Педагогіка - Фіцула М.М. - Освіта і педагогічна думка в Україні в другій половині XIX - на початку XX ст.

Наприкінці XIX ст. кількість початкових шкіл у під російській Україні зросла у 12 разів (порівняно з серединою століття), однак вони не задовольняли потреби народу в початковій освіті. Рівень грамотності населення на той час становив 15-20%. Якість навчання у народних школах була низькою. Найпримітивнішу освіту давали церковнопарафіяльні школи, які в 1900 р. становили 80% від усіх початкових шкіл. Навчання в них обмежувалося читанням, основами арифметики та вивченням молитов.

Відповідно до прийнятого у 1864 р. "Статуту гімназії і прогімназії", засновувалися неповні середні навчальні класичні та реальні гімназії (замість повітових училищ). В Україні гімназії поширювалися повільно, їх кількість не задовольняла потреб навіть половини бажаючих до них вступити. Доступ обмежувався і через високу плату за навчання.

Вкрай незадовільним був і стан вищої освіти. На початку XX ст. усі вищі навчальні заклади зосереджувалися лише в Києві, Харкові, Одесі й Катеринославі.

У початкових і середніх школах навчали російською мовою за навчальними планами і програмами, що діяли по всій Росії. Розвиток освіти стримувався русифікаторською політикою царизму. Так, у 1863 р. міністр внутрішніх справ Валує в видав циркуляр, яким проголошувалося, що ніякої особливої малоросійської мови не було, нема і бути не може. Циркуляр забороняв видавати українською мовою навчальні книги і підручники для шкіл. У1864 р. вийшло "Положення про початкові народні училища", яким було передбачено навчання тільки російською мовою. У 1876 р. видано Закон про цілковиту заборону української мови не лише у навчальних закладах, а й у суспільному житті загалом.

На західноукраїнських землях у середині XIX ст. структура початкових шкіл залишалася такою, як і раніше: парафіяльні, тривіальні та головні. Середню освіту давали гімназії та реальні школи.

Австрійський уряд під тиском революції .1848 р. був змушений прийняти конституцію і дати певні полегшення народам, що населяли імперію. У 1848 р. у Львові було створено Головну Руську Раду як офіційного представника українського населення Галичини у Відні. Рада виступала за розвиток української мови і шкільництва й домоглася ухвалення важливих для українства законів. Того року було відкрито кафедру української мови у Львівському університеті, переведено на українську мову навчання парафіяльні та тривіальні школи міст і сіл, у яких мешкала більшість українців. У гімназіях українська мова запроваджувалась як обов'язковий предмет вивчення. Після 1849 р. у Галичині посилились реакційні настрої. В1851 р. було розпущено Головну Руську Раду. Відкривалися нові польські гімназії, скасовувалися обов'язкове вивчення української мови, обмежувався вступ українців до Львівського університету.

Попри прийняття Австрією у 1867 р. нової конституції, яка декларувала рівноправність усіх народів, українці повністю опинилися під владою поляків. За законом 1867 р. про мову викладання в середніх і народних школах польська мова ставала обов'язковою в усіх навчальних закладах Галичини.

У другій половині XIX ст. на західноукраїнських землях виник новий тип школи - утраквістична (двомовна). За рішенням польського Сейму 1886 р. основні предмети у школах викладали польською мовою, а всі інші - рідною. Зовні рівноправність мов нібито забезпечувалася, але, по суті, це була прихована форма шовінізму. З метою обмеження освіти серед сільського населення всі початкові школи було поділено на сільські та міські. Програма навчання у сільських школах скорочувалася і не давала жодних прав на продовження освіти.

Для об'єднання зусиль у боротьбі за українську школу у 1910 р. було створено Краєвий Шкільний Союз, до якого увійшли представники від "Просвіти", "Учительської громади", Наукового Товариства імені Т. Шевченка та інших громадських і політичних організацій краю. Розвиткові педагогічної думки сприяла діяльність - Христини Алчевської, Б. Грінченка, М. Коцюбинського, С. Васильченка, І. Франка, Лесі Українки, Т. Лубенця та інших.

Особливо багатогранну освітню діяльність здійснювала вчителька, організаторка освітньої справи, письменниця Христина Алчевська (1841-1920). Педагогічну діяльність вона почала у Харківській недільній школі для дорослих. У 1862 р. відкрила безплатну жіночу недільну школу, яка проіснувала понад півстоліття й стала організаційно-методичним центром створення недільних шкіл для навчання дорослих і підлітків в усій Росії. Активно листувалася з іншими недільними школами, допомагала їм порадами, брала участь у педагогічних виставках (у Парижі, Москві, Нижньому Новгороді), була віце-президентом Міжнародної ліги освіти, И нагороджено вищими міжнародними відзнаками.

Як основоположник методики навчання грамоти дорослих, написала навчальний посібник "Книга дорослих" та методико-бібліографічний порадник "Що читати народові?" На власні кошти відкрила школу для сільських дітей у селі Олексіївна на Луганщині. Обстоювала ідею всезагального народного навчання рідною мовою, розробила методику літературних бесід з учнями, перевірки їх ефективності за допомогою письмових робіт.

Свої педагогічні погляди і досвід викладання Христина Алчевська виклала у книгах "Історія відкриття школи в с. Олексіївна Михайлівської волості", "Півроку з життя недільної школи", "Передумане і пережите" та інших працях.

Усе своє життя віддав освіті рідного народу письменник, лексикограф і педагог Борис Грінченко (1868- 1910), який упорядкував "Словарь української мови". Він боровся за створення народних шкіл з українською мовою навчання, нелегально вчив школярів і дорослих за власним рукописним підручником "Українська граматика до науки читання й письма", який було видано тільки в 1907 р. У статті "Народні вчителі і українська школа" Б. Грінченко зазначав, що на той час навчального і літературного матеріалу було вдосталь для початку навчання українською мовою. Він підготував також читанку - одну з перших книг для читання українською мовою "Рідне слово". У своїх підручниках пропагував народну педагогіку як умову виховання, вмістивши у них багато народних казок, оповідань.

У художніх творах ("Екзамен", "Непокірний", "Украла" та ін.) Б. Грінченко змалював життя та працю учителів сільських шкіл, висміяв тих, хто перешкоджав їм у роботі.

Помітний слід у розвитку вітчизняної педагогіки залишив письменник Михайло Коцюбинський (1864-1913), який протягом 11 років працював учителем на Вінниччині. Займаючись педагогічною діяльністю він ретельно вивчав педагогічну літературу, вів систематичні спостереження за учнями, враховував у роботі їх індивідуальні особливості, не допускав механічного заучування матеріалу. На заняттях використовував наочні посібники, організовував екскурсії до лісу, річки. Великого значення М. Коцюбинський надавав трудовому вихованню дітей і молоді, прилученню їх до праці на користь суспільства.

У статті "Шкільна справа" виступав за підвищення освітнього рівня вчителів, створення належних умов для їхньої праці. Вважав, що в педагогічних навчальних закладах треба розширити загальноосвітню і спеціальну педагогічну підготовку майбутніх учителів, створити умови для самоосвіти, відкрити педагогічні бібліотеки.

Твори М. Коцюбинського для дітей сповнені глибокого соціального змісту і мають велике виховне значення. Тематика їх різноманітна: невтішні наслідки неправильного сімейного виховання ("Подарунок на іменини"), сила і значення розумної поведінки людей ("Дві кізочки", "Івасик і Тарасик"), любов дітей до праці ("Десять робітників"), негативний вплив на дітей поганого оточення ("Маленький грішник") та ін.

Немалий педагогічний досвід спонукав до роздумів про становище освіти в Україні письменника Степана Васильченка (справжнє прізвище - Панасенко) (1879- 1932). Не один рік він учителював у сільських школах Київщини і Полтавщини, а за часів радянської влади - у школах Києва. У творах "Під школою", "В сучасній школі", "Записки вчителя" та інших викривав незадовільний стан освіти в Україні, відсталість народної школи, тяжке правове та матеріально-побутове становище вчителів початкових шкіл.

Педагогічний процес у школах, на думку Васильченка, має бути добре організований, розвивати ініціативу Й активність, інтерес та пізнавальні здібності учнів; удосконалювати педагогічну майстерність учителів та ін. У "Замітках з теорії літератури" С. Васильченко висловлював цікаві міркування про теоретичні засади навчання, висував високі вимоги до шкільних підручників.

Він вважав, що у вихованні дітей велике значення мають правила і звички; склав цікаві "Правила для чергового учня". Добре знав психологію дітей, про що свідчать його твори "Дощ", "Дома", "Волошки" та ін. Багато працював над сценарієм для дитячого кінофільму за своїм твором "Олов'яний перстень", прагнучи показати значення для виховання дітей їх суспільно корисної праці.

Його перу належать педагогічні праці "Народна школа і рідна мова на Україні", "Записки учителя", "Записки з життя сільських вчителів" та ін.

Понад сто наукових, публіцистичних та художніх творів з питань педагогіки залишив у своїй спадщині Іван Франко (1856-1916). У статтях "Народні школи і їх потреби", "Великі діяння пана Бобжинського", "Освіта народу Галичини", "Педагогічні невігласи" та інших гостро критикував недоліки тогочасної народної школи та реакційну політику австрійського уряду в галузі освіти. Боровся за створення шкіл, які були б тісно пов'язані з життям та інтересами народу. Поєднання навчання з працею, широка освіта, використання найкращих надбань людства, всебічний розвиток мислення та інших психічних процесів дитини - такі завдання він ставив перед школою, навчанням і вихованням.

Мета, завдання і зміст освіти та виховання, на його думку, полягають у тому, щоб забезпечити правильне розумове, фізичне і моральне виховання учнів, навчити їх правильно мислити, що можливе за умови здійснення навчання рідною мовою учнів, яка має величезне значення у вихованні любові до рідного слова, його краси і милозвучності. Не менш важливими у вихованні дітей є народна творчість і художня література.

Великого значення І. Франко надавав ролі вчителя. Вважав, що той, хто хоче бути вчителем, не маючи покликання до педагогіки, лише завдає шкоди вихованню підростаючого покоління. Хороший учитель мусить уникати шаблону й одноманітності в навчанні, завоювати довіру дітей, розвивати в них самостійність думки і дії, прищеплювати кращі моральні якості, виховувати любов до праці та людей праці. Він повинен мати не тільки теоретичну підготовку, а й володіти практичними навичками (столярне, токарне, швацьке ремесло), добре знати сільське господарство. Водночас потрібно створювати належні умови для ефективної праці вчителя.

Чимало цікавих міркувань висловив І. Франко щодо виховання дітей у сім'ї. На його думку, найважливішим є вплив батьків на дитину у ранньому віці. Передусім потрібні тверде керівництво дітьми, формування їхніх моральних якостей і норм поведінки, розвиток у них прагнення до пізнання природи й життя. Особлива роль у сімейному вихованні належить матері. У статті "Жінка-мати" він зазначав, що мати безпосередньо відповідає перед суспільством за виховання дітей, вона має створити всі умови, щоб діти росли здоровими й здобули правильне моральне виховання. Проте не можна покладатися лише на матір, батьки-чоловіки теж повинні дбати про виховання дітей, між батьками й дітьми має бути взаєморозуміння.

Передові педагогічні ідеї пропагувала письменниця Леся Українка (1871-1913), яка у своїх статтях критикувала систему народної освіти в царській Росії ("Голос однієї російської ув'язненої"), вважаючи, що ця країна нагадує необмежену за розмірами Бастилію, де панують "голод, неосвіченість, злодійство, лицемірство". Тогочасна школа переважно містилася в невеличкому приміщенні без елементарних умов, використовувала недосконалі підручники, термін навчання у них був незначним, умови праці вчителів нестерпними (нарис "Школа").

У 19 років Леся Українка написала для своїх молодших сестер підручник "Стародавня історія східних народів", який було опубліковано вже після її смерті, уклала збірники "Дитячі ігри, пісні та казки Ковельського, Луцького та Новоград-Волинського повітів", "Народні мелодії". Вона навчала своїх молодших братів і сестер, а також дорослих людей Волині та дітей у Єгипті, коли перебувала там на лікуванні. Обстоюючи право на навчання дітей українців рідною мовою, виступала за поліпшення політичних прав і матеріально-побутових умов народних учителів, водночас висуваючи високі вимоги до них: "Якщо вчитель"., добрий, освічений, то й учні знають те, що потрібно знати..." Ідеал кращого вчителя вона змалювала в образі героя-патріота Антея ("Оргія"), який говорив своїм учням, що після закінчення школи треба ще багато вчитися, торувати шлях у науку, ніколи не зазнаватися, не зупинятися на досягнутому, удосконалювати себе.

Цілком присвятив себе освітній справі Тимофій Лубенець (1865-1936) - відомий український педагог, методист, громадський діяч. Закінчивши Чернігівську учительську семінарію, тривалий час він працював народним учителем у сільських школах, викладав у Київській гімназії, 12 років був директором народних училищ Київської губернії, очолював правління Спілки допомоги нужденним учням початкових шкіл, заснував єдине у Росії Товариство дитячих садків. Читав лекції на учительських курсах у містах України, викладав педагогіку і методику, був деканом педагогічного факультету на Київських вищих жіночих курсах.

Ще в дожовтневий період Т. Лубенець написав і видав приблизно 30 підручників і книг для учнів початкових шкіл, методичних посібників для вчителів ("Книга для первоначального чтения в школе и дома", "Хрестоматия для первоначального чтения и письменных упражнений", "Письменные самостоятельные работы в начальной школе" та ін.). Головна його педагогічна праця - "Педагогічні бесіди", а також книги "Про наочне викладання", "Зернинка" (для читання в молодших класах). Царський уряд заборонив підручники "Граматика" (український буквар), "Читанка" та "Загальнокорисний задачник".

Чимало статей Т. Лубенця присвячено поширенню грамотності в народі, методиці навчання грамоти й арифметики. Він обґрунтував психолого-педагогічну необхідність навчання дітей у школах рідною мовою.

Характерними-ознаками народної школи педагог вважав принцип народності в освіті й вихованні, навчання рідною мовою, вивчення історії народу, знання природних багатств батьківщини і свого краю, зв'язок навчання з життям, підготовку дітей до трудової діяльності та ін. Він виступив за запровадження в країні загального навчання, поширення освіти серед дорослого населення, розвиток ініціативи вчителів та підвищення їх педагогічної майстерності.

Багато цінних порад залишив Т. Лубенець з різних питань діяльності школи й учителя. Йдеться про розвиток інтересу дітей до навчання, активізацію їхніх пізнавальних здібностей, про роль художнього читання та проведення бесід за змістом твору, використання наочності у навчанні, застосування методів навчання та різних вправ самостійної роботи учнів; розвиток навичок спостереження учнів удома і в школі.

Педагогічна спадщина Т. Лубенця дотепер не втратила свого значення й заслуговує на творче використання насамперед у роботі вчителів початкових класів.

Освіта, шкільництво і педагогічна думка в Україні у XX ст.
Особливості розвитку педагогіки на сучасному етапі
Короткий термінологічний словник







© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2018
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru