Логіка - Конверський А.Є. - Закон протиріччя

Коли глибше осягнути зміст закону тотожності, то стає очевидним, що із його змісту випливає така вимога до процесу міркування:

не можуть бути одночасно істинними два судження, з яких одне дещо стверджує про предмет, а друге - заперечує те саме про цей же предмет, у той самий час, в одному і тому ж самому відношенні.

Ця вимога в логіці отримала назву "закон протиріччя".

Арістотель, який відкрив цей закон, визначає його так: "Неможливо, щоб протилежні твердження були водночас істинні"; "Неможливо, щоб одне і те саме водночас було і не було притаманне одному і тому самому, і в одному і тому самому смислі".

Взявши за основу арістотелівське визначення закону протиріччя, можна дати таке стилізоване його формулювання:

з а к о н п р о т и р і ч ч я - це така вимога до процесу міркування, яка передбачає, що два протилежні судження не можуть бути одночасно істинними; у крайньому разі одне з них буде обов'язково хибним, а то й обидва можуть бути хибними. Яке саме з цих суджень хибне, а яке - істинне, логіка не встановлює.

Дамо визначення "протилежного судження". Протилежними називаються судження, в яких про один і той же предмет думки, в один і той же час, в одному й тому ж відношенні проголошуються дві різні ознаки.

Прикладом протилежних суджень є наступні: "Підозрюваний в момент скоєння злочину був на тенісному турнірі" і "Підозрюваний в момент скоєння злочину був на футбольному матчі".

З точки зору закону протиріччя ці судження кваліфікуються як протилежні. А це означає:

а) ці судження не можуть бути одночасно істинними;

б) якщо одне із цих суджень істинне, то друге буде обов'язково хибним;

в) якщо встановлена хибність одного судження, то друге може бути будь-яким.

Яке із наведених свідчень буде істинним, а яке хибним, логіка не встановлює (це не її завдання). Для цього потрібно звернутися до практики. Тобто, в нашому випадку, слідчому знову потрібно зустрітися із свідками, які давали наведені свідчення. І тоді буде встановлено: чи свідки не досить добросовісно поставилися до надання свідчень, чи вони, не домовившись попередньо, в такий спосіб готували алібі підозрюваному.

Виходячи із природи закону протиріччя, наведемо найбільш вживані структури суджень, які будуть знаходитися у відношенні протиріччя.

Наприклад, якщо S - місто, Р - населений пункт, то, підставивши ці поняття у будь-яку з наведених структур, отримаємо судження, які не можуть бути одночасно істинними:

1. "Київ - населений пункт" і "Київ не є населеним пунктом".

2. "Жодне місто не є населеним пунктом" і "Будь-яке місто є населеним пунктом".

Характеризуючи закон протиріччя, ми наголошуємо, що полем його застосування є протилежні судження. Іншими словами, судження, які одночасно не можуть бути істинними, в крайньому разі одне з них буде хибним, а то й обидва будуть хибними. Але при цьому слід звернути увагу на ту обставину, що граматична структура мови, в якій втілюються носії думки, не співпадає з логічною структурою думок.

Іноді засобами звичайної природної мови приховують просторові, часові, сутнісні відмінності та відношення предметів і ознак, про які йдеться в наших думках. Це дає змогу мовними засобами проголошувати думки, які зовні виглядають протилежними, хоча насправді такими не є.

Наприклад, не будуть протилежними судження, якщо стверджувальне і заперечувальне судження віднесемо до різних часових періодів або застосуємо в різних відношеннях. Не буде протиріччя між судженнями "Київ - столиця України" і "Київ не є столицею України", якщо Київ у першому судженні є назвою міста, а в другому - назвою готелю, або якщо у судженні говориться про один і той же самий предмет, але взятий у різний час (певний час столицею України був Харків).

Також не матимемо протилежних суджень, коли стверджувальне і заперечувальне судження беруться в різних відношеннях: "Мій приятель гарно знає англійську мову" і "Мій приятель погано знає англійську мову".

У першому судженні знання англійської мови порівнюється з відмінними оцінками мого приятеля як студента ВНЗу, а в другому - з можливістю його працювати професійним перекладачем.

Отже, закон протиріччя фіксує відношення між протилежними судженнями, яке називається л о г і ч н и м п р о т и р і ч ч я м, і зовсім не стосується протиріччя як відношення між протилежностями однієї сутності, тобто діалектичного протиріччя, що є джерелом розвитку.

У підручниках з логіки та в довідковій літературі іноді стверджується відмінність між логічним протиріччя і діалектичним, але водночас проводиться думка, що витоки логічного протиріччя сягають буття. З того загальновизнаного факту, що знання, яке б воно не було абстрактне, у кінцевому результаті є відображенням буття, недоречно робити висновок, що будь-який фрагмент результату пізнання є зліпком відповідного фрагменту буття.

З цих же позицій ведеться критика Гегеля, який нібито не розумів суті закону протиріччя і оголошував його зайвим. Гегель виступав проти онтологізації цього закону (як і інших логічних законів) і проти його абсолютизації. Дещо різка форма висловлювань вченого була зумовлена тим, що він хотів наголосити на несумісності діалектичного світобачення з метафізичним, яке базувалося насамперед на абсолютизації законів логіки.

Отже, знання закону протиріччя та вміння його застосовувати дисциплінує процес міркування, застерігає мислення від недоречносте й, які можуть виникнути при його порушенні.