Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV початку XXI століть - Горбань Ю.А. - Тема 4. Перша світова війна (1914-1918 рр.)

Глибокий вплив на долю людства справили війни та революції, якими характеризувалося XX століття. Його початок був ознаменований Першою світовою війною. Вона визнана наукою тим рубежем, на якому завершилася нова й розпочалася новітня історія світу - історія великих геополітичних змін, перетворень політичної системи Старого світу. Зникали численні монархії, вибухали буржуазно-демократичні революції, утворювалися нові, здебільшого національні, держави з республіканським правлінням у межах їхніх етнічних і політичних кордонів.

Майже 90 років минуло від початку Першої світової війни. Але пізнання її як справді грандіозного явища навряд чи можна вважати завершеним. Йдеться, зрозуміло, не про пошук нових фактів чи відкриття якихось нерозгаданих таємниць. Усе це вже практично зроблено. Йдеться про вивчення й осмислення історичних фактів і явищ, про нове прочитання цього світового конфлікту, оскільки постійні зміни в нашій сучасності мають своє глибинне коріння в минулому. Не осягнувши його, не осмисливши минулого, людство залишилось би сліпим і безпомічним перед сьогоденням.

Історія Першої світової війни та її уроки ще раз засвідчують, що наше сьогодення є історично вмотивованим продовженням розвитку людського суспільства з його не лише здобутками, а й з конфліктами та втратами. Це тільки в уяві людей недостатньо освічених історія сучасного буття починається, так би мовити, з чистого аркуша.

4.1. Переддень війни: стратегічні плани супротивних сторін

Неминучість широкомасштабного воєнного конфлікту зумовлював поділ Європи на два ворогуючих блоки держав - Троїстий союз і Антанту. 1912 року Великобританія і Франція підписали військово-морську конвенцію, за якою Великобританія брала на себе оборону французького узбережжя. Аналогічну конвенцію того ж року було підписано між Францією і Росією. Міжнародні кризи першого десятиріччя XX ст. (Марокканські 1905-1906 та 1911 рр., Боснійська 1908-1909 рр. і особливо Балканські війни 1912-1913 рр.) украй загострили англо-німецькі та російсько-австрійські суперечності, прискорили розв'язання світової війни. У зв'язку із серйозними італо-австрійськими суперечностями, що виникли на Балканах, від Троїстого союзу відійшла Італія. Це дещо послабило противників Антанти, оскільки тепер Німеччина могла спиратися на свого єдиного союзника - Австро-Угорщину.

США згідно з офіційною доктриною ізоляціонізму своєї зовнішньої політики аж до початку війни не підтримували жодне з угруповань європейських держав, але виявляли пильний інтерес до змін у співвідношенні сил у наростаючому протиборстві. США розраховували згодом використати послаблення будь-якої з сторін у власних інтересах. Увесь сенс такої політики найповніше "прочитується" за висловлюванням американського сенатора Віверідта (початок XX ст.): "Бог... зробив нас талановитими організаторами, покликаними встановити порядок у світі... З усіх він вказав на американців, які повинні в кінцевому підсумку привести до відродження світу".

Наростаюча загальна криза посилювалася внутрішньою політичною та соціально-економічною нестабільністю в країнах, об'єднаних обома коаліціями. Зокрема, відбувалися тривалі робітничі страйки в Росії, Німеччині, Італії та інших країнах, почастішали заворушення серед селян. Посилився національно-визвольний рух ряду пригнічених народів Європи: ірландців проти англійського гніту; хорватів, сербів, чехів, словаків, українців проти австро-у горського панування; поляків та ельзасців проти онімечення; українців проти зросійщення, ополячення, мадяризації та ін.

Уряди країн, які готувалися до війни, вважали, що вона відверне увагу народних мас від соціальних і національних проблем - і це було чи не єдиним, у чому не мали розходжень Антанта і Троїстий союз. У цілому ж твердий намір цих країн розв'язати назрілий комплекс суперечностей шляхом війни зумовив небачену досі в Європі гонку озброєнь, яка набувала все більшого розмаху. Розгорнулося гостре суперництво між Німеччиною і Великобританією в нарощуванні морських озброєнь, між Німеччиною і Францією - у збільшенні сухопутних озброєнь. З 80-х років XIX ст. чисельність збройних сил у цих країнах збільшилася майже вдвоє і на серпень 1914 р. становила: в Німеччині - 792 тис. осіб; у Франції (разом із колоніями) - 883 тис; у Великобританії (з колоніями) - 411 тис. осіб. Такими ж темпами зростала й армія Росії, яка в 1914 р. налічувала 1 млн 385 тис. осіб. В австро-угорській армії було 410 тис. осіб. Отже, до всесвітньої воєнної сутички втягувалася величезна кількість людей, аналогів чому історія ще не знала.

Отже, військово-економічний потенціал країн Антанти напередодні війни (1913 р.) з урахуванням національного доходу, вартості валової продукції, виплавки чавуну та сталі, забезпеченості продовольством значно перевищував потенціал їх противників. Проте німецька армія була найкраще у світі оснащена наймодернішою зброєю та військовою технікою.

Німці вчасно завершили будівництво стратегічних залізниць на заході й на сході країни, що давало їм можливість протягом двох тижнів відмобілізувати й передислокувати війська до ймовірних фронтів. Водночас Росія, не виконавши своєї військової програми, не встигла побудувати стратегічних залізниць і закінчити технічне переоснащення армії та військово-морського флоту.

Готуючись до війни, кожна держава з числа майбутніх противників мала власні політичні цілі.

Зокрема Німеччина, котра, за висловом її видатного історика Ф. Фішера, добре й довго готувала "ривок" до світового панування, прагнула захопити значну частину колоніальних володінь Великобританії, ослабити її як конкурента на ринках, покінчити з пануванням британського військово-морського флоту в світовому океані, розгромити Францію, заволодіти її колоніями; загарбати Бельгію і Голландію з їхніми колоніями; ослабити Росію, відторгнувши від неї Польщу, Україну та Прибалтику. До планів Німеччини входило також створення "Серединної Європи", до якої, крім неї й Австро-Угорщини, мали увійти Нідерланди, Швейцарія, Скандинавські країни, Італія, Румунія і Болгарія. У "мозковому штабі" Німеччини було розроблено програму створення колоніальної імперії в Центральній Африці. Все це становило суть викладеної урядом перед рейхстагом "вересневої програми" 1914 р.

Німецьке верховне командування, поклавши в основу майбутніх воєнних дій розрахунки генерала Шліфена (до 1913 р. - начальник генштабу збройних сил), оптимістично планувало "бліцкриг" - блискавичну війну. Суть цієї стратегічної ідеї полягала в тому, щоб за рахунок довготривалості бойового розгортання російської армії (у зв'язку з недобудованими залізницями - більше 40 діб) та розраховуючи, що австро-угорські війська надійно скують дії росіян, основні німецькі сили спрямувати на Францію. Удар передбачалося завдати головними силами через Люксембург і, притиснувши французькі війська до швейцарського кордону, протягом 6-8 тижнів знищити їх. Покінчивши з Францією, планувалося швидко перекинути всі німецькі сили на розгром Росії.

Проте, як виявилося в ході воєнних дій, німецький генштаб, перебуваючи в пангерманістському патріотичному чаду, істотно переоцінив можливості своєї армії: "бліцкриг" з передбачуваним фіналом "до осіннього падіння листя" провалився, Німеччині довелося вести затяжну війну одночасно на Західному та Східному фронтах.

Розроблений під сильним впливом німецького генштабу австро-угорський план був, зрозуміло, головним чином спрямований проти Росії. Завдання полягало в тому, щоб головними силами (2/3 всієї чисельності військ) у складі чотирьох армій завдати росіянам удару між річками Буг і Вісла, потім розгорнутися на схід до Проскурова. Решта військ скеровується на Галичину, "мінімальна Балканська група" - проти Сербії. Мета - відірвати від Росії Польщу, Волинь і Поділля; на Балканах - загарбати Сербію й Чорногорію.

Росія, маючи за кінцеву мету оволодіння Будапештом і Віднем, зосередила проти Австро-Угорщини чотири армії (3/5 усіх своїх сил) на півдні Полісся. Крім того, згідно з зобов'язаннями за франко-російським союзом, Росія мусила активно діяти проти

Німеччини в Східній Пруссії. Передбачалося також розгортання армій для прикриття Петербурга, балтійського узбережжя та з боку Румунії. На випадок виступу Туреччини створювалася Кавказька армія.

За оцінками російського генштабу, що ґрунтувалися на відомостях про австрійську армію як недостатньо підготовлену й технічно не переоснащену, південний напрям розгортання воєнних дій видавався перспективнішим. Успіх на півдні міг би дати Росії можливість вивести Австро-Угорщину з війни, залишивши Німеччину наодинці з могутніми арміями Антанти. Російський генералітет розраховував при цьому й на відсутність сучасної австрійської військової доктрини, й на консерватизм стратегічного й тактичного мислення армійського командування Австрії. Бралися до уваги також можливість виникнення національних суперечностей у середовищі військових формувань, утворених як за національною ознакою, так і за змішаною формою. Саме тому впливові шовіністичні кола Росії наполягали на розв'язанні в ході війни "національного завдання" - не лише домогтися приєднання Галичини, а й забезпечити Росії вільний вихід до Середземного моря, оволодіти Константинополем, західним узбережжям Мармурового моря.

У цих своїх домаганнях на півдні (середземноморські протоки, Константинополь) Росія досягла попередньої домовленості зі своїми союзниками в обмін на згоду про розподіл між Великобританією і Францією турецьких володінь на Арабському Сході. Крім того, Великобританія розраховувала відірвати від Туреччини Месопотамію й Аравійський півострів, суттєво зміцнити своє становище в Середземномор'ї, посилити вплив "британського лева" на Середньому Сході.

Прагнучи реваншу за поразку 1870-1871 рр. у франко-прусській війні й відтак повернути собі Ельзас і Лотарингію, оволодіти Саарським басейном і Рейнською промисловою зоною, заразом захопивши частину німецьких колоній, Франція та її військове командування збиралися воювати залежно від обстановки та характеру дій противника. Пасивно-оборонний характер був основною рисою французького плану. Головну надію французи покладали на допомогу Росії.

Не пов'язував себе конкретними обов'язками на випадок війни з Німеччиною й англійський генштаб. Правлячі кола Великобританії взагалі не збиралися воювати власними силами, переклавши ці турботи на своїх союзників - Францію і Росію. Прямим свідченням цьому є той факт, що для воєнних дій на континенті було призначено всього 6 піхотних і 1,5 кавалерійських дивізій. Щодо участі у війні флоту, то "володарка морів" взяла на себе доставку експедиційних сил у Францію та захист узбережжя метрополії шляхом блокади ворожих берегів і можливої морської генеральної битви з німецьким флотом.

Такими були розстановка збройних сил країн - учасниць Троїстого союзу й Антанти, їхні стратегічні задуми та цілі напередодні назріваючого найбільшого на той час воєнного конфлікту. Зумовлене нерівномірністю розвитку капіталізму збройне зіткнення між об'єднаними в агресивні мілітаристські блоки провідними країнами за перерозподіл світу ставало неминучим.

Страшна загроза нависла над багатьма народами світу, у тому числі й українським.

У зв'язку зі своїм особливим геополітичним становищем у сферу першочергових інтересів ворогуючих коаліцій потрапила й штучно поділена на кілька частин Україна. Вона ставала одним із епіцентрів майбутнього воєнного протиборства. Напередодні світової війни дві найбільші імперії - Росія і Австро-Угорщина - вже не приховували своїх намірів щодо територіального розширення за рахунок українських земель. Росія, зокрема, розраховувала на політичну інкорпорацію західноукраїнських територій (Галичина, Буковина, Карпатська Русь), населення яких навіть ліберали, не згадуючи вже про крайніх шовіністів та імперський уряд, вважали складовою етнографічного масиву російської народності. "Та не буде віднині під'яремної Русі! - офіційно проголошено в маніфесті Верховного головнокомандувача, великого князя Миколи Миколайовича в серпні 1914 р. - Надбання Володимира Святого, земля Ярослава Осмомисла, князів Данила і Романа, скинувши ярмо, піднесе стяг єдиної, великої, неподільної Росії".

У свою чергу Австро-Угорщина не тільки не збиралася поступатися жодною з населених українцями територій, а й виношувала плани оволодіння всіма західноукраїнськими землями. Од* ним з елементів втілення угорської національної ідеї, наприклад, стала наприкінці XIX - на початку XX ст. цілеспрямована денаціоналізація підлеглих, у тому числі й української, націй. Всі міста Карпатського регіону на початку століття внаслідок такої політики втратили своє національне обличчя й перетворилися на центри мадяризації русинів.

У Німеччині Пангерманська ліга та Партія батьківщини, які істотно впливали на дії уряду, ставили за мету відсунути західні кордони Росії далеко на схід, передбачали німецьку колонізацію Галичини й Чорноморського узбережжя.

Панівною ідеєю польських політиків початку XX ст. була віра в можливість відродження в ході світової війни Речі Посполитої. Ще не маючи своєї держави, прогресивні на той час сили, в тому числі й польські націонал-демократи, беззастережно включали до ще неіснуючої Польщі Східну Галичину, Волинь і Поділля. Вони авансом відмовили українцям у праві на власну державу як "елементам, нездатним до самостійного державотворчого життя".

Не лишилися осторонь і румунські правлячі кола. Одержимі ідеєю "Великої Румунії", вони сподівалися в разі сприятливого перебігу воєнного конфлікту на приєднання Покуття, Бессарабії та Буковини, претендували на так звану Трансністрію (землі між Дністром і Південним Бугом). Так розігрувалась "українська карта" в міжнародних відносинах.

Напередодні Першої світової війни серед інших країн особливою активністю в її роздмухуванні характеризувалася Німеччина. Власне німецький імперіалізм, найбільш агресивний і найкраще підготовлений до війни, і став її ініціатором.