Соціальна педагогіка - Богданова І.М. - Тема 8. ПРИНЦИПИ І МЕТОДИ СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Для визначення принципів і методів соціально-педагогічної діяльності розглянемо насамперед принципи оновлення педагогічних процесів в освіті та провідні принципи виховання в класичній педагогіці.

Історичний аналіз педагогічних процесів освітнього простору свідчить, що провідною тенденцією розвитку системи освіти є її перманентність, тобто безперервне оновлення. Кожні п'ять або десять років у системі освіти виявляється потреба у частковому або повному перегляді її змісту та структури. Принципами оновлення е:

— науковість та історизм при розгляді явищ природи і суспільства;

— народність та культуровідповідність;

— інноваційність у поєднанні з традиційністю;

— диференціація та інтеграція знань;

— особистісно зорієнтований підхід;

— безперервність і варіативність навчання тощо.

Рушійними силами процесу виховання є внутрішні суперечності та намагання позбутися їх. Наявність загальних суперечностей призводить до формування загальних положень, які виступають як у формі закономірностей і принципів виховання, так і орієнтирів щодо організації та управління педагогічним процесом.

Закономірності розвитку явищ і процесів відображають об'єктивні, стійкі, інваріантні зв'язки та взаємозв'язки, що повторюються, або відносно не змінюються.

Закономірності педагогічного процесу описують внутрішні суттєві суперечності, які стають джерелом розвитку процесу і його функціонування, до них належать суперечності:

— між консервативними підходами до виховання підростаючого покоління і сучасними суспільними вимогами до розвитку особистості;

— вимогами життя і рівнем готовності дітей до участі у суспільному житті та виробництві;

— необмеженими можливостями у розвитку людської особистості, закладеними в ній потенційними силами й умовами соціального життя, що стримують й обмежують цей розвиток;

— активно-діяльнісною природою дитини, її прагнень до участі у суспільному житті й відсутністю досвіду, знань, умінь і навичок для реальної участі в цьому житті.

Зазначені закономірності зумовлюються також цілісністю розвитку особистості і колективу та тим, що світ є єдиною системою, тобто зв'язаним цілим.

Принцип — керівна ідея, вихідне положення, вимога до діяльності та поведінки, що випливає із встановлених закономірностей процесу і враховує внутрішні та зовнішні зв'язки між компонентами.

Провідну роль в організації та управлінні навчально-виховним процесом відіграють принципи виховання, які розглядаються в сукупності з принципами освіти і навчання.

1. Принцип гуманістичної цілеспрямованості виховання. Педагогічний процес має бути спрямований на створення умов для всебічного і гармонійного розвитку особистості, на досягнення спільної мети усіх його учасників, на творчий характер діяльності і високогуманні, демократичні відносини між його учасниками.

2. Принцип всебічних зв'язків школи з життям. Педагогічний процес школи має бути організованим так, щоб випускник був психологічно і професійно готовим до самостійного життя і продуктивної праці в умовах регіону та соціально-економічного його розвитку, тобто міг адаптуватися до умов реального життя.

3. Принцип гуманістичних колективістських відносин між суб'єктами педагогічного процесу. У ході педагогічного процесу має бути єдність дій між вчителями, батьками, членами трудового колективу, які беруть участь у підготовці підростаючого покоління в умовах високогуманних та високоморальних відносин.

4. Принцип наступності, системності і послідовності у вихованні. Урахування цих заходів сприятиме уникненню відхилень, що можуть виникнути в ході педагогічного процесу за допомогою постійного аналізу явищ і процесів, коригуючої діяльності з боку вчителів і учнів.

5. Принцип виховання свідомого ставлення до всіх видів діяльності та людських відносин на основі самодіяльності і творчої активності вихованців. Свідоме ставлення вихованців до природи, людей, видів діяльності враховує їх оцінку на підставі набутого досвіду, емоційно-ціннісних орієнтацій, художньо-естетичних поглядів, ідеалів, переконань.

6. Принцип єдності наукової освіти і культури із сучасним світським вихованням (гуманістичної спрямованості). Цей принцип орієнтує на формування цілісної наукової картини світу і місце людини в вій, на оволодіння сучасною культурою перетворення довкілля, враховуючи закономірності його розвитку.

7. Принцип відповідності вибору системи засобів виховання індивідуальним особливостям особистості. Цей принцип передбачає поєднання змісту, форм, методів виховання з природними і технічними засобами, які сприяють досягненню поставлених завдань у формуванні особистості.

8. Принцип єдності особистісно-діяльнісного (індивідуалізованого) та суспільно-державного підходів до виховання і навчання. Педагогічний процес має гармонійно поєднувати, з одного боку, загальнодержавний підхід до виховання і навчання, а з іншого — індивідуалізований підхід з урахуванням інтересів, нахилів, здібностей, переконань, стану здоров'я, культури діяльності, гуманних відносин у розвитку кожного вихованця.

Спираючись на визначення принципів виховання класичної педагогіки та принципів соціальної роботи, вітчизняними науковцями сформульовані принципи соціально-педагогічної діяльності у вигляді системи, до складу якої належать чотири групи принципів: соціально-політичні, психолого-педагогічні, організаційні та специфічні.

І група — соціально-політичні принципи. Вони містять основні вимоги, що обумовлюють залежність змісту соціально-педагогічної діяльності від соціальної політики держави щодо дітей та молоді:

— принцип законності та прав людини полягає у забезпеченні державою та відповідними соціальними інститутами реалізації ратифікованих нею положень документів стосовно прав людини;

— принцип державного підходу до завдань, що реалізуються в соціальнопедагогічній діяльності, підкреслює активну роль держави у постановці пріоритетних завдань та організації соціального виховання;

— принцип зв'язку змісту і форм соціально-педагогічної діяльності з конкретними умовами життєдіяльності особистості або соціальної групи має на меті адресну організацію допомоги та підтримки клієнтам, зумовлену соціально-економічними, соціально-політичними і соціально-культурними умовами макро- та мікросередовища об'єкта соціально-педагогічної діяльності.

ІІ група — психолого-педагогічні принципи. Ці принципи підкреслюють пріоритети особистості в соціально-педагогічній діяльності:

— принцип спрямування самореалізації дітей та молоді у всіх сферах їх життєдіяльності забезпечує здійснення соціального виховання як створення умов для саморозвитку особистості в трьох автономних і водночас взаємопов'язаних сферах: освіті, організації соціального досвіду через участь особистості в діяльності позашкільних закладів, громадських організаціях, формальних та неформальних групах, індивідуальній допомозі;

— принцип диференційованого та індивідуального підходів полягає в тому, що життєві проблеми та потреби клієнта необхідно віддеференціювати до певної групи подібних явищ і, базуючись на цьому, обрати технології соціально-педагогічної роботи з урахуванням індивідуальних особливостей особистості;

— принцип цілеспрямованості ґрунтується на тому, що соціальний педагог має цілеспрямовано досягати професійної мети, впливаючи на свідомість, почуття, волю, вчинки людей. Не можна залишати вирішення проблеми, не довівши справу до кінця, оскільки в такому випадку мета соціальної роботи не може бути реалізована повністю;

— принцип системності вимагає єдності форм, засобів, прийомів вирішення різних професійних завдань. Ефективність цієї роботи забезпечується послідовністю та варіативністю технологій, які мають бути тісно пов'язані між собою. Цей принцип заперечує епізодичність, фрагментарність, хаотичність під час роботи щодо вирішення індивідуально-групових і суспільних проблем.

ІІІ група — організаційні принципи:

— принцип компетентності кадрів підкреслює обов'язковість професійної підготовки спеціалістів. Це забезпечується знанням психології, соціальної педагогіки, соціології, менеджменту та інших дисциплін, що виступають підґрунтям фахової обізнаності соціального педагога. Ці знання дають змогу правильно діяти в конкретній ситуації, обираючи відповідні оптимальні технології. На практиці цей принцип диктує систематичне навчання та перепідготовку кадрів у всіх ланках соціально-педагогічної діяльності;

— принцип інтеграції забезпечує координацію діяльності державних, громадських та інших організацій стосовно вирішення соціально-педагогічних проблем. Він спрямований на їх комплексне розв'язання, передбачаючи залучення ресурсів усіх перерахованих організацій на досягнення позитивних результатів;

— принцип контролю та перевірки виконання забезпечує реалізацію гарантованих державою заходів щодо соціального захисту різних груп населення. Реалізація цього принципу вимагає формування практичних рекомендацій з усунення недоліків у соціальній роботі.

IV група — специфічні принципи, які визначають основні вимоги щодо надання соціальних послуг різним об'єктам соціально-педагогічної діяльності:

— принцип гуманізму передбачає визнання людини найвищою цінністю. Він має на меті здійснення соціально-педагогічної діяльності на засадах альтруїзму, емпатії, людяності, прийняття особистості клієнта з усім його позитивом та негативом;

— принцип незалежності означає, що об'єктами соціально-педагогічної діяльності є всі, хто потребує допомоги та підтримки, виключаючи дискримінацію за їх ідеологічними, релігійними, національними, віковими особливостями;

— принцип клієнтоцентризму визначає пріоритет прав клієнта в усіх його випадках, крім тих, в яких це суперечить правам та інтересам інших людей. У межах цього принципу слід розглядати суверенність та автономність клієнта так, що він має право приймати або не приймати допомогу соціального педагога, обирати певний вид допомоги чи один із варіантів плану вирішення проблеми, запропонованих йому спеціалістом;

— принцип опори на потенційні можливості людини підкреслює активну роль клієнта у вирішені власних проблем. Очевидно, що у такому випадку йдеться про осіб, які є дієздатними з погляду їх інтелектуальних, психічних та фізичних ресурсів. Головне завдання соціально-педагогічної діяльності — навчити особистість самостійно знаходити вихід зі складних життєвих ситуацій та приймати адекватне рішення;

— принцип конфіденційності означає, що у процесі професійної діяльності соціальний педагог отримує різноманітну інформацію, довірену йому клієнтом. Це можуть бути відомості про хворобу, негативні звички, психічний стан, сімейні проблеми, окремі прояви девіантної поведінки тощо. її розголошення близьким, колегам, іншим особам можливе лише зі згоди клієнта. Ця інформація може бути використана соціальним педагогом з професійною метою в інтересах клієнта. Проте в окремих випадках, коли в ній є повідомлення про загрозу життю та здоров'ю інших людей, особливо дітей, соціальний педагог може інформувати представників відповідних державних органів;

— принцип толерантності полягає в тому, що соціальний педагог працює з різними групами клієнтів, зокрема з особами, яким він з різних об'єктивних та суб'єктивних причин не симпатизує. Проте йому необхідно бути коректним і терплячим до їх поведінки, особливостей спілкування, ціннісних орієнтацій тощо;

— принцип максималізацй соціальних ресурсів виходить із того, що кожна держава виділяє певну кількість коштів на реалізацію соціальної політики. Завдання соціальних інститутів та їх працівників полягає в тому, щоб оптимально використати ці ресурси на ефективне вирішення соціальних проблем. Поряд з цим необхідно докладати зусиль на залучення додаткових коштів від громадян, благодійних, виробничих організацій з метою вдосконалення та урізноманітнення видів соціального обслуговування дітей і молоді.

Основою методів соціально-педагогічної діяльності є методи виховання. Розглянемо їх характеристику.

К.Д. Ушинський вважав, що у вихованні лише особистість може впливати на особистість, лише характером можна створити характер.

А.С. Макаренко підкреслював, що метод виховання — це інструмент дотику до особистості людини.

Кожна нова історична епоха породжувала нові методи впливу на особистість або колектив залежно від певного ставлення вихователя до вихованців, наявних суспільних відносин, культури діяльності, емоційно-ціннісного ставлення до життя і праці, конкретних умов впливу та ін.

Донині метод виховання визначався як спосіб цілеспрямованого впливу на свідомість і поведінку вихованців, що відповідало тим відносинам, які існували у суспільстві.

Сьогодні метод виховання визначається як узагальнений спосіб спільної педагогічної творчості вихователів та вихованців з метою досягнення цілей і завдань цілісного розвитку особистості й колективу в певних умовах.

Існує багато класифікацій методів виховання. Зокрема у класифікації Г.І. Щукіпої виділено три групи методів виховання:

— методи організації діяльності і формування досвіду суспільних відносин;

— методи впливу на свідомість, почуття і волю в інтересах формування науково-матеріалістичних поглядів і переконань;

— методи стимулювання й регулювання діяльності та поведінки вихованців.

У класифікації І.Ф. Харламова виділено лише загальні методи виховання:

— метод переконань;

— метод позитивного прикладу;

— метод привчання;

— метод вправ;

— методи схвалення і засудження.

У класифікації Ю.К. Бабанського виокремлено чотири групи методів виховання:

— методи формування свідомості особистості;

— методи організації діяльності і формування досвіду суспільної поведінки;

— методи стимулювання поведінки та діяльності;

— методи контролю, самоконтролю і самооцінки у вихованні. У класифікації Б.Т. Ліхачова, виходячи з логіки цілісності

педагогічного процесу, необхідності безпосередньої організації всіх видів діяльності дітей, їх взаємовідносин, виділено такі групи методів виховання:

— методи організації і самоорганізації дитячого виховного колективу;

— методи організації щоденного спілкування, ділової, товариської, довірчої взаємодії в нормальних і екстремальних ситуаціях;

— методи дитячої самодіяльності;

— методи педагогічного впливу, корекції свідомості та поведінки, стимулювання і гальмування діяльності дітей, збудження їх до саморегуляції, самостимулювання й самовиховання.

У класифікації М.Д. Касьяненка розглянуто п'ять груп методів виховання:

— формування свідомості особистості (розглядається як провідний метод формування світогляду);

— виховання і самовиховання сучасної культури діяльності і людяних відносин у практичному житті;

— формування високоморальних якостей особистості у процесі навчання і праці;

— активізація діяльності та самовиховання;

— педагогічних зрізів і корекції педагогічного процесу в єдності з вихованцями.

До першої групи методів належать: бесіда, розповідь, співбесіда, консультація, порада, диспут, спільний критичний аналіз поведінки, систематизація, узагальнення, моделювання явищ, процесів, ситуацій життя.

Друга група методів містить: педагогічні вимоги, співробітництво, громадську думку, приклад і його аналіз, привчання, вправи, педагогічні ігри, виховні ситуації.

Третя група включає: цілепокладання, педагогічне співробітництво, самовиховання, до якого належать адаптація, привчання, вправа, педагогічна гра, консультація, самоаналіз, саморегуляція.

До четвертої групи належать: стимулювання і мотивація, позитивні емоції, змагання, переконання, схвалення, засудження.

До п'ятої групи належать: анкетування, інтерв'ю, опитування, співбесіда, оцінка вихованості, педагогічний зріз.

Кожна з розглянутих класифікацій спрямована на вирішення основних завдань формування особистості, тому можна виділити серед цих класифікацій головні методи виховання:

— метод переконань як засіб впливу вихователя на свідомість, почуття і волю вихованців як вербальними, так і невербальними способами з метою формування в них активної життєвої позиції та позитивних якостей особистості;

— метод цілеспрямованого діалогу і дискусії у виявленні істини з метою різнопланового підходу до розгляду явищ та процесів дійсності;

— метод педагогічних вимог і співробітництва;

— громадська (колективна) думка, яка є відображенням колективної оцінки й ставлення до дій і поведінки вихованця;

— формуючі вправи, які забезпечують оволодіння нормами та правилами поведінки на підставі створення умов для прояву ініціативи і творчості;

— метод позитивного прикладу як засіб зіставлення відомих зразків діяльності та поведінки вихованця.

Крім методів соціально-педагогічної діяльності чільне місце займають технології. Інтерес до соціальних технологій, технологізації соціальної діяльності можна вважати закономірною складовою технологічної революції, що суттєво перетворила суспільну свідомість у XX ст.

Література

1. Актуальні проблеми соціально-педагогічної роботи (модульний курс дистанційного навчання) / А.Й. Капська, О.В. Безпалько, Р.Х. Вайнола; Заг. ред. А.Й. Капської. — К., 2002. — 164 с.

2. Зверева ІД. Професійний етичний кодекс — нагальна вимога часу // Соціальна робота в Україні. — 2003. — № 3. — С 33—39.

3. КасьяненкоМД. Педагогіка співробітництва. Навч. посіб. — К.: Вища шк., 1993. — 320 с.

4. Коваль Л Т., Зверева ІД., Хлебік С.Р. Соціальна педагогіка. — К., 1997.

5. Лихачёв Б.Т. Педагогика. Курс лекций: Учеб. пособие для студ. пед. учеб. заведений и слушателей ИПК и ФПК. — М.: Прометей, 1992. — 628 с.

6. Соціальна педагогіка: Підручник. — К.: Центр навч. л-ри, 2003. —266 с.

7. Харламов И.Ф. Педагогика: Учеб. пособие. — 2-е изд., перераб. и доп. — М.: Высш. шк., 1990. — 676 с.