Педагогіка вищої школи - Туркот Т.I. - Вища аграрна освіта

... Думайте, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

Т.Г. Шевченко

Особливості унітарної та бінарної систем вищої освіти

Розвиток освіти в будь-якій країні значною мірою визначає не тільки рівень розвитку інтелектуального потенціалу суспільства, але й створює умови для здійснення науково-технічного та соціально-економічного прогресу. Тому освіта, як засіб визначення орієнтирів реформування галузей економіки та інших сфер діяльності, повинна мати випереджальний характер.

Насамперед зазначимо, що в розмаїтті інститутів вищої освіти у світовій практиці чітко виокремлюються дві основні тенденції: унітарна і бінарна. Вища освіта за унітарною системою представлена університетами або іншими, прирівняними до них, навчальними закладами, які надають загальні академічні ступені. Програми навчання різної тривалості й рівня є глибоко професійними за характером, академічною та теоретичною орієнтацією. Англо-американські країни (Велика Британія, США) використовують саме таку систему. Так, в Айовському університеті (США) освіта бакалаврів здійснюється у відповідних коледжах: сільськогосподарському, бізнесу, ветеринарної медицини, сільськогосподарської інженерії. Після їх закінчення студенти одержують відповідні ступені: бакалавра, доктора ветеринарної медицини тощо. У Луїзіанському університеті (США) поряд із коледжами у навчальному процесі беруть участь професійні школи: бібліотечних та інформаційних наук, музики та мистецтва, соціальної роботи, а також інші навчальні підрозділи, наприклад, університетська лабораторія.

Коледж магістратури надає рівень магістра. Викладачі коледжів, які за своїм рівнем і фаховим спрямуванням були вибрані до загального факультету магістратури, можуть читати деякі предмети для студентів магістратури. Ознаки унітарної системи можна знайти також в Італії, Іспанії, Швеції.

За бінарної або подвійної системи традиційний університетський сектор існує паралельно з сектором неуніверситетської вищої освіти. Розрізняють програми з поглибленим теоретичним курсом, спрямованим на ґрунтовний науковий пошук та програми професійного навчання високого рівня. Переважає академічний розвиток неуніверситетського сектору, а університети приймають все більшу участь у професійно орієнтованій діяльності. Бінарна система збереглась в Бельгії, Австрії, Голландії, Фінляндії, Німеччині та Ірландії. Для Норвегії притаманна тенденція співпраці та інтеграції обох секторів.

Наразі законами України "Пpo освіту" і "Про вищу освіту" визначені шляхи регулювання суспільних відносин у галузі навчання, виховання, професійної та наукової підготовки громадян України, створені відповідні підвалини для реформування всієї системи освіти відповідно стандартів, окреслених Болонськими угодами, та тенденцій світового освітнього простору. Потребує реформування і аграрна освіта як складова частина професійної вищої освіти.

Вища аграрна освіта

Сьогодні аграрна галузь, як і Україна в цілому, потребує цілісної системи освіти, яка б відповідала національним інтересам і вектору цивілізацій його розвитку та забезпечувала підготовку фахівців, здатних втілювати інноваційні ідеї у життя. Отже, актуальним є звернення до історії становлення вищої сільськогосподарської освіти та порівняння особливостей функціонування сільськогосподарських освітніх закладів за кордоном та на теренах сучасної України.

Грунтовно вивчав проблему розвитку аграрної освіти в Україні О.С. Білан У своєму дисертаційному дослідженні він доводить, що витоки аграрної освіти і науки сягають далекої давнини. Набуття численних ремесел, розвиток сільського господарства відбувалося передачею знань від покоління до покоління усно і виробничою практикою. Тільки у XVIII ст. розпочали започатковуватися спеціальні освітні сільськогосподарські школи. Раніше за інші європейські країни становлення сільськогосподарської освіти відбулося в Німеччині. Початок викладанню сільського господарства як навчального предмета був покладений у 1727 р., коли прусський король Фрідріх Вільгельм І заснував кафедру економії в Галльському університеті. Сільське господарство складало основну частину курсу лекцій з економіки. Упродовж XVIII ст, подібні кафедри створилися майже у всіх інших університетах Німеччини.

Нову епоху сільськогосподарської освіти відкрив учений-педагог Альбрехт Теєр. Саме він обґрунтував необхідність вивчення сільськогосподарських дисциплін у тісному зв'язку з практикою у сільських господарствах. За його ініціативою та під його керівництвом у 1806 р. була створена перша сільськогосподарська академія у Меглині. Потім аналогічні заклади було започатковано в Гогенгеймі, Шлейсгеймі, Тарантьє, Регенвальді, Ельдені, Проскау, Поппельсдорфі. Вільдау. Наявність великої кількості спеціальних навчальних закладів мала визначальний вплив на наукову розробку сільськогосподарських проблем, розвиток великих приватно-власницьких господарств Німеччини. У 60-і рр. XIX ст. більшість із цих навчальних закладів було закрито. Подальшою науковою розробкою питань сільського господарства займалися кафедри університетів. Видатну роль у цьому мав Ю. Кюн, який 1862 року обійняв посаду завідувача кафедри сільського господарства в Галльському університеті. Під його керівництвом при університеті, де студенти вивчали повний обсяг природничих наук (чого не було в спеціальних академіях), був створений сільськогосподарський інститут - цілий комплекс установ для наочного і практичного закріплення теоретичного матеріалу. Подібні інститути були засновані при університетах у Лейпцизі, Гессені, Геттінгені, Кенігсберзі, Кілю, Бріславлі, Гейдельберзі. Довгий час ці інститути були головними вищими аграрними навчальними закладами Німеччини. Як самостійний навчальний заклад існувала сільськогосподарська вища школа у Берліні.

До 1900 р. у Німеччині існувало 22 середні сільськогосподарські навчальні заклади. Три із них були пов'язані з реальними гімназіями. На підставі п. 2 Баварського училищного закону в програму загальноосвітніх училищ було введено основи сільськогосподарських знань.

Німецькі нижчі землеробські школи мали нетривалий курс навчання (від 1,5 року до 2 років ) і відрізнялися широкою розмаїтістю організації навчання. У 1900 р. нараховувалася 51 нижча школа, 7 із них існували при середніх школах. Після 1900 р. одержали велике поширення зимові школи для селянства. При порівняно високому рівні загальної освіти в селах зимові школи і додаткові класи з сільського господарства, створені при загальноосвітніх школах, отримали поширення у Німеччині та Австрії.

Теперішнього часу в німецькій системі вищої освіти функціонує окрема ланка - Вища фахова школа (Fachhochschule), яка готує фахівців і для аграрної галузі.

Законодавчою основою сучасної німецької освіти є Федеративний закон про вищу освіту та закони про вишу освіту окремих земель. Згідно з цими законами завдання вищої школи полягає у подальшому розвитку наук і мистецтва та підготовці студентів до професійної діяльності в цих галузях. З метою вирівнювання шансів у Федеральному Законі про підтримку освіти окреслено коло осіб, які претендують на державну стипендію. Спільною ознакою всіх вищих шкіл із статусом університету, в яких навчається 1,5 млн. студентів, є традиційне право надавати академічні ступені. Цієї можливості позбавлені, як правило, випускники спеціальних ВНЗ, що посідають друге за значенням місце після університетів у системі академічної освіти. Навчання в них є зорієнтованим на практичну професійну підготовку, а тривалість його менша.

Загалом ВНЗ у Німеччині поділяються на: університети загального профілю (Universitдten) та технічні (Technische Universitдten), вищі технічні школи (Technische Hochschulen) та спеціальні

(FachHochschulen), гуманітарні вищі навчальні заклади. Останні, в свою чергу, поділяються на коледжі мистецтв (Musikhochschulen, Киnslhudrxtlmleri), педагогічні - ВНЗ - (Pдdagogischen Hochschulen), ВНЗ" з підготовки державних службовців (Verwaltungsfachhochschulen) і священиків (Kirchlischen Hochschulen). У землях Гессен і Північний Рейн - Вестфалія є ВНЗ, що поєднують під одним дахом класичні університетські програми та більш короткі, спеціалізовані. Існує також винятково німецький тип вишу - професійна академія (Berufsakademie), куди приймають лише співробітників німецьких фірм.

Зазначимо, що основною властивістю всіх ВНЗ Німеччини є максимальна увага до індивідуальності студента, його запитів та інтересів.

Індивідуальні пізнавальні потреби студента реалізовуються вибором програм і форм навчання, можливістю вибору семінарів, напрямів науково-дослідної роботи. Німецькі ВНЗ демонструють розмаїття видів навчальних занять, що дає можливість розвивати творчу індивідуальність студента. Лекція (Vorlesung) - класична університетська форма. Під час традиційних лекцій викладачі пояснюють матеріал, студенти роблять нотатки, а потім (поза лекцією) опрацьовують тему додатково. Часто викладачі проводять із студентами спеціальні заняття, на яких можна придбати додаткові навички із практичного застосування нових знань. На деяких факультетах ці заняття називаються туторіями, їх проводять студенти старших курсів. На семінарах (Seminar) студенти та викладачі разом опрацьовують навчальний матеріал. У багатьох університетах семінари на початкових курсах навчання мають зміст "просемінарів" (Proseminar), а на основному курсі поділяються на "середні" та "основні" (Mittel - und Haupt / oder Oberseminar). На багатьох факультетах під час семінарів студенти виступають із рефератами, які потім обговорюються. Після успішного відвідування семінарських занять студенти отримують спеціальне свідоцтво (Schein). Подібні свідоцтва про участь у семінарах, лекціях або практичних заняттях є важливими документами студентського життя. До іспиту студента допускають лише у тому випадку, якщо він може представити означену кількість подібних свідоцтв.

Навчальний рік, як і в Україні, поділяється на два семестри, але є відмінності у їх назвах та термінах. Всього за рік у студентів Fachhochschulen біля 5 місяців канікул. Але цей час передбачено не тільки для розваг, студенти повинні займатися творчою діяльністю: написанням дипломних, курсових робіт і готуватися до іспитів. Бажаючі проходять у цей час практику, стажуються за кордоном, що особливо важливо для студентів спеціальних вищих шкіл. У межах навчального процесу у ВНЗ Німеччини передбачено обов'язкову практику в німецьких фірмах. Термін стажування коливається від 3-х місяців до 1 року. Невід'ємною складовою навчального процесу є навчальні екскурсії, починаючи з нетривалих загальнокультурного характеру, які є необов'язковими, та закінчуючи фаховими екскурсіями, участь у яких передбачено програмою, а їх тривалість може бути значною. Наприклад, широко практикуються двотижневі екскурсії до Франції, Голландії, Італії та інших країн. Поглибленим екскурсіям можуть передувати кілька виїзних засідань на вихідні дні з обговоренням доповідей відповідної тематики. Поглиблені екскурсії, як правило, організовуються та фінансуються в основному для студентів спеціальних вищих шкіл (Fachhochschulen) та коледжів мистецтв o (Musikhochschulen* Kunsthochschulen).

У кінці навчання у вищому навчальному закладі Німеччини студенти складають державний іспит (Examen) або іспит вищої школи (Diplom, Magister). Все більше університетів Німеччини пропонують інтернаціонально визнані ступені (Bachelor, Master), щоб скоротити відносно довгий термін навчання та полегшити перехід до професійної діяльності.

Термін навчання у ВНЗ Німеччини повинен складати чотири - п'ять років, реально ж навчальний процес дещо довший: це пов'язано зі специфікою німецької організаційної моделі вищої освіти. Студенти повинні дотримуватися певної навчальної програми, яка окреслює перелік необхідних предметів і терміни їх вивчення. Конкретне кількісне (навантаженість) та якісне (перелік дисциплін) "наповнення" семестру цілком залежить від бажання студента. Відсутність сталого розкладу на зразок шкільного усуває поняття студентської групи, бо студент, відвідуючи різні семінари за власним вибором, опиняється щоразу в новому оточенні. Проте велика навчальна навантаженість не означає, що "позааудиторне" студентське життя бліде та невиразне: навпаки, воно дуже інтенсивно функціонує на рівні факультету, що сприяє спадкоємності та тіснішим зв'язкам між різними "поколіннями" студентів. Студенти "старших" семестрів опіковують "початківців" та майбутніх абітурієнтів, влаштовуючи "дні відкритих дверей", інформуючи зацікавлених електронною поштою тощо.

Важливо підкреслити, що в німецьких ВНЗ розвинута система дорадництва з різних питань студентського життя. Студентські спілки (AstA, UstA, StuRa) окремих факультетів мають можливість впливати на організацію навчального процесу, наприклад, висловлюючи власні думки з приводу того чи іншого кандидата на обіймання професорської посади, зміст курсів за вибором та ін.

Отримання ученого ступеня магістра - академічне закінчення професійної освіти. Вона передбачає як мінімум 8 семестрів. Передумовою отримання ученого ступеня магістра є успішно складені магістерські іспити. Ступінь магістра, який можна отримати в Німеччині, є рівноцінним ступеню магістра в англомовних країнах Європи та США. Для головного дипломного іспиту необхідне написання дипломної роботи, яке займає від 1 до 2 семестрів. Порядок дипломного іспиту регулюється відповідним факультетом.

Українським абітурієнтам та студентам, мабуть, цікаво знати як отримати вищу освіту в Німеччині, тому деталізуємо цю проблему.

Вища освіта в Німеччині коштує більше, ніж в інших країнах. Витрати на одного студента з першого семестру і до закінчення навчання складають близько 120 тис. євро (порівняно із середньостатистичною європейською вартістю у 72 тис. євро). До того ж німецькі ВНЗ випускають значно менше фахівців, ніж ВНЗ інших країн. Частка німецьких школярів, які отримують право на подальше навчання у ВНЗ (35 %) досить низька: зокрема, за даними Організації економічної співпраці та розвитку (OECD) в Фінляндії та Швеції 72 і 69% молоді мають право на здобуття вищої освіти. До невисокої частки абітурієнтів додаються інші сумні факти: велика кількість студентів Німеччини не закінчують ВНЗ, а тривалість навчання не є оптимальною.

Подальшими заходами покращення якості вищої освіти в Німеччині можуть стати відповідні методи оцінювання і акредитації, підтримка кваліфікації викладачів і пильніша увага до компетенції пошукачів вищої освіти, створення ефективної системи управління вищою школою, покращення якості студентських наукових досліджень через підтримку дослідницької діяльності, необхідність більш широкого упровадження діалогічних форм у навчальному процесі замість традиційних лекцій. Подібна позиція може виявитися особливо плодотворною не тільки для німецьких, а й для українських ВНЗ: критичне оцінювання фактів на основі опрацювання різних джерел інформації повинно стати для студентів більш творчим видом діяльності, аніж звичне "зубріння" лекційних конспектів або одного підручника.

У Франції вищим навчальним закладом, який готував фахівців-аграрників, був національний агрономічний інститут у Парижі. При проходженні дворічного курсу навчання крім спеціальних предметів читалися основні цикли природничих наук. В історії сільськогосподарської освіти Франції важлива роль належала Ровільскій школі. Станом на 1900 р. в країні нараховувалося 5 середніх сільськогосподарських навчальних закладів, 3 - загальних і 2 -спеціальних. При середніх навчальних закладах існували практичні господарства. Термін навчання складав 2,5 роки. Нижчим тилом була практична школа землеробства, яких у Франції нараховувалося 44. Ці школи належали місцевим адміністративним одиницям: департаментам і округам або приватним особам. Усі навчальні заклади нижчого типу мали урядові дотації, були пов'язані з практичними господарствами і були розраховані на навчання дрібних виробників.

В Англії XIX століття сільськогосподарська освіта була розвинута досить слабко. До заснування в 1845 р. Чиренчестерської академії в Англії не було спеціальних сільськогосподарських шкіл. Однак поширенням сільськогосподарських знань у першій половині XIX ст. займалися сільськогосподарські товариства, наприклад, Единбурзьке.

З'явилися перші відомі вчені (Артур Юнг), перші зразкові господарства і перші найпростіші практичні сільськогосподарські школи.

Майже всі сільськогосподарські навчальні заклади Англії були приватними і не користувалися фінансовою підтримкою уряду. До 1900 р. нараховувалося 10 коледжів, які надавали фахову освіту, тільки 3 з них були цілком сільськогосподарськими, 7 - мали відповідні відділення. Лекції з сільського господарства читалися в усіх коледжах і деяких університетах.

У Сполучених Штатах Америки розвитку сільськогосподарської освіти сприяло прийняття у 1862 р. закону, за яким кожний навчальний заклад, що упроваджував у свою програму сільськогосподарську або технічну освіту, отримував у своє розпорядження ділянку землі. До 1900 року нараховувалося 64 коледжі, в яких викладалися навчальні дисципліни з сільського господарства, і тільки один коледж мав спеціальне сільськогосподарське призначення. Багато коледжів були складовими частинами університетів. Було створено дослідні поля, здійснювалися сільськогосподарські дослідження, які знаходилися у тісному зв'язку з діяльністю коледжів.

Поширення сільськогосподарських знань серед сільського населення в широких масштабах відбувалося через заходи позашкільної освіти завдяки просвітницькій роботі сільськогосподарських фермерських товариств і веденню численних лекторських занять у них.

Історія сільськогосподарських шкіл Західної Європи першої половини XIX ст. довела, що успіх навчальних закладів у значній мірі забезпечувався талановитим викладацьким складом. Так, Меглінська академія всесвітньою популярністю була зобов'язана відомому сільськогосподарському просвітителю Теєру; Гогенгеймська академія -Шварцу, Векерлину, Пабсту; Зльденаська академія - Шульцу; Поппельсдорфська - Гарштейну; Гаалльський інститут - Кюне. Саме на основі досвіду цих видатних діячів аграрної справи згодом створювали свої програми перші викладачі вітчизняних сільськогосподарських шкіл.

У Російській імперії ще до появи сільськогосподарських центральних органів правлячими монархами підписувалися закони щодо створення перших сільськогосподарських шкіл. Перші закони, які регламентували діяльність держави в галузі сільського господарства, належать до правління Петра І і Катерини П. Видання законодавчих актів, пов'язаних з введенням сільськогосподарської освіти, відноситься до правління Павла І. Його розпорядженням у 1797 р. поблизу м. Павловська була заснована перша урядова сільськогосподарська школа. Однак через невизначеність завдань, поставлених перед навчальним закладом, а також через різницю у попередній освіті учнів, що мало величезне значення для побудови навчальних програм, школа у 1803 р. була закрита.

Після першого невдалого досвіду наступний крок в організації сільськогосподарського освіти належить першим сільськогосподарським товариствам: Імператорському вільному економічному (ІВЕТ) (1765) та Імператорському московському сільського господарства (1819). Завдяки їхній ініціативі в 20-х рр. XIX ст. були відкриті Московська (1822) і Санкт-Петербурзька (1825) землеробські школи. Школа, заснована Московським товариством, була перетворена у перше російське сільськогосподарське училище, яке проіснувало до 1917 року. Санкт-Петербурзьке Вільне економічне товариство теж намагалося здійснювати сільськогосподарську освіту, але у 1844 р. школа була закрита. Після першої невдачі товариство відкрило сільськогосподарський навчальний заклад на півдні. Так, завдяки ініціативі ІВЕТ у 1854 р. було відкрито перше на українських територіях сільськогосподарське училище поблизу м. Харкова. Як бачимо, на початку XIX ст. мали місце поодинокі спроби відкриття сільськогосподарських навчальних закладів. Але вони започатковувалися безсистемно, їх кількість була дуже незначною, а термін існування нетривалим.

Значний крок у поширенні шкільної сільськогосподарської освіти був зроблений під впливом висновків роботи "Комісії з удосконалення землеробства в імперії", створеної 1833 року за ініціативи президента ШЕТ Н.С. Мордвіна. Діяльність комісії сприяла розробці цілої низки питань, що стимулювали прийняття систематичних заходів із розповсюдження сільськогосподарських знань. До цього часу належить і утворення кафедр сільського господарства при вищих навчальних закладах Міністерства народної освіти - університетах і ліцеях, що було закріплено університетським статутом 1835 року. За пропозицією комісії

Московське товариство та ІВЕТ одержали від уряду значні кошти на організацію та утримання своїх сільськогосподарських навчальних закладів. Окрім того, було прийняте рішення про відкриття ще двох фахових навчальних закладів: у м. Горках (Могильовської губ.) та у м. Юр'єві .

Систематичні заходи з поширення сільськогосподарської освіти було запроваджено Департаментом землеробства, який діяв як підрозділ Міністерства державних маєтностей (1837). У 1837 р. були прийняті перші законодавчі акти, що стосувалися сільськогосподарської освіти: "Положення про землеробські училища" і "Статут для землеробських училищ". Надалі було прийнято рішення про заснування в Горках землеробської школи ( 1840) і створення в імперії мережі зразково-освітніх ферм. 1874 року в м. Херсон було започатковане Херсонське земське сільськогосподарське училище, метою якого була підготовка агрономів та управляючих у галузі сільського господарства. Нині це училище перетворилося в один із провідних вищих державних аграрних закладів України - Херсонський державний аграрний університет.

На сучасних українських територіях на початку XIX ст. у вищих закладах Харкова, потім Києва, Одеси та Катеринослава на відповідних кафедрах розвивалась і сільськогосподарська наука. І тільки 1898 року був відкрий Київський політехнічний інститут зі спеціальним сільськогосподарським відділенням, де готували фахівців аграрної справи. У 1914 р. до Харкова був переведений Новоолександрійський сільськогосподарський інститут. Середній рівень сільськогосподарської освіти був представлений Харківським (1855), а потім Уманським та Херсонським землеробськими училищами Міністерства державних маєтностей.

На українських землях, які входили до складу Австро-Угорщини, в цілому мали місце тенденції, що були притаманні Західній Європі. Вищу сільськогосподарську освіту можна було отримати на аграрному факультеті Краківського університету та в Аграрній академії в Дублянах поблизу Львова. 1801 року у Львівському університеті була заснована кафедра сільського господарства. Середній рівень був представлений сільськогосподарською школою, що була розташована біля Кракова у Черняхові.

Екскурс в історію української науки засвідчив, що формування системи вищої аграрної освіти на українських землях було започатковане у XIX- на початку XX ст. існуючим урядом, який здійснив перші спроби створення аграрних вищих навчальних закладів у різних регіонах Російської імперії, за прикладом яких почали створюватись інші навчальні заклади подібного типу та напряму підготовки фахівців-аграрникіз. Велику роль у процесі підготовки до заснування перших аграрних вищих навчальних закладів України відіграли П.Будрін, Є. Вотчал, В. Докучаєв, В. Кирпичов, Ф. Пільгер, М. Сибірцев та інші науковці.

Система управління вищою аграрною освітою у період до 1917р. була децентралізованою, оскільки характеризувалась тим, що керівництво сільськогосподарськими вищими навчальними закладами перебувало в компетенції різних органів державного управління, а її стан залежав від активності професорсько-викладацького складу. Діяльність владних структур у сфері вищої аграрної освіти України у XIX - початку XX ст. негативно впливала на темпи її розвитку та містила жорсткий управлінський контроль, кінцевою метою якого була примусова ідеологізація. Це, в свою чергу, призводило до встановлення обмежень у проявах здібностей науковців та спричиняю вузьку спрямованість розвитку вищої аграрної освіти. За своїм юридичним статусом вищі аграрні навчальні заклади були регіональними підрозділами центральних державних закладів, яким вони були підвідомчі (міністерства, головні управління тощо), а їх внутрішня діяльність здійснювалась на основі власних статутів.

Незважаючи на відсутність належно обґрунтованих і чітко складених законодавчо-нормативних документів, типових навчальних планів та програм, недостатню увагу державної влади до розв'язання проблем, пов'язаних з вищою професійною освітою, вищу аграрну освіту населення України мало можливість здобувати у: а) вищих спеціальних навчальних закладах аграрного профілю (Харківський ветеринарний інститут, Новоолександрійський інститут сільського господарства та лісівництва, Аграрна академія у Дублянах, Львівська академія ветеринарної медицини,

Вищі курси з виноробства у Нікітському ботанічному саду); б) через систему викладання різних галузей сільського господарства в університетах та вищих спеціальних навчальних закладах іншого профілю (сільськогосподарське відділення Київського політехнічного інституту, відділення Харківського технологічного інституту, агрономічні кафедри Київського, Львівського та Харківського університетів); в) вищих навчальних закладах зарубіжних країн (Віденський сільськогосподарський інститут та ін.).

Вищі аграрні навчальні заклади XIX - початку XX ст. стали підґрунтям вищої аграрної освіти сучасної України і сприяли розвитку аграрної науки, упровадженню нових технологій та підвищенню продуктивності праці у сільському господарстві.

Наразі аграрна галузь, як і Україна в цілому, потребує продуктивної системи аграрної освіти, яка б відповідала національним інтересам і світовим тенденціям розвитку та забезпечувала підготовку високопрофесійних фахівців-аграрників, здатних втілювати у реальне життя інноваційні ідеї. У вирішенні цих завдань задіяні 19 аграрних ВНЗ III-ІV рівня акредитації та 34 ВНЗ І-II рівня акредитації. Реалізація стратегічних напрямів аграрної політики, спрямованих на глибоке реформування сільського господарства на засадах приватної власності на землю та майно, нарощування обсягів виробництва конкуренто­спроможної продукції, створення умов для вільного вибору видів виробничої діяльності значною мірою залежить від рівня підготовки фахівців, зайнятих в агропромисловому виробництві, і обумовлює необхідність нового підходу до кадрового забезпечення села.

Сучасні умови розвитку України, підписання нею Болонських угод, обумовлюють пошук нових підходів до організації навчально-виховного процесу у вищих аграрних навчальних закладах України. Узагальнюючи накопичений вітчизняний і зарубіжний досвід, дослідники (Білан С.О., Танчик С.П. та інші) пропонують реформувати систему вищої аграрної освіти з урахуванням наступних аспектів: - оновлення змісту вищої аграрної освіти та визначення її стандартів на

рівні досягнень аграрної науки, техніки і технологій, а також світового досвіду на основі використання ідей інтеграції загальноосвітньої і спеціальної підготовки;

- визначення науково обумовленої номенклатури професій і спеціальностей відповідно до вимог соціально-економічного та культурного розвитку українського суспільства у конкретний історичний період, а також урахування особливостей регіону та його потреби у спеціалістах;

- посилення поєднання теоретичної та практичної підготовки студентів;

- посилення навчально-матеріальної бази та науково-методичного забезпечення навчального процесу у вищих аграрних навчальних закладах;

- урізноманітнення джерел фінансування вищих аграрних навчальних закладів та оплати за навчання для розширення можливостей доступу до одержання вищої аграрної освіти молоддю.