Зовнішня політика України - Кучик О.С. - 14.1.2. Розвиток українсько-польського стратегічного партнерства

Аналізуючи динамічний розвиток співпраці України та Польщі протягом 1990-х — початку 2000-х років за критеріями стратегічного партнерства, можна з певністю констатувати, що в українсько-польських відносинах існує щонайменше кілька стратегічних сфер співпраці: соціально-економічна, військово-політична, гуманітарна. До того ж, вище політичне керівництво обох країн вкладають однакове розуміння у відносини стратегічного партнерства між ними. Доказом цього є низка політичних декларацій і заяв, виголошених керівниками обох країн, про стратегічність партнерства між ними. Тобто можна говорити про обопільну зацікавленість у розвитку такого партнерства в українсько-польських взаєминах.

Правові засади розвитку відносин стратегічного партнерства між Польщею й Україною визначені в кількох міжнародно- правових документах, як-от Комюніке за результатами засідання Консультаційного Комітету Президентів України і Республіки Польща (27—28 вересня 1995 р.) та у Спільній заяві до порозуміння та єднання (21 травня 1997 р.). Після цього польсько-українські взаємини динамічно розвивались по висхідній. Винятком можуть бути лише 2001—2004 р., коли розвиток польсько-українських відносин зазнав певного спаду через внутрішньополітичну ситуацію, котра виникла в Україні, та через неврегульованість питання спільного історичного минулого обох держав (проблема військових поховань на території обох держав тощо).

З кінця 1997 р. формула "стратегічного партнерства" у взаєминах із Україною постала абсолютною в офіційному політичному дискурсі Республіки Польща й поділяється децидентами польської зовнішньої політики незалежно від їх ідейно-політичної належності.

Показово й те, що, згідно з документом "Стратегія безпеки Республіки Польща", ухваленим 2000 р., відносини з Україною окреслено як відносини зі стратегічним партнером. Отже, Польща обрала щодо України формат відносин "стратегічного партнерства", як і Україна щодо Польщі.

З метою наповнення змістом стратегічного партнерства Польщі та України, сторони створили певну інституційну структуру партнерства. Це постійно діючі механізми реалізації та координації стратегічних інтересів у рамках партнерства (Консультативний комітет президентів України та Республіки Польща, Українсько-польська змішана комісія з питань торгівлі та економічного співробітництва, українсько-польська та польсько-українська парламентські групи, Постійна україн- сько-польська конференція з питань європейської інтеграції, Українсько-польський, Польсько-український форуми).

Водночас, між двома державами не існує окремого двостороннього документа, в якому б чітко визначалися сфери та цілі стратегічного партнерства між двома державами. У Міністерстві закордонних справ України розроблена національна Концепція відносин стратегічного партнерства з Республікою Польща, затверджена 27 липня 2001р., однак вона є радше українською програмою, а не двостороннім документом.

Історична ретроснектива українсько-польського партнерства засвідчує неперервність процесу двосторонньої співпраці, її постійний розвиток та наростаючу динаміку. З кінця 80-х років відносини між Україною та Польщею пройшли певну еволюцію та в другій половині 90-х років XX ст. вийшли на рівень стратегічного партнерства. Це пов'язано з внутрішнім розвитком українського та польського суспільств, а також із зовнішніми факторами, необхідністю знайти нову формулу безпеки, котра б враховувала інтереси України та Польщі в регіоні Центральної та Східної Європи, убезпечувала обидві держави від відчутного впливу Росії та західних держав.

Певні ознаки співпраці між двома державами існували ще за часів Радянського Союзу, де українська та польська сторони почали будувати відносини в умовах неповного суверенітету України. Цей період можна вважати підготовчим. Однак сподівання на те, що зі здобуттям незалежності та можливості провадити незалежну зовнішню політику, Польща започаткує дружні й активні відносини з Україною, не виправдалися. Внаслідок боротьби між прихильниками "неопрометеївської" та "реалістичної" концепцій східної політики, а також через політику США у питанні розпаду Радянського Союзу, Польща протягом 1989—1991 рр. провадила так звану політику двох доріг, яка була компромісом між прибічниками обох ідей. Цей період характеризувався становленням незалежної Української Держави, відсутністю конкретної концепції Заходу та Росії щодо України, про що детально йшлося вище, й зосередженістю польської політики на західному напрямі, становленням двосторонніх міждержавних відносин, актуалізацією проблеми регіональної безпеки у Центральній та Східній Європі.

Водночас становлення договірно-правової бази українсько- польських відносин відбувалося доволі динамічно. Вже 13 жовтня 1990 р. міністри закордонних справ України та Респрублі- ки Польща підписали Декларацію про принципи та основні напрямки українсько-польських відносин. Польща стала однією з перших держав світу, котра визнала незалежність України 2 грудня 1991р., а вже через місяць, 4 січня 1992 р., країни встановили дипломатичні відносини. Існування історичної традиції співпраці між країнами стало основою підписання

у Варшаві 18—19 травня 1992 р. Договору про добросусідство, дружні відносини та співпрацю і низку угод щодо співпраці у різних сферах міждержавних відносин (сільське господарство, культура, наука, освіта, прикордонна інфраструктура тощо). 12 січня 1993 р. між Україною та Польщею було укладено Договір про правовий статус українсько-польського кордону, що закрило питання непорушності кордонів України та задекларувало відсутність територіальних претензій сторін. Упродовж 1993 р., внаслідок інтенсивного переговорного процесу між державами, було укладено декілька міждержавних договорів з питань двосторонньої співпраці, котра стала набувати все яскравіше вираженого особливого (стратегічного) партнерства.

Зокрема, у другій половині 1993 р. польсько-українські стосунки увійшли в період охолодження, що тривав щонайменше до кінця 1995 р. Підсилювали ці тенденції й концентрація устремлінь польського політичного керівництва щодо інтеграції Польщі до європейських структур безпеки, а також суперечливість поглядів української правлячої еліти на гарантування безпеки держави та відмову від ядерної зброї, негативне ставлення до розширення НАТО, що призвело до часткової міжнародної ізоляції України. Період охолодження завершився вже 1995 р. зі зміною зовнішньополітичних обставин. Значною мірою цьому сприяли відмова України від ядерних арсеналів зброї та становлення порозуміння зі США й Росією, перші з яких були традиційно прихильними до польської державності.

У другій половині 90-х років двосторонні взаємини України та Польщі вийшли на рівень стратегічного партнерства. Основними мотивами встановлення таких відносин стали:

володіння співставним економічним, військовим, фінансовим, технологічним і гуманітарним потенціалами, що дозволяло на паритетних (симетричних) засадах установлювати особливий статус двосторонніх відносин;

ключова роль у регіоні Центрально-Східної Європи та наявність спільних поглядів на питання розвитку регіональної й європейської безпеки. Більше того, стратегічною метою обидві держави заявили інтеграцію до європейських структур.

З набуттям Польщею 1999 р. членства в Північно-Атлантичному Альянсі, та 2004 р. — вЄС — характер українсько-польських відносин почав якісно змінюватися, перетворюючись із відносин між державами з однаковим міжнародно-правовим статусом на відносини з особливим регіональним напрямком по лінії відносин між І1АТО, ЄС та їхніми східними сусідами, що вимагає постійного поглиблення співпраці між двома країнами. Підтвердженням важливості польсько-української співпраці є офіційний документ "Східна політика Союзу в перспективі його розширення за рахунок держав Центральної та Східної Європи — польська точка зору", підготовлений у жовтні 2003 р. польськими експертами, а також намагання Польщі стати представником інтересів України в європейських інтеграційних структурах. Як випливає з подальшого розвитку двосторонньої співпраці, можна констатувати, що спільні стратегічні цілі партнерства між двома державами збереглися. Це дає підстави українським науковцям говорити про збіг стратегічних цілей України та Польщі. Так, на думку В. Мадіссона та В. Шахова, обидві держави прагнуть інтегруватися в Європу і зберегти при цьому добросусідські стосунки з Росією. Український дослідник С. Павленко наголошує на політичному вимірі стратегічного партнерства Польщі та України, що полягає в тому, аби запобігти появі нової лінії поділу Європи на українсько-польському кордоні, сприяти зміцненню відносин Заходу та Сходу, Півночі та Півдня Європи. Розвиваючи цю тезу, можна погодитися з твердженням про те, що однією з ключових цілей партнерства можна розглядати гарантування безпеки, згідно з яким цілі України та Польщі спільні у "забезпеченні національної безпеки в рамках створення загальноєвропейської системи безпеки".

Загалом Польща зацікавлена в існуванні незалежної української держави, до того ж стабільної і передбачуваної.

У листопаді 1997 р. стала актуальною військово-політична співпраця між державами, коли міністри оборони України і Республіки Польща підписали Угоду про створення спільної військової частини миротворчих сил для участі в міжнародних миротворчих і гуманітарних операціях, яку було ратифіковано ВР України у березні 2000 р. З липня 2000 р. українсько-польський миротворчий батальйон виконував миротворчі завдання у складі сил КФОР у Косово. Розвивається співпраця між ВМС України та Польщі, зокрема, у військово-технічній галузі. Досягнуто домовленості про участь ВПК України у частковій модернізації винищувачів морської авіації ВМС Польщі.

Відбувається обмін досвідом реформування військ і підтримання па належному рівні їх боєготовності між ВГІС України та силами ППО Республіки Польща. Розвивається співрпраця прикордонних військових округів, зокрема Західного оперативного командування ЗС України та Сілезького військового округу ЗС Республіки Польща.

Таким чином, упевнено можна стверджувати, що українсько-польське стратегічне партнерство перетворилося на реальну форму повноцінної співпраці між державами. Воно стало доволі перспективним до наближення нашої держави на шляху європейської та євроатлантичної інтеграції.