Історія українського літературознавства - Наєнко М.К. - М. Максимович і його принципи наукового аналізу літературних творів

До кінця першої чверті XIX ст. символічний та порівняльний напрями в історичній школі стали відомими не лише західному, а й східноєвропейському літературознавству. В Україні одним із його фундаторів став М. Максимович. До міфічного періоду художньої творчості він, щоправда, не доходив, зосередившись переважно на народних піснях і думах та старокиївській професійній літературі, але в передмові до зібраних ним "Малороссийских песен" (1827) він говорить і про потребу вивчення міфів, і про відображений у них засобами мови дух народу. "Дуже значні і тому гідні уваги, — пише вчений, — були б пошуки слідів народної міфології, обрядів, пісень, прислів'їв та ін. Особливо мова вдосконалюється внаслідок досліджень залишків минулого, в яких вона ближча до свого кореня, отже — чистіша за складом і міцніша в силі"6. У цій же передмові до "Малороссийских песен" М. Максимович наголошував, що в українських піснях звучить душа українського народу і нерідко — його істинна історія. Серед пісень слов'янських племен українські пісні посідають одне з чільних місць за артистизмом, поривами пристрастей, природністю вислову.

З таким критерієм і з таким науково обґрунтованим поглядом підходив М. Максимович і до тлумачення "Слова про Ігорів похід", яке він здійснив уперше в університетських лекціях протягом 1835 р. На той час філологічна наука про "Слово" тільки зароджувалася. Адже існував лише єдиний список поеми, та й той дуже попсований. Художня ж сила його видавалася такою значущою, що одразу ж у певних колах дослідників зародився сумнів: чи це оригінальне явище XII ст., чи якийсь фальсифікат? М. Максимович стає на бік оригінальності твору, навівши уривки з "Апостола" та "Сказаній о побоїщі" (обидві пам'ятки належать до XIV ст.), в яких уже е відгук "Слова" і які своїм історичним духом дуже близькі до нього.

"Слово" як історична поема, доводить М. Максимович, не пропонує історичних подробиць у подіях, але воно сповнене історичної правди свого часу. З іншого боку, "Слово" тісно пов'язане з літературною традицією доби і водночас із народною поетичною творчістю. Це було відкриттям М. Максимовича, від якого пізніше відштовхувались у своїх дослідженнях фактично всі науковці, що займалися давньою українською літературою і зокрема "Словом про Ігорів похід".

Важливим у студіях М. Максимовича було з'ясування світоглядних основ автора "Слова" та поетичних реф-лексій твору. Проаналізовано сам дух поеми, дух любові автора взагалі і войовничий дух його любові до минувшини та скорботність з приводу чварної сучасності. На основі паралелей з народною поезією М. Максимович доводить наявність в Україні великої літературної традиції, а в процесі аналізу "Плачу Ярославни" розкриває зміст високої поезії у відтворенні жіночої любові, чистоти душевних станів людини загалом.

Справжній філологічний хист виявив М. Максимович у дослідженні мови "Слова", поетичних його засобів. Він розглянув, зокрема, метафоризм "Слова", епітети й порівняння, народнопоетичну символіку та інші засоби, які ще раз підтвердили народну основу поеми. А в такому художньому засобі, як повтори, вчений побачив цілком очевидну літературну стихію, тобто належність "Слова" до професійної літератури.

Аналізуючи поетичну форму "Слова", М. Максимович першим у слов'янській філології виявив зв'язок його з формою українських народних дум. Попередники М. Максимовича вважали, що "Слово" написане або прозою (Востоков), або навіть правильним гекзаметром (Лубенський). М. Максимович доводить, що в його формі спостерігаються різноманітні хвилі (Востоков називає їх періодами), з середини яких вириваються справжні вірші, які є і ритмізованими, і вільними, дуже схожими з віршами українськими, зразки яких найвиразніше подані в народних думах. Поетичний лад "Слова" М. Максимович небезпідставно називає стародавнім повістярським ладом, що передував такому самому ладові української та російської поезії і приховував у собі зародки і того, й іншого.

Традицію дослідження "Слова" в дусі історичної школи, яку започаткував М. Максимович, пізніше розвивали багато українських учених. Серед них, зокрема, Ю. Тиховський, у якого є ґрунтовна праця "Прозою чи віршем написане "Слово" (1893), В. Антонович і М. Драгоманов, які "Слову" відвели чимало місця в своїй праці "Історичні пісні малоросійського народу" (1874), а також Ф. Колесса з його працею "Про генезу українських дум" (1922). Слід зазначити, що з'ясування М. Максимовичем символіки "Слова" було, по суті, відлунням символічного напряму в історичній школі, який ґрунтувався на вивченні символіки міфа в зарубіжному літературознавстві і який розвивали пізніше М. Костомаров, О. Потебня та ін.

Серед інших проблем, які цікавили М. Максимовича як українського філолога і які так чи так мали дотичність до "Слова", слід відзначити його роботи про народні думи як історичне джерело. Він переконливо показав, що думи (як і "Слово") характерні лише своїми історичними мотивами, але ніяк їхній зміст не можна безпосередньо співвідносити з конкретними історичними подіями. Для вченого вони являли собою не історичний документ, а художній твір, і так їх тільки й треба сприймати. Ось чому, наприклад, Дунай чи Дон у думах — це ніяк не конкретні власні назви, а лише певні символи народної поетичної фантазії. Цим своїм твердженням М. Максимович полемізував з П. Кулішем, який у "Записках о Южной Руси" доводив протилежне.

Взяв участь М. Максимович і у відомій дискусії, що пов'язана з так званою теорією Погодіна-Соболевського. Стосувалася вона історичного походження української мови та літератури. Вчений довів і споконвічність українського фольклору (зокрема — пісень), і те, що українська мова й література з'явились не після XIV ст., а своїм корінням сягають у Київську Русь і давніший період вітчизняної історії. Про це свідчить, зокрема, і "Слово про Ігорів похід" з його багатьма суто українськими словами і зворотами та зв'язками з українським фольклором.

Ще одне, на чому слід наголосити, стосується системності наукової теорії М. Максимовича. Якщо він говорить про історію літератури, то наполягає на органічності розвитку її разом з мовою та фольклором. Показовий приклад тут — його стаття "О стихотворениях червонорусских" (1840), де поезію західноукраїнських авторів проаналізовано саме під таким кутом зору. З іншого боку, літературна історія бачиться йому в еволюційному поступі, у зв'язку з розвитком усього народного життя, як невід'ємна частка поліфонічного звучання духовності людини. Перші кроки до таких висновків М. Максимович зробив уже в університетських лекціях про "Слово про Ігорів похід".

Молодший сучасник М. Максимовича Осип Бодянський (1808—1877) пішов фактично шляхом свого попередника, коли вдався спочатку до збирання українських народних пісень, аналізу фольклорної спадщини інших слов'янських народів і т. д. Але на початку своєї діяльності він виступав і з критичними статтями, опублікувавши, зокрема, першу ґрунтовну рецензію на "Малороссийские повести" Г. Квітки-Основ'яненка. Головна художня сила цих творів, наголошував О. Бодянський, у народнопоетичних джерелах їхньої образності й мови як такої. Вони забезпечили оригінальність повістей письменника і відсутність будь-якої залежності їх від чужих впливів.

Власні спроби використання фольклорних джерел О. Бодянський продемонстрував у віршованих переказах трьох українських казок, які видав під назвою "Наські українські казки запорожця Іська Материнки" (1835). Стильова домінанта в цих переказах міцно пов'язана з народнопоетичною стихією, а водночас — із поширеним уже того часу бурлескним типом письма, який пізніше буде схарактеризований як котляревщина. Однак критична оцінка "Наських казок..." у періодиці була загалом схвальною. Пізніше, щоправда, І. Франко говорив про деяку "наївність" патріотичних мотивів у них, хоч основою їх була, звичайно, любов до рідного краю і народу.

Наукове осмислення специфіки фольклору слов'янських народів О. Бодянський здійснив у своїй магістерській дисертації (1837). Новизна міркувань у ній зводилася до осмислення органічних зв'язків професійної літератури з фольклором, які (зв'язки) вже завершували свій відхід від космополітичних наслідувань зразків давньої (античної) літератури чи зразків західноєвропейських літератур, котрі у XVII—XVIII ст. теж уже пройшли шлях національної самовизначеності і формування зв'язків з духовною ментальністю своїх народів. Теоретичні тонкощі в розумінні цих питань залишались, звичайно, не-осягнутими, оскільки рівень теоретичної думки на той час був недостатньо розвинутим не лише в українській, а й загалом у слов'янській філології. Важливим було, проте, означення східноукраїнського фольклору в системі народної творчості інших слов'янських народів, і цього в своїй дисертації О. Бодянський, звичайно, досяг.

Нуртування наукової думки такого плану спостерігалось у цей же час і на терені західноукраїнського літературознавства. Входячи до складу Австро-Угорщини, Польщі й Румунії, Західна Україна тоді мала начебто відносно більше соціальних свобод, ніж Східна. Принаймні з 1787 р. у Львівському університеті існував "Студіум "рутенум", тобто Інститут україністики, а в 1849 р. в цьому ж університеті засновано кафедру української мови й літератури. Однак залишалася нерозв'язаною проблема самостійності української мови, творення нею літератури та наукових досліджень. Перші ентузіасти й патріоти цієї справи доводили, що Західна Україна і за мовою, і за духовністю є органічною частиною всієї України, і тому їм однаково близька та зрозуміла творчість східноукраїнських письменників, а щодо фольклору, то він різниться хіба що мотивами та сюжетами, які інколи позначені регіональним колоритом. І. Могильницький, зокрема, в "Розправі про руську мову", писаній польською мовою (1829), з подивом запитував, чому українська (руська) мова та література, маючи тисячолітню історію (з часів Київської Русі), майже виходять з ужитку і стали такими занедбаними. Відповідь напрошувалася сама собою: причина в поневоленості народу. Але й за таких обставин ні мова, ні література українська не втратили свого обличчя, про що свідчать пам'ятки і давнього, і нового українського письменства.

Важливим етапом в утвердженні думки про самобутність української мови І літератури була подвижницька діяльність групи львівських семінаристів Маркіяна Шашкевича (1811—1843), Івана Вагилевича (1811— 1866), Якова Головацького (1814—1888), що ввійшла в історію української літератури як "Руська трійця", видавши у 1837 р. альманах "Русалка Дністрова". Вони вважали українців останніми в колі слов'янських народів, хто виходить на шлях самостійності й утвердження власної духовності. В альманасі, крім фольклорних матеріалів, зібраних його укладачами, містилися також їхні поетичні твори й статті-роздуми про долю української народної творчості та виражальні можливості української мови. Це були, по суті, перші літературознавчі спроби в Західній Україні, до яких належать, зокрема, "Передслів'є" і "Старина" М. Шашкевича, "Передговір к народним руським пісням" І. Вагилевича та пізніше написані І. Вагилевичем "Замітки о руській літературі" (1848), а також стаття Я. Головацького "Іван Котляревський" (1849). Належність цих праць до історичної школи літературознавства визначається і зверненням до "місцевої" мови, і з'ясуванням в аналізі зв'язків фольклору та професійної творчості з історією і буттям українського народу. "Нарід руський, — писав І. Вагилевич, — ...найширше задержав у своїх поведінках, піснях, обрядах, казках, прислів'ях усе, що йому передвіцькі діди спадком лишили... Пам'ятник тому великий стоїть досі і перестоїть нас і наших дітей у піснях обрядових".

У "Замітках о руській літературі" І. Вагилевич обмежився переважно бібліографічним переліком усіх авторів, що творили в Україні від часів "Повісті минулих літ" до ЗО—40-х років XIX ст., коли на українську літературну арену вийшли романтики. Елементи аналізу присутні тут лише на рівні констатації зв'язків літератури з дійсністю ("важное сочинєніе до історії унії", "взяв за задане представити в різних очерках многообразное житє миру" та ін.), але ця констатація витримана в хронологічній послідовності й з прагненням повноти літературного матеріалу.

Я. Головацький, після відкриття в 1849 р. у Львівському університеті кафедри україністики, запропонував слухачам "Три вступних виклади про руську словесність", у яких теж намагався якнайповніше оглянути всю українську літературу, але це було скоріше ознайомлення з іменами літераторів, ніж з їхніми творами. Певна ізольованість, відірваність мислення від європейських ідей у літературознавстві були тут цілком очевидними. Пізніше О. Маковей зазначить, що Я. Головацький у цих своїх викладах не був дуже прихильним і до народної мови, яку так обстоював у молоді роки разом з М. Шашкевичем та І. Вагилевичем. Ним керував уже не молодечий ентузіазм, а холодний "учений" розум, який волів, аби замість народної вживати старосвітську, як у самого Іларіона, мову.