Основи літературознавства - Ференц Н.С. - 13.7.5. Неореалізм

Неоромантизм (грец. neos — новий, молодий і франц. romantisme) — стильова течія модернізму, яка виникла в українській літературі на початку XX століття. Леся Українка називала його новоромантизмом. Неоромантизм яскраво виявився у ліриці та драматичних творах Лесі Українки, прозі О. Кобилянської, Миколи Хвильового, О. Довженка, Ю. Яновського, поезії Олександра Олеся, Є. Плужника, Б.-І. Антонича. Термін "неоромантизм" використовували у 20-х роках О. Дорошкевич, О. Білецький, Я. Савченко, М. Доленго. Ця течія була, мабуть, найсильшою в новітній українській поезії. Неоромантики відмовилися від народницької тематики і поетики, шукали нових тем і засобів образного вираження. "Основними психологічними стимулами українського неоромантизму, — відзначає М. Неврлий, — було соціальне і національне визволення України в 1917 році, видимі перспективи нових культурних і політичних можливостей та масовий приплив творчих сил, що шукали свого динамічного вияву".

Неоромантизм зберіг риси класичного романтизму, зокрема конфлікт з дійсністю, який породжував гострий напружений сюжет. Неоромантики відкинули раціоцентризм, матеріалістичне сприйняття світу, на перше місце поставили чуттєву сферу людини, емоційно-інтуїтивне пізнання. Вони представляли свої ідеали в яскравих художніх образах, виняткових героїв у виняткових обставинах, зосереджували увагу на дослідженні внутрішнього світу людини. Неоромантики використовували засоби символіки, гіперболізацію, гру кольорів і півтонів, дбали про багатство ритміки і строфіки. На відміну від класичних романтиків, які освоювали переважно сільську тематику, передавали переживання робітника, інтелігента ("Червона зима" В. Сосюри), вони поетизували революційні події ("Залізниця" В. Сосюри, "Повстання" В. Еллана-Блакитного, "Слово о полку" М. Бажана), історичних осіб ("Тарас Трясило" В. Сосюри, "Галілей" Є. Плужника, "На Ігоревім полі" Т. Осьмачки, "Бондарівна" Марка Вороного), висловлювали тугу за духовними і моральними цінностями ("Дев'ята симфонія" О. Влизька, "Нічний рейс" М. Бажана, "Деспотам" Т. Осьмачки, "Діалог з мужністю" Ю. Яновського), почуття зневіри й розпачу в непівський і передкультівський періоди ("Місто" В. Сосюри, "Сліпці" М. Бажана).

Творам неоромантиків властивий динамізм, драматизм, вольове начало, загострений патріотизм, увага до національно-суспільних проблем, різке заперечення комуністичного тоталітаризму, туга за героїзмом, уславлення активної людини, "великого чину". "Тільки цей чин, — зауважують Ю. Ковалів та І. Дзюба, — бачився не в боротьбі за світову соціалістичну революцію, а в боротьбі за визволення України від більшовизму. Уславлювано не соціалістичний, а національний ідеал".' Письменники Галичини і еміграції зверталися до героїчних сторінок української історії, поетизували княжу державотворчу і гетьманську добу. Ідеалу інтернаціональної радянської України протиставляли ідеал України як національної держави.

Неоромантична стихія захопила ранніх футуристів (М. Бажана, О. Влизька), символістів (П. Тичину, М. Терещенка, Я. Савченка). Творчість неоромантиків окрилювала національна ідея. У середині 20-х років у творах неоромантиків з'являються мотиви розпачу, зневіри. Вони мали соціально-психологічні причини, в період непу підняли голови імперські сили. В. Сосюра, який із зброєю в руках воював за вільну Україну, писав, що його серце розколоте "на дві половини" ("В мене серце на дві половини"), він проклинає зрусифіковане місто, заявляючи, що хоче стріляти "в кожні жирні очі, в кожну шляпу і манто".

Внутрішнє роздвоєння добре передає герой новели Миколи Хвильового "Я (Романтика)". Неоромантичні тенденції були у Б.-І. Антонича, Б. Кравціва, поетів "празької школи" (О. Теліги, Олега Ольжича, І. Ірлявського).

Неоромантизм національна течія української літератури. Вона пройшла два етапи розвитку: початок XX ст. (Леся Українка, Олександр Олесь) і 20-ті рр. XX ст. (Микола Хвильовий, М. Бажан, О. Близько, Є. Плужник). Неоромантизм не був чистим, він використовував прийоми символізму (загадковість, недомовленість), футуристичні звукові ефекти, урбаністичні пейзажі, елементи імажинізму, експресіонізму, необароко. М. Бажан репрезентує неоромантизм, поєднаний з необароко, використовує складні метафоричні сполуки, гру ритмів. Вершинним твором неоромантизму М. Бажана є збірка "Будівлі" — своєрідна філософія історії. У творах Миколи Хвильового, Є. Плужника і Д. Фальківського неоромантизм поєднується з імпресіонізмом, у прозі О. Кобилянської — із символізмом, Григорія Косинки — з неореалізмом, у поезії О. Влизька — з футуризмом. Засоби неоромантичної поетики використовують деякі шістдесятники (В. Симоненко, М. Вінграновський, Б. Олійник, Р. Лубківський).

Неоромантизм характерний для англійської літератури (Р. Стівенсон, Дж. Конрад), французької (Е. Ростан, Ж.А. Барб'є д'Оревільї), польської (С. Пшебишевський, С. Висп'янський, Я. Каспрович), російської (В. Короленко, М. Горький, Л. Андреєв, Д. Мережковський, О. Ремізов).

13.7.5. Неореалізм

Неореалізм (італ. neorealismo від грец. neos — новий і лат. realis — суттєвий, дійсний) — стильова течія в українській літературі, яка утвердилася у 20-ті роки XX століття у творчості Григорія Косинки, В. Підмотильного, В. Винниченка, Б. Антоненка-Давидовича, І. Сенченка, а в 60—70-ті — Григора Тютюнника, І. Чендея. Неореалізм сформувався на основі класичного реалізму і натуралізму, але відмовився від принципу зображення життя у формах самого життя. У творах неореалістів документальна достовірність поєднується з філософсько-аналітичним заглибленням у життя і ліризмом. Неореалісти переосмислили концепцію особистості у літературі. На місце бунтарів типу Миколи Джері, Чіпки Вареника приходять звичайні люди з багатим внутрішнім світом, складною душевною організацією. Письменники зосереджують увагу не стільки на їх діях і вчинках, скільки на думках, переживаннях, прагнуть пізнати ірраціональну суть характерів. Порівнюючи класичний реалізм із неореалізмом, В. Пахаренко зауважує: "якщо в класичному реалізмі... переважали пізнавальні цілі, проступала навіть суто утилітарна, публіцистична настанова, то в неореалізмі органічно поєдналися пізнавально-аналітична і естетико-творча настанови, поступово стиралася опозиційність, скорочувалася відстань між реальним та ідеальним, загальним та індивідуальним, особистим і соціальним, спостерігально-сповіщальним та модельованим. Зник схематизм типу, він перетворюється на характер, в основі своїй залишаючись із символом...

Класичний тип відзначався приналежністю до певного суспільного середовища та до певного психофізіологічного ґатунку (типу темпераменту), функції індивідуальності героя були вельми обмежені, кожна дійова особа несла в собі програму родових ознак, що і зводило особистість до одного якогось роду людей".

Неореалісти, розкриваючи характери персонажів, акцентують увагу на боротьбі протилежних начал у душі людини, відчуженні особистості в суспільстві. Важливу роль у творах неореалістів відіграє художня деталь, яка важить більше, ніж розлогі описи і розлогі сюжети в реалістичних творах.