Зовнішня політика України - Чекаленко Л.Д. - 5.3. Кавказький вектор української політики

Азербайджанська Республіка

Азербайджанська Республіка як нафтовидобувна країна зі значним економічним потенціалом має всі шанси стати важливим економічним партнером для України у вирішенні нагальних питань для забезпечення альтернативних джерел енергоносіїв. Позиції країн збігаються в різних площинах міжнародного буття. Україна постійно виступає за збереження встановлених кордонів і неподільність територій. Обидві країни виступають проти надання структурам СНД наддержавної ваги.

Дипломатичні відносини між Україною і Азербайджаном встановлені 6 лютого 1992 р. Першими угодами між країнами стали домовленості 21 жовтня 1992 р. про співпрацю МВС республік у розкритті злочинів, розшуку та затриманні злочинців та в боротьбі з незаконним обігом наркотиків. Міждержавний Договір про дружбу і співробітництво між Україною і Азербайджанською Республікою (АР) було підписано 9 грудня 1992 р. під час офіційного візиту в Україну Президента Азербайджану А Ельчибея. Верховна Рада України ратифікувала цей документ постановою від 8 квітня 1993 р. на противагу азербайджанської сторони, яка зволікала з рішенням. Обмін ратифікаційними грамотами щодо Договору відбувся 25 січня 1995 р. Дипломатичне представництво України в Баку було відкрито 5 травня 1996 р.

Глави держав і урядів обговорюють питання взаємодії під час самітів СНД, регіональних організацій Співдружності Незалежних Держав та міжнародних організацій (ООН, ОБСЄ, РЄ тощо). Договірно-правова база двосторонніх відносин іноді розширюється шляхом залучення третіх країн, наприклад Ісламської Республіки Іран (29 січня 1992 р. в Києві підписано тристоронню угоду про вивчення, проектування та будівництво газопроводу для транспортування іранського природного газу), з якою було домовлено про будівництво та експлуатацію трилінійного газопроводу, що мав зв'язати Іран із Західною Європою (проект не діє).

Правовою базою відносин є документи про домовленості в різних галузях економічного і культурного співробітництва. Тільки під час візиту до Азербайджану українського Президента в липні

1995 p. було підписано 11 державних, урядових та відомчих документів щодо розвитку торговельно-економічного співробітництва, виробничої кооперації, вільної торгівлі тощо. Значні сподівання українська сторона покладала на створення Транскавказького транспортного коридору, а також трубопровідного і морського транспортування нафти з каспійських родовищ територією України в Європу. З підписанням у грудні 1996 р. (Одеса) тристоронньої транспортної угоди між Україною, Азербайджаном і Грузією та відкриттям регулярного поромного сполучення Одеса — Поті співробітництво України і АР дещо активізувалося. Україна заінтересована в імпортуванні з Азербайджану продукції машинобудування, зокрема електричних двигунів і трансформаторів, кондиціонерів, автомобілів спеціального призначення, електричних ізоляторів, а також продукції агропромислового комплексу і текстильної промисловості.

З огляду на те, що машинобудівні заводи Азербайджану перебували в стані технологічного занепаду, підприємства України мали реальні можливості для створення спільних виробництв у таких галузях, як нафтогазова, харчова, легка промисловість тощо. Азербайджан проявляє інтерес до продукції чорної металургії, хімічної промисловості, машинобудування та агропромислового комплексу України. АР можна було розглядати ринком збуту для українських легкових і вантажних автомашин, труб, прокату, гідротурбін, тракторів, сільськогосподарської техніки й запчастин для неї, лікарських засобів, фарб, лаків, борошна, цукру, масла тощо. Українські підприємства, такі як AO "Сумське НВО ім. М. Фрунзе", завод "Азовсталь", Харцизький трубний завод, могли б постачати нафтовиків і газовиків АР необхідною продукцією за нижчі ціни, ніж світові. Азербайджану запропоновано також використати можливості української фабрики цінних паперів і монетного двору в наданні послуг.

У двосторонньому співробітництві 44 % припадає на продукцію агропромислового комплексу, 35 % — чорної металургії, 4 % — продукцію машинобудування. Азербайджанські поставки в Україну розподілялися таким чином: 66 % — продукція нафтопереробки, 17 % — АПК і легкої промисловості, 11 % — продукція машинобудування. Проте рівень співробітництва залишався низьким: якщо в 1995 р. обсяги зовнішньої торгівлі становили 68,1 млн. доларів, то в 1996 р. — близько 100 млн. Дещо зросли ці показники в наступні роки: експорт українських товарів до Азербайджану становив 104,7 млн. доларів

2002 р. і 290,7 млн. 2005 p., а імпорт відповідно — 5,3 млн. доларів і 27,8 млн.

Азербайджанська Республіка, відчуваючи нагальну потребу в модернізації та переозброєнні своєї армії, звернулася до України з пропозицією співпраці в галузі ВПК. Пожвавлення співробітництва в цьому напрямі дещо зашкодило розвиткові українсько-вірменських відносин. Україні в таких ситуаціях слід чітко виконувати резолюції Ради Безпеки ООН із закликом до третіх держав утримуватися від постачання зброї сторонам, що конфліктують. Україна не враховувала також вимоги "Принципів, що регулюють передачу звичайних озброєнь", прийнятих Спеціальним комітетом Форуму НБСЄ зі співробітництва в галузі безпеки 30 листопада 1993 p., а також Договору про звичайні збройні сили в Європі 1990 р.

Україна була заохочена до участі у видобутку нафти на території Азербайджану. Організацією видобутку сировини на бакинських нафтопромислах та поставкою її на Захід опікується міжнародний консорціум, до якого входять американські учасники (40 % власності), англійська "Брітіш петролеум" (17 %), російська компанія "ЛукОЙЛ" (10 %), Азербайджан (10 %), Туреччина (5 %). Всього у міжнародному консорціумі беруть участь 12 фірм із 7 країн світу. Досить довго визначали варіанти транзитних територій, якими має проходити нафтопровід; зупинилися на двох — російському і грузинському варіантах з подальшим продовженням до Туреччини. У цьому проекті заінтересовані й США, які використовують до 40 % усього світового видобутку нафти. Фінансову підтримку такому проектові мають надати міжнародні фінансові структури.

Зазначимо, що основними джерелами наповнення трубопроводу Одеса — Броди нафтою можуть бути Азербайджан і Казахстан. А це для України має не тільки економічне значення, а й стратегічне — поступове вивільнення її від повної російської енергетичної залежності. Нафтопровід Одеса — Броди будувався для стикування з нафтопроводом Баку — Супса. Передбачалося, що каспійська нафта перевозитиметься танкерами від порту Супса до Одеси, потім ітиме трубопроводом Одеса — Броди з виходом на нафтопровід "Дружба", і далі — польським нафтопроводом Броди — Гданськ у Європу.

Іншим шляхом переправлення бакинської нафти в Європу є нафтопровід Баку — Новоросійськ із наступним транспортуванням її танкерами через чорноморські протоки. Цей трубопровід входить до системи магістралей російської компанії "Транснефть" (поза азербайджанську ділянку). Пріоритетною для Азербайджану є реалізація проекту Основного експортного трубопроводу (ОЕТ) Баку — турецький порт Джейхан (на Егейському морі). Перспективи наповнення українського нафтопроводу азербайджанською нафтою стають що менш реальними. Одним із важелів залучення Азербайджану до співпраці може стати його участь у створенні міжнародного газового консорціуму. Над цим питанням уже працює робоча група для вироблення спільної позиції.

Дійсність спонукає Україну до пошуків стратегічних партнерів, передусім таких, що допомогли б їй у вирішенні питання з енергоносіями. Ці намагання посилили український вектор зовнішньої політики в азіатських і закавказьких країнах, чільне місце серед яких посідає Азербайджан. З-поміж інших проектів Україна має перспективи приєднатися до Угоди про координацію діяльності залізничного транспорту (травень 1996 p.), що регулює співробітництво між Азербайджаном, Грузією, Туркменістаном та Узбекистаном у галузі транзитних перевезень.

Розвиткові партнерських відносин з АР сприяє виважена позиція України у питанні про врегулювання конфлікту навколо Нагірного Карабаху. Україна послідовно дотримується позиції потенційного посередника, неприйнятності будь-яких територіальних змін у Закавказзі без згоди обох сторін. Вона виступає за непорушність кордонів і територіальну цілісність держав Кавказького регіону.

Особливе місце в українсько-азербайджанському діалозі посідають питання можливої спільної розробки нафтових і газових родовищ як в Азербайджані, так і в Україні. Спеціалісти-нафтовики Азербайджану, що мають значний досвід у видобутку нафти й газу на морі й на суходолі, можуть допомогти українським колегам у розробці нафтових покладів у Чорноморському шельфі.

Розвивається співпраця в авіабудівній галузі: Азербайджан купує українські літаки АН-140-і 00. За контрактом між харківським державним авіаційним виробничим підприємством та азербайджанським державним концерном "АЗАЛ" азербайджанська сторона замовила чотири українські літаки (перший надійшов у грудні 2004 p.).

Зовнішньополітичні позиції України та Азербайджану з багатьох питань розвитку СНД збігаються. Україні імпонує незалежна позиція кавказького партнера, його обережне ставлення до створення будь-яких наддержавних структур СНД, до питань охорони кордонів держав-учасниць, до захисту прав і свобод людини тощо. Україна запропонувала Азербайджану свій миротворчий контингент у зону конфлікту з Вірменією. Для розв'язання проблеми біженців було запропоновано використати консультативну й оперативну допомогу ОБСЄ з участю України.

14—16 жовтня 2004 р. Україну з офіційним візитом відвідав міністр закордонних справ Азербайджанської Республіки; за результатами переговорів підписано План проведення консультацій між зовнішньополітичними відомствами обох країн у 2005 р. Глава азербайджанського зовнішньополітичного відомства виступив перед слухачами Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, студентом якого він був свого часу.

Розширення співпраці в гуманітарній сфері покликано забезпечити духовні потреби української громади в Азербайджані та інформаційний обмін між країнами. В Республіці Азербайджан з населенням 7,1 млн осіб проживає близько 33 тис. українців. У зв'язку з кризовим станом економіки і посиленням міграції населення, за деякими даними, тільки в Росію наприкінці минулого десятиліття виїхало приблизно 2 млн. громадян Азербайджану.

Особливою темою двосторонніх переговорів є питання стабільності в регіоні, що пов'язано з врегулюванням нагірно-карабахського конфлікту. Він є найдавнішим і найруйнівнішим за своїми наслідками на просторі СНД. Азербайджано-вірменське протистояння через Нагірний Карабах має давнє історичне коріння, проте особливої гостроти воно набуло 1988 р. Міжетнічні зіткнення, які тоді розпочалися, вилились у широкомасштабну війну 1991—1994 pp. Від часу встановлення режиму припинення вогню в зоні карабаського конфлікту (травень 1994 р.) процес врегулювання відбувався у кілька етапів. Спочатку пріоритет віддавався переговорам у рамках Мінської групи ОБСЄ, яка з 1992 р. є основним форумом для пошуку політичного рішення. Проте ці переговори, що тривали до весни 1997 p., завершилися безрезультатно: на зміну їм прийшла так звана човникова дипломатія, що також зайшла у глухий кут. Схеми врегулювання, що висувалися співголовами Мінської групи (Росії, США, Франції), пропозиції від травня до вересня 1997 p., а також від листопада 1998 р. (відомі як концепція "спільної держави") почергово відкидалися то вірменами, то азербайджанцями. Внаслідок тупикової ситуації наприкінці 1998 р. було вирішено розпочати прямий діалог на найвищому рівні між Баку та Єреваном, щоб сторони самі взяли на себе відповідальність за знаходження взаємоприйнятних розв'язань (а не перекладали її на мінську "трійку", покликану відігравати роль безпристрасних посередників).

Після перших переговорів Президентів Г. Алієва і Р. Кочаряна в Москві 1 квітня 1999 р. відбулося ще понад 20 зустрічей (кілька з них за участі В. Путіна). Результатом цих зустрічей (наприкінці 2000 р.) стала широка схема розв'язання карабахської проблеми, деталі якої до цих пір залишаються конфіденційними. Азербайджанське керівництво на чолі з І. Алієвим повернулося до схеми так званого поетапного врегулювання, починаючи з виведення вірменських військ із азербайджанської території і завершуючи наданням Нагірному Карабаху "найширшої автономії" у складі Азербайджану.

16 квітня 2004 р. співголовам, нарешті, вдалося провести у Празі консультації з міністрами закордонних справ двох країн. Під час другої зустрічі 28 квітня (Варшава) Президенти доручили міністрам продовжити консультації зі співголовами й домовилися про зустріч у столиці Казахстану (Астана) 16 вересня 2004 р. на саміті Глав держав СНД.

Суть російської позиції полягає в тому, що Росія й надалі виступатиме проти втручання у конфлікт зовнішніх сил, віддаючи прерогативу врегулювання його самим вірменам і азербайджанцям. До того ж вона. рекомендує свою кандидатуру гарантом безпеки в регіоні, що запобігатиме перетворенню його на арену міжнародного політичного і військового суперництва.

Складна ситуація стосовно врегулювання нагірно-карабахського конфлікту триватиме доти, доки сторони не віднайдуть можливі варіанти компромісу і зможуть поступитися тимчасовими вигодами заради злагоди суспільства й миру в регіоні. На жаль, азербайджанська сторона відкидає будь-які спроби для того, щоб розпочати переговори в багатосторонньому форматі з участю вірменської і нагірно-карабахської сторін. Для сприяння врегулюванню конфлікту є плани із залученням міжнародних миротворчих сил у регіон. Азербайджанські представники на противагу миротворцям продовжують заявляти про можливість переговорів із Вірменією тільки після повернення нею "окупованих територій", якою вважають Нагірний Карабах. Азербайджан звернувся до світових організацій з безпеки і співробітництва — ОБСЄ, ООН та до ЄС і РЄ по допомогу у розв'язанні конфлікту, наполягаючи на винесенні розгляду зазначеного питання на світові форуми. Глава держави покладається при цьому на рішення Генеральної Асамблеї ООН, яка, за його словами, зможе примусити країну-агресора зробити відповідні кроки.

Загострило ситуацію рішення Росії передати Вірменії частину військової техніки з Грузії, яку вона має вивести до 2008 р. Перекидаючи війська з Грузії до Вірменії, Росія тим самим має намір посилити свої геополітичні позиції на Південному Кавказі, у тому числі і вздовж кордонів з Іраном і Туреччиною. Певне занепокоєння ситуацією висловили учасники Північноатлантичного альянсу (НАТО) та Азербайджану. Водночас керівництво країни не зацікавлене в погіршенні відносин з Росією: на економічному форумі в Санкт-Петербурзі (14 червня 2005 р.) Президент Азербайджану І. Алієв заявив, що рівень розвитку співробітництва між країнами вже досяг рівня стратегічного партнерства.