Інформаційна політика - Почепцов Г.Г. - 2.5. Стратегія як методологія роботи з невідомим

Будь-який аналіз ситуації, будь-яке планування завжди, усвідомлено це аналітиками чи ні, передбачає наявність своєрідної "чорної скриньки": до неї потрапляють ситуації, які не можна передбачити сьогодні. Будь-який розвиток планується в умовах прогнозованої поведінки майбутніх об'єктів, а прогнозована поведінка завжди відрізнятиметься від реальної. Більше того, завжди є невраховані фактори, які у певний момент можуть включитися, привівши систему в несподівану дію. Невідоме/невизначеність є головним об'єктом стратегії. Цей компонент рівня нашого незнання необхідно обов'язково враховувати у будь-яких побудовах і висновках. Саме в ньому приховуватимуться головні перешкоди і причини помилок. К. Грей підкреслював, що майбутнє важко передбачити і не слід вірити фразам про передбачуване майбутнє^*22.

*22: {Gray C.S. Why strategy is difficult? // Joint Force Quaterly. – 1999. – Summer.}

П. Девіс наводить список найзначніших несподіванок останніх десятиліть, що потрясли національну безпеку США^*23:

· *23: {Davis J. Uncertainty-sensitive planning // New challenges, new tools for defence decionmaking. — Santa Monica, 2003 / RAND. — P. 131.}

· кубинська ракетна криза,

· мирна місія Садата стосовно Ізраїлю,

· падіння шаха Ірану,

· розпад Радянського Союзу,

· іракський напад на Кувейт,

· економічний колапс у Східній Азії наприкінці 90-х pp.,

· ядерні випробування в Індії і відповідне реагування Пакистану,

· атаки терористів на Всесвітній торговий центр і Пентагон.

Як бачимо, ці несподіванки можуть бути як негативними, так і позитивними подіями. Як можливий інструментарій роботи з несподіванками П. Девіс пропонує використати ідею комплексних адаптивних систем, коли навіть незначна подія може мати значні наслідки для системи в цілому. В одній з попередніх праць він з колегами висунув принцип: робота з невизначеністю – це планування адаптування^*24. Тут також захищається ідея відмови від сценаріїв, побудованих під конкретну загрозу, оскільки загрози, як правило, важко передбачити. Сьогоднішні загрози навряд чи співпадуть із загрозами, що виникнуть через п'ятнадцять років. Рішенням також стає форматування майбутнього, що в результаті дасть можливість зменшувати роль невизначеності, що можна робити за рахунок підтримки факторів, які сприяють стабілізації, і зменшення ролі факторів, які створюють дестабілізацію.

*24: {Davis P.K. a. o. Adaptiveness in national defense: the basis of a new framework // www.rand.org}

Центральна роль адаптивності у сфері подолання невизначеності полягає в тому, що роль детального планування у випадку довгострокових варіантів розвитку знижується. Успішність у таких часових проміжках полягає в здатності адаптуватися до змін. Відповідно визначаються два види атадаптивності: оперативна і стратегічна^*25. При цьому стратегічна адаптивність становить здатність змінювати військові складові легко і швидко, відповідаючи на зміни в геостратегічному контексті чи національній стратегії. При цьому "швидко" означає кілька років, а "легко" – використання для цього не більш як 10% військового бюджету, а не 20–50%. Тобто навіть ці цифри свідчать, що на зміни спроможні всі, тільки адаптивність сама по собі означає, що змінюватися не мають кардинально руйнувати наявне.

*25: {Davis Р.К. Defense planning in an era of uncertainty: East Asian isues // Emerging threats, force structures and the role of air power in Korea // www.rand.org}

Переносячи бізнес-стратегії у військову галузь, розглянемо стратегічний портфель, оскільки тільки наявність ряду складових може задати потрібний рівень адаптивності. Такий стратегічний портфель може передбачати:

· можливість реагування на різні ситуації (великі війни, конфлікти малої інтенсивності, воєнні операції з підтримання миру);

· форматування майбутнього в принципових регіонах;

· стратегічну адаптивність.

Стратегічна адаптивність, у свою чергу, повинна реагувати на зміни в чотирьох принципових сферах:

· міжнародна безпека;

· військові технології;

· реальність вартості, реалізації та організаційної поведінки;

· національні пріоритети, відображені в оборонному бюджеті, та ступені включеності у конфліктні ситуації.

При цьому військові технології, наприклад, мають враховувати як свої зміни, так і ті зміни, що здійснює противник.

Ще одним активно розроблюваним варіантом "боротьби з невизначеністю" стало планування, засноване на можливостях (capabilities-based planning). Це планування в умовах невизначеності, що надає можливості, адекватні широкому спектрові сучасних викликів. Тут, як випливає вже із самої назви, відбувається зміщення з визначення майбутньої загрози, що неможливо, на розвиток захисних функцій стосовно універсальнішого розуміння майбутньої загрози. П. Девіс акцентує такі ключові моменти цього типу планування (ми маємо, ймовірно, говорити про певну підготовку до майбутнього, а не просто про планування)^*26:

· *26: {Davis Р.К. Analytic architecture for capabilities-based planning, mission-system analysis and transformation. – Santa Monica, 2002 / RAND.}

· концептуальна схема планування в умовах невизначеності, що підкреслює гнучкість, достатність і адаптивність можливостей;

· аналітична схема з трьома складовими: розуміння потреби в можливостях, оцінка вибору можливостей на рівні місії або операції, вибір рівнів можливостей в об'єднаній схемі, що включає інші фактори (управління військами, ризик, економічні обмеження);

· схема рішення, що акцентує "будівельні блоки".

При цьому принциповою стає відмова від сценаріїв, побудованих на загрозах. Фокусування на конкретних ворогах, конкретних війнах, конкретних уявленнях про ці війни дається взнаки стосовно гнучкості й адаптивності. Тому зміна загрози приводить до краху всього сценарію. Варто розглядати якомога ширший спектр потенційних загроз, а не концентруватися на двох чи трьох з них, як це було в період "холодної війни".

Наведемо набір (неповний) можливих сценаріїв для США:

· Ірак окуповує Кувейт і Саудівську Аравію;

· Північна Корея захоплює Південну Корею;

· Китай атакує Тайвань;

· Китай стає серйозним регіональним лідером, загрожуючи об'єднаній Кореї чи іншим країнам регіону;

· США втручаються в "наступну Боснію" з метою запобігти агресії з боку регулярних військ;

· США втручаються в "наступне Косово" з метою зупинити вбивства з боку розрізнених нерегулярних сил;

· США атакують країну-ізгоя, що має зброю масового ураження;

· США атакують терористичні угруповання (Афганістан, Сирія, Іран, Лівія);

· Росія загрожує країнам Балтії чи навіть захоплює їх;

· Індія і Пакистан розпочинають війну;

· араби та Ізраїль вступають у війну.

Принциповим моментом цього списку стає нове джерело загроз. У відповідь виникає потреба мати зовсім інші можливості – наприклад, інструментарій для примусу держав, що підтримують тероризм. Для кожного обраного сценарію необхідно створити свій набір потреб і можливостей. "Будівельні блоки", пропоновані в рамках такого підходу, не нові. Важлива саме універсальність цих блоків, з яких може будуватися захист від різних варіантів загроз, а не тільки від однієї. Такими блоками можуть бути: підрозділи; операції з виконання місій; оперативні поняття; ресурси.

І тут з'являється ще один аргумент на користь такого модульного підходу – це відповідь на модель конфлікту, що ускладнилася, в якій задіяні як традиційні ієрархії, так і сучасні види мереж. Важливим завданням при цьому стає добір адекватного типу модулів, будівельних блоків, за допомогою яких можна буде відповісти на нові типи викликів.

Одним з варіантів невизначеності, до якого варто готуватися, є перехід до хаосу як ситуації, у якій немає довгострокового передбачення. Це пов'язано з тим, що поведінку нелінійних систем уже не можна визначати термінами поведінки їх складових^*27. Теорія динамічних систем виокремлює три джерела такої непередбачуваності:

· *27: {Crutchfield J.P. Complexity: order contra chaos // www.santafe.edu}

· чутливість до вихідних умов;

· детерміністський характер хаосу, тобто довгострокова непередбачуваність, що випливає з локальної нестабільності;

· чутливість до контрольних параметрів.

Невизначеність/невідомість не є анормальним феноменом. Навпаки, це норма, з якою має справу будь-який рівень управління. Тому досить важливо вишукувати свої варіанти можливостей у роботі з цим феноменом. Наприклад, Д. Гилленспор пропонує ніби "делегувати" невизначеність на нижчі рівні ієрархії, не приймаючи рішення самому, а даючи можливість зробити це іншим^*28. Утворюється модель, при якій кількість невизначеностей на вищому рівні ніби зменшується за рахунок перерозподілу їх на різних рівнях ієрархії.

*28: {Gyllensporre D.T. Decision navigation. Coping with 21st – century}

Стратегія роботи з невідомістю може будуватися на такому наборі потенційних можливостей:

· "закриття" невідомості (заборона на перетинання певних точок);

· посилення власних складових, еквівалентних за силою з передбачуваною невідомістю;

· рух іншим шляхом;

· рух з під страхуванням (мінірух з розвідкою попереду);

· очікування зміни періоду невідомості на період відомого.

Але це все просторові метафори відходу від невідомості. Реальність виявляється складнішою, оскільки в ній закладаються фактори невідомості на різних рівнях, а не тільки на одному.

Стратегічний аналіз визначає можливий рух уперед, спираючись на наявні точки вразливості чужої системи чи власного майбутнього. Точка у майбутньому має оптимальні і неоптимальні шляхи її досягнення. Вона взагалі може бути за межами нашого усвідомлення. Її також потрібно "відфільтрувати" від наявних нашарувань. Розвідувальний аналіз, наприклад, оперує зі стратегічними попередженнями та інтенціями.

Ш. Кент, що створив у США стратегічну розвідку, відокремлював три типи висловлювань^*29:

· *29: {Davis J. Sherman Kent's final thoughts on analysis-policymaker relations // Occasional Papers. — 2003. — Vol.2. — №3 // The Sherman Kent Center for Intelligence Analysis.}

· відоме в принципі й відоме конкретно (тобто факти);

· відоме в принципі, але невідоме конкретно (секрети);

· невідоме (загадка).

Два останніх варіанти він відносив до оцінок, трактуючи їх як інтелектуальний продукт, що: 1) базується на більш-менш солідній фактичній базі; 2) є результатом досить обґрунтованих припущень.

Про це саме говорить і Д. Рамсфельд, намагаючись виділити в окрему зону уваги те невідоме, котре нам у принципі недоступне, оскільки ми не можемо навіть уявити його собі.

Стратегія сповільнює свій рух при наближенні до невідомого, тому саме невідоме стало сьогодні основним об'єктом дослідження, особливо у випадку військового планування. Це стає одним із основних параметрів оцінки моделей^*30. Автори цього підходу, названого ними "експлораторним", на відміну від стандартного підходу, в якому виокремлюється базовий випадок, а решта аналізуються як його похідні, вважають, що у випадку невизначеності ми не маємо права віддавати перевагу одному з випадків.

*30: {Bigelow J.H., Davis P.K. Implications for model validation of multiresolution, multiperspective modeling (MRMPM) and exploratory analysis. — Santa Monica, 2003 // RAND project Air Force.}

Які на сьогодні є методи, що дають змогу полегшити перехід і роботу з невідомим? Можна назвати такі:

· визначення трендів, драйверів, тобто можливих варіантів констант, що вірогідно не змінюватимуться в майбутньому;

· виявлення аналогічних моделей, що реалізують інші країни, інші галузі знань при "включенні" певного роду факторів.

Однією з власне методологій, що дають змогу зазирнути за завісу невідомого, є опитування експертів (варіант – метод Дельфі). Після 11 вересня Пентагон використовував також методи оцінювання віртуальної реальності, прагнучи відстежити можливі нові варіанти терористичної діяльності за продукцією Голлівуду.

П. Девіс пропонує варіант експлораторного аналізу (exploratory analysis), що має такий набір цілей^*31: розуміти наслідки невизначеності для конкретної проблеми; допомагати у визначенні потрібної стратегії і наступних модифікацій.

*31: {Davis Р.К. Exploratory analysis and implications for modeling // New challenges, new tools for defense decisionmaking. — Santa Monica, 2003 // RAND.}

У цілому експлораторний аналіз має допомогти створити гнучкі, адаптивні і якісні стратегії. Він вивчає наслідки невизначеності, близько підходячи до такого напрямку, як аналіз простору сценаріїв. Оскільки маємо справу з невизначеністю, то вона перестає бути єдиною, без поділу на типи. Пропонується аналізувати два види невизначеностей: параметричну і структурну.

Параметрична невизначеність належить до входу в модель, коли ми часто не знаємо її точних значень. Структурна невизначеність пов'язана з формою моделі і відповідає на запитання, чи включені в розгляд усі змінні реального світу.

Проводячи параметричне дослідження, можна зрозуміти, до яких параметрів модель більш чутлива, а до яких менш. Можемо визначати ситуації, у рамках яких параметр стає важливим. Вірогідне дослідження ролі параметрів також можливе.

Експлораторний аналіз не стільки передбачає ситуацію, скільки надає результати комп'ютерного моделювання, коли, змінюючи вхідні параметри, одержуємо інші результати на виході^*32.

*32: { Dewar JA. a. o. Expandability of the 21st century army. – Santa Monica, 2001 // RAND.}

Якщо стратегія працює з невідомим майбутнім у прикладному вимірі, то футурологія робить те ж саме в теоретичному аспекті, оскільки працює з віддаленішими в часі станами. Це пояснює неспівпадіння "мови" футурологів і стратегів, що пов'язано з двома факторами: різна віддаленість розглянутих подій від нинішнього часу; необхідність опису руху до точки майбутнього в одному випадку і цієї самої точки майбутнього в іншому випадку.

Невідоме "препарується" стратегією поступово. Наприклад, суто стратегічна ідея застосування авіації для зруйнування економічного потенціалу ворога прийшла в тридцяті роки^*33. Потім її довелося конкретизувати, щоб знайти критичні точки економіки ворога. В цілому виникає таке правило: стратегічна ідея з'являється раніше, ніж можливості для її реалізації.

*33: { Builder С.Н. Keeping the strategic flame. // Joint Force Quaterly. — 1996 —1997. — Winter.}

Стратегія – це завжди боротьба з протидією. Протидія несе в собі більший обсяг несподіваного, ніж дія. З цієї причини протидія важливіша за дію. Дію плануємо ми самі, а протидія живе за іншими законами.

Зіткнення дії і протидії може відбуватися в таких можливих варіантах:

· блокування протидії, тобто заздалегідь проведена операція, спрямована на те, щоб зупинити можливу протидію;

· відхід від зіткнення – це спроба "розминутися", тимчасово відкласти варіант вирішальної сутички;

· власне боротьба з протидією;

· перехід боротьби в іншу сферу (наприклад, з політики в економіку, з військового протистояння в політичне тощо);

· переведення на свій бік.

Прикладом блокування може служити інформаційна кампанія в період путчу, цілі якої Е. Луттвак визначає за двома напрямами^*34: відбити бажання дати відсіч підкресленням своєї сили; знімати страх, який у протилежному випадку сприяв би зростанню опору. Йдеться, як можна зрозуміти, про різні сегменти суспільства. У другому випадку мається на увазі вплив на пасивнішу частину населення, що має побачити своє нормальне майбутнє за нового варіанта правління.

*34: { Luttwak E. Coup d'etat. — Cambridge: Mass., 1979. — P. 168.}

Ці ж методи бачимо й у сфері політичної боротьби, яку окремі дослідники визначають як "політичну війну"^*35. І справді, запеклістю й агресивністю політична боротьба дуже нагадує війну.

*35: { Pitney J.J., Jr. The art of political warfare. – Norman, 2000.}

При цьому можливий виграш при переході в майбутнє будується, як правило, на порушенні нинішньої рівноваги. Сьогодення "збалансоване", воно всіма силами прагне утримати наявний порядок. Усі гравці й інституції поставлені на свої місця, які вони намагатимуться втримати, не допускаючи у свою зону відповідальності чужих. А чужими для них є усі, хто хоче порушити рівновагу.

У таких ситуаціях варто розрізняти особистісне порушення й інституціональне. І те, й інше становить небезпеку для порушення рівноваги, але часто в пострадянському просторі особистісна зацікавленість/образа виявляється сильнішою від будь-яких об'єктивних рухів. Однак за формою інституції сильніші за людину, тому колишній СРСР був готовий боротися з індивідуальними дисидентами, але не любив будь-якого об'єднання в групи.

При цьому боротьба ведеться вже навіть за спробу порушення рівноваги. Згадаймо, наприклад, лист Н. Андрєєвої, що викликав активну протидію, яку можна порівняти з шоком, хоча що таке лист нікому тоді не відомого професора? Тобто слід розрізняти реальний рух і сигнали про нього. Лист був сигналом майбутнього розвитку. Заблокувавши його, давши відсіч потенційному рухові, можна було зупинити реальний рух вчасно.

Проте парадоксальним чином тактична перемога може насправді стати стратегічним програшем. Е. Луттвак наводить приклад із часів Другої світової війни, коли навіть втрата трьох літаків союзників проти двох збитих німецьких все одно вважалася перемогою, оскільки союзники виробляли втричі більше літаків^*36. Тобто можливий і парадоксальний варіант, коли програш на одному рівні веде до перемоги на іншому.

*36: { Luttwak E.N. Strategy. The logic of war and peace. — Cambridge, Mass. etc., 2001.}

Збільшуючи рівень невизначеності, ми одержуємо складний об'єкт, поведінку якого тепер слід прогнозувати на великій кількості рівнів. Стратегія роботи зі складним об'єктом стає комплексною стратегією, котру ми будемо задавати в такий спосіб:

· необхідність міжрівневих побудов (переходів між політикою, економікою, військовою справою тощо);

· утримання площі на одному рівні дає змогу досягати результатів на іншому, трансформувати свої перемоги на інший рівень;

· аналогічно може йтися і про програш, що також дає міжрівневі результати;

· у стратегіях роботи з такими складними об'єктами змінюються пріоритетні характеристики. Наприклад: сьогодні військові планують медіа-операції нарівні з бойовими через залежність воєнних дій від громадської думки;

· є еквівалентні гравці (сильні на всіх рівнях) і є нееквівалентні гравці (типу терористів), що намагаються компенсувати слабкість на одному рівні силою на іншому;

· у комплексній стратегії однією з найважливіших проблем стає проблема синхронізації дій на різних рівнях.

Наведемо деякі приклади взаємозалежності різних рівнів, що дасть змогу зрозуміти значення "гри" відразу за кількома напрямками. Так, дослідники встановили, що на рівні нижче 1000 дол. США ВВП на одну особу диктатори живуть дуже добре. Вони менш стабільні за рівня від 1000 дол. США до 4000 дол. США. Не має загрози демократії за рівня доходу вище 6055 дол. США^*37.

*37: { Цит. за: Lervik О.Е. A new French revolution? An integrative approach in he analysis of the Romanian transition // www.ub.uib.no}

В іншому випадку стан перехідних держав визначається, виходячи з двох параметрів: однобічне застосування сили – багатостороннє багатобічне бажання компромісу; перехід, ініційований згори або знизу. Утворюються чотири типи переходів: пакти, нав'язування, реформи і революції. Пакти і нав'язування йдуть згори, реформи і революції – знизу. Пакти і реформи мають високий рівень багатосторонніх компромісів, реформи та революції характеризуються однобічним застосуванням сили. Проміжні елементи розміщуються між ними. Взаємодія стратегій може призвести до несподіваних результатів.

Комплексні стратегії (що можна також розуміти як взаємодію стратегій) пояснюють інтерес до так званих маніпуляцій, що також можна трактувати як спробу здійснити міжрівневі переходи. У цілому об'єкт для управління, різко ускладнившись, потребуватиме розробки комплексних стратегій, чого не було раніше. У результаті утвориться вже не два, а три типи стратегії:

· простий об'єкт – один варіант стратегії (наприклад, військової чи політичної);

· складний об'єкт (один об'єкт у ряді проекцій) – комплексна стратегія, у якій задіяні всі рівні;

· множинність об'єктів – велика стратегія (grand strategy).

Напевно, ми дещо гіперболізуємо ситуацію. Однак саме ситуація зі складними об'єктами зумовила виникнення проектного підходу. Виникає серйозна потреба в синхронізації станів об'єкта за кількома напрямками. Хоча в деяких випадках синхронізація не потрібна. Так, у випадку воєнної підготовки інформаційно об'єкт рухається попереду власне його військової реалізації. Об'єкт спочатку присутній чисто інформаційно й у деяких політичних варіантах, коли перевіряється реагування суспільної свідомості на ті чи інші варіанти розвитку ситуації. В цьому випадку використовуються або чутки, або "витікання" інформації. Сумарно маємо кілька проекцій об'єкта за кількома напрямками, кожним з яких рухається своя стратегія. На якихось просторах об'єкт йде попереду, на інших запізнюється.

Це умовний приклад, що демонструє розбіжність у русі об'єкта в різних видах просторів. Наприклад, якщо взяти війну в Іраку, то інформаційно її було завершено до початку бойових дій, оскільки і С. Хусейн був осуджений, і зброї масового знищення не знайшли, але все це було зроблено в рамках ЗМІ. Дипломатично США йшли паралельно чи навіть переганяючи інформаційний об'єкт війни. Громадська думка рухається паралельно з воєнними успіхами: якщо їх не буде, то не буде і суспільної підтримки.

Рівень невизначеності сучасного світу не знижується, а зростає, що викликає розробку нових типів стратегій, придатні для умов невизначеності. Нині хаос уводиться свідомо, щоб перейти до конструйованого, заздалегідь вигідного для однієї зі сторін, виходу.

Можна сформулювати кілька загальних правил введення хаосу як політичного інструментарію: введення в хаос вигідніше суб'єктові введення, ніж його об'єктові; введення в хаос безпечніше для зовнішнього суб'єкта, ніж для внутрішнього; введення в хаос може мати як ймовірніший керований результат, так і менш ймовірний некерований результат.

Перше правило відображає той факт, що підготовленому такої операції гравцеві завжди легше в ній перебувати, ніж тому, хто потрапляє в неї випадково. Системний гравець сильніший за випадкового завжди, а в цій сфері – особливо. Друге правило цілком зрозуміле, оскільки для одного гравця це політичні шахи, а інший сам є фігуркою такої гри. Третє правило відображає ситуації невдалого застосування хаосу (наприклад, події в Бірмі чи Венесуелі), коли була реалізована протидія введеному хаосові. Хоча обидві країни й досі перебувають у стані перманентної боротьби, але результату планованої операції із введення хаосу все ж не було досягнуто, оскільки у відповідь було введено порядок, хоча й насильницькими методами.

Невизначеність є елементом порядку, тільки іншого типу. Вона потребує іншого рівня інструментарію управління нею, але це у принципі можливо. Сьогодні розробляються системи введення в хаос^*38. Менше уваги надається зворотним схемам – систематиці боротьби із заколотами. Винятком є книга Дж. Шарпа і Б. Дженкінса "Анти-путч"^*39.

*38: { Luttwak Е. Coup d'etat. – Cambridge: Mass., 1979.}

*39: { Sharp G., Jenkins B. The anti-coup. – Boston, 2003. }

Хаос є невідомістю, але тільки для тієї сторони, що так його і трактує, відмовляючись від втручання. Подолання хаосу потребує серйозного інтелектуального і матеріального ресурсу. Власне кажучи, у бізнесі для цього вже розроблено кризовий менеджмент. Хаос як порядок з перевагою невизначеності потребує особливого типу стратегій. Ці стратегії принципово відрізняються від стратегій стандартного типу.

Як приклад можна розглянути операції з підтримання миру, до яких зараз залучено багато країн. Виникає складний об'єкт, що має безліч проекцій, головною з яких стає незвичайне поєднання мирного і воєнного компонентів. Ускладнення цього об'єкта можемо бачити на прикладі вимог до розвідки для такого роду операцій^*40:

· *40: { Siegel A.B. Information, analysis, intelligence: a critical challenge for 21st century operations // www.capitol.northgrum.com.}

· проблеми цивільного сектора: зміни в цивільному секторі критичні для воєнних операцій, чого немає в звичайних воєнних діях;

· нові партнери і джерела: як військова сила не працює ізольовано від "цивільно-воєнної" інтервенції, так і розвідка не працює ізольовано від інших сил;

· численні партнери і джерела: на додаток до якісних змін виявляються і кількісні зміни.

Тут виникає включення абсолютно нових параметрів, що призводить до принципового ускладнення об'єкта (військові прагнуть керувати цивільними об'єктами). У принципі підключення все нових типів об'єктів створює ситуацію багатовимірності, оскільки кожний з цих об'єктів грає за власними правилами: у військових – свої, у цивільних – свої. Кожний з наявних об'єктів уже не може жити за старими законами, а нові не формуються, оскільки інерція об'єкта потребує дій за старими схемами. Через новизну середовища об'єкти опиняються в стресовій ситуації. І багато в чому ця загальна зміна характерна для сучасного світу.

Ще одним подібним прикладом може бути перетинання інформації та економіки, що привело до виникнення інформаційної економіки, економіки на базі знань. У Нобелівській лекції Дж. Стігліц каже: "Інформаційна економіка вже несе в собі істотні наслідки того, як ми думаємо про економічну політику, і матиме ще більший вплив у майбутньому. Світ безперечно є складнішим, ніж пропонують наші прості і навіть ускладнені моделі"^*41.

*41: { Stiglitz J.E. Information and the change in the paradigm in economics // www3.gsb.coliunbia.edu.}

Подолання хаосу базується на принципах поступового відвойовування порядку в критичних сферах. Однак рішення в цьому випадку приймаються дуже складно, оскільки передбачають можливі істотні втрати в інших сферах. Падіння СРСР (як і будь-який інший подібний приклад) дуже чітко демонструє брак такої стратегії. Хаос, що вводився, поступово знищував старі інституції, які одна за одною відмовлялися чинити опір. Усі вони утримували порядок на своїй території, щоб потім раптово відмовитися від цього.

Хаос – це іносистема, яка утруднює роботу основної системи.

Невизначеність сьогодні перестала бути тим страшним фактором, якого слід всіма силами уникати. Невизначеність, ставши об'єктом досліджень, набула рис керованості, тим самим ставши одним з компонентів, які беруться до уваги в стратегічному аналізі. Нові типи загроз породили потребу інструментарію нового типу, який в результаті й удалося виробити. Але головним усе ж є принципова зміна погляду, типу чи формату мислення, в результаті чого вдалося тим чи іншим чином "заарканити" невизначеність. Подальші дослідження дадуть нове розуміння інструментарію для роботи з невідомістю.