Педагогіка вищої школи - Курлянд З.Н. - 1.3.5. Методи наукового педагогічного дослідження

Є три рівні підходу до проблеми розуміння єдності педагогічної теорії і практики, відносин педагогічної науки і практичного досвіду виховання й навчання. Перший рівень — емпіричний. Його вихідна позиція складається відповідно до вимог організації педагогічною наукою активних пошуків кращого педагогічного досвіду, в описі та значному поширенні цього досвіду через друк, державні органи освіти, науково-практичні конференції та інші форми спілкування науковців, діячів освіти і педагогів.

Інший рівень підходу до проблеми співвідношення педагогічної науки і практики полягає в ідеї випередження педагогічною теорією практики, перспективного розвитку педагогічного досвіду на основі широкого впровадження інновацій та нових даних, здобутих педагогічною наукою. Тут підкреслюється провідна роль педагогічної науки щодо практики навчання та виховання підростаючого покоління. До педагогічних працівників

ставиться вимога творчого засвоєння новітніх досягнень педагогічної науки. Це дає можливість самій теорії розвиватися, рухатися вперед на базі передового педагогічного досвіду, упровадження наукових рекомендацій.

Вищий рівень взаємодії педагогічної теорії і практики можна констатувати тоді, коли педагог, внутрішньо прийнявши ту чи іншу педагогічну ідею, гіпотезу, глибоко свідомо, творчо реалізовує її, створює якісно нову ситуацію ефективного навчання чи виховання. Такий педагог, творчо використовуючи педагогічні ідеї, перетворює їх із абстрактного узагальнення, загальної теорії в конкретну педагогічну реальність. Цей рівень підходу до проблеми співвідношення педагогічної теорії і практики формується в їх рівноправній творчій взаємодії, дослідно-експериментальному перетворенні педагогічної дійсності з метою розкриття нових закономірностей її розвитку. Такий рівень взаємодії можливий на базі систематичного засвоєння педагогом-дослідником висновків педагогічної науки, їх упровадження і перетворення в індивідуальному педагогічному досвіді.

Випередження педагогічною теорією практики та їх рівноправна творча взаємодія — сторони єдиного процесу науково-педагогічного пізнання, що відбувається за допомогою методів педагогічного дослідження.

Система методів науково-педагогічного дослідження складається з власне педагогічних, традиційних, а також методів, запозичених педагогікою з інших наук. Метод наукового педагогічного пізнання є способом здобуття, виявлення достовірних, переконливих фактів про реальну педагогічну дійсність, знань про наявні між її явищами зв'язками і залежностями, про закономірні тенденції їх розвитку, узагальнення здобутих знань і їхньої оцінки. Науково-дослідна методика — сукупність методів, цілеспрямована організація і застосування їх у пізнавальному процесі для підтвердження чи спростування висунутої гіпотези дослідження.

Науково-педагогічні дослідження є дослідно-експериментальними і теоретичними. Вихідний шлях пізнання — від конкретного до абстрактного, від живого споглядання до абстрактного мислення і від нього — до практики. Похідний шлях, закладений у цій же формулі, тобто зворотний рух, передбачає аналіз явищ педагогічної дійсності за допомогою накопичених узагальнень, від абстрактного до конкретного. Педагогіка накопичила власний досвід вивчення практики виховання й навчання, розробила систему методів дослідження та експериментальних методик. Проте у педагогіці широко використовують методи суміжних наук: філософії, соціології, історії, психології, фізіології та ін. Різноманітні методи педагогічного дослідження можна поділити на три основні групи; методи емпіричного дослідження (пізнання педагогічного досвіду), методи теоретичного дослідження і методи математичної статистики.