Педагогіка - Пальчевський С.С. - Структурні елементи процесу виховання та основні його етапи.

Структурними елементами виховання є: мета, завдання, закономірності, принципи, методи, засоби, результати виховання та їхнє коригування. Ними й представлений процес виховання як система, у якій системотворчими чинниками виступають мета і відповідний їй образ кінцевого результату системи, а емерджентною (системною) властивістю - той реальний результат, який стає можливим лише тоді, коли кожний елемент системи переломиться в конкретній ситуаційній точці об'єкта виховного впливу.

Однак такий вигляд ця система матиме лише в предметній, компонентно-структурній площині її огляду. У функціональній площині її складовими стають етапи або стадії розвитку процесу в часі.

У сучасній теоретичній педагогіці за критеріями зв'язку і залежностей між компонентами процесу виховання виділяють такі етапи (стадії) його організації: 1) проектування процесу, що включає визначення мети і конкретних завдань виховання; 2) визначення змісту виховання; 3) вибір форм, методів регулювання міжособистісного спілкування і його корекція у процесі основних видів діяльності вихованців; 4) контроль і підведення підсумків, установлення співвідношення між отриманими і запланованими результатами, аналіз досягнень і невдач.

За критерієм послідовності етапів процесу виховання і відповідних їм педагогічних дій виділяють такі стадії: 1) ознайомлення із загальними нормами і вимогами; 2) формування відносин; 3) формування поглядів і переконань; 4) формування загальної спрямованості особистості (Див.: Ильина ТА. Педагогика. - М., 1984. - С. 374-378). Однак очевидно, що у визначенні цих стадій Т.А. Ільїна й інші автори виходили з розуміння учня як складної стабільної системи, розвиток якої має лінійний характер, за якого вважається можливим нав'язувати системі шляхи її розвитку, а не виводити їх із її глибинної сутності та спрямовувати на шлях розвитку з урахуванням їй же властивих закономірностей. Тому в сучасному баченні формувати загальну спрямованість особистості не можна, не нав'язуючи їй її. Зважаючи на це, правильніше вести мову про сприяння вихованцеві у само форму ванні ним доцільної спрямованості згідно з вну-трішньо закладеними потенційними можливостями.

Коротко розглянемо ці етапи:

Перший із них пов'язаний з усвідомленням вихованцями норм і правил поведінки, яких їм необхідно дотримуватися. Для цього з учнями зазвичай проводять низку настановчих бесід. Наприклад, у А.С.Макаренка вони стосувалися ставлення до сторонніх, до дитини та людини похилого віку, до державних справ тощо. Подібні бесіди проводив зі своїми учнями також В.О.Сухомлинський.

Джерелами отримання знань про норми і правила поведінки ставали різноманітні статути, норми, правила, які діяли у навчально-освітньому закладі, а також вимоги та особистий приклад виховників, книги, статті в газетах та журналах і т. д. Вітчизняна школа періоду авторитарної педагогіки, надаючи перевагу словесним методам виховання, перебільшувала значення цього етапу.

Другий етап стосується ставлення учнів до норм і правил поведінки. На цьому етапі наставнику слід потурбуватися про те, щоб вихованець не тільки зрозумів та усвідомив вимоги норм і правил поведінки, а й прийняв їх посередництвом власної емоційної сфери. Тобто, як говорив Джон Рескін, учився робити не тільки добрі справи, а й знаходити у них радість; не тільки бути чистим, а й любити чистоту; не тільки бути справедливим, а й прагнути справедливості.

Третім етапом є формування поглядів і переконань. Це викликає необхідність не тільки у сприйнятті та засвоєнні цих норм, а й у перетворенні їх в особисте надбання, що слугуватиме керівництвом до відповідних вчинків у житті. Для того, щоб певна засвоєна норма перетворилася у переконання, необхідно, щоб вона пройшла через горнило особистісного досвіду учня, тобто через такі його дії, які вимагатимуть прояву його чіткої позиції.

Четвертим етапом є сприяння вихованцеві у само формуванні ним доцільної спрямованості згідно з внутрішньо закладеними його потенційними можливостями. У цей час виховникові доцільно допомогти вихованцю у виробленні таких звичок поведінки, які б, з одного боку, спираючись на внутрішньоінтенційну спрямованість його, не суперечили б загальновизнаним нормам поведінки; а з іншого - сприяли б реалізації власної спрямованості у конкретних, значущих для самого учня і для суспільства справах.