Геополітичне середовище та геополітична орієнтація країн СНД - Дорошко М.С. - Геополітичне середовище і зовнішня політика Азербайджану

Геополітичне середовище і зовнішня політика Азербайджану

Азербайджан є своєрідним унікумом у мусульманському світі, адже тільки в цій країні відокремлення церкви від держави не викликає суперечок, західна орієнтація ґрунтується на політичному консенсусі, досягнутому правлячою елітою, основними опозиційними партіями та народом, міжнародні нафтові компанії по-справжньому популярні, а відносини з Ізраїлем - теплі. Тут вітають присутність військ НАТО і США, а участь в антитерористичній коаліції вважають захистом національних інтересів. Усі ці характеристики є відмінною рисою Азербайджану, тюркської країни, населення якої становить лише вісім мільйонів жителів за загальної чисельності мусульман у світі понад мільярд.

У геополітичному сенсі Азербайджан є унікальним коридором до каспійських нафти та газу, а також надає силам коаліції, які очолюють США, доступ до Близького Сходу та Центральної Азії. Тому Заходу стратегічно й економічно дуже важливо допомогти Азербайджану стати прикладом успіху мусульманської держави. Хоча є всі передумови для успіху, внутрішні та зовнішні перешкоди на шляху до його досягнення викликають серйозну стурбованість. Особливо це стосується проблеми дотримання демократичних виборчих процедур, адже ні "передача президентської влади у спадок" від Г. Алієва до його сина І. Алієва, що сталася 2003 р., ні парламенські вибори 6 листопада 2005 р. не можуть уважатися чесними і прозорими, а їх результати несфальсифікованими.

Західні партнери Азербайджану готові закрити очі на окремі порушення демократичних процедур, адже країна справді потребує сильної центральної влади. Коли Г. Алієв у 1993 р. прийшов до влади, Азербайджан перебував у цілковитій руїні. Країну розривали конфліктуючі озброєні угруповання, одну п'яту території захопили вірменські сили, на північному та південному кордонах (із Росією та Іраном, відповідно) панували сепаратистські настрої.

Г. Алієв, колишній генерал КДБ СРСР, зумів відновити центральну владу. Він пережив кілька змов і замахів, він політично і стратегічно зорієнтував Азербайджан на Захід, висунув кілька великомасштабних проектів з розробки й транспортування каспійських нафти й газу і приєднався до очолюваної американцями антитеро-ристичної коаліції.

Три головні опозиційні партії також дотримуються прозахідно-го курсу, але найбільші їх труднощі в тому, що перебуваючи в 1992-1993 рр. при владі, вони не лише її не втримали, але й призвели до розрухи, що панувала у країні в ті роки.

Крім проблем з демократією, Азербайджан має вжити дієвих заходів до повернення шести районів, окупованих вірменськими збройними силами з 1993 р. Багаторічні зусилля ОБСЄ не увінчалися будь-яким успіхом у вирішенні азербайджансько-вірменського конфлікту. Для вирішення цих проблем Азербайджан потребуватиме підтримки Заходу, який допоможе йому впоратися з розвитком промисловості, вирішенням конфлікту з Вірменією та створенням державних інститутів. Усе це сприятиме досягненню головного державного завдання - інтеграції із західним світом.

Основні контури зовнішньої політики Азербайджану окреслилися у процесі становлення національної незалежності, що був надто непростим, порівняно з більшістю країн СНД. Окрім політичних та економічних труднощів перехідного періоду, Азербайджан програв війну і пережив декілька переворотів та їх спроб. У цілому процес становлення державної незалежності Азербайджану більшістю населення країни кваліфікується як прагнення позбутися колоніальної спадщини. У цьому контексті найважливішою функцією зовнішньої політики вважається сприяння зміцненню незалежності і суверенітету держави Азербайджан.

Головними загрозами азербайджанській незалежності вважаються нагірнокарабаський конфлікт, наслідком якого стали поразка і втрата Азербайджаном близько 20 % своєї території, а також вразливе геополітичне і геостратегічне становище країни. Адже Азербайджан це єдина країна, що має спільний кордон з такими геополітичними потугами як Росія, Іран і Туреччина. Володіючи значними запасами нафти і газу в Каспійському морі, Азербайджан є об'єктом конкуренції за вплив на нього, як серед великих регіональних, так і позарегіональних держав (переважно західних), що зацікавлені в отриманні доступу до каспійських енергетичних ресурсів.

У зовнішній і зовнішньоекономічній політиці Азербайджан прагне перетворити свої геополітичні мінуси на переваги, зокрема, заручитися політичною і економічною підтримкою Туреччини і Заходу, аби збалансувати загрозу своєму суверенітету з боку Росії і, меншою мірою, Ірану. Важливим елементом такої політики є прискорена розробка нафто- і газових ресурсів для заохочення економічного інтересу до Азербайджанської Республіки з боку світового співтовариства, а особливо тих країн, енергетичні компанії яких беруть безпосередню участь в освоєнні багатющих нафтових і газових родовищ Азербайджану.

Щодо азербайджансько-російських відносин, то з часу розпаду СРСР вони складаються непросто, не в останню чергу через те, що в азербайджанському суспільстві Росія все ще сприймається країною, що має намір відновити своє колишнє домінування на Кавказі в цілому і в Азербайджані зокрема. Напруга в двосторонніх стосунках зберігається з декількох причин. По-перше, багато азербайджанців вважає, що питання Карабаху це не конфлікт між Азербайджаном і вірменами Карабаху і навіть не міждержавна азербайджано-вірменська суперечка, а війна, яку проти Азербайджану веде Росія, щоб перешкодити утворенню сильної незалежної Азербайджанської держави і повернути її до сфери свого впливу і контролю. Ця суспільна думка ґрунтується на російському бажанні розмістити в Азербайджані свої військові бази і направити російських прикордонників для охорони азербайджанських кордонів з Іраном і Туреччиною.

По-друге, Азербайджан підозрює (до речі, небезпідставно) РФ у прихованому постачанні зброї одному з учасників Нагірнокарабаського конфлікту - Вірменії. По-третє, позиція, зайнята Росією щодо юридичного статусу Каспійського моря, однозначно спрямована на забезпечення контролю за нафтовим експортом з Азербайджану, оскільки спрямувати значну його частину через територію своєї держави російському керівництву не вдалося.

Суперечливою у двосторонніх відносинах залишається й роль СНД на пострадянському просторі, що її функціонування офіційний Баку кваліфікує як засіб відновлення російського впливу на колишні республіки СРСР і як об'єднання, не здатне стати співдружністю справді рівних суверенних держав. Саме тому Азербайджан з 1997 р. бере активну участь у роботі ГУАМ - утворення пострадянських держав, що прагнуть вийти з-під опіки Росії. Баку розглядає ГУАМ як ще один інструмент впливу на вирішення проблеми територіальної цілісності країни. Про це, зокрема, свідчать результати бакинського саміту ГУАМ (18-19 червня 2007 р.), під час якого азербайджанське керівництво вперше отримало публічну підтримку своїх дій зі "збирання земель" від найбільшого учасника об'єднання - України. Президент України В. Ющенко назвав політику Вірменії у Карабасі "окупаційною" і висловив готовність відправити український миротворчий контингент у зону азербайджансько-вірменського конфлікту.

У лютому 1999 р. Азербайджан вийшов із Договору про колективну безпеку СНД, а в листопаді на стамбульському саміті ОБСЄ підписав пакет угод про будівництво нафтопроводу Баку - Джей-хан, альтернативного російським маршрутам транзиту нафти в регіоні.

Не схвалює Росія і переведення на рівень стратегічних азербайджансько-американських відносин, а також те, що напередодні візиту І. Алієва до США (квітень 2006 р.) Азербайджан було названо "ісламським союзником" США. Раніше ним вважалася лише Туреччина.

Між тим, саме Баку є тією точкою дотику на Південному Кавказі, у якій позиції Москви і Вашингтона в багатьох аспектах збігаються. І США, і Росія зацікавлені в стабільному, модернізованому, світському Азербайджані. Для Білого дому, як і для Кремля, значно більше важить передбачуваність режиму, аніж проблеми демократизації внутрішньополітичного життя в країні.

Незадоволення Кремля викликають також "особливі відносини" (енергетичне партнерство, спільні транспортні проекти) між Азербайджаном і Грузією, що взяла курс на євроатлантичну інтеграцію і прагне позбутися російської імперської спадщини. Саме розвиток азербайджансько-грузинських взаємин став головною причиною охолодження відносин Москви й Баку в кінці 2006 - на початку 2007 р. На відміну від грузинського президента М. Саакашвілі, І. Алієв не пішов шляхом поглиблення розколу у взаєминах з Росією. У березні 2007 р. азербайджанський лідер відвідав з неофіційним візитом Москву і на зустрічі зі своїм російським колегою В. Путіним наголосив на тому, що попри політизацію Кремлем проблеми ціни на природній газ у відносинах з пострадянськими державами і критику такої політики офіційним Баку, Азербайджан цінує добросусідські взаємини з Росією.

Є розбіжності між Москвою й Баку і в питанні російсько-вірменського стратегічного союзу, наявністю якого пояснюється неучасть Азербайджану в ОДКБ і його членство в ГУАМ. Військову присутність Росії у Вірменії (особливо після виведення російських частин із Грузії, що передислоковуються до Вірменії) лідери Азербайджану розцінюють як привід для ймовірної ескалації вірменсько-азербайджанського протистояння.

Однак, не зважаючи на принципові розбіжності щодо окремих політичних і економічних питань двосторонніх взаємин, Росія і Азербайджан мають значний потенціал для розвитку партнерства, у чому передусім зацікавлена чисельна азербайджанська діаспора в Росії. Цей чинник справив свій вплив і на припинення неофіційної підтримки Азербайджаном руху за незалежність Республіки Ічкерія, що мала місце впродовж 1990-х рр., і залучення російських компаній до участі в енергетичних контрактах. Усе це, на думку Баку, призвело до окремих змін у ставленні Кремля до проблеми врегулювання конфлікту в Нагірному Карабасі.

Взаємини Азербайджану з Іраном певним чином є дзеркальним відображенням його відносин з Росією, адже Іран досі сприймається азербайджанцями як колоніальний сюзерен і потенційний регіональний гегемон. Тож низка питань створює певну напругу у двосторонніх стосунках. Серед них - питання культурних і мовних прав азербайджанців, що мешкають в Ірані (за останніми даними їх налічується близько 11 млн осіб); ісламський характер Іранської держави та її керівництва, що сприяє посиленню радикальної ісламської опозиції в Азербайджані (у 1997 р. четверо лідерів Ісламської партії Азербайджану були засуджені за шпигунську діяльність на користь Ірану і отримання коштів для підривної роботи); провірменська позиція Ірану в Карабаському конфлікті; питання правового статусу Каспійського моря, у якому позиція Ірану фактично збігається з російською. Ці чинники унеможливили гіпотетичне стратегічне партнерство Азербайджану та Ірану в регіоні.

Сприяли загостренню відносин між двома країнами окремі безпідставні заяви азербайджанських політиків та історична пам'ять. Адже до першої половини XIX ст. Азербайджан був частиною Перської імперії. Відособлення великої за площею частини імперії, яку сьогодні ми знаємо як Азербайджан, змусило іранських політиків бути обережнішими у взаєминах зі своїм північним сусідом. Іран, відчуваючи потенційну загрозу сепаратизму у своїх азербайджанських провінціях, а також пам'ятаючи події 1918 і 1945 рр., коли іранські азербайджанці прагнули вибороти незалежність, уважає саме існування Азербайджану стратегічною загрозою. Особливо напруженими відносини з Іраном стали в 1992-1993 рр. Це зумовлено заявами президента Азербайджану Абульфаза Ельчібея, який неодноразово наголошував на необхідності об'єднання азербайджанців двох країн під зверхністю офіційного Баку і всіляко підтримував партнерські стосунки з Туреччиною, називаючи себе "солдатом Ататюрка".

Непрості політичні стосунки двох держав не заважають взаємовигідним економічним, про що свідчить участь іранських компаній в кількох міжнародних консорціумах, що беруть участь у розробленні ресурсів нафти і газу в Азербайджані, а під час першої війни РФ в Чечні в 1994 р., коли було закрито російський кордон з Азербайджаном, Іран став найбільшим торговельним партнером Азербайджану.

Найближчим союзником Азербайджану традиційно вважається Туреччина. Підтвердженням цьому є у підтримка Туреччиною азербайджанської позиції у Карабаському конфлікті, а також те, що Азербайджан надає перевагу турецькій моделі розвитку, орієнтованій на побудову ринкової економіки і світської демократії. Саме Туреччина має перетворитися, на думку азербайджанської політичної еліти, на країну, через територію якої будуть проходити всі найважливіші маршрути транспортування енергоносіїв з Азербайджану на західні ринки.

Динамічно розвиваються азербайджансько-грузинські міждержавні відносини. На сьогодні Грузія надає Азербайджану найкращі можливості для енергоекспорту на Захід, оминаючи Росію. Політично обидві країни стурбовані амбіціями Росії, що також зближує їх позиції і щодо СНД, і стосовно участі в регіональних об'єднаннях на кшталт ГУАМ.

Стосунки з Вірменією мають лише одну серйозну проблему - нагірнокарабаську, але без її врегулювання годі вести мову про взаємовигідну економічну співпрацю двох держав чи про спільні зусилля всіх пострадянських держав Закавказзя - Азербайджану, Вірменії та Грузії, у відстоюванні суверенітету і національної незалежності.

Оцінюючи зовнішню політику Азербайджану в цілому, слід зазначити, що за доби президента Г. Алієва (1993-2003) проводилася політика співробітництва в рамках СНД при розбудові відносин з країнами Заходу та Туреччиною, робилися спроби активізувати відносини з Росією, заохотивши її до активнішого розв'язання проблеми Нагірного Карабаху. Задля цього Г. Алієв брав активну участь у роботі створеної в червні 2000 р. "Кавказької четвірки" - регулярного зібрання лідерів трьох держав Закавказзя та Росії, що відбувається напередодні самітів СНД для обговорення й вирішення болючих проблем регіону.

Важливим напрямком зовнішньої політики Азербайджану є її економічна складова. У 1994 р. Азербайджанська Республіка уклала з провідними нафтовими компаніями світу так званий "Контракт століття" - угоду про розвідку, розробку і розподіл видобутку нафти на родовищах "Азері", "Гюнешли", "Чіраг" в азербайджанському секторі Каспійського моря. А вже у квітні 1999 р. за ініціативою уряду Г. Алієва було введено в дію новий нафтотранспортний маршрут Баку - Супса, яким експортуються на світові ринки значні обсяги азербайджанської нафти. Відкриття цього нафтотранс-портного маршруту дозволило Азербайджану активізувати власну політику у нафтовій сфері.

У листопаді 1999 р. під час Стамбульського самміту ОБСЄ за ініціативою Г. Алієва було підписано пакет угод стосовно будівництва через територію Грузії і Туреччини Основного експортного трубопроводу (ОЕТ) Баку - Тбілісі - Джейхан. Цей трубопровід забезпечує надходження азербайджанської нафти до великого порту в басейні Середземного моря і, таким чином, відкриває широкі можливості для транспортування її на світові ринки. Водночас він дозволяє вирішити численні екологічні проблеми, пов'язані з транспортуванням нафти через Чорноморські протоки.

У липні 2006 р. лідери Азербайджану, Грузії і Туреччини офіційно відкрили трубопровід Баку - Тбілісі - Джейхан (БТД), що дозволяє транспортування нафти на західні ринки в обхід Росії та Ірану. Трубопровід, будівництво якого коштувало 4 млрд дол. США, перекачуватиме нафту з регіону Каспійського моря до середземноморського турецького міста Джейхан. Звідки її танкерами транспортуватимуть до "голодних" на енергоресурси західних ринків.

Уведення в експлуатацію нафтопроводу має важливе геостратегічне значення, позаяк послабляє енергетичну владу Росії щодо нафтового експорту до колишніх радянських республік, обходить американського противника Іран та зменшує залежність Заходу від поставок сировини з Близького Сходу. У привітанні Президента США Дж. Буша з нагоди відкриття трубопроводу, особливо наголошувалося на тому, що це "визначне досягнення, яке відкриває нову еру", і є критично важливим для того, щоб "забезпечити енергетичну безпеку і розширити регіональне співробітництво".

Наразі цей один з найдовших у світі трубопроводів, протяжністю понад 1774 км, від Азербайджану до Туреччини через Грузію, перетинає ріки й гори на висоті понад 2800 м. Проект вдалося реалізувати, попри неприкритий скепсис на початкових фазах його планування, викликаний міркуваннями про його високу вартість та складні умови для будівництва. Прем'єр-міністр Туреччини Реджеп Taiп Ердоган назвав трубопровід "Шовковим шляхом XXI століття", підкресливши, що він сприятиме підвищенню економічного розвитку, співробітництва і стабільності в регіоні, що свого часу був кордоном "холодної війни" між НАТО і Радянським Союзом, і "відіграватиме роль моста між країнами-виробниками та країнами-споживачами". "Із цим проектом пов'язані очікування на забезпечення світового ринку, енергетичні потреби якого до 2030-го року збільшаться на 60 %", - сказав турецький прем'єр.

У 2006-2007 рр. по магістралі БТД експортувалося до 500 тис. барелів нафти на добу, на повну потужність - 1 млн барелів на добу, або 50 млн т. на рік - БТД вийшов у 2009 р.

Важливим чинником енергетичної незалежності Азербайджану є й збільшення видобутку природного газу. Перспективна газоконденсатна структура Шах-Деніз на шельфі Каспію була відкрита 1976 р., але за наявності гігантських родовищ Західного Сибіру її розвідка та розробка були визнані недоцільними. Активна розвідка родовища розпочалася в 1996 р. після підписання контракту з консорціумом іноземних компаній (азербайджанська частка в консорціумі становить 10 %). Реалізація проекту здійснюється дещо відособлено від інших проектів газової галузі Азербайджану, що зумовлено його експортною спрямованістю - на Туреччину, далі - до Греції, а можливо, і до інших країн Європи, насамперед до Італії.

На першому етапі реалізації проекту Азербайджан, Грузія і Туреччина домовилися про постачання 178 млрд кубометрів газу з родовища Шах-Деніз. Видобуток газу розпочався в середині 2006 р. і на перших порах становитиме 8,1 млрд кубометрів на рік, надалі планується його збільшення до 16 млрд. Постачання газу здійснюється Південнокавказьким газопроводом (Баку - Тбілісі - Ерзерум). "Слабким місцем" азербайджанського газу може стати його ціна - як відомо, морський видобуток значно дорожчий, ніж на суходолі. Зокрема, у 2006 р. вартість азербайджанського газу на кордоні з Туреччиною становила близько 100 дол за 1000 кубометрів. Це значно ускладнює конкуренцію з іранським газом, ціна якого на кордоні з тією самою Туреччиною є дещо нижчою. Крім того, Іран постачає газ для Нахічеванської автономії Азербайджану, що через Нагірнокарабаський конфлікт не має кордонів з Азербайджаном.

Серед пріоритетних напрямків зовнішньої політики Азербайджану - розвиток співпраці з європейськими та євроатлантичними структурами. Зокрема, у другій половині 1990-х рр. Азербайджан уклав угоду про партнерство і співробітництво з Європейським Союзом та угоду про співпрацю з НАТО у рамках Ради Євроатлантичного партнерства за програмою "Партнерство заради миру".

Г. Алієв був одним з найпалкіших прибічників ідеї створення в рамках СНД окремої організації для співробітництва пострадянських держав поза російським контролем - ГУАМ (1997 р.). Активно сприяв зміцненню відносини з Україною, прагнучи створення міжнародно-політичної противаги впливам Росії в межах СНД. Уведений в дію нафтопровід Баку - Супса має важливе значення й для України, оскільки якісна азербайджанська нафта може поставлятися танкерами до Одеси та інших українських портів. Аналогічне значення має й робота поромної переправи Поті-Іллічівськ, яка відкрилась у квітні 1999 р. і здатна забезпечити участь України у програмах розвитку транспортних шляхів між Європою та Азією. Саме Г. Алієв 16 березня 2000 р. поставив свій підпис під азербайджансько-українським Договором про дружбу, партнерство і співробітництво.

У світлі значних порушень, зафіксованих міжнародними спостерігачами на парламентських виборах 2005 р. в Азербайджані, перед владою України постала дилема - принциповість чи прагматизм, що вирішилася на користь останнього. Це означає, що, як і для політичної еліти країн Заходу, для влади України визначальним у виробленні офіційної позиції стосовно Азербайджану є питання каспійської нафти: у Києві сподіваються за допомогою Баку вирішити проблему диверсифікації джерел енергоносіїв, а також наповнення нафтопроводу Одеса - Броди - Плоцьк - Гданськ. Не останню роль відіграє те, що для офіційного Баку наша країна цікава насамперед у контексті зовнішньополітичної підтримки у вирішенні проблеми Нагірного Карабаху. Окрім того, для України сьогодні важливо зберегти Азербайджан як учасника ГУАМ.

Щодо зовнішньої політики чинного Президента Азербайджану Ільхама Алієва (з 2003), то попри незмінність її стратегічного курсу, вона зазнає певної трансформації у зв'язку зі змінами, що відбуваються у світі в цілому і на пострадянському просторі, зокрема. Так, наприклад, можна констатувати зростання інтересу офіційного Вашингтона до Азербайджану після того, як американські військові змушені були вивести свої бази з Узбекистану після андижанських подій 2005 р. Зокрема, в Азербайджані вже функціонують дві американські радіолокаційні станції, встановлені неподалік від кордонів республіки з Росією та Іраном. За активного сприяння Вашингтона в Баку створено військовий центр для спостереження за пересуванням кораблів і літаків уздовж усієї акваторії Каспійського моря.

Росія також намагається підсилити свій вплив на ситуацію в Азербайджані, чому сприяють дружні стосунки керівників обох держав, а також бажання російської влади не допустити розміщення в Азербайджані американських військових баз. Адже приводом для такого розміщення може стати як необхідність охорони нафтопроводу Баку - Тбілісі - Джейхан, так і ймовірний силовий тиск на сусідній з Азербайджаном Іран.

Зовнішньополітичний курс Республіки Вірменія
Зовнішня політика Республіки Грузія
Розділ 7. ГЕОПОЛІТИЧНЕ Й БЕЗПЕКОВЕ СЕРЕДОВИЩЕ КРАЇН ЦЕНТРАЛЬНОЇ АЗІЇ
Географічне розташування, природно-ресурсний потенціал та етно-конфесійний склад населення центральноазійських республік
Історична спадщина народів центральноазійського регіону
Формування національно-державної ідентичності народів Центральної Азії
Геополітична ситуація в Центральній Азії після розпаду СРСР
Основні загрози національній безпеці країн регіону
Розділ 8. ГЕОПОЛІТИЧНА ОРІЄНТАЦІЯ ТА ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА КАЗАХСТАНУ І КИРГИЗСТАНУ
Геополітичне середовище і зовнішня політика Республіки Казахстан
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2018
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru