Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV початку XXI століть - Горбань Ю.А. - 5.2. Нові геополітичні реалії міжвоєнного періоду

Ще не стих гуркіт армагеддонського грому Першої світової війни, як постала нова реальність глобального значення: США вустами свого президента В. Вільсона заявили свої претензії на світове лідерство. У геополітичних вимірах це означало, що після п'яти століть освоєння Старим світом Нового, починався рух у зворотному напрямі. 1 млн американців у військовій формі, що знаходилися на початку 1919 р. в Європі, були суттєвим аргументом американської дипломатії у протистоянні європейським політичним гігантам. А ще - половина світового промислового виробництва, що припадала на частку США.

Поки американська економіка явно поступалася європейській, США всіляко намагалися відгородитися від Європи. Тепер же, відчувши свою могутність, Сполучені Штати виступили з ініціативою ліквідувати економічні бар'єри, оскільки вже не боялися конкуренції. Тобто Америка домагалася домінування у відкритому для економічного обміну світі. Саме домагалася. На Паризькій конференції Вільсон заявив: якщо світ не піде шляхом, указаним Сполученими Штатами, то американцям доведеться створити таку армію і флот, щоб їх принципи поважалися. Отже, висловлювалася доктрина, згідно з якою до політичного престижу й економічної зверхності додавалася і військова сила.

Дипломатія СІЛА зводилася до створення умов, які б забезпечували в Європі приблизну рівновагу сил, що протистояли одна одній. Зокрема, не в інтересах Америки було звести силу Німеччини до нуля. Тож "14 пунктів" В. Вільсона були для німців більш прийнятними завдяки їхній визначеності, ніж умови, які могли б продиктувати європейські лідери Антанти. Європейських союзників американці намагалися переконати, що не відновивши економіку, Німеччина не зможе виплачувати репарацій державам-переможницям.

Проте перша спроба США вийти у світові лідери не увінчалася певним успіхом. Були матеріальні умови, проте підвела дипломатія, яка не передбачила і не врахувала всіх факторів англо-французького зближення. США прагнули до світової гегемонії, Франція - до лідерства в Європі. У цьому її до певної міри підтримувала Великобританія - обидві були проти американського загравання з Німеччиною. До того ж Франція погоджувалася на розширення англійських колоніальних володінь за рахунок колишніх німецьких колоній. У цьому контексті Великобританію не влаштовувало швидке вивищення Америки, особливо ж з огляду на те, що згідно з умовами Вашингтонської конференції (1921 р.) "володарка морів" вимушена була поступитися морською першістю, погодившись у цьому виді озброєнь на паритет зі США.

Знадобиться ще одна світова війна, щоб США домоглися беззаперечного лідерства не тільки в економіці, а й у світовій політиці.

Ще однією геополітичною реальністю стала поява на політичній карті світу Радянської Росії, а потім й інших радянських республік.

Проте з активного суб'єкта міжнародної політики, учасника воєнно-політичних блоків і коаліцій, яким Росія була протягом століть, вона тимчасово опинилася в стані глибокої міжнародної ізоляції, перетворилася в об'єкт політики великих держав.

Поразка держав Четверного союзу у війні дала можливість Радянській Росії анулювати принизливий для неї Брестський договір. Проте закінчення світової війни мало для неї і негативні наслідки: Антанта могла тепер активніше втрутитися в події, що відбувалися на території колишньої Російської імперії. Південь України окупували французькі війська, у Сибіру і на Далекому Сході на початку 1919 р. перебували близько 130 тис. військовослужбовців ворожих Росії держав, понад 20 тис. - на Півночі. "Російське питання" стало одним з головних на Паризькій конференції, де в лютому 1919 р. було вирішено питання про широкомасштабну інтервенцію проти Росії. "Неможливо розв'язати питання миру в Європі, - говорив Д. Ллойд Джордж, - не розв'язавши російського питання". Ще конкретніше з цього приводу висловлювався Генеральний штаб головного командування арміями Антанти: "Якщо Антанта хоче зберегти плоди своєї перемоги, здобутої таким трудом, вона сама повинна викликати переродження Росії шляхом повалення більшовизму і побудувати міцний бар'єр між цією країною і центральними державами".

Лінія поведінки західних держав мотивувалася необхідністю запобігти поширенню революції з Росії на всю змучену війною Європу. І небезпідставно. Суть більшовицького месіанізму, підтриманого компартіями інших країн, зводилася саме до цього: сприяти поширенню комунізму, шляхом експорту соціалістичних революцій, у всьому світі. Вижити у ворожому оточенні й одночасно прагнути до перемоги у світовому масштабі - таке ірраціональне у своїй основі завдання довгі роки не тільки визначало стратегічну лінію зовнішньополітичної діяльності Радянської держави, а й суттєво впливало на всю міжнародну обстановку 20-30-х років.

Важливою віхою на шляху становлення нового світового порядку стала Генуезька конференція (квітень 1922 р.).

Це була загальноєвропейська конференція, яка мала визначити шляхи оздоровлення економічного стану на континенті й, у контексті цього завдання, врегулювати економічні відносини між Росією та іншими державами. Ініціатором останнього неодноразово виступала й сама Росія. Оптимізму її керівникам додавало те, що вперше офіційно на рівні представництва провідних європейських держав проголошувалося, що нації не можуть привласнювати собі право диктувати іншим народам принципи, на основі яких останні мали організовувати систему власності й внутрішнього економічного життя. Отже, соціально-економічна система, встановлена більшовиками в Росії, набувала свого роду міжнародної легітимності.

До певної міри це підтверджувалося і практикою. На цей час Росія почала вже поступово виходити з міжнародної ізоляції, установивши дипломатичні відносини з 8 країнами, торгові - з 14, у тому числі й з Великобританією, Німеччиною, що означало визнання де-факто московського уряду. Організатори конференції фактично погодилися з тим, що запрошена на конференцію Радянська Росія представляла на ній інтереси й інших радянських республік, на той час ще формально не об'єднаних в одній союзній державі.

США офіційно не були учасником Генуезької конференції. Більше того, вони були противниками її скликання, отже, й мирного врегулювання відносин з Радянською Росією. Уряд США був єдиним, що вимагав бойкотувати її економічну систему. Щоправда, причина була не тільки, а може й не стільки в Росії. США небезпідставно вбачали в англійських ініціативах щодо сценарію конференції спробу об'єднати європейські держави навколо Великобританії. Відтак доклали зусиль, щоб рішення конференції не стали початком небажаного для них економічного піднесення європейських конкурентів і їх політичної консолідації.

Основних завдань Генуезька конференція не розв'язала, як і Гаазька (червень 1922 р.), яка була фактично продовженням Генуезької. Політичні мотиви взяли гору над економічними розрахунками, створити систему економічних зв'язків не вдалося. Залишилося не розв'язаним і "російське питання". Західні дипломати, формально проголошуючи рівні права всіх держав і народів, фактично намагалися диктувати Росії свої умови. Остання, погоджуючись на деякі з них, тут же висувала свої зустрічні умови і пропозиції. Так, умовою повернення воєнних боргів Росія вважала компенсацію колосальних витрат, яких вона зазнала внаслідок іноземної інтервенції в перші післяреволюційні роки; погоджувалась повернути царські позички, але за умов надання нових кредитів. Доречно зауважити, що лінія поведінки Радянської Росії в Генуї стала концептуально-визначальною для радянської дипломатії у всі наступні десятиліття.

Отже, економічно цілісної Європи, якою вона була в довоєнний період (хоч і не без суттєвих застережень), відновити не вдалося.

Сенсацією для учасників Генуезької конференції стало укладення договору в Рапалло (квітень 1922 р.) між Німеччиною і Росією.

Договором розв'язувався широкий спектр міждержавних відносин - економічних, політичних, аж до встановлення дипломатичних відносин. Це був договір двох найбільш ущемлених Версальською системою держав, які боялися залишитися в повній міжнародній ізоляції. До того ж він практично ліквідував усі минулі взаємні економічні претензії. Договором встановлювався статус "найбільшого сприяння нації" в торгівлі між двома державами. Варто зауважити, що з боку Німеччини інтерес до договору виявляли не тільки підприємці, а й військові. Почалося таємне радянсько-німецьке співробітництво у військовій галузі, причому і в тих напрямках, які для Німеччини було заборонено міжнародними договорами. Мова йде, зокрема, про підготовку військових кадрів, випробування військової техніки й озброєнь, які проводилися на території Радянського Союзу. Останній, до речі, був не єдиним джерелом відродження промислового, отже, і військового потенціалу Німеччини. Іноземні капітали текли в її економіку і з інших держав, передусім зі США, з одного боку, забезпечуючи можливість одержання репарацій, з іншого - допінгуючи відродження військово-промислового виробництва в Німеччині.

Близькосхідні питання, проблеми Чорноморських проток розв'язувалися на Лозаннській конференції (листопад 1923 р.). На ній радянську делегацію, крім РСФРР, представляли також УСРР і Грузія як чорноморські держави. Згідно з прийнятою конвенцією Чорноморські протоки оголошувалися демілітаризованими, однак через них дозволявся прохід військових кораблів усіх держав. Радянський Союз розцінив таке рішення як спрямоване проти його безпеки. На конференції було підписано новий договір з Туреччиною, значно сприятливіший для неї за попередній, Севрський. Фактично це означало денонсацію Севрського договору, який вважався найуразливішою ланкою у Версальсько-Вашингтонській системі.

1923 рік виявився для Європи складним, кризовим. Відмова Німеччини виплатити черговий внесок за репараціями призвела до окупації Францією і Бельгією Рурської області, що зумовило гостру політичну кризу. Спроба Франції в такий спосіб зміцнити свою лідируючу роль в Європі викликала спротив Великобританії і США. Франція вимушена була вивести свої війська з окупованої території. США взяли на себе роль арбітра в європейських суперечках. Згідно з прийнятим у 1924 р. "планом Дауеса" (прізвище держсекретаря США) репараційний спір Франція мала розв'язувати не безпосередньо з Німеччиною, а через посередництво США, з чим погодилася і Великобританія. Економіка Німеччини ще в більшій мірі ставилася під контроль іноземного, переважно американського, капіталу (зокрема через емісійний банк, непідконтрольний німецькому урядові).

Для безперебійної виплати репарацій Німеччині необхідний був активний баланс зовнішньої торгівлі. Проте жодна з держав-переможниць не хотіла поступатися своїми ринками. Концепція "плану Дауеса" передбачала вирішення цієї проблеми за рахунок Радянського Союзу, відводячи економічну експансію Німеччини на Схід. Схоже на те, що поглиблення радянсько-німецького зближення поки що не турбувало країни західної демократії.

Свідченням цьому стала і так звана "смуга дипломатичних визнань СРСР". Протягом 1924-1925 рр. дипломатичні відносини із СРСР установили Великобританія, Італія, Франція, Китай, Японія та ряд інших держав. Щоправда, часом ці відносини мали формальний характер, як правило, за ними не наставало розширення економічного співробітництва. Водночас надання Європі американських кредитів за "планом Дауеса" сприяло зближенню між державами-переможницями і Німеччиною.

Ще більшої визначеності це зближення набуло на підставі рішень Локарнської конференції (жовтень 1925 р.). Вони мали гарантувати стабільність і непорушність нових кордонів Німеччини із західними сусідами, залишаючи відкритим питання щодо її східних кордонів, чим фактично визначався напрямок майбутньої німецької експансії.

Те, що гарантами кордонів (Німеччини з Францією і Бельгією) мали бути Великобританія та Італія, сприймалось як один із кроків ослаблення позицій Франції в європейській політиці. Водночас посилювалися позиції Німеччини, яка в Локарно виступала як рівноправна велика держава. Учасники конференції запропонували Німеччині вступити до Ліги Націй, за умови включення її армії до складу "інтернаціональної армії", що мала постати при цій організації. Складалося нове співвідношення сил в Європі. Фактично відбулася реабілітація Німеччини як члена світової спільноти. В 1926 р. їй дозволили увійти до Ліги Націй,

Доречно зауважити, що Ліга Націй, яка створювалась як всесвітня організація, певний час залишалася інструментом суто західноєвропейської політики. США, які були ініціатором її створення, формально залишалися поза межами цієї організації, оскільки Конгрес не ратифікував відповідних документів Версальського договору. В свій час і Ленін не бачив у Лізі Націй "чогось схожого на реальні шанси мирного співжиття". Пізніше ж, враховуючи суперечливість, а то й деструктивність радянської зовнішньої політики, західні держави не поспішали приймати СРСР до цієї організації. Це відбулося лише в 1934 р., коли ситуація на Європейському континенті почала різко змінюватися у зв'язку з приходом фашистів до влади, передусім у Німеччині.

У калейдоскопі міжнародних подій глобального значення не загубилося й "українське питання". Не будучи суб'єктом міжнародних відносин, Україна залишалася важливим об'єктом міжнародної політики. Якщо взяти найважливішу проблему - возз'єднання українських земель в єдиній державі, то тут складалася досить суперечлива ситуація.

СРСР офіційно не претендував на західноукраїнські землі, формально дотримуючись міжнародних договорів. Доречно зазначити, що оберігаючи УСРР від небажаних впливів Західної України (маються на увазі передусім націоналістичні рухи, які набули масштабного вияву з утворенням у 1929 р. Організації українських націоналістів), Москва водночас намагалася посилити свій вплив на західноукраїнські землі, що час від часу призводило до загострення політичної ситуації в східноєвропейському регіоні, зокрема у відносинах з Польщею.

Свої інтереси щодо України мали держави Антанти - передусім Великобританія і Франція. їх негативне ставлення до возз'єднання України формально пояснювалося тим, що вони як фундатори Версальської системи мали бути гарантами післявоєнних кордонів у Європі. Фактично ж їх позиція зумовлювалася розумінням того, що в тих умовах реальне возз'єднання могло відбутися лише на базі Радянської України, отже, зміцнення СРСР, чого вони не хотіли допустити.

Був іще один суттєвий момент, пов'язаний з нафтовими інтересами. Справа в тому, що напередодні Першої світової війни Галичина посідала 4-те місце у світі за видобутком нафти. Франція підтримала Великобританію в її близькосхідних нафтових домаганнях, остання ж не заперечувала проти французьких інтересів у Східній Галичині. Зробити це було простіше, передавши останню Польщі, яка повністю фінансово залежала від Франції. Підтримані ще й США, французькі нафтові компанії одержали право екстериторіальності на території галицьких нафтових родовищ. Отже, рішення Ради послів щодо Східної Галичини (березень 1923 р.) було лише формальним закріпленням нафтової політики тогочасної Європи.

У міжвоєнний період вперше у світовій практиці вживалися широко скоординовані на міжнародному рівні заходи зі збереження миру на основі реального роззброєння.

З 1926 р. в Женеві працювала підготовча комісія з роззброєння, з лютого 1932 р. - Женевська конференція з роззброєння. У ній брали участь представники 63 країн, у тому числі держав, що не були членами Ліги Націй - СРСР, США та деяких інших. У рамках цього процесу в 1928 р. було укладено універсальний пакт Бріана - Келлога (за прізвищами керівників зовнішньополітичних відомств Франції і США), згідно з яким держави, що його підписали, зобов'язувалися не вдаватися до воєнних заходів для розв'язання спірних міжнародних проблем.

Робота Женевської конференції проходила суперечливо і не давала бажаних результатів. Кожна з великих країн відстоювала перш за все свої інтереси: комусь було вигідне скорочення військово-морських сил, комусь - військово-повітряних, ще іншим - сухопутних. Пропозиції СРСР щодо загального і повного роззброєння всерйоз не було сприйнято. В 1934 р. робота конференції зайшла в глухий кут, коли представник нацистської Німеччини категорично заявив: його уряд погодиться на пропорційне роззброєння лише за умови, коли Німеччині дозволять доозброїтися до рівня великих країн.

Геополітичного значення в міжвоєнний період набули відносини між СРСР і США.

Тривале невизнання Радянської держави з боку США в цілому вписувалося в рамки ізоляціоністського курсу, що його дотримувалися американські політики у 20-ті роки. В рамках цього курсу СІНА не ратифікували Версальські угоди, не вступили до Ліги Націй тощо. Дипломатичному визнанню СРСР передувала тривала дискусія щодо доцільності його невизнання. Думки схилилися до того, що США більше втрачають, ніж виграють від невизнання СРСР як світової держави. Йдучи на встановлення дипломатичних відносин з Радянським Союзом, Ф. Рузвельт вважав, що "роль ідеології значно завищена, що СРСР веде себе як традиційна велика держава, яка прагне діяти в рамках системи міжнародних відносин". Виходили також з того, що СРСР безпосередньої небезпеки для США не становить, в той же час протидіє реальним супротивникам Америки в Європі й Азії. І, звичайно ж, в умовах "економічного видужування" СІНА, СРСР представляв для них інтерес як ринок збуту своїх товарів. Результатом всього цього і стало встановлення в 1933 р. дипломатичних відносин.

Досить суперечливого характеру набули події, що розгорталися в міжвоєнний період на Азіатському континенті, зокрема на Далекому Сході.

Центром, де суперечливо пересікалися інтереси США, Японії, СРСР і ряду європейських країн став Китай.

З 1919 р. в Китаї розпочався новий етап антиімперіалістичної, буржуазно-демократичної революції, очолюваної гомінданом (національною партією). Лідер партії Сунь Ятсен пішов на досягнення угоди з китайськими комуністами, в результаті чого в 1924 р. склалися єдиний національний фронт і його уряд на півдні Китаю. У наступному році революційний рух поширився на весь Китай, перерісши, по суті, в громадянську війну. Радянський Союз, діючи на основі більшовицької доктрини щодо світової революції, надав матеріальну, в тому числі військову, допомогу урядові національного фронту. Проте після того, як гоміндан очолив Чан Кайші і його відносини з комуністами різко загострилися, коли стало ясно, що сподівання відносно трансформації китайської революції в соціалістичну не виправдалися, СРСР розірвав дипломатичні відносини з чанкайшистським Китаєм.

Отже, перша громадянська війна в Китаї (1925-1927 рр.) закінчилася поразкою лівих сил. У свій спосіб доклали до цього зусиль США і Великобританія. В 1927 р. розпочався другий етап громадянської війни. КПК і ліве крило гоміндану почали боротьбу проти гомінданівського уряду, який провідними держави світу визнали загальнонаціональним. Громадянське протистояння в Китаї сприяло успіху японської агресії, восени 1931 р. Японія окупувала його північно-східні провінції. Перед загрозою подальшого розширення агресії КПК і гоміндан знайшли компромісну основу для припинення громадянської війни. В 1937 р. було створено єдиний національний антияпонський фронт, почався новий етап японо-китайської війни. Чан Кайші почав шукати шляхів зближення з Радянським Союзом. Останній не став обумовлювати свою позицію вирішенням внутріполітичних проблем у Китаї, погодившись водночас взяти участь у відсічі японської агресії. В 1937-1938 рр. було підписано ряд договорів між СРСР і Китаєм, на основі яких останньому було поставлено 1235 літаків, 1600 артилерійських стволів, 14 тис. кулеметів тощо.

Своєрідно складалася ситуація в іншому регіоні Сходу. В Афганістані, Ірані, Туреччині в перші повоєнні роки значних успіхів досягли революційно-націоналістичні рухи. Уряди, які прийшли в цих країнах до влади, з одного боку, хотіли спертися на допомогу Радянської Росії в боротьбі проти імперіалістичних країн Заходу, з іншого - не приховували своєї ворожості до комуністичних ідей. Отже, співробітництво ґрунтувалося на досить суперечливій основі. Націоналістична буржуазія з підозрою ставилася до радянського впливу, і не тільки тому, що це був вплив іноземної держави, проти чого, в принципі, було спрямовано націоналістичний рух, а передусім тому, що бачила загрозу насадження класових, соціалістичних ідей.

Отже, узагальнюючи основну суть визначальних процесів і явищ світової історії 20-х - початку 30-х років правомірно зробити висновок, що в цей період було зроблено спробу, хоча досить-таки непослідовну і суперечливу, переорієнтувати основну концепцію міжнародно-правових відносин. Якщо раніше вони регулювали переважно проблеми війни, то в названий період вживалися реальні заходи, щоб повернути міжнародне право в бік служіння інтересам підтримання миру, обмеження гонки озброєнь. На жаль, продекларована у свій час на весь світ теза В. Вільсона виявилася передчасною. Суть її зводилася до такого: раніше світом управляли інтереси, що й призвело до поразки (малися на увазі катастрофічні наслідки Першої світової війни). Інтереси не тільки об'єднують, а й роз'єднують людей, оскільки за найменшої непогодженості Інтересів уперед виходить суперництво. Є лише одна обставина, яка може об'єднати людей - прихильність до права. Проте реальність склалася так, що в 30-ті роки все ж на перший план вийшли егоїстичні інтереси, породжене ними суперництво, що наближало світ до нової вселюдської трагедії.