Інформаційна безпека України в умовах євроінтеграції - Ліпкан В.А. - 1. Поняття права на інформацію

Вступ

Забезпечення інформаційної безпеки охоплює три аспекти:

1) інформаційно-технічну безпеку - управління потенційними чи реальними загрозами з метою захисту комп'ютерних, телекомунікаційних технологій та інших технологій зв'язку;

2) інформаційно-психологічну безпеку - управління реальними чи потенційними загрозами, що можуть завдати шкоди психіці людини, суспільства;

3) інформаційну безпеку у сфері прав і свобод людини - управління реальними чи потенційними загрозами з метою забезпечення права на інформацію.

Тому актуальним, з огляду на акцент дослідження, - євроінтеграційний поступ України - є аналіз інформаційної безпеки у сфері прав і свобод людини.

1. Поняття права на інформацію

Забезпечення захисту прав і свобод людини в інформаційній сфері є однією з найважливіших цілей інформаційної безпеки, адже права і свободи людини у сфері інформації є ключовими інститутами громадянського суспільства, правової, демократичної держави, надбанням і цінністю європейської спільноти.

Дана думка підтверджується доповіддю Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Н. Карпачової, яка зазначила, що світова практика демократичного державотворення переконує в тому, що право на свободу думки і слова, на вільне виявлення своїх поглядів і переконань є одним з наріжних каменів розбудови демократичної, правової держави і громадянського суспільства.

На думку Арістової І.В., у літературі висловлюються погляди, в яких право громадян на інформацію - лише складова частина свободи слова та преси, або, навпаки, свобода інформації - умовне позначення цілої групи свобод і прав: свободи слова або свободи вираження думок; свободи преси та інших ЗМІ; права на одержання інформації, що має суспільне значення; свободи поширення інформації.

Вважається, що право на інформацію не охоплюється цілком свободою слова і преси. Воно значно багатіше, змістовніше і має власну субстанцію, грає свою роль у задоволенні певних інтересів суб'єктів; тому зрізаність даного найважливішого права необгрунтовано. Навряд чи виправданий і такий, надмірно широкий, підхід до змісту права на інформацію. Аргументом на користь таких висловлень є, безумовно, законодавча практика найвищого рівня - конституційна. Йдеться, наприклад, про ст. 34 Конституції України, де закріплені не лише свобода думки, слова, але і право на інформацію. Зовсім не випадково закріплені свобода думки і слова та право на інформацію в різних частинах, хоча й однієї статті. Тим самим підкреслюється як їхній взаємозв'язок і взаємопроникнення, так і відома автономність, самостійність, "суверенність".

Взагалі, вперше поняття "право на інформацію" було визначено у ст. 9 Закону України "Про інформацію" від 2 жовтня 1992 року, а саме: "Всі громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій".

Причому, ст. 1 цього Закону визначає інформацію як "документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі". Але після набрання чинності Законом "Про телекомунікації", де в Прикінцевих положеннях говориться про необхідність узгодження чинного законодавства з положеннями цього нового Закону, поняття інформації визначається вже як відомості, подані у вигляді сигналів, знаків, звуків, рухомих або нерухомих зображень чи в Інший спосіб.

Досить цікавим є також такі основні положення, що закріплюються відповідними нормами Закону "Про інформацію":

1. Громадяни мають право доступу до інформації про них, а в період збору інформації мають право знати, які відомості про них і з якою метою збираються, а також оспорювати правильність, повноту, доцільність такої інформації.

2. Право на інформацію охороняється законом.

3. Держава гарантує усім учасникам інформаційних відносин рівні права та можливості доступу до інформації.

4. Інформація не може бути використана з метою, що завдає шкоди правам та свободам громадян України.

5. Не підлягають розголошенню відомості, які становлять державну чи іншу передбачену законом таємницю.

6. Реалізація права на інформацію громадянами, юридичними особами і державою не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи та законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.

7. Кожному громадянину забезпечується вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто, крім випадків, передбачених законами України.

З прийняттям Конституції України в 1996 році, право людини на інформацію - самостійне конституційне право, яке дозволяє людині вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію будь-яким способом, що гарантується ч. 2 ст. 34 Конституції України.

Здійснення цього права може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя (ч. З ст. 34 Конституції України).

Комплекс прав та свобод в інформаційній сфері вважається непорушним та невідчужуваним. За основу положень розділу II "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина" Конституції України взято ряд міжнародних нормативно-правових актів. Зокрема, Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права.

У цілому ст. 34 Конституції України відповідає ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, який надає кожній людині право вільно шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, та в будь-який спосіб за своїм вибором.