Геополітичне середовище та геополітична орієнтація країн СНД - Дорошко М.С. - Формування національно-державної ідентичності народів Центральної Азії

Процес формування національно-державної ідентичності народів Центральної Азії розпочався у другій половині XIX ст. і на сьогодні ще далекий від завершення. Важливу роль у цьому процесі відіграв зовнішньорегіональний чинник - спочатку російська, а згодом радянська політична система, що стимулювала процес формування "соціалістичних націй". Але й до XIX ст. народи регіону вже пройшли довгий історичний шлях. Для більшості з них він був позначений існуванням певної, досить аморфної етнічної єдності, що складалася з кількох автономних етнічно-територіальних груп. Подальший розвиток цієї спільності здебільшого призвів до втрати її відносної консолідованості й перетворення на систему споріднених і взаємопов'язаних етнічно-територіальних груп зі спільним і не надто виразним національно-культурним життям нечисленного освіченого прошарку.

Станом на 20-ті роки XX ст. можна виокремити кілька ієрархічних рівнів ідентичності місцевого населення, причому деяким з них властиве складне перехрещення різних форм. Найвищий рівень репрезентований мусульманською світоглядно-конфесійною формою ідентичності, загальною для всього населення Центральної Азії. Але ця форма своєрідно коригується згідно з макроетнічною та господарсько-культурною структурами.

У макроетнічному аспекті населення регіону, за винятком окремих малочисельних анклавних груп, з найдавніших часів складається з представників іранського та тюркомовного етносів. Починаючи із XVII ст., іранська спільність репрезентується власне іранцями (персами), таджиками, пуштунами та іншими, переважно малочисельними етносами. Між таджиками і персами існує конфесійний бар'єр: перші - суніти, другі - шиїти. Між таджиками і пуштунами - господарсько-культурний. Перші здебільшого осілі землероби, ремісники й купці, мешканці міст та оаз, другі - переважно скотарі-кочовики. Тюркська спільність складається з казахів, киргизів, каракалпаків, туркменів та узбеків. Усі вони - суніти, але роль ісламу в їхньому побуті традиційно різна: для осілих мешканців оаз і міст, зокрема узбеків і таджиків, ця роль є значною, а для традиційно кочових етносів, зокрема для більшості казахів і киргизів, роль ісламу суттєво менша.

Народи з розвиненішою національною самосвідомістю та державні утворення за умов розбіжності меж народів і міждержавних кордонів у XVII-XIX ст. сформували власне етнічні форми ідентичності. Узбеки були представлені в трьох державах: у Бухарському еміраті та в Кокандському ханстві вони співіснували з таджиками та іншими народами (у Бухарі - з туркменами, у Коканді - з киргизами), а у Хівінському ханстві - з великими групами каракалпаків і туркменів. Казахи складали три жузи на чолі з власними ханами та керівними надплемінними органами. Подібним чином на кілька племінних груп із зародковими державними структурами поділялися туркмени, киргизи та каракалпаки.

Нижчий, таксономічний, рівень представлений місцевими земляцькими спільнотами, що часто мали розгалужену родоплемінну структуру. Вони складають форму земляцької ідентичності. Саме належність до неї (як і до загальної мусульманської ідентичності) відігравала головну роль у повсякденному житті пересічної людини, тоді як належність до певної нації та державне підданство мали другорядне значення.

У господарсько-культурному аспекті (за критерієм економічного районування) населення регіону досить чітко поділялося на осілих землеробів з давніми традиціями міського життя та скотарів-кочовиків. До першої групи належить абсолютна більшість близьких у побутовому відношенні узбеків і таджиків, частково туркменів і каракалпаків, а також незначна кількість казахів і киргизів. Друга група складається з решти казахів і киргизів, значною мірою туркменів і каракалпаків та окремих груп скотарів-узбеків та памірських горців.

На такий ґрунт накладалася влада Російської імперії з її територіально-адміністративним устроєм. Кордони генерал-губернаторств та областей не враховували етнічну структуру населення, що зрештою гальмувало процеси національної консолідації. Шок від зіткнення різних цивілізацій - європейської та ісламської - актуалізував не стільки етнічну, скільки релігійно-культурну ідентичність. Щодо росіян та інших народів, що прийшли з європейських губерній Росії, місцеве населення відчувало свою єдність (як і російськомовні стосовно місцевого населення). Оскільки того, у місцевого населення актуалізувалося відчуття спільності з іншими мусульманськими, переважно тюркомовними, народами Російської імперії.

Факт російської присутності (через освітні заклади та залучення частини місцевого населення до демократично-народницької традиції) сприяв виробленню національної самосвідомості. Національна ідентичність була вкрай слабкою, але підвищення уваги до неї закладало основи подальшого розвитку національних форм само-ідентифікації, альтернативних не лише російській, але й певною мірою конфесійній і макроетнічій, з одного боку, та земляцькій і родоплемінній - з другого. Можна припустити, що в казахів (з огляду на те, що вони релігійно індиферентніші й мали давніші взаємини з росіянами) цей процес відбувався активніше, ніж в інших народів регіону.

На момент проголошення СРСР 30 грудня 1922 р. підконтрольна більшовикам Центральна Азія складалася з Киргизької (Казахської) і Туркестанської АРСР, що входили до складу РРФСР, а також Хорезмської і Бухарської народних радянських республік, що мали з РРФСР союзно-договірні відносини. Кордони цих адміністративних утворень були майже тотожні дореволюційному територіальному поділу, що, на думку більшовиків, не відповідало ані потребам економічного розвитку, ані ареалу розселення окремих народів. Загальнополітичні міркування та необхідність економічного планування зумовили створення в 1922 р. Середньоазіатського бюро ЦК РКП(б), що мало відповідати за перетворення в республіках Середньої Азії. Питання адміністративної реорганізації регіону полягало насамперед у визначенні головних принципів її здійснення. Ішлося про два основні підходи - ісламсько-тюркський та ет-нонаціональний.

Перший підхід ґрунтувався на наявній у межах Туркестану етноконфесійній і соціокультурній єдності населення, більшість якого було тюркомовним (крім таджиків) і належало переважно до мусульман-сунітів. До 1920-х років між таджиками і узбеками, які здебільшого проживали разом, особливо у великих містах, сутичок на національному ґрунті майже не відбувалося, а серед тюркомовних народів міжетнічні межі були досить умовними. Переважало усвідомлення конфесійної, макроетнічної та територіальної єдності. За єдність виступали і мусульманські лідери, і місцеві політичні авторитети, і більшовики та лояльні до нової влади вожді. Отже, загальнотуркестанський варіант адміністративного устрою з подальшим обласним поділом мав підґрунтя й за певних умов міг бути реалізованим.

Проте керівництво в Москві та в місцевих автономіях обрало другий підхід - національно-державне розмежування. Таке рішення навряд чи мало відповідне соціально-економічне обґрунтування, швидше можна припустити, що воно зумовлене політичними міркуваннями більшовицьких лідерів. Досвід боротьби з басмацьким рухом засвідчив, наскільки сильним може бути опір місцевого населення комуністичній владі за умов його консолідації на ґрунті мусульманської та спільнотюркської свідомості. Отже, більшовики були насамперед зацікавлені в розколі місцевих традиціоналістських сил, який посилювався поглибленням суперечностей між пригнобленими масами та байською верхівкою. Однак ці суперечності ще не підривали спільної конфесійної, макроетнічної та територіальної ідентичності, що спиралася на ідеї протистояння населення краю російській комуністичній владі. За цих обставин поширення ідеї етнонаціональної самосвідомості серед представників корінного населення було реальним засобом внесення розколу до лав місцевих мусульман.

Отже, головним мотивом вибору національно-територіального принципу розмежування було прагнення більшовиків розколоти доволі монолітний мусульманський рух народів регіону. Цьому сприяли й міркування економічного характеру, в основі яких було вирішення гострої для регіону проблеми землі й води. Саме у 1923-1924 рр. у Центральній Азії досягло апогею збройне протистояння різних етнічних груп на ґрунті суперечок щодо водокористування, у яке було втягнуто десятки тисяч осіб.

Керівництво СРСР уважало, що утворення окремих республік за національною ознакою та часткова передача влади представникам місцевих прокомуністичних територіально-кланових угруповань спровокують конкуренцію між керівництвом республік, а також сприятимуть висуненню на перший план нової, етнонаціональної ідентичності замість домінуючої конфесійної. Руйнація старих адміністративних меж, з якими були пов'язані відповідні конфесійні структури, схеми міжособистісних та міжкланових відносин (особливо в межах Хорезмської та Бухарської республік) тощо розчищали шлях до утвердження нових, більшовицько-радянських структур влади й управління.

Також національно-державне розмежування в регіоні провокувало конфлікти між представниками титульної нації та національними меншинами. Влада більшовицького центру та його представників на місцях використовувала протистояння нації-більшості з нацменшинами за принципом "поділяй та володарюй". Руйнація конфесійної ідентичності, таким чином, стала серцевиною загального стратегічного курсу більшовиків на розкол загальномусульманського й пантюркістського рухів, а в перспективі - на знищення релігійної свідомості. Проте наступний розвиток подій засвідчив, що національна свідомість виявилася міцнішою за комуністичну, а отже, така стратегія виявилася марною.

За умов тогочасної політичної ситуації більшовики максимально використали національні почуття пригноблених народів, повсюдно декларуючи їх найширші права. Серед тюркомовної спільноти національні суперечності були майже відсутні, чого не скажеш про узбецько-таджицькі взаємини, які набули гострого характеру спочатку у верхах, а згодом і серед широких мас населення. Справа в тому, що розмежувати узбецькі й таджицькі землі на значних територіях басейну р. Зеравшан, Ферганської долини тощо було фактично неможливо. Сільське населення складали переважно узбеки, а більшість мешканців міст (зокрема Самарканду й Бухари) були таджиками. Тобто, якщо території розселення основних тюркомовних народів розмежувати можна було хоча б приблизно, то розділити узбеків і таджиків - майже неможливо.

Від самого початку узбецьке домінування було значним, цілком зрозумілим та обґрунтованим. Узбеки кількісно переважали таджиків, а центром російської влади в Туркестані традиційно вважався Ташкент, населений майже виключно узбеками. Переважно мешканці Ташкента, прихильні до радянської влади, складали так звані "національні кадри", що призначалися більшовицькою владою на відповідальні посади. З позиції радянської влади ця політика була виправданою, оскільки ядром конкурентного більшовикам басмацького руху були східні та південно-східні передгірські та гірські райони Бухарської республіки, де переважало таджицьке населення. Таджики - колишні піддані місцевих беків - васалів бухарського еміра - до вересня 1920 р. фактично не стикалися не лише з комуністами, але й узагалі з російською адміністрацією й тому категорично не сприймали радянських перетворень. Саме обставини політичного характеру і стали вирішальними у визначенні Кремлем титульних націй у регіоні.

12 липня 1924 р. політбюро ЦК РКП(б) ухвалило постанову "Про національне розмежування республік Середньої Азії (Туркестану, Бухари і Хорезму)", згідно з якою з туркменських частин Туркестану, Бухари і Хорезму було утворено Туркменську республіку, з узбецьких частин Туркестану й Бухари - Узбецьку республіку. Хорезм-ську республіку (за винятком її туркменської частини) залишили в колишніх межах. Райони Туркестану, населені казахами, було об'єднано в Казахську АРСР у складі РСФРР (у 1936 р. Казахстан було перетворено на союзну республіку). Також створено Кара-Киргизьку автономну область у складі РСФРР (у 1936 р. на її базі створено Киргизьку PCP) і Таджицьку АРСР у складі Узбецької PCP (союзною республікою Таджикистан став у 1929 p.). Таким чином, окремі державні утворення на території Центральної Азії, відомі сьогодні як Казахстан, Киргизстан, Узбекистан, Таджикистан і Туркменистан, з'явилися на політичній карті світу в 1920-х pp. у результаті національно-державного розмежування в регіоні, проведеного політичним керівництвом СРСР. У межах кордонів, визначених більшовицькою владою, союзні радянські республіки Центральної Азії у 1991 р. стали на шлях незалежного розвитку.

Геополітична ситуація в Центральній Азії після розпаду СРСР
Основні загрози національній безпеці країн регіону
Розділ 8. ГЕОПОЛІТИЧНА ОРІЄНТАЦІЯ ТА ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА КАЗАХСТАНУ І КИРГИЗСТАНУ
Геополітичне середовище і зовнішня політика Республіки Казахстан
Геополітичні і зовнішньополітичні пріоритети Республіки Киргизстан
Розділ 9. ГЕОПОЛІТИЧНА ОРІЄНТАЦІЯ І ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІ ПРІОРИТЕТИ ТАДЖИКИСТАНУ, ТУРКМЕНИСТАНУ ТА УЗБЕКИСТАНУ
Геополітична орієнтація та зовнішня політика Республіки Таджикистан
Зовнішня політика Туркменистану
Геополітичні та зовнішньополітичні пріоритети Республіки Узбекистан
РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2018
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru