Основи літературознавства - Ференц Н.С. - 10.4. Особливості драми, види і жанри

Драма (грец. drama — дія) — рід літератури, у якому поєднуються епічний і ліричний способи зображення. Основою драматичного твору є конфлікт, його зміст розкривається через гру акторів. Драма показує людину в напружений момент життя, розкриває характер через дії, вчинки, рух її душі. Драматичні твори мають динамічний сюжет, їх пишуть у формі розмови дійових осіб. З видів прямої мови драматичні твори найчастіше вживають діалог, рідше — монолог, у масових сценах — полілог. Авторська мова використовується лише у ремарках, які виконують службову функцію. У них повідомляється про вигляд, вік персонажів, їх професії, риси вдачі, подається опис сцени.

Драматичний твір ділиться на частини, які називаються діями або актами. Акти складаються з яв, поява нової дійової особи означає нову яву, не у всіх творах є яви. Між діями є перерви (антракти), які необхідні для зміни декорацій, а також відпочинку акторів і глядачів.

У драматичному творі — невелика кількість подій і дійових осіб, як правило, — одна сюжетна лінія, коли є побічні, то розвинені слабо і підпорядковані головній. Основні засоби характеристики дійових осіб — вчинки, дії, жести, міміка, мова. Емоційне сприйняття гри акторів посилює музика.

Драматичні твори, призначені для сценізації, — невеликі за обсягом (70—80 стор. тексту), бо тривалість вистави не може перевищувати 3—4 години.

Драма сформувалася на основі обрядового дійства, пов'язаного з культом бога родючості і виноградарства Діоніса. Свята "діонісії" супроводжувалися танцями і піснями про страждання і перемогу Діоніса. Учасники дійства одягали шкури цапів і маски. Хори на честь Діоніса співали дифірамби, у яких оплакували смерть Діоніса, в жертву йому приносили цапа. Дифірамб включав, крім пісні хору, декламацію корифея. На "діонісіях" виконувалися й сороміцькі пісні. Арістотель писав, що трагедія і комедія виникли з імпровізації: трагедія — з дифірамба, комедія — з фалічних пісень. На "діонісіях" проводилися змагання трагіків і комедіографів, у таких змаганнях брали участь відомі драматурги Стародавньої Греції Есхіл, Софокл, Еврипід, Аристофан.

Види і жанри драми

Драма як літературний рід поділяється на три види: трагедію, комедію і власне драму.

Трагедія (грец. tragdidia від tragos — цап, ode — пісня, букв, цапина пісня) виникла з ігр сумного характеру в честь бога Діоніса восени, коли греки проводжали його на зимову сплячку. Виникнення трагедії пов'язане з міфом про смерть бога Діоніса. Його смерть оплакували в дифірамбах. Основоположником трагедії був Есхіл, він увів у трагедію другого актора, а Софокл — третього. Антична трагедія мала міфологічний характер. Важливу роль у давній грецькій трагедії відігравав хор. Він виконував ліричні та епічні функції. Ліричні — оплакування загибелі героїв, висловлення співчуття, жаху, гніву, епічні — розповіді про події і обставини. Хор був учасником трагічного дійства. У трагедії Есхіла "Перси" хор виражав позицію суспільства, яка була протилежною до позиції героїв, у трагедії "Агамемнон" хор представляв психологію народу. Хор міг вступати в діалог з героями трагедії.

Антична трагедія включає шість обов'язкових елементів (про них іде мова у праці Арістотеля "Поетика"):

1) розповідь (міф);

2) характери;

3) думка (вміння говорити про доречне та істотне);

4) мова (метрична або прозова);

5) музика;

6) видовище.

На думку Арістотеля, основне у трагедії — дія, трагедія може обійтися без характерів. "Трагедія, — за словами Арістотеля, - є відтворення прикрашеного мовою (причому кожна частина має саме їй властиві прикраси) важливої і закінченої дії, що має певний обсяг, відтворення не розповіддю, а дією, яка через співчуття і страх сприяє очищенню подібних почувань".

Трагедія захоплює душу перипетіями та впізнаванням. Третя складова трагедії — страждання.

Арістотель торкається композиції трагедії. Вона включає пролог, епісодії, ексод, хорову частину. В хорову частину входять парод і стасим. Пролог — частина трагедії перед виходом хору, епісодій — частина трагедії поміж хоровими співами, ексод — частина трагедії, після якої немає хору. Парод — перший виступ хору, ексод — останній. Арістотель вважав, що композиція трагедії повинна бути заплутаною, "відтворювати жахливе і гідне співчуття".

Розмірковуючи над характерами в трагедії, Арістотель вважав, що вони мають бути благородними.

Трагедія майже завжди закінчується смертю головного героя, його прирікали на загибель надприродні сили, міфічна доля (грец. тоіга, лат. fatum). Едип з трагедії Софокла "Едип-цар" волею долі став злочинцем, убиває свого батька царя Лая і одружується на матері Іокасті. Він прагнув уникнути злочину, але Доля мимоволі зробила його злочинцем. Усвідомивши суть злочину, Едип осліплює себе і йде у вигнання.

Новим етапом у розвитку трагедії стала трагедія епохи Ренесансу. У трагедіях Шекспіра долю героїв визначають не боги, не фатум, а соціальні умови. Герої трагедії Шекспіра "Ромео і Джульєтта", "Король Лір", "Отелло", "Гамлет" виступають проти звичаїв і традицій, стають жертвами відживаючого суспільства.

У трагедіях класицистів (Корнель — "Горацій", "Сід", Расін — "Федра") відбувався конфлікт між почуттями героїв і їх обов'язком перед державою. Герої трагедій жертвували особистими інтересами заради державних. Класицисти будували свої трагедії згідно з правилами нормативної естетики: дія мала відбуватися протягом доби і в одному місці.

В епоху Просвітництва трагічні герої гинуть у боротьбі за соціальне і національне визволення, відстоюючи просвітницькі ідеї. Значну роль у розвитку трагедії доби Просвітництва відіграли твори Шиллера ("Розбійники", "Підступність і кохання"), Ґете ("Гец фон Берліхінген", "Еґмонт").

В епоху романтизму трагедія розкриває конфлікт між героєм і дійсністю (Байрон — "Манфред", Гюго — "Рюї Блаз"). Першою трагедією в українській літературі є твір М. Козачинського "Трагедія о смерті посліднього царя сербського Іроша V і о паденії Сербського царства" (1733 p.).

Найвизначнішими зразками української трагедії XIX ст. були "Переяславська ніч", "Кремуцій Кодр" М. Костомарова, "Сава Чалий" Івана Карпенка-Карого, "Оборона Буші" М. Старицького.

Горизонти української трагедії розширюються у XX ст. З'являються трагедії "Роман Великий" В. Пачовського, "Ярослав Осмомисл" М. Гру-шевського, "Між двох сил" В. Винниченка, "Коли народ визволяється" Я. Мамонтова, "97" М. Куліша, "Дума про Британку" Ю. Яновського, "Фауст і смерть" О. Левади.

Серед різновидів трагедії відомі історико-революційна ("Яблуневий полон" Івана Дніпровського, "97" М. Куліша, "Дума про Британку" Ю. Яновського), історична ("Устим Кармелюк" В. Суходольського, "Тарасова ніч" Ю. Бедзика, "Пророк" І. Кочерги), філософська ("Фауст і смерть" О. Левади, "Наближення" Ю. Щербака).

Категорія "трагічного" мас багатовікову історію. Першим теоретиком трагічного був Арістотель. Він вважав, що трагічне має об'єктивний характер, у його основі — перехід від щастя до нещастя. Людина зазнає нещастя тому, що вступає у конфлікт з долею і волею богів.

Класи цисти вважали трагедію високим видом, згідно з правилами класицизму трагічним героєм міг бути представник вищого стану суспільства. На думку Лессінга, трагічне виникає тоді, коли смілива особистість піднімається над оточуючою дійсністю, вступає у боротьбу з небезпечними перешкодами, мужньо переносить нещастя. Героями трагедій можуть бути звичайні люди. І. Кант вважав трагічне видом піднесеного і фактично ототожнював ці категорії. Гегель зауважував, що трагічне у мистецтві є відображенням трагічного в дійсності. Герої трагедій — активні, вільні у своїх діях, вони ставлять перед собою високу мету. Високими є політична боротьба, патріотизм, релігія, любов до родичів. Трагічний герой повинен бути благородним. В естетиці Гегеля особливе місце займає вчення про трагічну вину. Трагічний герой, на думку Гегеля, винен і невинен водночас. Цар Едип з однойменної трагедії Софокла винен у здійсненні кількох злочинів (убив батька, одружився з матір'ю), але він і не винен, бо намагався уникнути злочинів і не знав, хто його батьки.

Трагічне Гегель пов'язував з історичною необхідністю. Він вважав, що там, де можлива щаслива розв'язка, — трагедія неможлива. Трагічне пов'язане з вирішенням надзвичайно складних конфліктів, які викликають муки, страждання і загибель.

"Трагедія, — відзначає В. Фролов, — найбільш конфліктний жанр драматургії, якщо можна так висловитися, це драматичне відображення найбільш глибоких і різних конфліктів".1 Ю. Борєв називав трагедію найбільш філософським жанром мистецтва, "який являє собою найглибше відображення духу часу". Вона має вплив на різні види літератури.

Трагічне є і в епічпих (епічна поема, роман, повість, оповідання, новела), і ліричних (елегія, ліричний портрет) творах, творах ліро-епічного характеру (ліро-епічна поема, балада).

Трагізм створюють дії людей, які зловживають владою заради власної мети або приходять до влади, здійснюючи злочин (Шекспір —"Гамлет", Пушкін — "Борис Годунов").

Трагічне Виникає у родинно-побутових ситуаціях, не зв'язаних з політичними конфліктами. Романтичне кохання Ромео і Джульєтти суперечить нормам феодального суспільства. Закохавшись у Джульетту, Ромео не забуває, що він із роду Монтеккі, який веде боротьбу з родом Капулетті за законами кровної помсти.

Трагедія зв'язана також з боротьбою за високі цілі, що мають суспільне значення. Загибель низького, віджилого не є трагедією. Не є трагедією, наприклад, загибель Пузиря із твору Івана Карпенка-Карого "Хазяїн". М. Горький у "Бесідах про ремесло" писав: "Трагедія — це надто високо для світу, де майже всі "страждання" виникають у боротьбі за право власності на людину, на речі і де під лозунгом "боротьби за свободу" часто борються за розширення "права" експлуатації чужої праці. Міщанин, навіть коли він "скупий рицар", — все-таки не трагічний, бо пристрасть до монети, до золота — потворна й смішна... Плюшкін і батько Гранде Бальзака... — не трагічні, вони тільки бридкі... Трагедія абсолютно виключає непристойність... Коли в зоологічному парку б'ються мавпи — хіба це трагедія?" Трагедія завжди зв'язана з високим, піднесеним, благородним. Трагічний герой добре розуміє суть подій, у яких бере участь і свою роль у них. Не може бути трагічним той герой, який гине випадково. Трагічний герой — активний, повсякчас готовий відстоювати свої переконання, не здатний на компроміс.

У сучасному літературознавстві є два погляди на трагічне. М. Іванова, Г. Поспєлов вважають, що трагічне відбиває внутрішні колізії героя, боротьбу між особистим і громадським у характері людини. Трагічні обставини не містять у собі трагічного. М. Іванова відзначає, що особливістю трагедії є "наявність у ній трагічного героя, в душі якого відбувається трагічна боротьба особистих і надособистих стремлінь і почуттів".

Переконливішою є концепція О. Анікста, Ю. Борєва, М. Лазарєвої, Т. Любимової, Яранцевої. "Сутність трагічного, — відзначає М. Лазарєва, - складає суперечність між значними суспільними чи особистими інтересами і цілями, які послідовно захищають герої художніх творів, і практичною неможливістю їх здійснення в зіткненні із сторонніми силами (суспільними чи природними), що приводить до тяжких внутрішніх переживань, болісних страждань або загибелі цих героїв. При цьому протиборствуючі сили можуть виступати і як зовнішні по відношенню одна до одної, і як зіткнення різнорідних начал в характері окремої особистості".' О. Анікет вважає важливою ознакою трагічного "видатну особистість, що володіє героїчною могутністю", не вимагаючи від неї обов'язкового внутрішнього конфлікту.

Комедія — це вид драми, протилежний трагедії. Вона зв'язана з низьким і потворним. Комедія (грец. komodia від komos — весела процесія і ode - пісня) — сатиричний твір, у якому викриваються негативні явища в житті людини і суспільства. Комедія сформувалася у Стародавній Греції з сороміцьких пісень. Виникла з ігр в честь бога Діоніса навесні, який, за їхніми віруваннями, повертався до життя. Коли корифей розповідав про воскресіння Діоніса, хор співав радісні пісні про перемогу життя над смертю. Після закінчення обряду йшли масові художні виступи, веселі ігри, танці. Першим видатним комедіографом у Стародавній Греції був Аристофан. У комедіях "Мир", "Вершники", "Лісістрата" він викриває негативні суспільні явища, що й визначило особливості цього виду драми як викривального.

Першим теоретиком комедії і комічного був Арістотель. Комедія, на думку Арістотеля, є "зображення всього порівняно поганого в людині, але вади відтворюються не у всій повноті, а лише в тій мірі, в якій смішне є частиною неподобного, бо смішне — це яка-небудь помилка або неподобство, тільки не шкідливе і не згубне"3. Античний теоретик зауважував, що в основі комедії — перехід від нещастя до щастя.

Антична комедія має композицію, яка відрізняється від структури комедій інших епох. Вона починалася прологом, у якому викладалася головна тема і визначався зміст боротьби героїв. За ним йшов парод (виступ хору), він був підготовкою до агона. Агон — суперечка героїв на актуальні теми. За агоном — парабаса, актори залишали сцену і слово переходило до хору. Завершував комедію ексод, у якому перемагало добро, позитивне, а негативне засуджувалося. Аристофан і вська композиційна структура проіснувала недовго.

В епоху середньовіччя комічне відривали віл смішного, комедією вважали твір з щасливою кінцівкою. Дайте назвав свою поему "Божественною комедією".

Досягнення комедійного мистецтва Відродження пов'язані з іменами Лопе де Всій, Кальлсрона і Шекспіра. їх комедії відзначаються майстерністю сюжетів, жвавістю діалогів і виразністю характерів. Новий тип комедії створив Мольєр ("Тартюф", "Дон Жуан", "Мізантроп"). Мольєр викриває духовне зубожіння аристократії, її показну набожність, цинічне лицемірство. їм протиставляє позитивні образи простих людей. Цс було відступом від класицистичних канонів, сформульованих II. Буало. Але самі характери дійових осіб Мольєр будував за принципами класицизму, виділяючи домінантну рису ("Тартюф", "Скупий").

В епоху Просвітництва з'являються комедії П. Бомлрше ("Севільський цирульник", "Одруження Фігаро"), К. Гольдоні ("Шинкарка", "Слуга двох панів"). Позитивними героями їх комедій є люди середнього стану.

У XVIII ст. з'явилися "слана комедія", у якій на місце комедійного начала прийшли сентиментально-зворушливі ситуації, комічна опера, яка виражала інтереси простих людей. Першу сентиментальну комічну оперу написав Ж.Ж. Руссо ("Селянський чаклун"). У XVIII ст. набула популярності сентиментальна комедія зі співами, інтригуючим, анекдотичним сюжетом, яку називають водевілем.

Просвітники виступили проти класицистичного трактування комічного. Класицисти предметом комічного вважали життя простих людей.

У XIX ст. з'являється комедія ідей (її основоположники О. Уайльд і Б. Шоу), комедія настроїв (А. Чехов), у XX ст. комічні каїки-алегорії (Є. Шварц), ексцентричні комедії-буфонади (Ж. Жіроду і Д. Хармс).

Українська комедія починається з інтермедійної частини шкільної драми і вертепу XVII — XVIII ст. Досягнення української комедії XIX ст. пов'язані з творами "Москаль-чарівник". Котляревського, "Сватання на Гончарівці" Г. Квітки-Основ'яненка, "За двома зайцями" М. Старицького, "Мартин Боруля", "Сто тисяч", "Хазяїн" Івана Карпенка-Карого, "Чмир", "Мамаша" М. Кропивницького. У XX ст. комедія збагатилася творами М. Куліша ("Отак загинув Гуска", "Хулій Хурина", "Мина Мазайло"). Комедію останніх десятиліть XX ст. представляють твори О. Коломійця ("Фараони"), Я. Стельмаха ("Вікеитій Прерозумний"), В. Минка ("Жених із Аргентини").

Майже стільки літ, скільки існує комедія, існує й теорія комічного. Арістотель бачив комічне у суперечностях між потворним і прекрасним, Кант — між низьким і піднесеним. Геґель вважав комічною дрібну, нікчемну мету, яку здійснюють з серйозним виглядом. На думку М. Чернишевського, основою комічного є внутрішня порожнеча і нікчемність, що прикриваються зовнішністю, яка претендує на реальний зміст і значення. М. Чернишевський підкреслював, що "справжня сфера комічного — людина, людське суспільство, людське життя, бо в людині тільки розвивається прагнення бути не тим, чим вона може бути, розвиваються недоречні, безуспішні, безглузді претензії. Все, що виходить в людині і в людському житті невдалим, недоречним, стає комічним, якщо не буває страшним або згубним".

Основа комічного — сміх, сміючись над потворним, ми піднімаємося над ним. Потворне стає комічним, коли намагається видати себе за прекрасне. Комічне, за словами М. Чернишевського, "пробуджує в нас почуття людської гідності". Сміх може бути доброзичливим (іронія) і злим (сарказм). О. Герцен писав: "Сміх — одне з найсильніших знарядь проти всього, що віджило і ще тримається бог знає на чому... Сміх — справа далеко не одного жарту... Написати історію сміху було б надзвичайно цікаво. У церкві, палацах, у струнку перед начальником департаменту, перед приставом часті, перед німцем-приказчиком ніхто не сміється. Кріпаки-слуги позбавлені права усмішки в присутності поміщиків. Одні рівні сміються між собою.

Якщо нижчим дозволити сміятись при вищих або якщо вони не можуть утриматись від сміху, тоді прощай чинопочитания... Сміх нівелює, — а цього-то і не бажають люди, які бояться залишитися на своїй власній питомій вазі". М. Гоголь зауважував, що сміху боїться навіть той, хто нічого не боїться.

Звичайно, не все, що в житті викликає сміх, може бути основою комічного. Ще О. Пушкін писав, що комедія базується не лише на сміху, але й на розвитку характерів.

Комічний герой не є тим, за кого себе видає, він настирливо домагається своєї мети, та в процесі дій відчуває, що не може її досягти, але при цьому не уявляє, наскільки він смішний. Обмеженість, тупість можуть бути не лише смішними, але й страшними, небезпечними. Там, де виникає страх за життя, зникає комічне. Суб'єкт комічного завжди відчуває перевагу над об'єктом сміху. Комічне з'являється внаслідок невідповідності очікуваного, прогнозованого і реально існуючого.

Сфера комічного — обмежена. Не всі види мистецтва звертаються до комічного. Немає комічного в архітектурі, мінімальні можливості для його створення має музика. Звертається до комічного графіка, карикатура, рідко — скульптура (дерев'яні, глиняні, фарфорові вироби). Значні можливості для втілення комічного має художня література. Крім комедії, комічне освоює гумореска, сатира, епітафія, пародія, памфлет, фейлетон, фарс, травестія, а також — сатиричні романи, повісті, оповідання.

Жанри комедії

Сатирична комедія з'явилася в епоху античності. У сатиричній комедії немає позитивних героїв, вона розвінчує суспільні вади. М. Гоголь писав, що в його сатиричних комедіях позитивним героєм є сміх. Зразком сатиричної комедії є одноактна п'єса М. Зарудного "Номенклатурна одиниця".

Героїчна комедія з'явилась у творчості романтиків. її основоположником є французький поет-романтик Е. Ростан, автор комедії "Сірано де Бержерак". У героїчній комедії поєднується героїчне і комедійне начало. Розквіт героїчної комедії припадає на 30-ті роки XIX ст. Зразками цього жанру є "Мій друг" М. Погодіна, "Слава" В. Гусєва.

Лірична комедія пов'язана з творчістю А. Чехова. У ліричній комедії розкриваються інтимні почуття героїв, у ній синтезується сумне і веселе. Позитивний герой через позитивні риси потрапляє у смішні ситуації ("Проста дівчина" В. Шкваркіна, "Маленька студентка" М. Погодіна).

У родинно-побутовій комедії розкриваються побут, звичаї, родинні стосунки персонажів. Цей жанр сформувався в епоху класицизму. У творчій практиці його використовували Мольєр ("Мішанин-шляхтич"), Д.І. Фонвізін ("Недоросток"), М. Гоголь ("Ревізор"), Іван Карпенко-Карий ("Сто тисяч", "Хазяїн"), М. Куліш ("Закут").

Комедія масок або комедія день арте (італ. commedia deli arte — професійна комедія) — вид імпровізованого народного театру епохи Відродження. Дійовими особами комедії є слуги-маски: Арлекін, Бригелла, Сер-ветта, Пульчинелла, маски панів (купець Панталоне, Капітан, Доктор), ролі закоханих виконували без масок. Кожен персонаж мав сталі риси характеру, носив відповідний одяг, розмовляв своєю мовою. Комедія дель арте поєднувала пісню, слово, танець акробатику. У ній брало участь 10—13 дійових осіб, інтер'єр — міська вулиця, балкон, вікно.

У середині XVII ст. жанр комедії дельарте втрачає актуальність. Традиції жанру комедії дель арте у XIX ст. продовжила італійська діалектальна комедія. Вплив комедії масок позначився на творах Мольєра. Засоби цього жанру використовували В. Мейєрхольд, Є. Вахтангов, Лесь Курбас.

Комедія ситуацій — різновид комедії, в основі якої інтрига, непередбачені ситуації, несподіваний поворот у сюжеті. Комедії ситуацій властивий незбіг слів і вчинків, вона з'явилася в добу античності, розвивалася в епоху середньовіччя. Першим твором цього жанру був твір Менандра "Близнюки". Цей жанр використовували В. Шекспір ("Комедія помилок"), Ж.Б. Мольєр ("Тартюф"), М. Гоголь ("Ревізор"), І. Котляревський ("Москаль-чарівник"), Іван Карпенко-Карий ("Сто тисяч"), О. Коломієць ("Фараони").

Комедія інтриги — різновид комедії ситуацій, п дія жвава, напружена, з авантюрними ускладненнями (обманом, перевдяганням). Заплутаний конфлікт вирішується у несподіваній кінцівці. Комедіями-інтригами є "Сивільський цирульник" П. Бомарше, "Два веронці" Шекспіра, "Шельменко-деншик" Г. Квітки-Основ'яненка.

Комедія характерів — опозиційний жанр щодо комедії ситуацій. В її основі — напружена, гостра боротьба, яскраві, типізовані характери. Героям комедії характерів властива одна пристрасть. Комедія ми-характерами є твори "Хвальковитий воїн", "Скарби" Плавта, "Свекруха" Теренція, "Приборкання непокірної" Шекспіра, "Тартюф" Мольєра, "Отак загинув Гуска" М. Куліша.

Комедія настроїв — це жанр, у якому поєднані особливості комедії-ситуації та комедії характерів. У комедії настроїв немає зовнішніх конфліктів, традиційної зав'язки, розвитку дії і розв'язки, вона відзначається тонким психологізмом, глибокими переживаннями, емоційністю. Комедіями настроїв є "Блакитна троянда" Лесі Українки, "Чайка", "Вишневий сад" А. Чехова.

Комедія плаща і шпаги (ісп. comedia de capa у espada) — іспанський вид комедії інтриги (XVI—XVII ст.), отримав назву за деталями костюмів головних героїв. Комедійний конфлікт у комедії плаща і шпаги витікав із заплутаної інтриги, учасниками якої були герої шляхетського походження і їх спритні дотепні слуги. Комедія плаща і шпаги була створена на противагу класицистичній комедії. Жанрові можливості комедії плаща і шпаги використовували В. Шекспір ("Два веронці"), Е. Ростан ("Сірано де Бержерак"), Леся Українка ("Камінний господар").

Комедія ідей (анг. comedy of ideas) — висміює парадоксальні ідеї. До жанру комедії ідей зверталися Б. Шоу ("Дилема лікаря", "Людина та надлюдина") І. Костецький ("Близнята ще зустрінуться").

Комедія-балет (франц. comedie-ballet) — жанр, у якому поєднуються діалог, пантоміма, танець, вокальна та інструментальна музика. Цей жанр запровадив Мольєр, зразками комедії-балету є його твори "Шлюб із примусу", "Міщанин-шляхтич", "Хворий, та й годі", "Жорж Данден".

Інтермедія (від лат. intermedius — те, що знаходиться посередині) — комічна п'єса або сцена, яку виконували між діями основної драми. Ці сценки давали глядачеві можливість розважитися, вони заповнювали час, який відводили артистам для відпочинку. Часто інтермедії були інсценізацією народних анекдотів ("Кіт у мішку"), пародіювали повір'я, побутові сценки. У XVII—XVIII ст. інтермедія стала частиною шкільної драми на історичну або релігійну тему. До нашого часу дійшли інтермедії з великодних і різдв'яних драм М. Довгалевського та Г. Кониського. Інтермедія мала вплив на формування побутової комедії і водеві-ля.

Сьогодні інтермедія живе в цирку та на естраді, заповнює павзи між номерами програми. Інтермедія — це п'єса, яку виконує клоун на манежі цирку, і конферансьє на естраді. Клоунада бере початок у мистецтві скоморохів, вона використовує репертуар ярмаркових блазнів. Наприкінці XIX століття з'явилися клоунади соло, дуети, тріо. В основі клоунади сюжетний трюк, ексцентрична кінцівка. Текст клоунади включає словесні каламбури, раптовий перехід від однієї теми до іншої, гротеск, сатиру, гумор, буфонаду, фарс, гіперболізацію.

Інтермедію в конферансі може виконувати один актор, який перетворюється в образ літературного персонажа, або два. У парному конферансі використовуються інтермедії-сценки та інтермедії-діалоги. Історія парного конферансу знає таких талановитих акторів, як Юрій Тимошенко і Юхим Березін.

Інтерлюдія (лат. inter — між, ludus — гра) — це жанр англійської комедійної драми, яка виникла на рубежі XV—XVI ст. Інтерлюдія відрізняється від інтермедії, вона була самостійним жанром. Персонажі інтерлюдії — священики, селяни, жителі міст. Відомим автором інтерлюдій був Джон Хейвуд ("Продавець індульгенцій та чернець", "Чотири П").

Фарс (франц. farse, nar.fartiio — начиняю, наповнюю) — жанр комедії середньовіччя. Сформувався у XII ст., набув популярності у XIV—XVI ст. Фарс базується на побутових ситуаціях реального або анекдотичного характеру. У фарсі нема індивідуалізованих образів, натомість є персонаж і -маски: хитрий слуга, сварлива невірна дружина, шарлатан-лікар, невдаха-студент. У фарсі є буфонада, ексцентрика, швидка зміна ситуацій, герої сперечаються, б'ються. До жанру фарсу зверталися Ф. Рабле, К. Маро, Маргарита Наваррська. У XV ст. особливо популярним був цикл про адвоката Патлена.

Жанр фарсу відомий і в японському театрі. Японський фарс має фольклорний характер. У японських фарсах (кьоген) викривалися шарлатани-монахи, хитрі слуги і селяни, тупі князі.

Засоби фарсу використовували Шекспір, Лопе де Вега, Бомарше.

Фастнахтшпіль (нім. fastnachtspiel — масницька гра) — жанр побутового німецького комічного театру. В основі — народні звичаї, обряди, зокрема вигнання зими, злих духів. Найдавнішим фастнахтшпілем є "Гра про Нойдгарта" (1350 р.). У ньому зображувався конфлікт між селянами та лицарями. Найбільш відомим автором фастнахтшпілів був Ганс Сакс, автор 85 творів. Він використовував біблійні сюжети, сюжети античних письменників (Гомера, Вергілія, Овідія), письменників доби Відродження (Петрарки, Боккаччо). Дійові особи фастнахтшпілів Ганса Сакса представляють стереотипи людської поведінки, вони позбавлені індивідуалізації.

Соті (франц. soties від sot — дурний) — невеликий твір комічного змісту, набув популярності в XV—XVI ст. у Франції. Герої соті — блазні та дурники. Ці комічні п'єси фали аматори, які об'єднувалися у так звані "корпорації дурників", відомою корпорацією була паризька компанія "Безтурботні хлопці". У XV ст. соті розповсюдилися і в інших європейських літературах. Члени корпорації блазнів одягали зелено-жовті костюми, ковпаки з бубонцями і жезли з голівкою блазня. В соті висміювалися різні суспільні верстви. Згодом в соті входить виразний сатиричний елемент, тому король Франциск І заборонив цей жанр. Найвідомішим автором соті був драматург П'єр Ґренгуар ("Гра про князя дурнів та дурепу-маму").

Водевіль (франц. vaudeville) — одноактна жартівлива п'єса комедійного характеру, іноді з танцями і піснями. Як жанр сформувався наприкінці XVII — поч. XIX ст. Назва виникла у Франції. Щодо назви є дві версії. Згідно з першою, назва пішла від "водевілів" — веселих пісень, які складав поет Нормандії Олів'є Баслен. Він жив у долині річки Вір. Згідно з другою версією, назва походить від міських пісень (voix de ville — міські голоси). На початку XVII ст. водевілями називали пісні-куплети з приспівом, які були частиною ярмаркових народних п'єс. Як драматичний жанр водевіль склався наприкінці XVIII ст. Він став популярним жанром бульварного театру. У 1972 p. у Парижі був заснований театр "Водевіль".

У XIX столітті водевіль втратив політичну гостроту, перетворився на жартівливий твір із заплутаним сюжетом, неочікуваними подіями і перипетія ми, непорозуміннями. Жанр водевіля використовував А. Чехов ("Одруження", "Ювілей", "Ведмідь"). В українській літературі відомі водевілі "Москаль-чарівник" І. Котляревського, "Хуторяночка" Л. Глібова, "Як ковбаса та чарка, то минеться сварка" М. Старицького, "На перші гулі" С. Васильченка, "Номенклатурна одиниця" М. Зарудного.

Трагікомедія — драматичний твір, у якому органічно зливаються трагічне і комічне. З'явився у давньоримському театрі. Трагікомедією був твір Плавта "Амфітріон". Меркурій, звертаючись до глядачів у пролозі, заявляє, що покаже комедію, але представить у ній богів (а це предмет трагедії), тому називає твір трагікомедією. Особливості жанру трагікомедії обґрунтував італієць Б. Гваріні. Той, хто пише трагікомедію, — відзначав він, — бере з трагедії дійових осіб, але не дію, її правдоподібний зміст, але не дійсність, розвиток почуттів, але не переживання, задоволення, але не смуток, небезпеку, але не смерть. З комедії взятий помірний сміх, помірна розвага, удавані труднощі, щасливий поворот долі та комічне відчуття дії".1

Українська трагікомедія пов'язана з іменами Ф. Прокоповича ("Володимир"), Л. Горки ("Іосиф патріарх"), Г. Кониського ("Фотій"). Відомими є трагікомедії М. Куліша ("Народний Малахій"), С. Беккета ("Чекаючи на Годо"), Е. Олбі ("Не боюсь Вірджинії Вулф"). З жанром трагікомедії пов'язана творчість Ж. Жіроду, Ж. Ануй, А. Макайонка, О. Вампілова. Сучасна трагікомедія має іронічний характер.

Видом трагікомедії XX ст. став трагіфарс. Трагіфарсами назвав свої твори "Стрільці" і "Носороги" Ежен Іонеско.

Драма як вид займає проміжне місце між трагедією і комедією. Трагедія і комедія показують життя дещо однобічно, бо змальовують або трагічне, або комічне. Драма змальовує дійсність ширше, весбічніше. Герої драми здатні на глибокі переживання, мужні, героїчні вчинки, вони діють у звичайних умовах, іноді потрапляють у комічні ситуації. Потворне і низьке подається у драмі без комедійного загострення.

Теоретичне обґрунтування драми дали просвітники Дідро і Лессінґ. Але драма як вид з'явилася в епоху античності. Близькими до драми є комедії давньоримського письменника Теренція "Свекруха" та іспанського драматурга Лопе де Веги "Покарання — не помста". Дені Дідро відзначав, що героєм драматичного твору має бути простолюдин. На противагу класи цистам, він доводить потребу поєднувати у драмі трагічне з комічним. Свої теоретичні положення Дідро ілюструє драмами "Побічний син" і "Батько сімейства".

В українській літературі драма з'являється у XVIII ст. ("Милість Божія"), високого рівня розвитку набуває в XIX ст. у творчості Т. Шевченка ("Назар Стодол я"), І. Котляревського ("Наталка Полтавка"), Івана Карпенка-Карого (І.К. Тобілевича) ("Бурлака", "Наймичка"), І. Франка ("Украдене щастя"), Лесі Українки ("Кассандра").

Драму XX століття репрезентують твори В. Винниченка ("Молода кров", "Чорна Пантера і Білий Ведмідь"), М. Куліша ("Зона", "Патетична соната", "Маклена Граса"). Значний внесок у розвиток драми у XX столітті зробили І. Кочерга, Я. Мамонтов, Іван Дніпровський, Ю. Японський. На рубежі XX—XXI століття з'являються твори представників нового покоління — І. Андрусяка, В. Герасимчука, Б. Жолдака, І. Ірванця, Д. Кешелі.

Є різні жанри драми: соціальна ("Будка" 1. Франка), героїко-психологічна ("Гріх" В. Винниченка), соціально-політична ("Кассандра" Лесі Українки), побутова ("Дві сім'ї" М.Л. Кропивницького), соціально-побутова ("Назар Стодоля" Т. Шевченка), лірико-психологічна ("Місяць у селі" І. Тургенєва), психологічна настроєва ("Блакитна троянда" Лесі Українки), історична ("Маруся Богу славка" М. Старицького).

В епоху Відродження в Італії, Англії, Іспанії набула популярності кривава драма. її витоки в творах римського філософа і письменника Сенеки

(4 до її. с. — 65 pp. н. e.). Сюжет кривавої драми базується на мотивах помсти. Зразками жанру кривавої драми є "Мальтійський єврей" (1589 р.) К. Марло, "Іспанська трагедія" (1587 p.) Т. Кіда.

У літературі Просвітництва утвердилася міщанська драма. її предмет - побут і звичаї людей третього стану, їх тривожне життя. Міщанська драма знаменувала розрив з естетикою класицизму. Міщанськими драмами є твори "Позашлюбний син", "Батько родини" Д. Дідро, "Мінна фон Барнгельм" Г.Е. Лессінга. Відгомін міщанської драми М. Яценко знаходить у п'єсі І. Котляревського "Наталка Полтавка".

На межі XIX—XX століття набули поширення нові жанри драми: неоромантична психологічна ("У пущі" Лесі Українки), драма ідей ("Йоганна — жінка Хусова" Лесі Українки), неореалістична драма ("Гріх" В. Винниченка), експресіоністична ("Патетична соната" М. Куліша), екзистенційна ("Мухи" Ж.П. Сартра), драма абсурду, в якій у гротескових формах показано безглуздя і жалюгідність життя ("Очікуючи на Годо" С. Бек кета, "Носороги" Е. Іонеско). У літературі XXI століття утвердилася постмодерна драма ("Житіє простих" Наталії Ворожбит, "Хащі" Ю. Данилюка).

Мелодрама (грец. melos — пісня, наспів, музика, агата — дія) — літературний твір повчально-моралізаторського характеру з напруженим конфліктом і перебільшеною емоційністю. Вона з'явилася наприкінці XVIII ст. у Франції, спочатку мелодрамою називали музичну драму, музичний елемент зберігся в мелодрамах XVIII—XIX ст. Музика супроводжувала вихід дійових осіб на сцену. Особливої популярності жанр мелодрами набуває у ЗО—40-х роках XIX століття. Тоді з'являються мелодрами М. Кукольника, М. Полєвого в Росії. Українську драматургію XIX століття представляє твір М. Старицького "Циганка Аза". Мелодраматичні елементи є у творі Івана Карпенка-Карого "Безталанна".

У мелодрамах є неправдоподібні ситуації і події; зовнішні ефекти (бійки, смертельні випадки). Герої мелодрами — люди незвичайної долі, надто чутливі, вони гостро реагують на події і вчинки персонажів. У мелодрамах, як правило, щасливий кінець.

Тепер мелодрамами називають недосконалі твори, де гострота конфліктів замінена банальними пристрастями.

Драма-феєрія (франц. fee — фея, чарівниця) — п'єса з казково-фантастичним сюжетом і героями, у драмах-феєріях казкове переплітається з реальним. Прикладом такої драми є твір Лесі Українки "Лісова пісня". Основоположник жанру класицист П. Корнель ("Андромеда", "Золоте руно"). Жанр драми-феєріїє у творчій спадщині Г. Гаупмана ("Затоплений дзвїн"), М. Метерлінка ("Синій птах"), Олександра Олеся ("Над Дніпром), І. Кочерги ("Марко в пеклі").

Драма сатира (грец. drama — дія і satyros — демон родючості) — жанр давньогрецького театру, який займав проміжне місце між трагедією і комедією. В епоху античності драму сатирів називали "жартівливою трагедією". В її основі пригоди, еротичні історії, викрадення, фантастичні події, запальні танці, декламації, пісні хору; герої драми сатирів — міфологічні. Сатири лісові демони з цапиними ногами, які супроводжували Діоніса. Актори драми сатирів одягали цапині шкури. Основоположником драми сатирів був Пратін (VI—V ст. до н. с.). До нашого часу дійшла сатирівська драма Еврипіда "Кіклоп", твори інших авторів збереглися в уривках.

У IV ст. до н. е. жанр драми сатирів припинив своє існування.

Літургійна драма — це духовна драма, яка набула популярності в епоху середньовіччя у IX—XIII ст. Літургійна драма використовувала латинський текст Біблії, її виконували духовні особи біля вівтаря. Згодом латинський текст замінили національним. У IX ст. легенди про смерть і воскресіння Христа читали в діалогах, з цих діалогів сформувалася л