Педагогіка - Фіцула М.М. - Педагогіка як наука

1.1. Предмет і завдання педагогіки

Педагогіка як наука

На ранніх етапах свого розвитку людство почало розмірковувати над проблемами передачі життєвого досвіду, виховання підростаючого покоління, нагромаджуючи відповідні знання, які з часом сформувалися у цілісну багатогалузеву науку - педагогіку.

Педагогіка - сукупність теоретичних і прикладних наук, що вивчають процеси виховання, навчання і розвитку особистості.

Термін походить від грецьких слів "pais" ("paidos") - дитя і "ago" - веду, виховую, тобто "дітоводіння", "дітоводство". У Давньому Вави лоні, Єгипті, Сирії цією справою займалися жерці, а в Давній Греції - найрозумніші, найталановитіші вільнонаймані громадяни: педономи (керівники державних виховних закладів у Спарті), педотри-би (учителі гімнастики у палестрах - спеціальних школах для хлопчиків), дидаскали (учителі, які готували учнів до вистав з музикою і танцями), педагоги; у Давньому Римі - державні чиновники, які добре оволоділи науками, багато мандрували, знали мови, культуру і звичаї різних народів.

У середні віки педагогічною1 діяльністю займалися переважно священики, ченці, однак у міських школах та університетах - дедалі частіше люди зі спеціальною освітою.

У Давньоруській державі педагогів називали "майстрами". Ними були і дяки з піддячими, і священнослужителі, і мандрівні дидаскали.

Предмет і основні категорії педагогіки

Педагогіка досліджує виховання, яке є складним і багатогранним процесом підготовки людини до повноцінного життя в суспільстві. Саме пов'язана з вихованням проблематика окреслює предмет її як науки.

Предмет педагогіки - виховна діяльність, що здійснюється в закладах освіти людьми, уповноваженими на це суспільством.

Виховання як суспільне явище зародилося у зв'язку з практичною потребою пристосування підростаючого покоління до умов суспільного життя і виробництва. Здійснюється воно через засвоєння дітьми основних елементів соціального досвіду в процесі залучення їх дорослими до суспільних відносин, системи спілкування і суспільно необхідної діяльності. Тому виховання має конкретно історичний характер.

Ці особливості виховання чітко простежуються в кожній суспільно-економічній формації, відображаючи рівень розвитку виробництва і характер виробничих відносин. З розвитком суспільства, удосконаленням знарядь і засобів праці, відносин між людьми і розподілом між ними функцій у суспільному виробництві й управлінні накопичувалися знання та вміння, які передавалися наступним поколінням.

Уже в первісному суспільстві найдосвідченіші мисливці навчали хлопців полюванню, умільці з виготовлення одягу прищеплювали відповідні навички не лише власним, а й багатьом дітям громади. З розпадом первісного суспільства і посиленням влади вождів, старійшин, жерців окремих дітей стали готувати до виконання особливих функцій, пов'язаних з ритуалами, обрядами, управлінням. Так, ще в первісному суспільстві знання почали набувати спеціалізованого характеру, виокремились особи, які володіли цими спеціальними знаннями і передавали їх тим, на кого в майбутньому покладалося виконання відповідних суспільних функцій.

Виховання зберегло свою специфіку і в наступних суспільно-економічних формаціях. У рабовласницькому суспільстві дітей рабів готували до виконання різних видів обслуговуючої та важкої фізичної праці. Дітей рабовласників - до того, щоб вони могли утримувати завойоване, тобто були сильними і спритними, володіли зброєю і водночас могли насолоджуватися мистецтвом і науками. Це потребувало тривалого часу й людей, які володіли б спеціальними знаннями. Так з'явилися школи і вчителі.

За феодалізму діти феодалів здобували лицарське, переважно військово-фізичне виховання, а діти духівництва - релігійно-церковне. Дітям ремісників давали елементарну трудову, фахову підготовку спершу в межах домашнього виробництва, а згодом - у цехах та гільдійських школах.

Нині кожна країна має власну виховну систему, засновану на національних традиціях, яка залежить від рівня економічного розвитку, політичної системи.

На всіх етапах розвитку людського суспільства виховну діяльність "обслуговує" педагогічна наука, яка виконує такі функції:

1. Дослідження законів і закономірностей педагогічних явищ і процесів. Головними педагогічними законами е: закон обов'язкового засвоєння підростаючим поколінням соціального досвіду старших поколінь як необхідна умова їх входження в суспільне життя, спадкоємності поколінь, життєзабезпечення суспільства, індивіда і розвитку сил кожної особистості; закон обов'язкової відповідності змісту, форм, методів навчання і виховання вимогам розвитку виробничих сил суспільства; закон неминучих виховних наслідків у результаті взаємодії дітей зі світом у життєвих ситуаціях, подіях, процесах, конфліктах; закон формування сутності дитячої особистості через ЇЇ активний самовияв і самоствердження в діяльності, спілкуванні, стосунках. До закономірностей педагогічних явищ належать виховуючий характер навчання, взаємозв'язок і взаємозумовленість розвитку і виховання, вирішальний вплив діяльності людини на формування її особистості та ін.

Багатоманітність і неповторність педагогічної діяльності зумовлює вірогіднісний характер педагогічних законів. Адже різноманітні фактори, що впливають на результат, роблять їх, за словами В. Загвязінського, "законами-тенденціями, законами, які прокладають собі дорогу крізь безліч різноманітних відхилень, неповторних варіантів". Тому щоразу необхідний аналіз особливостей навчальної операції, мислительний синтез, зіставлення законів розвитку педагогічних явищ з особливостями ситуації.

2. Теоретичне обґрунтування змісту, принципів, методів і форм навчання та виховання. Ця функція передбачає розкриття змісту й технології реалізації, наприклад, конкретного принципу навчання чи виховання, використання певного методу виховання залежно від віку школяра та ін.

3. Вивчення передового педагогічного досвіду і створення на його базі педагогічної теорії. Йдеться про виявлення передового і новаторського досвіду педагогічних колективів і окремих учителів, умов і причин ефективності їх діяльності, підготовки відповідних методичних матеріалів" педагогічних рекомендацій.

4. Експериментальні дослідження педагогічної діяльності. Вони мають на меті побудову моделей реформування цієї діяльності, втілення досягнень педагогічної науки в практику діяльності закладів освіти з метою її вдосконалення.

5. Вироблення педагогічної техніки. Йдеться про стиль поведінки і спілкування вчителя з учнями (як і де стояти в класі, як говорити, жестикулювати тощо).