Інформаційна політика України - Губерський Л.В. - Інформаційна підтримка європейської інтеграції

Водночас нинішній українській владі, що діє в рамках конституційної реформи, необхідно здійснити реальні заходи щодо інформування населення про справжній потенціал союзництва з євро інтеграційними формуваннями. Адже й сьогодні в масовій свідомості українців (навіть на рівні вітчизняних експертів) переважає думка, що на українську політику із зовнішніх сил найсуттєвіше впливають і далі спроможні впливати Російська Федерація та Сполучені Штати Америки. У контексті безпеки згадується й НАТО, проте Європейський Союз здебільшого постає як чинник байдужого ставлення до ситуації в Україні.

Так, відповідаючи на запитання "які зарубіжні партнери України найбільшою мірою впливають на процес прийняття рішень в Україні?", провідні українські експерти традиційно ставлять європейські країни на третє місце після Росії і США:

^ Російська Федерація — 98,4%

^ Сполучені Штати Америки — 76,2%

^ Європейський Союз — 25,4%

Причини такої ситуації криються в тому, що в українському інформаційному просторі співробітництво з ЄС тривалий час розглядалося фактично як безперспективне. Коли у вересні 2004 р. Євросоюз та Україна заявили про завершення роботи над текстом Плану дій у рамках Європейської політики сусідства, переважна більшість проурядових ЗМІ коментувала цю подію як відступ Брюсселя від ідеї надання Україні чіткої часової перспективи початку переговорів про членство в ЄС.

Той факт, що тим самим було формалізовано рамки співпраці України і ЄС на найближчі три роки, а урядові України надано можливість реально продемонструвати свій намір впроваджувати європейські критерії, зокрема й у сфері інформаційного простору, провладними ЗМІ був відверто проігнорований. Навіть сьогодні, коли після тривалих (понад рік) дебатів сторони досягли певного компромісу, закріпленого в доповненнях, запропонованих Європейським парламентом після перемоги демократичних сил на президентських виборах, пересічний українець практично нічого не знає про зміст цих документів.

Ті ж експертні опитування дають підстави стверджувати, що більшість наших співвітчизників непоінформовані про перспективи співробітництва України з ЄС. Варто зауважити, що в останні місяці 2004 р. частиною українських ЗМІ цілеспрямовано насаджувався в суспільстві нігілізм (чи песимізм) щодо європейської перспективи України. Він, хоч як це парадоксально, був помітний навіть на рівні популярного в нашій державі телевізійного каналу "Євроньюс". Якщо згадати ще й про масштабний вплив російської інформаційної і медійної машини, то стає зрозумілим, що для подолання такого нігілізму потрібні неабиякі зусилля вітчизняних ЗМІ. У цьому плані організаційна роль державних управлінських структур може стати суттєвою.

Для реального поступу необхідно, щоб Плани дій між Україною і ЄС розроблялися й, відповідно, подавалися в ЗМІ, не в односторонньому форматі, тобто як вираження позиції лише ЄС, а як наслідок реалізації політики на партнерських засадах. Це особливо важливо в тому сенсі, що й за часів президентства Л. Кучми уряд України, відповідно до Стратегії інтеграції в Європейський Союз (11 червня 1998 р.) та Програми інтеграції України в Європейський Союз (14 вересня 2000 р.), самостійно розробляв щорічні Плани дій з проблематики реалізації базових документів про співробітництво. Інша річ, що в українських ЗМІ на той час ішлося про велетенські обсяги таких Планів, а їхня низька ефективність пояснювалася байдужістю керівництва європейських інтеграційних формувань до України.

Однак, не є правомірними й доволі поширені в європейських ЗМІ звинувачення на адресу української сторони, оскільки й плани Євросоюзу в рамках впровадження Спільної стратегії ЄС щодо України, прийнятої в Гельсінкі у грудні 1999 р., справді не вирізнялися належною ефективністю з погляду їх реалізації. Лише деякі з таких Планів дій (зокрема, прийняті в період Португальського та Шведського головування в ЄС) були частково реалізовані, інші ж практично розчинилися в бюрократичній рутині в самій Європейській Комісії.

Політичний діалог гальмувався не тільки поетапною ізольованістю офіційного Києва після розголосу записів М. Мельниченка, а й відсутністю в офіційного Брюсселя чіткої позиції на підтримку євро інтеграційних амбіцій України [56; 64; 70; 122; 129].

У прогностичному вимірі серйозні перспективи європеїзації інформаційної політики України пов'язані насамперед з консолідацією всіх гілок влади на відповідних засадах. Важливим елементом поступу на цьому шляху могла б стати також розробка спільних інформаційних програм, які уможливили б адекватне сприйняття України в європейській спільноті, а таких структур, як НАТО, ЄС, ОБСЄ, Рада Європи, ПАРЄ, — у суспільній свідомості українського народу.