Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV початку XXI століть - Горбань Ю.А. - 2.2. Романтизм, національне відродження та об'єднавчий рух в Європі

Рубіж ХУШ-XIX ст. був епохою бурхливих ідейних пошуків у духовному житті Заходу. Європа виробляла нові ідеали, відходячи від практицизму і раціоналізму попереднього століття. На зміну Просвітництву прийшов романтизм. Його іноді тлумачать виключно як реакцію на Просвітництво. Разом з тим є думка, що романтизм сформувався в контексті переживань, які породила промислова революція, а також є витвором настроїв, що були відповіддю на виклик наполеонівської експансії.

Романтизм - це особливий світогляд, який виявив себе в найрізноманітніших галузях: філософії і політиці, економіці й історії, літературі й живопису, поетиці й лінгвістиці.

Романтизм претендував на універсальність; його мета полягала в тому, щоб синтезувати усі людські знання, по-новому пізнати світ в його єдності та багатогранності. Теоретики романтизму у своїх творах однаково вільно звертались до музики, образотворчого мистецтва, філології, історії.

Біля витоків романтизму стояв відомий німецький мислитель Йоганн Гердер, головні думки якого викладено в праці "Ідеї з філософії людства". Він перший звернув увагу на те, що в відмінності між різними типами людей, що людська природа не однорідна, а різноманітна. Визначальним фактором в історії є певні особливості не людини взагалі, а того чи іншого людського типу як творця тих чи інших національних цінностей. У збірнику "Про німецький характер та мистецтво" Гердер вперше звернув увагу на фольклор, народну поезію як іманентний прояв народного духу і визначив магістральний шлях розвитку романтизму як нової системи цінностей. Відомий історик Ганс Кон писав: "Гердер першим наголосив на тому, що людська цивілізація існує не в загальних та універсальних, а в конкретних національних проявах".

Ідеї романтизму розроблялися і втілювалися в художній практиці німецькими філософами і письменниками Ф. Шлегелем (1772-1829), Новалісом (1772-1801), Ф. Шел літом (1775-1854), Й. Герресом (1776-1848), Е. Гофманом (1776- 1822). Англія дала Дж. Байрона (1788-1824), В. Скотта (1771-1832), В. Блейка (1757-1827), С. Кольріджа (1772-1834), 17. Шеллі (1792-1822). У Франції письменниками-ро-мантиками були В. Гюго (1802-1885), А. де Віньї (1797-1842) і багато інших. У Росії - К. Рилєєв (1795-1826), В. Кюхельбекер (1797-1846), В. Одоєвський (1803-1869), М. Лєрмонтов (1814-1841), Є. Баратинський (1800-1844); мислителями-ро-мантиками можна назвати слов'янофілів /. Кирієвського (1806-1856), А. Хом'якова (1804-1860), К. Аксакова (1817- 1860). В Україні завдяки відкриттю у Харкові університету (з 1805 р.) сформувалась так звана "харківська романтика" (/. Срезневський, А. Метлинський, М. Костомаров, О. Корсун, М. Петренко). Склалися також "українські школи" в польській (А. Мальчевський, Б. Залеський, С. Гощинський) та російській романтичних літературах.

Ідейно романтизм дійсно був антиподом Просвітництва. Якщо Просвітництво взяло на озброєння раціоналізм, романтиків вабило усе ірраціональне у людському досвіді. Переживання, пристрасті, надприродне, божевілля та смерть стали улюбленими предметами захоплення та інтуїтивного співпереживання романтиків. На місце раціональному судженню прийшла ірраціональна інтуїція. Романтики кинули виклик умовностям цивілізації, їх вабило безкінечне, таємниче, непізнане, незрозуміле. Якщо просвітники закликали до раціонального, "розумного" усвідомлення навколишнього світу, романтизм звертався до прихованого внутрішнього духу. Разом з тим романтики наповнили деякі поняття, що остаточно сформувались у роки Французької революції, новим змістом. Якщо послідовники просвітників - французькі революціонери сформували так звану політичну концепцію нації, до якої належали усі жителі країни (попри етнічні відмінності), окрім контрреволюційних елементів, визначили народ як уособлення національного суверенітету, то романтики, насамперед німецькі, намагались розкрити внутрішню суть цього народу і в основі національного єднання бачили "національний дух", зовнішніми ознаками спільності якого були мова, звичаї, особливі реакції на навколишній світ, спільна історія (точніше, її тотожне переживання). Оскільки "дух нації" формувався століттями, то зрозуміти його можливо через усвідомлення фольклору, пам'яток літератури та історії того чи іншого народу. Тому освічені європейці почали "відкривати дідівські скрині", шукаючи там сліди "національного духу". Микола Гоголь, прибувши до Петербурга, був здивований попитом на все українське, особливо предмети побуту та пам'ятки фольклору. Багатство "героїчного пафосу" української історії та багатство фольклору зумовили формування так званих "українських шкіл" у російській та польській літературі, що було б абсолютно неможливо в добу класицизму.

Але романтизм багато в чому зобов'язаний своїм походженням Французькій революції, яка наочно продемонструвала всю складність і суперечливість історичного процесу, велич людини, яка прагне перетворити світ і обмеженість її сил. До певної міри романтизм виріс із гіркого історичного досвіду, який дав гостре відчуття суперечності між прекрасними теоріями і суворою реальністю. Для романтиків ідеал і реальність трагічно розірвані, лежать у різних площинах, але при цьому ідеал вище реальності.

Романтизм, який значною мірою вплинув на духовне життя Заходу першої третини XIX ст., між тим не викоренив повністю ідеалів Просвітництва і не став провідною філософською системою епохи (ставши основною формою мислення на певний час, наприклад, поляків і угорців).

Проте це стосується не тільки романтизму, а й багатьох інших філософських напрямків, якими було так багате XIX ст. Інтелектуальна атмосфера протягом всього століття залишалася складною і напруженою. Найрізноманітніші думки щодо навколишнього світу, суспільства і людини змінювали одна одну, боролись і взаємодіяли.

Яку ж роль відіграла "загибель кумирів" у духовному житті XIX ст.? З одного боку, наслідки були руйнівними, оскільки сумніву піддавалось майже все: віра в гармонію світобудови і суспільства, у моральні принципи і цивілізацію, навіть у доцільність існування людини. Але, з іншого боку, залишаючи людину нібито наодинці з власним егоїзмом і таємними пристрастями, з проблемою смерті та страждань, з дисгармонійним і жорстоким світом, філософи більш глибоко, ніж раніше, зазирали в суть речей, висвітлюючи нові грані старих звичних понять. Романтична духовна парадигма стала основою формування уявлень про національну ідентичність на етнічно-культурній основі.

Етноси існували протягом століть, якщо не тисячоліть. Але тільки наприкінці XVIII ст. їх стали вважати за основну ознаку нації, тобто такого історичного феномену, якому належить право творити самостійну державу. Навіть якщо вони її не мали в минулому. З усвідомлення етносом себе як нації, як дійової особи історії та сучасного світу й розпочиналось національне відродження.

Значний інтерес становить тогочасний досвід Франції у національно-державному будівництві.

Незважаючи на те, що її населення було поліетнічним, а географічні розміри досить великими, вона під час революції 1789 р. була проголошена єдиною й неподільною державою. Саме тоді у Франції та інших країнах Заходу встановився погляд, що нація - поняття політичне та етнічні відмінності не повинні мати політичного значення, зокрема не заслуговують на будь-яке офіційне визначення чи підтримку з боку держави. Як відомо, Французька революція вважала нефранцузькі мови країни контрреволюційними й забороняла їх вживати в освітній і громадській справі. Вперше у світовій практиці республіканське правління встановлювалося в унітарній державі. Починався досить цікавий експеримент - спроби встановити республіку у великій поліетнічній державі не за федеративним, а за унітарним принципом, який пройшов загалом успішно.

З трьох гасел Великої французької революції "Свобода, рівність, братерство" термін "братерство", який до революції мав багато значень ("спільність", "община", "громада"), почав швидко набувати іншого значення, а саме - відданість нації, тобто націоналізм. Тоді ж націю було вперше офіційно визнано як найвищу цінність, а служіння їй - як найпочесніший обов'язок. У конституції Франції теж уперше у світовій практиці проголошувався принцип національного суверенітету "Суверенітет є єдиним, неподільним, невід'ємним та невідчужуваним. Він належить нації, ні група людей, ні будь-яка особа не можуть його привласнити". Знову зазначимо, що французькі революціонери визначали французьку націю як громадянство французької держави, яке не рахувалося з етнічними особливостями.

У той період термін "націоналізм" не означав нічого іншого, крім любові й відданості до своєї нації та готовності до будь-яких жертв, включно з жертвою життям заради існування й процвітання власної нації. Роль націоналізму зводилася виключно до формування нації, об'єднання держави та її захисту. Він проповідував рівність народів, повагу до їхніх прав і свобод, демонстрував толерантність до інших націоналізмів. Пізніше він дістав назву "гуманний націоналізм", або "відроджувальний націоналізм".

У роки Великої французької революції та наполеонівських війн остаточно викристалізувався й так званий "принцип національності", згідно з яким кожний народ е сувереном, тобто носієм верховної влади, і має право на створення власної національної держави. Від тих часів цей принцип перетворюється в одну з найважливіших складових національної ідеї.

Слід зазначити, що піднесення націоналізму в Західній Європі та посилення тенденції до створення національних держав викликали неоднозначну реакцію у тогочасної духовної та політичної еліти. Більшість просвітників висловлювали занепокоєння таким розвитком подій. Жирондисти та якобінці швидко перейшли на позиції шовінізму, прихованого за ультра революційними та демократичними фразами. Вони, по суті, оголосили "революційну війну" націоналізмам інших народів, пропагували ідею ліквідації національних бар'єрів та національних суверенітетів, висловлювалися за формування з усього людства "єдиної нації" та створення "всесвітньої республіки", звичайно ж, зі столицею у Парижі. Подібну позицію, як відомо, зайняв і Наполеон, котрий розпочав загарбницькі війни під прапором шовінізму та імперіалізму, прихованих за гаслами лібералізму. Але всі спроби придушити націоналізм інших народів, перешкодити їх боротьбі за реалізацію ідеї національної держави зазнали поразки. Не допомогли жодні гасла та ідеї, жодні методи й засоби, включно із застосуванням збройної сили. Націоналістичні "джини" почали швидко вириватися з "глечика" тогочасних наднаціональних імперій. Народжувалася нова доба - доба панування націоналізму та формування національних держав.

Польська нація, яка набувала своєї сучасної форми більш-менш одночасно з революцією у Франції, за поглядами її провідників (Тадеуш Костюшко) мала заборонити українську та литовську мови й, таким чином, прискорити інтеграцію всіх жителів Польщі в єдиній польській нації - єдиній політично і культурно. Проте внаслідок поділів Польщі поляки не мали змоги наслідувати приклад своїх французьких однодумців у справах мови й нації. Багатонаціональна, точніше поліетнічна, польська нація західного зразка втратила самостійність раніше, ніж дістала можливість застосувати західні методи до "діалектів". У багатонаціональних державах, які залишилися в Центральній і Східній Європі, не виникли "австрійська", "російська" чи "османська" політичні нації, що інтегрували б усі свої етнічні групи, народи. Розвиток у цій частині Європи пішов не французьким, а німецьким шляхом.

Німецькі мислителі, передусім Й. Гердер, на противагу своїм французьким колегам обґрунтували тезу, що нація характеризується спільною культурою, побудованою на спільності народної мови, бо власне мова простого люду правдиво відображає справжній характер і дух народу. Від цього погляду згодом перейшли до тези, що права, які французи чи, скажімо, американці приписують "народові", насправді належать національностям, за умови, що ті зберігають рідну мову й культуру. Таким чином, нові наукові дисципліни, які щойно тоді формувалися: етнографія, фольклор, мовознавство, мистецтвознавство, релігієзнавство, а також історія, яка тепер перетворилася на історію народу, замість перейматися справами великих монархів, полководців і вищих станів загалом, набрали політичного значення. їм випало визначити кордони майбутніх національних держав.

Після воєн епохи революції та наполеонівської імперії на німецькій мовній і культурній території залишилось близько 40 суверенних держав. Німецький націоналізм висунув вимогу узгодити політичну структуру Німеччини з її культурною єдністю. Деякі з націоналістів також пропонували, щоб об'єднана німецька держава вжила заходів до економічного, наукового й промислового розвитку Німеччини задля перетворення її з аграрної країни на високорозвинену індустріальну державу. Поки це сталося, інтелектуальна верства суспільства вже наприкінці XVIII ст. створила схему "німецької історії" замість історії окремих держав, "німецького" права, фольклору, мистецтва тощо.

Загалом концепції й теорії німецьких просвітників (що в більшій мірі, ніж французькі, спирались на традицію) та романтиків XVIII - початку XIX ст. збагатили світову етнополітичну думку й значною мірою вплинули на розвиток етнополітичних процесів у всьому світі. Слідом за ними пішли слов'янські вчені.

Такі явища, як Французька й індустріальна революції, чи виникнення націоналізму в Німеччині, належать до другої половини XVIII ст., коли процес формування централізованих, бюрократичних держав тривав уже довгий час. Вчені (Ш.А. Токвіль, К. Маркс) звертали увагу на те, що демократична революція посилила централізацію Французької держави, розпочату абсолютними монархами.

Франція з кінця XVIII ст. дуже серйозно впливала на європейські країни, причому не лише ідейно. У житті периферійних держав багато змінилось в епоху наполеонівських воєн.

Загарбницькі війни Наполеона відіграли не лише негативну, а й позитивну роль. Країни, які стали частиною величезної імперії, зрозуміло, зазнали на собі матеріальних і моральних тягарів переможених. Але просування наполеонівської армії Європою супроводжувалося скасуванням феодальних привілеїв, секуляризацією церковних земель, встановленням свободи преси і громадянської рівності. Одним словом, переможці прагнули втілити те нове, що принесла Французька революція. Правда, зруйнування основ феодального суспільства в Італії, Німеччині, Іспанії здійснювалось у насильницькій формі, що викликало в цих країнах національно-визвольні рухи. І все ж позитивні результати революційних перетворень були настільки значними, що їх не змогла повністю перекреслити навіть наступна реставрація старих порядків.

Після Наполеонівських воєн протягом майже 40 років, спираючись на Віденські угоди 1815 р., що встановили нову геополітичну конфігурацію, яка існувала до середини XIX ст., європейські країни продовжували вирішувати суперечки між собою, не вдаючись до активних воєнних дій. Віденський конгрес, що зібрав майже усіх правителів Європи, визначив такі геополітичні зміни. Домінували в європейській політиці Росія, Австрія, Англія, Пруссія. Росія, попри затяжну внутрішню соціально-економічну кризу, поводилась як "жандарм Європи", що особливо виявилось у придушенні в 1848 р. революції в Угорщині, яка намагалась вийти з Австрійської імперії. З початку 50-х років посилюється недовіра основних архітекторів Віденської системи у зв'язку з тим, що Росія починає заявляти про свої інтереси на Балканах, скориставшись ослабленням Туреччини. Великобританія і Франція намагаються перешкодити Росії поширити свій вплив у бік Середземного моря. Незабаром розпочинається війна між Росією з одного боку і союзом Туреччини, Франції і Великобританії - з другого.

Кримська війна (1853-1856 рр.), яка завершилася перемогою союзників, створює обстановку, в результаті якої Росія на деякий час перестає бути загрозою для Туреччини. На територіях, де панують турки, розвивається національний рух і вже закладаються підвалини створення нової християнської держави - Румунії (1862 р.). Кримська війна та її наслідки розпалили старе суперництво між Австрією, яка, до речі, залишалася нейтральною в цьому конфлікті, і Росією з приводу Східної Європи і Балкан.

У 1856 р. на Паризькому конгресі, який зібрався після закінчення Кримської війни, прем'єр-міністр П'ємонту К. Кавур, солдати якого воювали поруч із французькими солдатами, порушує питання про єдність Італії. У 1858 р. Кавур і Наполеон III вирішують визволити Північну Італію від австрійців. Наполеон НІ вимагає в обмін на свою підтримку Ніццу і Савойю. У 1859 р. Франція і П'ємонт виганяють австрійців із Ломбардії. Кавур приєднує Ломбардію до П'ємонту. Потім, заручившися згодою двох територій шляхом плебісциту, розширює кордони королівства П'ємонт - Сардинія й утворює союз з іншими державами півночі й центру Італії. За підтримки Кавура герой молодої Римської республіки 1848 р. і один із вождів "Рисорджименто" ("Відродження") Джузеппе Гарібальді виходить із П'ємонту з тисячею добровольців і повалює монархію на Сицилії і в Неаполі. Щоб перешкодити наступу Гарібальді на Рим, що загрожувало воєнним втручанням Австрії і Франції, католицьких держав, які підкорялися папі, Кавур залишає Рим у стороні, натомість об'єднує Сицилію і Південну Італію в новому Італійському королівстві (1861 р.).

Об'єднавчий рух розгортається також на німецьких територіях. У 1862 р. Отто фон Бісмарк приступає до об'єднання німецьких земель, зокрема герцогств Шлезвіг і Гольштейн, які перебували під владою короля Данії. У 1864 р. після нетривалої війни з Данією обидва герцогства стають німецькими територіями і підпадають під управління Пруссії і Австрії. У 1866 р. Пруссія анексує ці землі й у блискавичній війні здобуває перемогу над Австрією. Цим було покладено кінець більш як столітньому суперництву двох держав. Габсбурги, вигнані з Німеччини, звертають свої погляди на південний схід Європи і на Балкани. У 1867 р. вони у свою чергу перестають суперничати з угорцями й утворюють двоєдину монархію Австро-Угорщину, що мало приглушити прагнення до свободи і слов'янських народів, що проживаючих на її території. Останні бажали наслідувати успішний приклад народів Османської імперії - сербів, чорногорців, албанців, болгар, які використовували слабість Туреччини для створення або розвитку власної державності.

Національний рух в Італії і Німеччині розвивається в іншому напрямку порівняно з Австро-Угорщиною і Османською імперією. Французького імператора Наполеона Ш турбує зростання могутності Пруссії. Підтримка Бісмарком кандидатури принца із династії Гогенцоллернів на іспанському троні примушує Францію оголосити війну Пруссії. Остання втягує в цю війну всю Німеччину.

Поразка французьких військ при Седані (1 вересня 1870 р.) приводить до падіння Другої імперії і знімає останню перешкоду на шляху до об'єднання в Німеччині й в Італії. 20 вересня 1870 р. італійські війська вступають до Рима. Після плебісциту Рим стає столицею об'єднаної Італії. 18 січня 1871 р. у дзеркальній галереї у Версалі прусський король Вільгельм І проголошується німецьким імператором.

Таким чином, у другій половині XIX ст. в Європі поширюється форма держави нації, яка часто створюється силою зброї. Але спадщина віддаленого минулого породжує проблему національних меншин. Європа цього періоду - це континент озброєного світу, який потрясали національно-визвольні рухи.

Національні рухи виникли в ту саму історичну епоху, коли почалася промислова революція і посилились урбанізаційні процеси.

Процес формування націй на етнічній основі складався з трьох фаз чи етапів: академічного, культурного й політичного. На першому, тобто академічному, етапі відродження певна національна група стає предметом уваги дослідників, які збирають і публікують народні пісні, легенди й прислів'я, досліджують звичаї та вірування, складають словники, вивчають історію. Все це робиться мовою іншого народу, скажімо, у чехів - німецькою. Другий етап національного розвитку - культурний - характеризується тим, що мова, яка в першій фазі є предметом вивчення, тепер стає мовою, що нею творять літературу й перекладають з інших мов. Народну мову вводять як викладову до шкіл, спершу народних, а часом і вищих, розвивається преса, згодом мова вживається в науці, технічній літературі, у політиці, громадському житті, побуті освічених людей і взагалі в місті. На третьому, політичному етапі об'єднана спільною мовою нація висуває вимоги до політичного самоврядування, автономії, нарешті й самостійності. У класичному випадку успішного національного руху в Чехії національне відродження швидко розв'язало завдання першої ("академічної") фази і перейшло до другої ("культурної"). Гідним особливої уваги є те, що вже на другому ("культурному") етапі чехи інтенсивно розробляли технічні й промислові проблеми, питання науки, культури та освіти. За доказ цього може правити той факт, що в чехів був політехнічний інститут ще до того, як було створено чеськомовний університет.

У Чехії розвиток промисловості, залізниць й урбанізація відбувалися на історичних землях чеського поселення (зокрема у районах, які протягом століть підлягали германізації й на початок XX ст. мали переважно німецьке населення). Це стосується і Праги, що мала тоді вигляд німецького міста.

Протягом наступних років Прага дедалі більше ставала чесько-мовною завдяки міграції із села й завдяки тому, що в місті ще раніше виникла національно свідома, освічена верства, яка забезпечила колишнім селянам культурне обслуговування рідною мовою. У Чехії капіталізм розмовляв по-чеськи від самого початку. Це мало певний зв'язок із фактом, що історична (політична й духовна) столиця чеського народу в період сучасного розвитку стала також економічним і транспортним центром і залишилася одним із двох основних адміністративно-політичних (поряд з Брно) центрів на чеських землях.

Дещо осторонь названих тенденцій, що домінували в Європі, знаходились українські землі. Наприклад, на відміну від Праги, у Києві протягом другої половини XIX ст. відсоток українців зменшувався. Київ зрештою відігравав друго -, а то й третьорядну роль в економічному розвитку українських земель. Якщо в чехів Прага функціонувала як незаперечний центр національного руху, водночас виконуючи згадані вже інші функції, то в Україні економічно провідне місце посідала Одеса, за нею - Харків, але не Київ. Залізничні шляхи також не перехрещувалися в Києві, а роль українського культурного й політичного центру відігравав Львів, відрізаний від основної території українського населення політичним кордоном. Наприкінці XIX ст. найбільше за населенням місто України, визначний торговельний, транспортний і культурний центр українських земель - Одеса - було найменш українським із великих міст України. Українців серед його населення було менше, ніж поляків, не кажучи про росіян та євреїв. До того ж українці були серед найменш кваліфікованих груп населення. Якщо чеські, литовські чи естонські селяни мігрували або до міст на своїй етнічній території, або за океан, і, таким чином, в обох випадках переходили із села до міста, від традиційного до сучасного способу життя, то українські переселенці відтворювали свій традиційний сільський світ у нових місцях поселення. Демократична маса, яка могла потенційно піти в місто, з тих чи інших причин вибирала переселення з рідної землі. Цей факт не обов'язково доводить, що їм бракувало національного почуття. Навпаки, він може правити за приклад прихильності до рідного, а рідне для українських селян ототожнювалося із сільським. І тому Україну можна було зберегти, переселяючись за океан, і втратити в Одесі чи навіть у Києві.

"В обох імперіях - зауважує сучасний англійський історик Норман Дейвіс, - українцям довелось зіткнутися з тим, що на їхній батьківщині живе кілька народів - поляки, євреї та росіяни, - і всі вони були ворогом українському націоналізмові. Ситуація, якщо висловитись найделікатніше, просто розпачлива. Потенційна українська нація не поступалася числом французам чи англійцям, проте українці ніде не змогли скористатися своєю кількістю, зостаючись, як ірландці, бездержавною нацією. Як і серед ірландців, найактивніші національні діячі почали, шукаючи порятунку, дивитись на Німеччину". Єдиний вихід був у політизації української національної ідеї, у переході національного відродження до політичної фази його розвитку (що передбачає масовість руху), яка почалась в останні десятиліття XIX ст. у Галичині. Завдяки конституційному режиму Австро-Угорщини остання перетворилася на "український П'ємонт" центр національного визволення. На початку XX століття, у зв'язку з революційними та ліберальними тенденціями в Російській імперії політична фаза розпочалася в Наддніпрянській Україні.

Отже, національне відродження й об'єднавчий рух в Європі пройшли під гаслом національно-визвольних змагань і утворення національних держав. Вони постали як реакція на існування величезних імперій, як виклик і альтернатива їхнім нівелюючим та уніфікуючим впливам. Національна держава ставала однією з ланок у ланцюгу апробованих людством моделей державних утворень. Зазначимо, що протягом XIX і XX ст. національна держава довела свою перевагу над усіма іншими державними моделями. Націоналізм як система цінностей та політична доктрина мав свої регіональні особливості й надавав особливого забарвлення таким ідейно-політичним течіям, як консерватизм, лібералізм, соціалізм та анархізм.