірина, Ярина (грец. еігепе — мир, спокій); Катерина (грец. katharios — чистий, katha-ron — чистота);

— імена, запозичені із західноєвропейських мов: Анже-ла, Анжеліка (франц. Angelique; лат. angelica — ангельська); Едуард (нім. Eduard; англ. Edward; давньогерман. ead — власність і weard — охоронець);

— імена, виникнення яких пов'язано із соціально-історичними змінами у суспільстві.

Жовтневі події 1917 р. зумовили появу нових імен: Ідея, Ера, Слава, Октябрина, Віліора (рос. Вилиора — Владимир Ильич Ленин, Октябрьская Революция), Емлен (Енгельс, Маркс, Ленін) та ін. У Болгарії періоду розбудови соціалізму подекуди надавали такі імена: хлопчикам — Трактор, дівчаткам Тракторина та ін.

В Україні найпоширеніше чоловіче ім'я — Іван (давньо-євр., означає Ягве (Бог) змилосердився, Ягве (Бог) помилував; дослівно: Божа благодать, дар богів). У буковинських говірках зафіксовано понад 100 його розмовно-побутових варіантів.

Окремі варіанти імені виникли у процесі розвитку історичних українсько-молдавських зв'язків (Івонел, Івоніка).

Місцеві розмовно-побутові імена поширені у різних регіонах України. Серед українського населення Закарпаття побутують 270 імен, які функціонують у 2200 варіантах.

У складі імен простежуються різні запозичення, зокрема:

— польські: Броня, Броніслав (слов'ян., польськ. Вгопі (с) — захищати, оберігати і slaw — слава); Юзик, Юзеф (слов'ян., польськ. Iozef — те саме, що Йосип, Осип (давньоєвр. ім'я) означає: "він (Бог) додасть");

— чеські: Божена; Власта (слов'янчеське Vlasta — від vlast — батьківщина, вітчизна);

— угорські: Йовшка, Імрі, Фері;

— румунські: Думіка, Даць, Ляна, Никора;

— німецькі: Вілі, Герта, Йоганка.

Найпоширеніше в Україні жіноче ім'я — Ганна (Анна), за походженням давньоєврейське (Channa, від chañan — він був милостивий, виявив ласку). Староукраїнською мовою це ім'я вперше зафіксовано 1627 р. у словнику Памви Берин-ди. Ім'я Ганна відоме в усіх східнослов'янських та більшості європейських народів. Понад 70 його варіантів побутує на Закарпатті (Аннуца, Анда, Ганизя, Онизя та ін.) (Чучка, 2005).

В Україні практику ім'янаречення визначають такі традиції:

— родинна: на честь предків — діда, бабусі, батьків, близьких родичів;

— християнська: на честь святого, який вважається небесним заступником дитини;

— імена надаються також на честь видатних українських державних і культурних діячів (Богдана Хмельницького, Тараса Шевченка, Соломії Крушельницької, Лесі Українки та ін.); цю традицію визначаємо як культурологічну (Черепанова, 1997).

Ґенеза імені Роксолана (середньовічно-латинське) історично набуває два значення: роксоланка (представниця іраномовного скіфського племені) і русинка, українка (оскільки назву роксоланів перенесли на русинів) (Скрипник, Дзятківська, 1996, с. 177).

Під іменем Роксолана (як означення українського походження) відома Настя Лісовська (1505, м. Рогатин, тепер Івано-Франківська обл.; 1561, м. Стамбул, Турція). Анаста-сія-Роксолана 1520 р. зовсім юною потрапила у полон, була продана до султанського гарему. Згодом витончена, освічена, музично обдарована полонянка стала дружиною султана Сулеймана II. За свідченням сучасників, Роксолану вирізняли краса, розум, дипломатичний хист, вона суттєво впливала на політичне життя Османської імперії 20—30-х років XVI ст.

З ім'ям Роксолани пов'язана низка архітектурних пам'яток у Стамбулі. Французький драматург Ж. Расін (1636— 1699) присвятив Роксолані трагедію "Байазет".

У Львівському історичному музеї зберігається "Портрет Роксолани" (кінець XVI—XVII ст.) невідомого художника. Українські художники були знайомі з традиціями французького та німецького портрета. Наприкінці XVI — початку XVII ст. у замках польських і українських магнатів з'являються оригінали та копії творів італійських митців (Джуліо Романо, Корреджо, представників школи Тиціана й ін.). Можливо, один із тодішніх портретів і слугував взірцем для зображення Анастасії Лісовської — Роксолани. На портреті зображена приваблива жінка з гордою поставою, мудрими очима. Вона — у світлому турецькому вбранні, високе становище засвідчує великий білий тюрбан із червонуватими смугами (хоча у Турції такий головний убір носили лише чоловіки). Вплив італійських митців виявляє кольорова гама портрета, світлотіньові ефекти, особливості ліплення форми. Натомість в узагальненому тлумаченні образу прекрасної українки відчутний пензель місцевого майстра (Уман-цев, 1967).

Образ Роксолани використав український композитор Д. Січинський (опера "Роксолана"; 1909). У романі "Роксолана" (1980) українського письменника П. Загребельного наша землячка постає історичною особистістю, на долю якої випали складні випробування. Пам'ятник Роксолані 1999 р. встановлено у її рідному Рогатині.

Прізвища з'являються в пізньому Середньовіччі. Відомо, що давньоруських князів стали вирізняти по батькові (Олег Святославович) та наданими ознаками (Володимир Красне Сонце).

Згодом у XV—XVI ст. складається тризначна система означення особи: ім'я — по батькові — прізвище.

Історично виникла і певна регламентація. Бояри мали право писатися відповідно до "табеля про ранги", по батькові, на — вин. У представників духовенства прізвища часто визначалися за назвою приходу (наприклад, за назвою приходу Введенський надавалося прізвище Введенські). Подекуди в школі, якщо учень навчався добре, отримував прізвище від назви квітів (Ландишев, Розов), а коли навчався погано — ставав Кропившим. Щодо селян, то після скасування кріпацтва (1861) багато з них отримували прізвища Голіцини, Меншикови (за прізвищами магнатів, яким вони належали).

Поява прізвищ у європейській традиції інколи зумовлювалась відповідним титулом. Так, з графством Валуа пов'язана поява династії Валуа.

Згідно з джерелами творення українських прізвищ, у сучасному розумінні, прізвища з'являються в українських пам'ятках ділової мови і грамотах XIV—XV ст. Характерно, що це були прізвища людей, котрі належали до тодішньої суспільної верхівки, мали у власності великі земельні маєтки, тобто прізвища князів, магнатів.

Передача у спадок нащадкам або родичам певних маєт-ностей вимагала відповідних юридичних дій, документального оформлення. Отже, прізвища юридично засвідчувало спадкоємців маєтностей.

До речі, у період Раннього Середньовіччя у Західній Європі володарі маєтностей надавали особливого значення письмовим документам — дипломам (франц. diplome — лист, складений удвоє; зв'язані, навощені пластинки з дерева або металу для запису документів), які засвідчували умови землеволодіння.

Західноєвропейські середньовічні школи навчали мистецтву написання офіційних актів у класі "Риторики".

В Україні з-поміж найдавніших, зафіксованих документами власних родових найменувань особи, згадуються князі Острозькі, Чорторийські, Четвертенські, Гольшанські, Глин-ські. Першою документально засвідченою особою з роду Острозьких був "Данило з Острога", згадуваний від 1340 р. (Яковенко, 1993, с. 89). Рід Острозьких мав найвагоміший вплив у економічному, політичному, культурному розвитку українських земель XVI ст. за життя Костянтина-Василя Костянтиновича Острозького (1526—1608).

За висновками вчених, "у початках XVII ст. родова еліта Волині й Київщини ще діє як живий соціальний організм. її політичну активність виразника інтересів Русі забезпечує лідерська князівська група. Роль не такого виразного, але стабільного консерванту звичаїв і традицій виконує панський прошарок, тон у якому підіграє дрібно шляхетське середовище. Найвиразніше це виявилося, наприклад, через постачання кадрів у церковне і культурно-освітнє життя. Адже ідеологічне забезпечення культурного ренесансу кінця XVI—початку ХУП ст. було підготовлене переважно вихідцями зі шляхти під охороною князівського протекторату, розпочавшись створенням при дворі князів Острозьких першої у Східній Європі слов'яно-греко-латинської школи вищого типу — Острозької академії" (Яковенко, 1993, с. 269).

Історичну зумовленість появи прізвищ міщан простежив Ю. Редько, пов'язуючи їх виникнення з юридичним оформленням власності та передачі її поколінням (нерухомість, ремесло, торгівля та ін.).

У міщан (жителів українських міст) родові прізвища переважно закріплюються впродовж XVI—XVII ст.

Основну частину населення тогочасної України становили селяни. Після занепаду Києва головним центром для усієї

України стала Галицько-Волинська держава, яка втратила політичну незалежність у середині XIV ст. Тому на території України тривалий час діяло чужоземне право, польсько-литовське законодавство та Литовські Статути. їх норми закріплювали станові привілеї феодалів, посилюючи закріпачення селян. Селянам достатньо було мати ім'я або прізвисько, які засвідчували відробку панщини поміщикам і монастирям.

Наприкінці XVIII—початку XX ст. Україна була розділена кордоном двох імперій — царської Росії та цісарської Австро-Угорщини. На західноукраїнських землях діяло австрійське право, на східноукраїнських — після скасування гетьманства 1764 р. і зруйнування Запорозької Січі — "Звід законів Російської імперії". Запроваджувалася обов'язкова військова служба в австрійській та російській арміях, що вимагало здійснювати відповідні записи за прізвищами. Здебільшого прізвищами селян ставали їх давні прізвиська.