Основи літературознавства - Ференц Н.С. - Розділ 5. ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВА

5.1. Зародження та розвиток українського літературознавства (XI—XVIII ст.)

5.2. Українське літературознавство в перші десятиріччя XIX століття

5.3. Розвиток українського літературознавства в середині XIX століття

5.4. Українське літературознавство в останні десятиліття XIX століття

5.5. Українське літературознавство XX століття: здобутки і втрати

5.1. Зародження та розвиток українського літературознавства (XI—XVIII ст.)

Першою працею з літературознавства в Україні був вільний переклад з болгарської мови трактату Георгія Херабоска "О образах", вміщений в "Ізборнику Святослава" (1073 р.). Значну частину праці Херабоска складають визначення тропів і синтаксичних фігур. Невідомий перекладач замінив грецькі терміни слов'янськими: приятноє — епітет, превод — метафора, лицетвореніє — уособлення, інословіє — алегорія, отіменіє — метонімія, приклад — символ, лихоречіє — гіпербола, поруганіє — іронія, переходноє —інверсія, возврат—повтор, нестаток—еліпсис, ізрядіє—градація, ізобіліє — тавтологія, прилог — паралелізм, імятвореніє — звуконаслідування.

Проблеми літературознавства розглядає і невідомий автор "Слова про Ігорів похід". Він характеризує два види творчості: "по билицях часу нашого", тобто так, як було у житті і "за вимислом Бояна". Вимисел Бояна полягав у надмірній метафоризації. М. Наєнко слушно відзначає: "Маємо справу з тими ж уявленнями про два типи художнього мислення, які існували ще у античності і базувались або на формах самого життя, або на символах (ідеях) його"1.

Окремі питання літературознавства розглядав письменник І. Вишенський (між 1538 і 1550 рр. — 20-ті роки XVII ст.), він вимагав від художньої літератури "пафосу правди" і гостро критикував книгу Петра Скарги "Про єдність церкви божої" за те, що у ній слово "на лжи основано", з захопленням писав про рідну мову і пісню.

Проблем літературознавчого характеру торкалися автори передмов і післямов книжок, зокрема К. Острозький до Біблії, І. Федоров до нового Заповіту. Він — автор післямови до "Апостола".

Певний внесок в українське літературознавство зробив Лаврентій Зизаній (рік народження невідомий — помер після J633 року). У 1596 році надрукував у Вільні книгу "Граматіка словенска сьвершеннаго искуства осми частій слова", у якій є розділ "О метре и о рифме", присвячений особливостям силабічного віршування.

Теоретичні відомості з літературознавства подавали давні українські поетики XVII—XVIII століть, які були специфічними курсами з літературознавства, що читалися в Києво-Могилянській колегії (згодом — академії), колегіумах і братських школах. Таких поетик учені налічують близько тридцяти, більшість збереглася у рукописах. Найдавніша з'явилася у 1637 році, всі поетики написані латинською мовою. "У підручниках поетики, — зазначає канадська дослідниця Н. Пилипюк, — літературна теорія підпорядковувалася процесові освоєння латинської мови". Латиномовні поетики Феофана Прокоповича і Митрофана Довгалевського "Поетика. Сад поетичний" (1736—1737 рр.), "Про поетичне мистецтво" (1705 р.) і визначили напрям розвитку теоретико-літературної думки в Україні на XVIII століття.

У "Поетиці" Ф. Прокоповича — три частини. У першій, що мас назву "Вступ до поетики", йде мова про походження, специфіку і призначення поезії. У другій аналізується епічна і драматична поезія, третя присвячена буколічній, сатиричній та епіграматичній поезії.

У "Риториці" Ф. Прокопович характеризує три мовні стилі: "високий" (важливий), "середній" (барвистий) і "низький" (простий). "Високий" стиль використовується у роздумах, "низький" - у листах до друзів, діалогах і трактатах, "середній" — у похвальних словах та історичних описах. Історичним описам учений присвятив розділ "Про спосіб написання історії". За спостереженням М. Наєнка, "автори поетик (передусім Ф. Прокопович) помітили тенденцію до зміни в літературному процесі жанрових "лідерів". Якщо досі (як і в часи Арістотеля) визначальним вважалося драматичне художнє мислення, то у XVIII столітті намітився "зсув" у бік епічності. Літературна історія XIX століття і пізнішого часу цілком підтвердила це передбачення: в літпроцесі переміг епос — спочатку віршований, а згодом — прозовий".

Курс поетики Митрофана Довгалевського (роки життя невідомі) "Поетика. Сад поетичний" подає відомості про особливості давньої української літератури і бароковий стиль у ній. Поетики Гедеона Слонимського (рік народження невідомий — 1772 р.) і Георгія Кониського (1717—1795 рр.) характеризують особливості силабічної системи віршування.

Українські поетики XVІІ—XVIII століть відіграли важливу роль у становленні вітчизняного літературознавства.

Досягнення теоретико-літературної думки XVIII ст. пов'язані з працями Григорія Сковороди (1722—1794 рр.). Він виступав проти наслідування творів античної літератури, закликав орієнтуватися на українські літературні традиції. На противагу доктрині Платона про розлад між поезією і філософією Сковорода утверджував ідею їх спорідненості і взаємодії. У своїх творах він показував органічний зв'язок краси і добра, синонімом доброти вважав сердечність.