Правове регулювання міжнародних перевезень - Столярський О.В. - 4.5. Регламентація автомобільних перевезень за нормами національного права України

Автомобільні перевезення - вагомий вид перевезень в єдиній транспортній системі України й у системах інших держав. Нині вони належать до найдешевших і, безперечно, найзручніших. У багатьох випадках, пов'язаних з особливостями рельєфу місцевості, автомобільний транспорт незамінний. Особливо важливою є роль автомобільного транспорту в містах. Для ефективного використання автомобілів, визначення їхньої оптимальної кількості, вдосконалення роботи, підвищення її показників потрібна постійна оптимізація державного регулювання діяльності в сфері автомобільного транспорту. Основне завдання державного регулювання діяльності автомобільного транспорту - формування ринку його послуг унаслідок реалізації єдиної економічної, інвестиційної, науково-технічної та соціальної політики. Державне регулювання автомобільних перевезень залежить від видів автомобільного транспорту.

Згідно з чинним законодавством України до складу автомобільного транспорту належать:

- підприємства автомобільного транспорту, що перевозять пасажирів і вантажі;

- авторемонтні й шиноремонтні підприємства;

- рухомий склад автомобільного транспорту;

- транспортно-експедиційні підприємства;

- автовокзали й автостанції;

- навчальні заклади;

- ремонтно-будівельні організації та соціально-побутові заклади;

- інші підприємства, установи й організації незалежно від форм власності, що забезпечують роботу автомобільного транспорту.

Закон України "Про транспорт" виокремлює серед видів транспорту міський електричний і відомчий транспорт. Однак у нашій класифікації їх можна зарахувати до автомобільного транспорту.

До складу міського електротранспорту належать:

- підприємства міського електротранспорту, котрі здійснюють перевезення пасажирів та вантажів;

- рухомий склад;

- трамвайні й тролейбусні лінії;

- ремонтно-експлуатаційні депо;

- службові приміщення;

- фунікулери;

- канатні дороги;

- ескалатори;

- заводи з ремонту рухомого складу та виготовлення запасних частин;

- споруди енергетичного господарства і зв'язку;

- промислові, ремонтно-будівельні, торговельні та постачальницькі організації;

- навчальні заклади;

- науково-дослідні та проектно-конструкторські установи;

- заклади охорони здоров'я, відпочинку, фізичної культури і спорту й інші культурно-побутові заклади та підприємства, установи й організації незалежно від форм власності, що забезпечують роботу міського електротранспорту.

До складу відомчого транспорту належать транспортні засоби підприємств, установ та організацій.

Розкриваючи склад автомобільного транспорту, Закон України "Про автомобільний транспорт" вирізняє:

- автомобільний транспорт загального користування: перевізники, автостанції, автовокзали, виконавці ремонту й технічного обслуговування автомобільних транспортних засобів, вантажні термінали (автопорти), вантажні автомобільні станції та контейнерні пункти; автомобільні транспортні засоби перевізників, які використовуються ними для надання послуг з перевезень пасажирів і вантажів;

- відомчий автомобільний транспорт: автомобільні транспортні засоби суб'єктів підприємницької діяльності, установ та організацій, котрі вони використовують лише для власних потреб;

- індивідуальний автомобільний транспорт: автомобільні транспортні засоби фізичних осіб, що застосовуються ними тільки для власних потреб.

З огляду на цю класифікацію законодавець висуває підвищені вимоги до транспорту загального користування порівняно з відомчим й індивідуальним автомобільним транспортом. Однак суб'єкти першого виду автомобільного транспорту мають ефективнішу підтримку держави.

Діяльність підприємств автомобільного транспорту загального користування фінансується відповідно до щорічних законів України про Державний бюджет. Багато підприємств (зокрема державних і комунальних) фінансується з Державного бюджету. Саме з цим джерелом пов'язане організаційне, науково-технічне та методичне забезпечення, державне регулювання й контроль, міжнародна діяльність автомобільного транспорту загального користування.

Державне регулювання діяльності автомобільного транспорту здійснюється:

- Верховною Радою України, яка, приймаючи закони та постанови, визначає основні напрями державної політики у сфері автомобільного транспорту, законодавчі основи її реалізації;

- Кабінетом Міністрів України - вищим органом виконавчої влади, що виконує загальне державне регулювання діяльності автомобільного транспорту;

- Міністерством транспорту та зв'язку України, яке забезпечує державну політику на автомобільному транспорті через свої територіальні органи, службу міжнародних автомобільних перевезень. Органи Міністерства транспорту та зв'язку України організовують контроль за виконанням законодавства про автомобільний транспорт і підготовку пропозицій стосовно його вдосконалення, у встановленому порядку беруть участь у стандартизації та сертифікації, ліцензування перевезень, формують пропозиції про тарифну політику, відповідно до законодавства забезпечують захист прав споживачів послуг автомобільного транспорту загального користування;

- місцевими державними адміністраціями, котрі організовують і контролюють автомобільні перевезення згідно зі законодавством.

Основними функціями державного регулювання діяльності автомобільного транспорту є:

- формування ринку послуг;

- контроль за виконанням законодавства про автомобільний транспорт;

- нормативно-правове регулювання з питань автомобільного транспорту;

- ліцензування діяльності перевізників;

- стандартизація та сертифікація;

- організація і контроль автомобільних перевезень;

- тарифна, інноваційна й інвестиційна політика;

- державне замовлення на соціально значущі послуги автомобільного транспорту загального користування;

- захист прав споживачів послуг автомобільного транспорту. Державний контроль на автомобільному транспорті здійснюють

центральний орган виконавчої влади у галузі транспорту, його територіальні органи, зокрема служба міжнародних автомобільних перевезень та урядовий орган державного-управління на автомобільному транспорті, а також інші органи державної влади й органи місцевого самоврядування відповідно до законодавства. Переважно роль цього "центрального органу виконавчої влади в галузі транспорту" належить Міністерству транспорту та зв'язку України.

Розвиток автомобільного транспорту загального користування здійснюється згідно зі загальнодержавною програмою розвитку і вдосконалення транспорту.

Відповідно до загальнодержавної програми розвитку й удосконалення транспорту Верховної Ради АР Крим, обласними та Київською і Севастопольською міськими радами затверджуються регіональні програми розвитку автомобільного транспорту загального користування, які визначають мережу автобусних маршрутів загального користування на відповідній території.

Органи виконавчої влади й органи місцевого самоврядування у межах своїх повноважень сприяють створенню сталих і безпечних умов роботи автомобільного транспорту загального користування.

Розвиток автомобільного транспорту загального користування підтримують органи державної влади через створення умов для:

- надання соціально значущих послуг;

- придбання автомобільних транспортних засобів і засобів для їхнього технічного обслуговування та ремонту;

- стимулювання розвитку ринку послуг.

Інвестиційну політику на автомобільному транспорті загального користування реалізовують суб'єкти підприємницької діяльності внаслідок використання внутрішніх ресурсів, зовнішніх інвестиційних ресурсів, а також позичкових та залучених коштів. Інвестиційні проекти на автомобільному транспорті загального користування, спрямовані на реалізацію положень загальнодержавної програми розвитку та вдосконалення транспорту, регіональних програм розвитку автомобільного транспорту загального користування, реалізовуються на конкурсних засадах у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

До основних правових актів в Україні, що регулює автомобільні перевезення, належить Закон України "Про автомобільний транспорт" 2001 р. Він визначає завдання та функції державного регулювання діяльності автомобільного транспорту. Згідно з цим Законом, наприклад, головне завдання державного регулювання діяльності автомобільного транспорту - формування ринку його послуг через реалізацію єдиної економічної, інвестиційної, науково-технічної та соціальної політики. Основні його функції:

- формування ринку послуг;

- контроль за виконанням законодавства про автомобільний транспорт;

- нормативно-правове регулювання питань автомобільного транспорту;

- ліцензування діяльності перевізників;

- стандартизація та сертифікація;

- організація і контроль автомобільних перевезень;

- тарифна" інноваційна й інвестиційна політика;

- державне замовлення на соціально значущі послуги автомобільного транспорту загального користування;

- захист прав споживачів послуг автомобільного транспорту.

Іншим нормативно-правовим актом України, що регулює питання автомобільних перевезень вантажів, є Статут автомобільного транспорту України від 27 червня 1969 р. Він установлює головні умови перевезень автомобільним транспортом вантажів, узаємо-відносини автотранспортних підприємств і організацій в Україні з підприємствами й організаціями, котрі здійснюють перевезення іншими видами транспорту, в частині їх виконання (пункти 2.5).

Згідно з пунктом 28 цього Статуту вантажі перевозять автомобільним транспортом в Україні за планами, складеними на основі планів виробництва, капітального будівництва, закупок сільськогосподарських продуктів, матеріально-технічного постачання і товарообороту, що обґрунтовуються необхідними розрахунками.

Питання організації перевезень вантажів урегульоване статтями 33-74 Статуту автомобільного транспорту України. Так, за статті 33 підприємства й організації автомобільного транспорту загального користування України приймають до перевезення:

- вантажі на підставі планів, затверджених у встановленому порядку;

- поза планом - вантажі разового характеру під час їхнього засвідчення дрібними відправленнями, вантажі, пред'явлені населенням, а також вантажі за вказівкою Міністерства автомобільного транспорту України.

Підприємства автомобільного транспорту, враховуючи встановлені обсяги перевезення для кожного з відправників, укладають з ними особливі організаційні договори, спрямовані на організацію майбутніх перевезень вантажів. Наприклад, відповідно до статей 34-36 Статуту автомобільного транспорту за річним договором, автотранспортне підприємство зобов'язується у встановлені строки приймати, а вантажовідправник - подавати до перевезення вантажі в обумовленому обсязі. Річний договір встановлює обсяги й умови перевезення, порядок розрахунків, визначає раціональні маршрути та схеми вантажопотоків.

Дещо по-іншому визначене питання договору перевезення у Цивільному кодексі України. Так, за договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити довірений ЇЙ іншою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на отримання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.

Окрім цього, існує також положення у Цивільному та Господарському кодексах України про можливість укладання довгострокових договорів і в автомобільному транспорті. Згідно зі статтею 914 Цивільного кодексу та частини 3 статті 307 Господарського кодексу перевізник і власник (володілець) вантажу за потреби здійснювати систематичні перевезення можуть укласти довгостроковий договір. Відповідно до нього перевізник зобов'язується у встановлені терміни приймати, а власник (володілець) вантажів - передавати її до перевезення у встановленому обсязі. У довгостроковому договорі про перевезення вантажів визначають обсяги, строки й інші умови подання вантажів до перевезення, порядок розрахунків перевезень і под.

До правового регулювання організації перевезень вантажів за Статутом автомобільного транспорту зараховують такі його положення:

1. Договір укладають не пізніше ніж через 45 днів після затвердження річних планів перевезень за виробничими об'єднаннями й управліннями автомобільного транспорту з розподілом за міністерствами і відомствами (пункт 1 статті 35).

2. Автотранспортні підприємства й організації впродовж 10 днів після одержання плану перевезень із розподілом за підприємствами й організаціями зобов'язані надіслати вантажовідправникам або вантажоодержувачам підписані у двох примірниках проекти договорів. Вантажовідправник (вантажоодержувач) не пізніше ніж через 10 днів після отримання від автотранспортного підприємства чи організації проекту договору підписує його і один примірник повертає автотранспортному підприемствові чи організації (пункт 2, статті 35).

3. Відповідно до річного договору автотранспортне підприємство чи організація і вантажовідправник за 10 днів до початку кварталу визначають у межах квартального плану місячні плани та декадні планові завдання на перший місяць кварталу (пункт 2 стаття 36). Декадні планові завдання на другий і третій місяці кварталу встановлюють у такому самому порядку за 10 днів до початку відповідного місяця (пункт 3 статті 36).

4. На перевезення вантажів вантажовідправник подає в автотранспортне підприємство чи організацію за наявності річного договору на перевезення вантажів відповідну заявку, а за відсутності такого - разове замовлення (пункт 1 статті 40).

б. Автотранспортні підприємства й організації зобов'язані забезпечувати своєчасне подання рухомого складу¹ за всіма пунктами вантаження і вивантаження згідно з договорами на перевезення вантажів автомобільним транспортом, а також подавати вантажовідправникам рухомий склад під вантаження у справному стані, придатному для перевезення цього виду вантажу, який відповідає санітарним умовам (пункт 1 статті 44).

6. Автотранспортні підприємства й організації приймають до перевезення окремі вантажі з оголошеною вантажовідправником цінністю (пункт 1 статті 46). Оголошена цінність не повинна перевищувати дійсної вартості вантажу. У випадку розбіжностей між автотранспортним підприємством чи організацією та вантажовідправником вартість вантажу визначають експертизою, про що складають акт (пункт 2 статті 46).

7. Вантажовідправник має подати автотранспортному підприємству або організації на вантажі товарного характеру до перевезення товарно-транспортні накладні, а на вантажі нетоварного характеру, за якими не здійснюється складський облік товарно-матеріальних цінностей, але організовано облік унаслідок заміру, зважування, геодезичного заміру, - акти заміру (зважування) (пункт 1 статті 47).

8. Під час приймання вантажу до перевезення шофер-експедитор автотранспортного підприємства чи організації показує вантажовідправнику службове посвідчення та шляховий лист, завірений печаткою автотранспортного підприємства або організації (стаття 50).

9. Приймання вантажів до перевезення від вантажовідправника засвідчується підписом водія-експедитора в усіх примірниках товарно-транспортного документа (стаття 51).

10. Вантажовідправник зобов'язаний до прибуття автомобіля під вантаження підготувати вантаж до перевезення (затарити, підгрупувати за вантажоодержувачами, підготувати товарно-транспортні документи, перепустки на право проїзду до місця навантаження та право вивозу вантажу) для того, щоби забезпечити раціональне використання рухомого складу і цілісність вантажу на шляху слідування (пункт 1 статті 52). Під час подання вантажів у тарі або упаковці й штучних вантажів дрібними відправниками вантажовідправник зобов'язаний завчасно замаркувати кожне вантажне місце (пункт 2 статті 52).

11. Час прибуття автомобіля під завантаження обчислюється з моменту подання шофером шляхового листа у пункті вантаження, а час прибуття автомобіля під розвантаження - з моменту пред'явлення шофером товарно-транспортної накладної у пункті розвантаження (пункт 1 статті 53). Завантаження та розвантаження вважаються закінченими після вручення шоферові відповідно оформлених товарно-транспортних документів на навантажений або вивантажений вантаж (пункт 3 статті 53).

Оскільки нині до автотранспортних підприємств плани перевезень вантажів не доводяться, сторони несуть зазначену відповідальність за невиконання зобов'язань щодо обсягів вантажу, який підлягає перевезенню за договором (разовим замовленням). Скажімо, відправник, котрий не пред'явив вантаж до перевезення автомобільним транспортом, сплачує автотранспортній організації штраф у розмірі 20 % вартості перевезень усієї непред'явленої кількості вантажу порівняно з кількістю, передбаченою договором на певний місяць. Вантаж, поданий відправником у стані, що не відповідає правилам перевезення і не приведений ним у належний стан у термін, який забезпечує своєчасну відправку, вважається непред'явленим.

Так само за пунктом 1 статті 921 Цивільного кодексу України перевізник за ненадання транспортного засобу для перевезення вантажу несе відповідальність, встановлену договором, а за статтею 128 Статуту автомобільного транспорту встановлений штраф 20 % вартості перевезення всієї невивезеної кількості підготовленого до відправлення вантажу порівняно з договірною кількістю.

Випадок звільнення від відповідальності перевізника та відправника вантажу передбачений пунктом 2 статті 921 Цивільного кодексу. Наприклад, вони звільняються від відповідальності, якщо ненадання транспортного засобу або невикористання наданого транспортного засобу сталося не з їхньої вини, зокрема у випадку припинення (обмеження) перевезення вантажу в певних напрямках, передбачених транспортними кодексами (статутами). На відміну від цієї норми Цивільного кодексу вичерпніший перелік обставин, за наявності котрих відправник і перевізник звільняються від сплати штрафу за невиконання плану перевезення вантажів, містить Статут автомобільного транспорту. Так, відповідно до статті 132 автотранспортна організація і відправник звільняються від відповідальності за порушення обов'язків стосовно обсягу належного до перевезення вантажу, якщо це трапилося і внаслідок явищ стихійного характеру (замети, повені, пожежі та ін.), аварії на підприємстві, внаслідок чого роботу підприємства було припинено не менше ніж на три доби.

Питання організації автомобільних перевезень вантажів та відповідальність перевізника також врегульовані розділом IV Закону України "Про автомобільний транспорт" від 5 квітня 2001 року. Порівняно зі Статутом автомобільного транспорту України цей Закон не містить такого обсягу норм, котрі регулюють ці питання. Однак, відповідно до пункту 2 статті 64 цього Закону організацію міжнародних перевезень вантажів автомобільним транспортом здійснюють перевізники згідно з міжнародними договорами України з питань міжнародних автомобільних перевезень.

За шкоду, заподіяну під час перевезення вантажу, відповідно до пункту 1 статті 68 Закону України "Про автомобільний транспорт", перевізник несе відповідальність:

- під час втрати або нестачі вантажу - в розмірі вартості вантажу, який втрачено або якого не вистачає;

- у випадку пошкодження (псування) вантажу - в розмірі суми, на котру зменшилася вартість вантажу;

- за втрати вантажу, зданого для перевезення з оголошенням його цінності, - в розмірі оголошеної цінності вантажу.

Окремими нормами національного законодавства України врегульовано й питання організації автомобільного перевезення небезпечних вантажів. Основними нормативно-правовими актами, що регламентують перевезення небезпечних вантажів автомобільним транспортом в Україні є:

- Постанова Кабінету Міністрів "Про заходи щодо запобігання надзвичайним ситуаціям під час перевезення небезпечних вантажів автомобільним транспортом" від 29 січня 1999 р.;

- Закон України "Про перевезення небезпечних вантажів" від 6 квітня 2000 р.;

- Закон України "Про приєднання України до Європейської угоди про міжнародне дорожнє перевезення небезпечних вантажів" від 2 березня 2002 р. і под.

Згідно з пунктом 2 статті 1 Закону України "Про перевезення небезпечних вантажів" до небезпечних вантажів належать речовини, матеріали, вироби, відходи виробничої й іншої діяльності, які внаслідок притаманних їм властивостей за існування певних чинників можуть під час перевезення спричинити вибух, пошкодження технічних засобів, пристроїв, споруд та інших об'єктів, заподіяти матеріальні збитки і шкоду, а також призвести до загибелі, травмування, отруєння людей, тварин і які за міжнародними договорами, що ратифіковані Верховною Радою України, або за результатами випробувань в установленому порядку залежно від ступеня їхнього впливу на довкілля чи людину зараховані до небезпечних речовин.

Відповідно до пункту 3 статті 1 цього ж Закону небезпечними речовинами є речовини, що належать до таких класів: 1 - вибухові речовини та вироби; 2 - гази; 3 легкозаймисті речовини; 4.1 - легкозаймисті тверді речовини; 4.2 - речовини, схильні до самозаймання; 4.3 - речовини, що виділяють легкозаймисті гази в процесі стикання з водою; 5.1 - речовини, котрі окислюють; 5.2 - органічні пероксиди; 6.1 - токсичні речовини; 6.2 - інфекційні речовини; 7 - радіоактивні матеріали; 8 - корозійні речовини; 9 - інші небезпечні речовини та вироби.

Одночасно важливого значення для розвитку норм національного права України в сфері здійснення автомобільних перевезень набувають норми двосторонніх договорів України. У міжнародних двосторонніх договорах про міжнародні автомобільні перевезення з участю України зазвичай застережена сфера їхнього застосування, здійснення перевезення за дозволами, перелік вантажів, для перевезення котрих дозвіл не потрібний, податки та платежі й випадки звільнення від них, відповідальність за порушення умов здійснення перевезень.

За міжнародними двосторонніми угодами перевезення вантажів між обома країнами або транзитом їхньою територією у треті країни здійснюють вантажними транспортними засобами на основі дозволів. Єдиний виняток становить стаття 6 Угоди між Урядом України та Урядом Російської Федерації про міжнародне автомобільне сполучення 1993 р. Згідно з нею вантаж між обома країнами у двосторонньому сполученні перевозять без дозволів. Дозвіл необхідний лише під час транзиту через територію договірних сторін.

Кожен окремий дозвіл дає право тільки на один рейс у прямому та зворотному напрямках. Однак пункт 2 статті 11 Угоди про міжнародні автомобільні перевезення між Урядом України та Урядом Королівства Іспанії 1995 р. установив можливість видачі річних дозволів, що дійсні на обмежену кількість поїздок в обох напрямках упродовж року.

Всі двосторонні угоди містять положення про види перевезень, для котрих дозволи не потрібні. Ними є перевезення:

- транспортним засобом, загальна вага якого, в тому числі з причепом, не перевищує 3,5 т;

- пошкоджених або відремонтованих транспортних засобів чи тих, що вийшли з ладу;

- порожнього вантажного транспортного засобу, призначеного замінити пошкоджений транспортний засіб в іншій країні, а також його зворотний рух після ремонту пошкодженого транспортного засобу;

- бджіл і мальків риб;

- медичних матеріалів та обладнання у випадку надання швидкої допомоги, стихійних лих і для гуманітарних потреб;

- виробів мистецтва та предметів, призначених для виставок, ярмарків;

- майна, матеріалів і тварин для/або від театральних, музичних, кіномистецьких, спортивних чи циркових заходів, виставок та ярмарків, а також призначених для радіо-, кіно- і телепередач;

- тіл або померлих;

- пошти;

- рухомого майна під час переселення.

Цей перелік перевезень, для яких дозвіл не потрібний, є вичерпнішим в угодах України з Румунією та Грецією. Наприклад, згідно зі статтею 7 Угоди між Урядом України та Урядом Румунії про міжнародне автомобільне сполучення від 29 березня 1996 р., до таких видів належать також перевезення майна під час переселення та перевезення закуплених транспортних засобів у процесі їхнього першого порожнього перегону до країни, де вони будуть зареєстровані. Так, відповідно до статті 13 Угоди між Урядом України і Урядом Грецької Республіки про міжнародні автомобільні перевезення пасажирів і вантажів від 11 листопада 1996 р. до таких перевезень належать: перевезення речей до цивільного аеропорту або з нього у випадку аварії чи іншого нещасного випадку з літаком або у випадку примусової посадки; перевезення трупів тварин, коли вони не передбачені для промислової переробки чи використання як сировини; перевезення квітів або інших декоративних рослин; перевезення вантажів, призначених для навчальних і рекламних цілей.

Перевезення окремих видів вантажів, зокрема тих, загальна вага чи розміри котрих разом з автомобільним транспортним засобом перевищують допустимі норми, небезпечних або інших здійснюють за отримання спеціального дозволу. Його одержання усуває необхідність у дозволі на звичайні перевезення.

Договори встановлюють вимоги до перевізних документів та їхньої відповідності загальноприйнятим міжнародним зразкам, а також до прав водія та реєстраційних документів на автомобільний транспортний засіб. Норми цих договорів можуть визначати порядок платежів чи умови звільнення від них або відсилати до національного законодавства. Наприклад, у договорах, що не сплачуються мито й інші платежі, за: пальне - в ємкостях, установлених на автомобільних транспортних засобах згідно з інструкцією заводу-виготовлювача; мастильні матеріали у кількості, необхідній для їхнього використання під час перевезення; запасні частини й інструменти, тимчасово ввезені з метою ремонту пошкодженого автомобільного транспортного засобу.

Окрім згаданого положення про звільнення від мита й інших платежів, яке є у багатьох двосторонніх договорах, Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Республіки Словенія про міжнародне автомобільне сполучення від 29 жовтня 2001 р. містить ще й положення, де зазначено, що перевезення транспортними засобами, котрі зареєстровані на території однієї з договірних сторін і тимчасово виконують перевезення на території іншої договірної сторони, взаємно звільняються від сплати всіх податків, пов'язаних із володінням, реєстрацією та використанням транспортних засобів, а також дорожніх зборів й інших спеціальних податків, пов'язаних зі здійсненням транспортних операцій.

Норми міжнародних договорів про автомобільні перевезення доповнюють міжнародні угоди з регулювання питань прикордонного, санітарного чи іншого контролю. Для вирішення питань, не врегульованих цими договорами, застосовують національне законодавство.

В угодах може зазначатися, що перевізники й екіпажі транспортних засобів під час перебування на території іншої договірної держави зобов'язані дотримуватися законів і правил, котрі діють на цій території, у тому числі правил перевезень та дорожнього руху. У випадку порушення норм національного законодавства чи міжнародних договорів до перевізника застосовують заходи покарання, передбачені договорами, або й санкції, встановлені законодавством держави, на території якої сталося правопорушення.

Так, відповідно до Угод з Чехією, Македонією, Польщею, Румунією й Іспанією, у випадках грубого чи повторного порушення перевізником або екіпажем транспортного засобу положень цих угод, законів і правил, що діють на території іншої договірної сторони, компетентний орган договірної сторони, на території якої зареєстровано транспортний засіб, на прохання компетентного органу договірної сторони, на території котрої здійснено порушення, будуть вживати один з таких заходів:

- внесення попередження перевізнику;

- тимчасове усунення від виконання перевезень;

- припинення видачі дозволів відповідальному за порушення перевізникові або вилучення вже виданого дозволу.

Дещо відрізняються положення угод України зі Словенією та Хорватією про міжнародні автомобільні перевезення від зазначеного положення стосовно заходів, які можуть бути застосовані під час здійснення порушення. Наприклад, згідно з пунктом 2 статті 14

Угоди між Кабінетом Міністрів України й Урядом Республіки Хорватія про міжнародні автомобільні перевезення від ЗО грудня 2001 р. і пунктом 2 статті 12 Угоди між Кабінетом Міністрів України та Урядом Республіки Словенія про міжнародне сполучення від 29 жовтня 2001 р. компетентний орган може також зробити попередження перевізнику разом з повідомленням, що наступне порушення може призвести до відмови у в'їзді його транспортних засобів на територію першої договірної сторони на період, який може бути встановлений відповідно до національного законодавства, або повідомити згаданого перевізника, що в'їзд його транспортного засобу на територію першої договірної сторони заборонено тимчасово чи назавжди згідно з національним законодавством.

З метою виконання двосторонніх угод про міжнародні автотранспортні перевезення договірні держави можуть приймати виконавчі протоколи, створювати спільні комісії або відкривати представництва на території іноземної держави. Так, поруч з підписанням міжурядової Угоди за участю Росії й України було підписано Виконавчий протокол про застосування Угоди між Урядом України та Урядом Російської Федерації про міжнародне автомобільне сполучення від 20 березня 1995 р. У ньому названі, зокрема, центральні виконавчі органи (відповідні міністерства) та тлумачення термінів, використаних у міжнародній угоді.