Педагогіка - Мойсеюк Н.Є. - 6. Механізми становлення особистості

Становлення особистості передбачає засвоєння цінностей культури і формування на їх основі стійкої індивідуальної системи гуманістичних ціннісних орієнтацій, які детермінують поведінку і діяльність.

Проте суспільні норми, вимоги, ідеали, цінності культури сприймаються і привласнюються особистістю індивідуально і вибірково. Тому ціннісні орієнтації вихованця не завжди збігаються із цінностями, виробленими суспільною свідомістю.

Для того, щоб надбання культури були прийняті особистістю, недостатньо, щоб учень усвідомлював їх необхідність. Цінність набуває спонукальної сили мотиву діяльності лише тоді, коли вона стала об'єктом потреби особистості, тобто за умови спрацювання механізму інтериоризації (від лат. interior - внутрішній). Інтериоризація - процес переведення культурних цінностей у внутрішній світ особистості. У випадку, коли цінність - потреба стала моментом внутрішнього існування, вихованець може чітко сформулювати цілі власної діяльності, знайти ефективні засоби їх реалізації, здійснити своєчасний контроль, оцінку і коректування своїх дій.

Становлення особистісного в дитині передбачає засвоєння нею системи суспільних вартостей. З цією метою педагог організовує, відбирає об'єкти культури, надає їм цільової спрямованості, створюючи тим самим виховне середовище, яке розгортає перед учнем спосіб життя і дозволяє природно входити в контекст сучасної культури.

Проникнення в глибину тієї чи іншої цінності відбувається за допомогою відповідних видів діяльності учня. Так, пізнання, освоєння, засвоєння, присвоєння особистістю культурної цінності "працьовитість" реалізується шляхом виконання продуктивної праці, сільськогосподарського дослідництва, підприємницької діяльності тощо; "національна свідомість" - шляхом вивчення рідної мови, свого родоводу, історії Батьківщини, краєзнавства (історичного, етнографічного, географічного, фольклорного, літературного), природи рідного краю, народних традицій, звичаїв, обрядів, родинно-побутової культури, народного мистецтва, національних ремесел та ін.

Деякі види діяльності можуть використовуватися для засвоєння різних цінностей, а окремі вартості культури можуть засвоюватися за допомогою різних видів діяльності. Це сприяє оптимальній побудові процесу виховання, значній економії часу, сил і вихователів, і вихованців.

Відношення, які створюються у виховному середовищі, називають виховними. Виховні відношення дозволяють відчути, зрозуміти, оцінити зв'язок власного "я" і вартості культури, осмислити її (надати смисл), суб'єктивізувати, внести в природу і соціум своє суб'єктивне начало.

Численні дослідження показують, що "переведення у внутрішній план" загальнолюдських цінностей і вироблення власних ціннісних орієнтацій неможливі лише на рівні усвідомлення (когнітивному). У цьому процесі активну роль відіграють емоції. Соціальні цінності сприймаються передусім почуттями, за допомогою свідомості вони осмислюються. Поєднання почуття і смислу в цінностях визначає способи поведінки, діяльності людини.

Психологічний механізм інтериоризації дозволяє забезпечити динаміку духовних потреб особистості. Якщо до спільної діяльності вихователя і вихованця долучити фактори, які стимулюють самодіяльність вихованця, то з'явиться можливість для формування у нього нових духовних потреб. Так, намагаючись досягти вищих результатів продуктивної праці, старшокласники ознайомлюються із новою агротехнікою вирощування культур, передовим досвідом, вимогами навколишньої дійсності. Вони читають наукову літературу, стежать за періодичними виданнями, консультуються з досвідченими спеціалістами. Внутрішньо зіставляючи свої дії і вчинки з більш досконалою трудовою діяльністю, учні прогнозують її відповідно до кращих суспільних еталонів і трансформують ці зразки у внутрішній стан. Нові об'єкти переходять у потреби, тобто спрацьовує механізм інтериоризації.

Інтериоризація цінностей культури вимагає в усіх випадках урахування діалектичної єдності когнітивного і чуттєвого, раціонального і практичного, соціального та індивідуального в особистості.

У суспільній та індивідуальній діяльності здійснюється перетворення сил і здібностей особистості в об'єктивні соціально значущі продукти діяльності і цінності, тобто відбувається екстериоризація (лат. ехsternus - зовнішній).

Гуманістична функція виховання полягає у тому, щоб створити умови, за яких особистість зможе максимально реалізувати весь свій потенціал здібностей у сучасній соціокультурній ситуації. Виховання, з одного боку, розширює кордони життєтворчос-ті особистості, з іншого - закладає в особистість внутрішні механізми індивідуального розвитку - самоактуалізації, самореалізації.

Потреба в самореалізації, на думку одного з основоположників гуманістичної психології А. Маслоу (1908-1970 рр., США), займає особливе місце серед інших потреб особистості (фізіологічних, потреб у безпеці, любові, повазі, самооцінці): людина намагається максимально реалізувати увесь потенціал власних здібностей, щоб "бути тим, ким вона може стати". Процес самореалізації передбачає постійний розвиток людини як особистості. Прагнення до самореалізації, по суті, є прагненням до самоствердження за рахунок таких особистісних функцій, як рефлексія, колізійність, мотивація, опосередкування, смислотворчість і под.

Розуміння самореалізації людини як механізму її удосконалення і здійснення свого покликання лежить в основі гуманістичної психології К. Роджерса (1902-1987 рр., США). Людина, на думку К.Роджерса, є суб'єктом власного життя. Вона вільна у своєму виборі, прийнятті рішень, намагається виявляти самостійність і відповідальність, прагне до самоактуалізації, самореалізації і особистісного зростання.

Допомогти людям стати особистостями - це значно важливіше, ніж, допомогти їм стати математиками чи знавцями французькі мови. К.. Роджерс

У здорової, нормальної людини ці якості завжди існують як потенційні можливості.

Для того, щоб людський потенціал реалізувався, потрібні сприятливі умови виховання, орієнтовані на особистість І її життєві проблеми. Пріоритетним напрямом розвитку людини є розвиток адекватної гнучкої, здорової "Я- концепція ", що формується в процесі взаємодії суб'єкта з навколишнім соціальним середовищем. "Я - концепція" є інтегральним механізмом саморегуляції його поведінки.

Для саморозвитку людини найбільш значущими, на думку К.Роджерса, є: поле досвіду індивіда, самість і ідеальна самість, конгруентність і неконгруентність, тенденція самоактуалізації, особистісний ріст і перепони росту, соціальні відношення. Поле досвіду індивіда включає події, сприймання, відчуття і под., тобто все те, що відбувається з людиною в даний момент і доступне усвідомленню; зміст індивідуального досвіду визначається тим, які його елементи стають предметом усвідомлення, на які життєві проблеми спрямована увага індивіда. Тому вихователь повинен зрозуміти ці проблеми, а також побачити в полі схобистісного досвіду вихованця ті проблеми, які є важливими для його розвитку, але ще ним не усвідомлені як особистісно значущі. У цьому випадку необхідно організувати "зустріч з проблемою".

У полі досвіду людини знаходиться її уява про себе - самість. Самість виникає на основі минулого і теперішнього досвіду та очікувань майбутнього К Роджерс виділяє реальну й ідеальну самість - "уявлення себе таким, яким індивід хотів би бути, якому він надає найбільшої цінності для себе". Якщо людина не сприймає себе такою, якою вона є, а орієнтується в оцінці власної поведінки, прийнятті рішень лише на ідеальний образ себе, то це призводять до постійного дискомфорту, незадоволення собою, невротичних станів, гальмування особистісного розвитку. Завдання вихователя полягає в тому, щоб допомогти вихованцю прийняти і полюбити себе таким, яким він є, розкрити себе як привабливий образ. Тому гуманістичне виховання покликане розвивати конгруентність - здатність бути самим собою у взаєминах з людьми.

Цей термін К. Роджерс використовує для того, щоб окреслити точну відповідність відчуттів людини їх усвідомленню, відповідність досвіду свідомості, тобто сформованість цілісної людини. Якщо є відмінності між свідомістю, досвідом і повідомленням про цей досвід, виникає неконгруентність.

Наприклад, люди розповідають, що прекрасно проводять час, а насправді вони сумують, почувають себе самотніми або нездоровими. У цьому випадку людина або не розуміє що з нею відбувається, або не хоче про це сказати, або свідомо є невідвертою. Все це порушує цілісність особистості і потребує корекції.

У своїй книзі "Про становлення особистості" К.Роджерс радить навчитися "слухати себе", "бути самим собою", чинити згідно думок і почуттів. "Немає смислу, - пише він, - спілкуючись з людьми, носити маску І робити вигляд, що ти відчуваєш одне, а насправді відчуваєш зовсім інше".

Опора вихованця на самоактуалізацію допомагає йому самостійно вирішити цю проблему. Самоактуалізація спонукає особистість до більшої конгруентності і більш реалістичного функціонування. Для того, щоб людський потенціал розкривався і реалізувався, необхідно допомогти йому зрозуміти себе, розібратися у своїх проблемах, мобілізувати свої сили і можливості для їх вирішення і саморозвитку. Необхідно змінити погляди на виховання, надати йому характеру педагогіки відношень.

У спільній діяльності учень займає різні позиції і вступає у різні відношення. Особистість дитини, підкреслює О.М. Леонтьєв, може характеризуватися на кожному віковому етапі лише місцем, яке вона займає в системі людських відношень¹.

Місце у виховному відношенні - це, власне, створена особистісно стверджувальна ситуація в системі життєтворчості вихованця. У цій ситуації забезпечується сприймання й осмислення реальної дійсності (надається смисл), реалізуються його можливості й здібності, здійснюється самоствердження, саморегуляція, самовизначення, необхідні для становлення самобутнього особистісного образу й гідного людського життя.

Отже, розвиток цілісної особистості передбачає переведення у внутрішній план вихованця соціальних цінностей за допомогою механізму інтеріоризації та підтримку розвитку його реальних і потенційних можливостей і здібностей шляхом використання механізмів самоактуалізації, самореалізації, самоствердження, саморегуляції, самовиховання тощо. їх поєднання можливе, якщо орієнтирами у виховній діяльності педагога будуть принципи культуровідповідності, природо відповідності, індивідуально-особистісного виховання, ціннісно-смислової спрямованості виховного процесу.