Національна безпека України - Ліпкан В.А. - 2. Сутність і зміст націобезпекознавства

Націобезпекознавство становить собою сучасний міждисциплінарний напрям фундаментальної науки і вивчає рівень забезпеченості інтересів нації від небезпек природного, техногенного і антропогенного характеру, а також через дослідження самоорганізації систем дестабілізації.

Сутність головної ідеї концепції полягає у тому, що пропонується поряд з принципами дослідження організаційних структур (застосування методу екстраполяції, виявлення дисфункції СНБ на основі виявлення загроз, небезпек системі) застосовувати принципи дослідження самоорганізаційних структур: дослідження СНБ як складної, відкритої нелінійної динамічної системи, поцінування допустимих механізмів самоорганізації, прогнозування фундаментальних параметрів еволюції системи. При цьому концепція побудови СНБ розглядається як важлива складова концепції забезпечення безпеки нації.

Націобезпекознавство — система звань, яка описує і пояснює сукупність явищ у сфері національної безпеки і зводить відкриті у цій галузі закони до єдиної стрункої органічної системи, об'єднаної загальною ідеєю побудови сильної і розвиненої, самостійної та незалежної держави.

При розробленні націобезпекознавства слід ґрунтуватися на таких принципах:

• адекватність наукової теорії описуваному об'єкту;

• повнота опису певної галузі дійсності;

• необхідність пояснення взаємозв'язків між різними компонентами в межах самої теорії, що забезпечує перехід від одних тверджень до інших;

• внутрішня несуперечність теорії та її відповідність дослідним даним.

Крім зазначеного, цей науковий напрям уможливлює передбачувати та пояснювати процеси формування та активізації дестабілізуючих чинників, а також механізмів проліферації — особливого виду системної мутації, за якої з надр однієї системи утворюється інша. Висловлене впевнено уможливлює стверджувати про евристичність націобезпекознавства. Його простота і конструктивність визначаються можливістю звичайної перевірки головних положень та принципів.

При формуванні концептуальних основ націобезпекознавства використовувалися рекомендації, викладені у численних дослідженнях. Запропонований науковий напрям ґрунтується на низці нових принципів і таких висхідних положеннях:

• об'єктом дослідження є безпека людини, нації і держави, які, являючи триєдину органічну систему, утворюють систему національної безпеки;

• ураховуючи глобальну складність даної системи та принципову неповноту її інформаційного опису, необхідно брати до уваги інтуїцію, досвід, здатність узагальнення, прогнозування та низку інших психофізіологічних властивостей і можливостей людини.

• оскільки натурні експерименти небезпек і загроз СНБ є принципово неприпустимими, єдиний шлях дослідження національної безпеки полягає у формуванні прийомів, гіпотез, моделей і алгоритмів, які засновуються на результатах синергетичного підходу ДО різних за своїм змістом дестабілізуючих чинників;

• перевірка дієвості прийомів, гіпотез, моделей і алгоритмів має виконуватися через комп'ютерну імітацію активізації систем дестабілізації різнорівневої інтенсивності, процесів прогнозування й інспірування самоорганізаційних процесів з використанням методологічного інструментарію різних наук, зокрема, синергетики та кібернетики.

До головних об'єктів дослідження належать:

• встановлення фундаментальних закономірностей переходу системи від динамічної рівноваги до хаосу;

• якісний і кількісний опис складних нелінійних механізмів взаємодії вказаних систем, об'єктів і структур на різних стадіях виникнення та розвитку загроз та небезпек і їх наслідків у часовій та просторовій кінетичній постановці;

• нормування наукових основ діагностування, моніторингу, раннього попередження і припинення загроз та небезпек.

Щодо засадничих положень даного наукового напряму, то вони перебувають у галузі теорій вищого рівня. До них, зокрема, належать теорія соціального управління, загальна теорія безпеки (безпекознавство), загальна теорія систем. Крім цього, являючись за своєю суттю інтегративною, націобезпекознавство вбирає в себе положення інших теорій, зокрема, теорії нації, теорії суспільного договору, теорії катастроф, теорії криз, теорії динамічних систем, теорії самозародження та ін.

Націобезпекознавство, являючи собою міждисциплінарний науковий напрям, використовує закони, методи, критерії та принципи природничих, технічних, суспільних наук, зокрема:

• управління та інформатики (кібернетика, теорія соціального управління, теорія інтегральних систем, теорія автоматичних систем і роботів, теорія прийняття рішень, теорія ігор, теорія катастроф, теорія криз, теорія систем, теорія ефективності, дослідження операцій, теорія метамоделювання, теорія мотивації, теорія розвитку, теорія відображення, теорія функціональних систем, теорія генетичної інформації, теорія гіперсистем, теорія макросистем тощо);

• фізики (теорія дисипативних структур, теорія лазерів, теорія оптимальності, ядерна фізика і ядерна енергетика, загальна і прикладна фізика елементарних часток і твердого тіла, радіоелектроніка, спектроскопія, фізика атмосфери, фізика землі, статистична фізика, квантова механіка);

• біологи і фізіології (генетика, теорія еволюції, екологія, нейрофізіологія, теорія еволюційної епістемології, теорія коеволюції, еволюційна морфологія);

• математики (методи математичного системного аналізу, математична статистика і теорія ймовірностей, математичне моделювання, теорія біфуркацій, теорія ризику, теорія дисипативних структур, теорія множин);

• хімії (теорія хімічних і фізико-хімічних реакцій, хімія процесів і матеріалів, органічна та неорганічна хімія, біохімія);

• машиноведення (аналіз і синтез складних систем, теорія надійності, кінематика і динаміка машин і механізмів);

- механіки (механіка рідин і газів, механіка твердого деформованого тіла);

• геології (комплексні методи геології, геофізики і геохімії, океанології);

• суспільствознавства (основи держави та права, філософії, соціології, геополітики, геоекономіки, геостратегії, теорія етногенезу).

У націобезпекознавстві об'єктивно формується відповідний понятійно-категорійний інструментарій, який, крім низки загальних, містить такі базові поняття: національна безпека (небезпека), національна загроза, захист, забезпечення, супроводження, ймовірність, ризик, катастрофа, криза, життєдіяльність, системосередовище, вражаючий чинник, небезпечний вплив, реакція систем, алгоритм управління, національна ідея, національні інтереси, національний світогляд, національна достатність, система національної безпеки, державне управління системою національної безпеки тощо.

Принципове значення у націобезпекознавстві надається встановленню критеріїв і шкал вимірювань, які дозволяють кількісно оцінювати та вимірювати небезпеки та загрози, міру захищеності та пошкоджуваності системи та окремих її складових. На цій підставі формуються кількісні та якісні параметри управлінських рішень, що приймаються. Такі параметри використовуються під час формування дендриту цілей національної безпеки та оцінки ефективності заходів для досягнення цих цілей.

Для кількісного аналізу і встановлення шкал вимірювання стану національної безпеки у межах СНБ як базові критерії можна прийняти такі:

• загрози (небезпеки) для життя та життєдіяльності;

• загрози та небезпеки для самої системи національної безпеки. Критерії загроз мають імовірнісний характер і визначаються

частотою реалізації загроз (небезпек) для СНБ і шкодою при їх реалізації. В окремих випадках під критеріями загроз розуміють лише імовірності або частоти несприятливих, небезпечних або катастрофічних явищ.

Загальний аналіз загроз (небезпек) для СНБ провадиться на ґрунті вивчення загроз (небезпек) для кожного випадку активізації алгоритмів дестабілізації та їх числа на заданому проміжку часу. Такий аналіз дозволяє визначати шляхи розв'язання проблем національної безпеки і управління загрозами (небезпеками) на державному, регіональному та локальному рівнях.

У націобезпекознавстві при застосуванні критеріїв ризику метою управління є досягнення системою поставлених цілей. Це означає, що зміст управління полягатиме у цілеспрямованому впливі суб'єкта управління на систему національної безпеки, стабільне ефективне функціонування усіх алгоритмів якої призводить до досягнення цілей системи. У цьому аспекті питання забезпечення розвитку забезпечуючих підсистем національної безпеки та пригнічення дестабілізуючих підсистем мають розглядатися як похідні.

Отже, фундаментальні наукові основи управління СНБ національної безпеки полягають у виборі ефективного механізму досягнення цілей системи, окресленні пріоритетних напрямів забезпечення національної безпеки і розробленні комплексу першочергових і перспективних заходів щодо зниження рівня загроз і підвищення якості та тривалості часу функціонування базових алгоритмів системи національної безпеки.

Застосування методологічного інструментарію як синергетики, так і системних досліджень дозволить моделювати динаміку самоорганізаційних систем, а отже завчасно прогнозувати і попереджувати виникнення і вживати заходів щодо нейтралізації активізації дії систем дестабілізації.

Крім мети, функцій, та методів, важливим елементом функціонування системи є принципи як фундаментальні начала її формування, існування та розвитку.

Один з них — принцип глибоко ешелонованого захисту, спрямований на компенсацію потенційних помилок людини або відмова систем забезпечення, і який реалізується через створення серії бар'єрів, які мають розрушитися, попереджуючи ескалацію дії систем дестабілізації. Такі бар'єри мають здатність утримання дестабілізуючих чинників і можуть слугувати як цілям експлуатації, так і цілям безпеки.

Звичайно, що з формуванням системи національної безпеки, після організаційного і функціонального упорядкування, постане гостра необхідність у підготовці управлінців, організації системної роботи з підготовки та перепідготовки відповідних фахівців.

Підготовка фахівців з національної безпеки має стати тією знаковою подією, яка свідчитиме, що держава дійсно бажає мати сильну владу, яка насамперед вимірюється інтелектуальним потенціалом її еліти. Системне мислення є найважливішим під час розбудови країни, воно уможливлює відірватися від системного атомізму і розглядати усі державні проблеми через необхідність забезпечення національної безпеки (принцип націобезпекоцентризму), а отже, і через забезпечення національних інтересів. Тому підготовка фахівців з національної безпеки є питанням державним, виявленням бажання держави щодо подальшого власного не лише існування, а й розвитку. Враховуючи, що найвищою соціальної цінністю є людина, а держава є гарантом забезпечення людиною власних прав і свобод, підготовка державних управлінців вищої ланки, — це передусім підготовка системологів з національної безпеки. Пріоритет забезпечення національних інтересів має відбиватися на прийнятті будь-яких державних рішень. Лише через це мають прийматися усі нормативно-правові акти, відбуватися процес гармонізації законодавства й імплементації норм міжнародного права у внутрішнє законодавство.

Враховуючи викладене, для формування управлінської еліти у сфері національної безпеки у перспективі постає необхідність відпрацювання низки заходів:

• підготовка централізованих програм навчання і перепідготовка фахівців за головними напрямами програми;

• розроблення і впровадження регіональних і галузевих програм підготовки фахівців з проблем національної безпеки;

• розроблення і впровадження міжнародних програм підготовки фахівців з проблем управління самоорганізаційними системами в умовах активізації алгоритмів дестабілізації різного рівня інтенсивності тощо.

Відповідно до викладеного, у галузі фундаментальних і прикладних досліджень доцільно передбачити:

• методологічне забезпечення формування неопарадигми національної безпеки;

• у межах націобезпекознавства сформулювати низку прикладних теорій, чільне місце серед яких має посісти теорія державного управління системою національної безпеки;

• розвиток і застосування уніфікованої системи критеріїв оцінки загрози системі національної безпеки;

• метамоделювання гіпотетичних загроз СНБ з подальшим відпрацюванням типового плану дій алгоритмів стабілізації;

• розвиток і застосування уніфікованих методів і систем контролю, діагностування, ідентифікації та захисту;

• розроблення комплексних програм динаміки та інтеграції системи національної безпеки, з урахуванням геополітичного аналізу подій у світі.

Можна резюмувати, що підготовка фахівців з державного управління має ґрунтуватися на принципі системності, та забезпеченні національних інтересів. Саме ці принципи є головними засадами формування системного мислення керівників найвищої державної ланки.