Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV початку XXI століть - Горбань Ю.А. - Початок "холодної війни"

Пов'язують з виступом колишнього прем'єр-міністра Великобританії У. Черчілля перед студентами Вестмінстерського коледжу в американському місті Фултоні 5 березня 1946 р. у зв'язку з присудженням йому почесного ступеня доктора цього вищого навчального закладу. У. Черчілль закликав створити новий британо-американський військовий союз замість антигітлерівської коаліції з метою "боротьби з міжнародним комунізмом на чолі з СРСР". Президент США Г. Трумен та вищі чини держдепартаменте США, що були присутні на цьому зібранні, тоді відмовилися прокоментувати виступ лідера британських консерваторів. А в березні наступного, 1947 р. в США вже було прийнято доктрину "стримування комунізму" Г. Трумена, яка й стала початком глобального суперництва, що завершилось розпадом СРСР 8 грудня 1991 р. Тобто воно продовжувалось майже 45 років і не переросло у звичайну війну тому, що жодна зі сторін не була впевнена у своїй перемозі в разі виникнення нової війни. Саме непередбачуваність наслідків війни штовхала обидві сторони лише до удосконалення систем озброєнь у надії досягти певних переваг.

Зважаючи на зміст виступу У. Черчілля, тривалий час на нього й покладалась відповідальність за розв'язання "холодної війни". Сучасні науковці й політологи відходять від звинувачення лише однієї з протилежних сторін у розгортанні війни й покладають відповідальність на обидві сторони - США та СРСР.

Явище "холодної війни" охопило всю планету і розкололо світ на дві частини, два військово-політичних і економічних угруповання, дві суспільно-політичні системи. Сформувалася своєрідна політична логіка глобального суперництва. Події у світі розглядалися виключно крізь "чорно-білу" призму суперництва. Скрізь і в усьому кожна сторона бачила підступну руку супротивника. "Холодна війна" довела до небачених розмірів мілітаризм у політиці, мисленні, культурі, психології. У міжнародних відносинах, світовій політиці все почали оцінювати з погляду військової сили, балансу танків, літаків, ядерних боєголовок. Всупереч Статуту ООН загроза застосування сили, політика ядерного стримування стали головним знаряддям міжнародних відносин у післявоєнному світі. Гонка озброєнь призвела до формування небаченого для мирного часу військово-промислового комплексу в США та СРСР, що включав у себе збройні сили, численні галузі промисловості, які виробляли зброю, науково-дослідні установи, а також організації, які планували і координували всю цю масштабну роботу. Відбувалася тотальна мілітаризація суспільної й індивідуальної свідомості людей. Масова культура формувала образ ворога, а "шпигунські " романи потіснили традиційний детектив.

Чорно-біле бачення світу породжувало почуття страху, недовіри і створювало умови для штучного згуртування суспільства перед послідовно створюваним образом зовнішнього ворога. Якщо людина дивилася на світ в іншій системі світоглядних політичних координат, то це сприймалось як підривна діяльність. У США це призвело до численних порушень громадянських прав і свобод, а в СРСР сприяло зміцненню тоталітарного режиму. Разом з тим у країнах Заходу "холодна війна " стала стимулом для проведення соціальних реформ як суспільно-політичного, психологічного бар'єра для поширення комунізму, його привабливості в теорії та практиці.

Радянсько-американське суперництво об'єктивно сприяло відновленню економічних і політичних позицій Західної Німеччини і Японії, які для США були передовою лінією боротьби з комунізмом. Суперництво СРСР і США полегшило боротьбу за незалежність народам колоніальних країн, але, з іншого боку, перетворило їх у так звані країни третього світу, в арену безкінечних регіональних і локальних конфліктів за сфери впливу, що продовжуються й після закінчення "холодної війни". Таким чином, "холодна війна" як явище світової історії другої половини XX століття мала глобальний багатовекторний вплив на всю післявоєнну історію.

Одночасно СРСР і США намагалися зміцнити військове співробітництво зі своїми союзниками.

Особливу активність виявляли США. які прагнули перекласти тягар захисту Європи від комуністичної ідеології на самі європейські країни" 4 квітня 1949 р. у Вашингтоні десять західноєвропейських держав, а також США і Канада підписали договір про заснування Організації Північноатлантичного договорі/ (НАТО) - за першими літерами англійської назви. Утворення цього військово-політичного блоку було прямим попередженням СРСР щодо його спроб проникнути в зону інтересів США.

Країни - члени НАТО брали на себе зобов'язання надавати одна одній допомогу, включаючи і використання збройної сили, створення американських військових баз на території країн - членів НАТО. Договір вступав в силу у випадку нападу на територію, на окупаційні війська, на кораблі і літаки країн цього договору. У 1952 р. до НАТО вступили Греція і Туреччина, у 1955 р. - ФРН, яка дістала право мати свою армію.

З укладенням Північноатлантичного пакту зросла міжнародна напруженість, різко прискорився процес подальшої поляризації сил. У 50-ті роки у світі було створено ще ряд військово-політичних блоків.

У 1951 р. у Сан-Франциско було укладено Тихоокеанський пакт безпеки (АНЗЮС) за участю США, Австралії та Нової Зеландії. В Манілі 1954 р. створено Організацію договору Південно-Східної Азії (СЕАТО) до якої увійшли США, Великобританія, Франція, Австралія, Нова Зеландія, Таїланд, Філіппіни та Пакистан. Ще один блок створено у 1955 р. за участю Великобританії, Туреччини, Іраку, Пакистану та Ірану (Багдадський пакт, що в 1959 р. був перейменований в Організацію Центрального договору (СЕНТО) після виходу з нього Іраку). Присутність практично в кожному блоці США пояснювалась дією їхньої зовнішньополітичної доктрини в максимальному розширенні зон свого впливу на планеті: встановлення там, де можна, відданих режимів, недопущення утвердження позицій держави-суперниці.

Міжнародне становище СРСР після війни було парадоксальним. Країна була надто послаблена війною, відставала від США в галузі військових технологій, а її позиції у світі були міцними як ніколи. Керівництво СРСР теж діяло з позиції сили, переконуючи світ, що саме СРСР є "передовим загоном антиімперіалістичних сил", що його історичною місією є надання всілякої підтримки світовому соціалістичному поступу, національно-визвольному рухові, навіть за рахунок обмежень і страждань власних народів.

У 1947 р. за наполяганням СРСР було створено Інформаційне бюро комуністичних та робітничих партій (Комінформбюро) з 9 комуністичних і робітничих партій для координації і обміну досвідом соціалістичного будівництва, насамперед в Європі. Захід розцінив створення Інформбюро як відродження Комінтерну, і у відповідь в 1948 р. у Брюсселі Великобританія, Франція, Бельгія, Нідерланди і Люксембург підписали Договір про економічне, соціальне і культурне співробітництво та колективну безпеку (Брюссельський пакт). Цим пактом було започатковано створення Західного союзу.

В 1945-1948 pp. антигітлерівська коаліція розпалась, а вчорашні союзники розпочали непримиренну боротьбу за вплив у повоєнному світі. Лідерами в цьому процесі були дві наддержави - СРСР і США. США зробили великий внесок у розгром нацизму й мілітаризму в роки Другої світової війни. Разом з тим США, на території яких не велись воєнні дії, виявились єдиною країною, економіка якої вийшла з війни значно зміцнілою. Вартість промислової продукції США становила в повоєнні роки 2/3 вартості промислової продукції усього світу (за винятком країн комуністичного блоку). США зосередили у себе 73 % світового золотого запасу, за 5 років війни чистий прибуток американських корпорацій досяг 87 млрд дол., а середньорічні темпи економічного зростання становили 18,7 %. Основу цього економічного піднесення становили гігантські військові замовлення. На 1945 р. США досягли найвищого за свою історію рівня військової могутності.

Основні суперники США або тимчасово вибули з конкурентної боротьби (Німеччина, Японія), або потрапили у фінансово-економічну залежність від США (Великобританія, Франція). США, звичайно, скористалися з цієї обставини, щоб заволодіти новими ринками, збільшити експорт товарів та капіталів, і почали активно створювати "імперію долара".

Відомо, що до Другої світової війни зовнішньополітичний курс США визначала в основному політика ізоляціонізму. ЗІ зростанням післявоєнної могутності країни відбулась кардинальна зміна в бік опори на силу, прагнення посилити свій вплив на перебіг подій в усіх країнах світу під гаслом "Мир по-американськи" ("Pax Americana"). Одночасно було розроблено державну політику "стримування". При цьому правлячі кола США вважали за потрібне закріпити за собою монопольне володіння атомною зброєю.

США, лишаючись форпостом західного світу та побоюючись зростання комуністичної загрози, намагались об'єднати країни Заходу під своєю егідою, захищаючи цінності демократії та запроваджуючи свій вплив у світі,

У Західній Європі після Другої світової війни перемогли ідеї демократії, свободи та прав особи.

Разом з тим практично всі європейські країни, у тому числі й країни-переможниці, зазнали великих матеріальних та людських втрат, їхня економіка перебувала у критичному стані. Тому, коли постало питання закріплення перемоги над фашизмом та забезпечення міцного миру в Європі, вплив на європейську політику двох наддержав посилився. Це яскраво виявилось у процесі роботи Паризької мирної конференції (липень - жовтень 1946 р.) з проблем мирного врегулювання та змін кордонів в Європі. І хоча в роботі конференції брали участь представники 28 держав - борців з фашизмом, проте вирішальна роль належала СРСР і США.

СРСР виступав за те, щоб забезпечити повну незалежність переможеним країнам і водночас намагався посилити свій вплив на них. США та Великобританія відстоювали позиції, спрямовані на недопущення поширення у цих країнах радянської моделі соціалізму.

10 лютого 1947 р. було підписано мирні договори з Італією, Фінляндією, Болгарією, Угорщиною та Румунією, за якими стосовно них припинявся стан війни, кожна з цих країн дістала підтримку до вступу в ООН, містилися зобов'язання забезпечити усім громадянам демократичні свободи, не допустити відродження фашистських організацій, зафіксовувались територіальні зміни, обмеження збройних сил, репараційні відшкодування тощо. Підписання цих угод було однією з найважливіших міжнародно правових акцій повоєнної Європи,

Особливу вагу в повоєнних міжнародних угодах мала проблема мирного врегулювання відносин з Німеччиною, населення якої прагнуло до єдиної, мирної і демократичної держави, а натомість вона стала ареною першого зіткнення інтересів супердержав. Кожна з них не бажала поступитися навіть часткою своїх інтересів.

На Потсдамській конференції влітку 1945 р. було домовлено про основні принципи політики союзників щодо Німеччини: денацифікація, демілітаризація і демократизація. Демілітаризація означала повну ліквідацію збройних сил, військових і напіввійськових організацій, знищення воєнно-промислового потенціалу, конфіскацію підприємств, що належали військовим злочинцям, та ін. Нацистську систему управління було замінено традиційною системою німецького самоврядування. Демократизація Німеччини мала на меті відновити політичні партії, профспілки, громадські об'єднання, державно-політичний устрій, системи освіти, виховання тощо, ліквідовані у свій час фашистським режимом.

За згодою союзників територію Німеччини було поділено на чотири зони окупації - радянську, американську, французьку та англійську. А тому практичне втілення в життя рішень Потсдамської конференції залежало від діяльності окупаційної влади в кожній із зон. Зрозуміло, що кожна сторона підтримувала ті політичні сили, на які спиралася, і тиснула на ті, в яких вбачала загрозу своїм позиціям.

2 грудня 1946 р. між Англією і США було укладено угоду про об'єднання їх зон окупації. Так виникла Бізонія. У лютому 1948 р. до цієї угоди приєдналась Франція. 8 травня 1949 р. Парламентська рада, утворена з представників західнонімецьких земель, за ініціативою окупаційних властей затвердила "Основний закон Федеративної Республіки Німеччини". На світовій арені з'явилась нова держава - Федеративна Республіка Німеччина (ФРН).

Радянська сторона у відповідь на ці події 30 травня 1949 р. затвердила Конституцію, яку виробила Народна рада радянської зони окупації, а 7 жовтня 1949 р. було проголошено Німецьку Демократичну Республіку (НДР). Отже, поділ Німеччини на дві держави став наслідком конфронтації біполярної системи держав. За таких умов підписання мирного договору з Німеччиною відкладалося на невизначений час.

Кордон між НДР і ФРН перетворився в "передовий рубіж" протистояння між НАТО та ОВД, а м. Берлін перетворилося на "фронтове місто" ери "холодної війни". У 50-60-ті роки військові стратеги як НАТО, так і ОВД розглядали його як місце, де найімовірніше може спалахнути третя світова війна. В 1961 р. було споруджено Берлінський мур, який роз'єднав Берлін на дві частини. Це була споруда з бетону висотою 4 м та довжиною 46 км. До цього слід додати 115 км кордону навколо Західного Берліна. Спорудження муру призвело до різкого погіршення ситуації в Європі та світі. При спробі перетнути Берлінський мур загинуло понад 80 осіб.

Формально врегулювання "берлінської проблеми" відбулося в 1971 р., коли США, СРСР, Великобританія і Франція підписали договір про особливий статус Західного Берліну, що виводив цю територію з-під юрисдикції ФРН, а фактично "берлінське питання" остаточно було вирішене тільки з об'єднанням Німеччини.

Протиборство СРСР і США призвело також до затягування підписання мирного договору з Австрією. За наполяганням СРСР Австрія взяла в 1955 р. на себе зобов'язання зберігати нейтралітет і не вступати у військово-політичні блоки.

Важливою проблемою в європейській політиці США був "план Маршалла" (за ім'ям держсекретаря США Д. Маршалла), оприлюднений 5 червня 1947 р. Він передбачав надання допомоги європейським країнам, економіка яких постраждала в роки війни. Як попередню умову для надання допомоги США поставили вимогу про виведення комуністів зі складу урядів. До 1948 р. цю вимогу було виконано (детальніше про "план Маршалла" див. у пп. 7.2). Уряд СРСР, не заперечуючи ідеї допомоги, різко виступив проти використання її як засобу втручання у внутрішні справи суверенних держав.

Не дійшовши компромісу, країни Східної Європи, Фінляндія і СРСР відмовились взяти участь у "плані Маршалла", що мало в майбутньому негативні наслідки. Натомість розпочалась різка переорієнтація їх економік на СРСР, порушувалися традиційні економічні, торгові зв'язки з країнами Заходу. 1947 рік вважають роком народження двополюсного світу. Розкол Європи став реальністю.

Гострота суперечностей між Сходом і Заходом яскраво виявилась і в країнах Центральної і Південно-Східної Європи.

Політична боротьба йшла між силами соціалістичної орієнтації і різними варіантами демократії і закінчилась на користь соціалістичної орієнтації. Цьому сприяли як внутрішні, так і зовнішні чинники.

Серед внутрішніх чинників слід зазначити передусім те, що в останні роки війни в ряді країн Східної та Південно-Східної Європи під час боротьби з окупантами утворились національні фронти, які об'єднували як прокомуністичні, так і антикомуністичні сили. Разом з фашистами було вигнано і їх прибічників, серед яких багато підприємців, їх власність було конфісковано і, таким чином, значно зріс державний сектор в економіці. У більшості цих країн виникли коаліційні уряди з партій, представлених у Народних фронтах. Режими, створені Народними фронтами, отримали назву " народної демократії.

Східноєвропейські комуністичні партії під "народною демократією" розуміли шлях, який би забезпечив, минаючи диктатуру пролетаріату, перехід до соціалізму. Соціал-демократи, активно підтримуючи і працюючи в цих урядах, виступали за еволюційні перетворення та збереження багатоукладної економіки.

В Албанії і Югославії після перемоги над фашизмом до влади прийшли комуністи, які з самого початку очолювали антифашистський партизанський рух. За активної підтримки радянського керівництва порівняно легко були створені комуністичні уряди восени 1947 р. в Болгарії та Румунії, 1948 р. - у Чехословаччині та Угорщині. У лідерів компартій цих держав певний час зберігались ілюзії щодо варіантів, альтернативних радянській моделі соціалізму. Так, лідер болгарських комуністів Г. Димитров весь час підкреслював у промовах, що в Болгарії буде створено народну, а не радянську республіку. В. Гомулка обстоював "польський шлях" до соціалізму. Прагнення до власного бачення соціалізму в Югославії створило навіть загрозу для радянської політики, привело до різкого загострення радянсько-югославських відносин, до чистки компартій у країнах народної демократії. Проте під тиском Москви вони змушені були втілювати в життя сталінську модель "побудови соціалізму".

Серед зовнішніх чинників необхідно виділити перш за все докорінні зміни співвідношення сил в Європі на користь демократії, підвищення ролі СРСР на міжнародній арені як держави, що винесла на собі основний тягар боротьби з фашизмом. Радянський Союз у збройній боротьбі довів життєвість нового ладу, викликавши до себе симпатії мільйонів людей у світі. Про деформації радянської моделі соціалізму, про реальну практику соціалістичного будівництва в СРСР багато людей не знали або сприймали інформацію про це як прояв ідеологічного протистояння біполярного світу.

За угодою між союзниками по антигітлерівській коаліції, рішеннями Ялтинської і Потсдамської конференцій країни Східної та Південно-Східної Європи було визнано зоною радянських інтересів за умови, що в них буде встановлено демократичний устрій.

Визволяючи ці країни від нацистської окупації, радянське керівництво активно сприяло запровадженню тут соціалістичного (в розумінні соціалізму Москвою) суспільного устрою, перешкоджало проведенню вільних та демократичних виборів, втручалось у внутрішні справи суверенних держав. Тут відбулась прискорена націоналізація великої та середньої промисловості, здійснювались репресії проти партій - союзниць комуністів по Народному фронту. В 1947 р. радянське керівництво в особі А. Жданова та Г. Маленкова зажадало від "братніх" партій ліквідації коаліційних урядів, здійснення повної націоналізації промисловості та кооперування в сільському господарстві. У деяких випадках останнє зводилось до усуспільнення праці, до придбання в спільну власність техніки та сільськогосподарського інвентарю, в інших - земля зводилась у загальний клин, однак розподіл продукції здійснювався за паєм та трудовим вкладом. З 1955 р. почалось активне насаджування сільгоспартілей (за радянським зразком). Однак у Польщі, Угорщині поряд з такими кооперативами зберігся й індивідуальний сектор.

У сфері промисловості було взято курс на форсовану індустріалізацію, яка передбачала створення або реконструкцію важкої промисловості. Засоби для цього, крім допомоги СРСР, вилучались із сільського господарства. Паралельно з розвитком важкої індустрії, постанням нових галузей, таких як суднобудування в Польщі, приладобудування та автомобілебудування в Угорщині, старі, традиційні для цих країн галузі, передусім легка та харчова промисловість, дедалі більше відставали. Дрібнотоварне і ремісниче виробництва згорталися, а сферу обслуговування, яка перебувала в приватних руках, було поступово замінено державною (виняток - Югославія та частково Угорщина). Ці радикальні перетворення знайшли підтримку серед частини населення, насамперед в середовищі робітників.

В усіх соціалістичних державах, подібно до культу особи Сталіна, склався культ власних "вождів" - Б. Берута (Польща), К. Готвальда (Чехословаччина), М. Ракоші (Угорщина), Г. Георгіу-Деж (Румунія), Й. Броз-Тіто (Югославія) тощо.

Разом з тим було б історично неправильно стверджувати, що тільки вплив та присутність військ СРСР були причиною соціалістичних змін у країнах Європи і Азії. Радянські війська були, наприклад, в Австрії, Норвегії, Фінляндії, Ірані, але ці країни продовжили розвиток у своїх історичних рамках. Водночас радянських військ не було в Албанії або В'єтнамі, але революції тут відбулися. Справа в тому, що в післявоєнний період на фоні скорочення промислового виробництва спостерігалися зростання безробіття (40 млн осіб у 1949 р.) й загострення класового протистояння в усьому світі, посилення нерівномірностей розвитку країн, зростання чисельності, особливо в Європі, прихильників комуністичної ідеї.

Радянський Союз поставляв у молоді соціалістичні країни транспорт, будівельні матеріали, машини, механізми, необхідну сировину, що дало змогу їм вже в 1947 р. досягти довоєнного рівня розвитку. Постачалось у великих обсягах навіть продовольство, тоді як переважна більшість населення СРСР голодувала, а мільйони вмирали голодною смертю. За офіційними даними, під час голоду 1946-1947 рр. тільки в Україні померло від голоду 800 тис. осіб.

Спектр економічних відносин було перенесено в політику, З кожною з цих держав СРСР уклав договори про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу. Було укладено аналогічні двосторонні договори. Завершився цей процес утворенням у 1949 р. Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ)9 яка була покликана координувати розвиток економіки країн "народної демократії". Державами-засновницями були СРСР, Болгарія, Польща, Угорщина, Румунія та Чехословаччина. В 1949 р. до РЕВ вступила Албанія, яка не набула, проте, офіційного членства в РЕВ і вийшла з неї в 1968 р. У 1950 р. до РЕВ вступила НДР, у 1962 р. - Монголія, в 1972 р. - Куба і в 1978 р. - В'єтнам. Югославія не була членом РЕВ, але всі роки тісно співробітничала з нею за угодою 1964 р. На договірних засадах з РЕВ активно співробітничали також Фінляндія, Ірак і Мексика. Багато країн "третього світу", зокрема так званої соціалістичної орієнтації, співробітничали з РЕВ як спостерігачі.

На Далекому Сході міжнародна ситуація в повоєнні роки залишалася напруженою.

СРСР, беручи участь у війні з Японією, за угодою із союзниками тимчасово окупував Південно-Східний Китай (Маньчжурію) і північ Корейського півострова (до 38-ї паралелі). З півдня Корею зайняли американські війська. Знову повторився європейський сценарій. У зонах тимчасової окупації встановлюються прорадянський і проамериканський режими. Як наслідок - розкол Кореї на дві держави та нагнітання напруженості у відносинах між ними. За підтримки СРСР китайські комуністи здобули перемогу в громадянській війні. 1 жовтня 1949 р. було проголошено Китайську Народну Республіку (КНР).

Мирний договір з Японією було укладено лише у вересні 1951 р. на міжнародній конференції у Сан-Франциско. Проте СРСР, Польща, Чехословаччина, які були учасниками цього форуму, свої підписи так і не поставили, мотивуючи тим, що до участі в ній не запрошено делегації від Китаю, Монголії та інших союзників у боротьбі з Японією.

СРСР також підтримував Північний В'єтнам, де національно-визвольний рух теж очолили комуністи. їх боротьба закінчилася перемогою і проголошенням 2 вересня 1945 р. Демократичної Республіки В'єтнам (ДРВ). Перемогою народної революції на Кубі в січні 1959 р. завершився процес створення світової соціалістичної системи. Наприкінці 80-х років XX ст. до складу світової системи соціалізму входило 15 держав, які займали 26,2 % площі земної кулі та налічували 32,3 % світового населення. Тут створювалася третина світового національного прибутку. Зважаючи навіть на кількісні показники, слід вести мову про світову соціалістичну систему як суттєвий фактор світового розвитку другої половини XX ст.

Завершило поділ країн світу на ворогуючі табори створення Організації Варшавського договору (ОВД), Рішення про створення цього військово-політичного блоку прийняли в травні 1955 р. на нараді у Варшаві керівники Албанії" Угорщини, НДР, Польщі, Болгарії, Румунії, Чехословаччини і СРСР. Оскільки держави, які увійшли до ОВД, були розвинені значно слабше західноєвропейських, то, по суті, Заходу протистояв лише СРСР, а тому радянське керівництво не поспішало офіційно оформляти військовий блок з ідеологічних міркувань. Це давало можливість переконувати світову громадськість, що ОВД створено як противагу всім існуючим блокам, що саме ОВД буде захисником антиімперіалістичних сил у світі.

Договір ОВД передбачав створення системи колективної безпеки, взаємодопомоги на випадок агресії. Строк його дії було визначено в 20 років. Було створено Об'єднане командування ОВД (за прикладом НАТО) та Політично-консультативний комітет. Організацію ОВД було оголошено відкритою для інших держав. Варшавський договір політично й військово протистояв НАТО в Європі, а військові контингенти ОВД на території країн-засновниць часто виконували суто поліційні функції і придушували антикомуністичні виступи.

Таким чином, наприкінці 40-х - на початку 50-хроків остаточно утвердилась біполярна система міжнародних відносин, тобто два потужні світові центри, до яких тяжіли держави прихильниці. Саме біполярна система й визначила подальший світовий розвиток XX ст.

Найважливішою складовою і проявом біполяризації світу була гонка озброєнь.

США, поки вони були монопольними володарями ядерної зброї, діяли за доктриною "ядерного стримування". Ціною неймовірних зусиль СРСР у 1948 р. створив, а в 1949 р. випробував власну ядерну зброю, а в 1952 р. ще й водневу, а тому міг вести діалог на рівних умовах з противником і також заявив про своє право на світову ядерну гегемонію.

Довгий час американська і радянська сторони вважали, що найкращий спосіб тиску на протилежну сторону - це загроза її знищення. Загроза ядерного конфлікту призводить до політики "рівноваги страху". Французький філософ Реймон Арон визначив цю ситуацію висловом, що став крилатим - "Війна неможлива, мир неймовірний". Противники намагались розмістити якнайближче до кордонів противника свою зброю масового знищення. США вдалось вести таку політику активніше, ніж СРСР, тому що вони мали більше коло прихильників. їм вдалось розмістити ядерну зброю в ряді країн Європи, в Туреччині. З їх допомогою ядерну зброю створили Великобританія (1959 р.), Франція (1960 р.).

У 50-60-ті роки XX ст. політичне протистояння неодноразово призводило до виникнення воєнних конфліктів. Якщо в Європі зі створенням НАТО та ОВД постала загрозлива рівновага, то регіони Азії, Близького Сходу, Африки перетворились в арену нестабільності і збройних конфліктів. Серед них слід виокремити корейську війну (1950-1953), першу арабо-ізраїльську війну (1948-1949), англо-франко-ізраїльську агресію проти Єгипту восени 1956 р. та ін. Рецидиви подібного мислення продовжувались і в 60-ті роки; Карибська криза (1962), війна США у В'єтнамі (1965р.), друга арабо-ізраїльська війна (1967) та ін.

У повоєнній історії були непоодинокі випадки, коли "холодна війна" мало не переростала в "гарячу" (Корейська (1950- 1953 рр.) та Карибська (1962 р.) кризи тощо). При цьому керівництво обох біполярних систем проголошувало мирні заяви, пропозиції з обмеження та скорочення ядерної і звичайних видів зброї. І кожна сторона розцінювала ці заяви противника як ідеологічний, пропагандистський камуфляж, а кращі наукові та технологічні центри світу продовжували працювати над створенням нових видів зброї.

Проте і в такій ситуації людство не бажало залишатися заручником біполяризації. Тому в 70-80-ті роки було укладено ряд міждержавних угод, щоб запобігти вибуху війни внаслідок непорозуміння чи політичної недалекоглядності, У 1972 р. було підписано Угоду про обмеження деяких видів стратегічних наступальних озброєнь (ОСО-1) та договір Про скорочення систем протиракетної оборони в 1979 р. (ПРО). Але у зв'язку зі вступом СРСР у війну в Афганістані, Сенат США відмовився ратифікувати договір ПРО. До того ж США створили нейтронну бомбу, а на початку 80-х років розпочали програму Стратегічної оборонної ініціативи (СОІ).

Паралельно з військово-силовими методами в Європі активно відбувався пошук шляхів ослаблення напруженості. У березні 1969 р. країни ОВД з ініціативи СРСР звернулися до європейської спільноти з пропозицією створення системи колективної безпеки в Європі. Цю ідею активно підтримали позаблокові держави.

80-ті роки позначені рухом народів за зміцнення міжнародного співробітництва.

Найбільші досягнення в цьому процесі мали народи Європи. Вони виявили прагнення до спільних принципів співжиття, співробітництва, розв'язання суперечностей і створення на їх основі нової системи міжнародних відносин. їх спільні зусилля в цьому напрямку отримали назву "європейський процес".

Почались міждержавні консультації, які започаткували нове явище у світовій політиці - Загальноєвропейський процес розрядки, який завершився Гельсінською угодою 1975 р.

У 1975 р. в Гельсінкі відбулась Нарада з питань безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), у якій взяли участь 33 європейські держави, СРСР, США та Канада. 1 серпня 1975 р. відбулася урочиста церемонія підписання Заключного акта, який не мав статусу договірного документа, проте вводив у міжнародні відносини нові норми міждержавних відносин: рівність та повага до суверенітету прав усіх держав, незастосування сили або загрози силою, непорушність кордонів, територіальна цілісність держав, мирне врегулювання суперечностей, невтручання у внутрішні справи інших держав, повага прав людини та основних свобод тощо. Заключний акт передбачав безперервність зустрічей та переговорів у рамках Загальноєвропейського, або Гельсінського, процесу, став попередником народження постійно діючої Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ).

Наступні десятиріччя сприяли інтеграційним процесам в Європі. Важливими етапами до єдиної Європи були наради в Мадриді (червень 1989 р.), Римі (грудень 1989 р.), Маастрихті (грудень 1990 р.).7 лютого 1992 р. в м. Маастрихті 12 держав - членів ЄЕС підписали "Договір про Європейський Союз", що передбачав поетапну трансформацію ЄЕС у новий економічний, валютний, а в перспективі - і політичний союз і був одним із найбільш важливих правових актів в історії XX ст., логічним продовженням більш ніж 40 річної історії євроінтеграції.

Ще однією яскравою і дієвою стороною біполярного світу протягом всього його існування був рух за позицію нейтральної країни. Зразу після закінчення Другої світової війни в Європі до Швейцарії, яка здавна дотримувалась нейтралітету, приєдналися Фінляндія та Швеція. Народи цих держав відмовились бути учасниками світового протистояння. В 1955 р. нейтралітет проголосила Австрія. Ідею створити об'єднання держав, що не приєдналися до військових блоків, було втілено в життя у вересні 1961 р. у Белграді (Югославія) на конференції представників 25 держав. З початку 60-х років XX ст. важливою складовою міждержавних відносин у світі є Рух неприєднання, склад та географія якого постійно розширюються і давно перевищили 100 держав.

Курс неприєднання запровадила і Японія, яка першою сповна зазнала наслідків ядерних бомбардувань. У 1951 р. за ініціативою США було підписано Сан-Франциський договір з Японією (48 країн). За ним припинявся стан війни з Японією, яка визнавала, у свою чергу, незалежність Кореї та відмовлялась від Курильських островів та Південного Сахаліну. США дістали право мати свої війська на території Японії. Останнє стало причиною того, що СРСР відмовився підписувати цей документ як такий, що не надає умов для розвитку Японії як демократичної, миролюбної і незалежної держави та обмежує інтереси СРСР та інших держав, які постраждали від японської агресії.

У 1956 р. відбулось підписання радянсько-японської Декларації. У ній зазначалось про припинення стану війни, відновлювались дипломатичні й консульські відносини, але проблема "північних територій" (острови, що відійшли до СРСР) по сьогодні залишається невирішеною.

Така позиція впливових держав змусила і наддержави продемонструвати людству свою відповідальність за світову безпеку. В 1955 р. глави урядів США, СРСР, Великобританії і Франції провели нараду в Женеві, яка завершилась укладанням Угоди про незастосування зброї та зобов'язанням всі спірні питання вирішувати тільки шляхом переговорів.

На межі 70-80-х років біполярний світ знову повертається до політики конфронтації, починається нова фаза в гонці озброєнь СРСР і США, посилюється ідеологічне протистояння.

Таким чином, повоєнні роки, внаслідок різкого загострення суперечностей між СРСР і США, стали часом становлення біполярного світу. Бажання наддержав розширити сфери свого впливу дуже швидко призвело до заміни співробітництва воєнного часу протиборством, яке набрало вигляду "холодної війни", гонки озброєнь, створення військово-політичних блоків.

Середина 50-х - кінець 60-х років - це час послаблення біполярного світу, утворення руху неприєднання, посилення суперечностей у НАТО і ОВД. Характерною ознакою цього етапу світового розвитку було значне "потепління" у взаєминах між США і СРСР. При цьому вони продовжували розширювати сфери свого впливу за рахунок постколоніальних країн,

70-80-ті роки ввійшли у світову історію як роки розрядки міжнародної напруженості та зміцнення міжнародного співробітництва. Було зроблено важливі кроки до консенсусу з найважливіших проблем світового розвитку,