Національна безпека України - Ліпкан В.А. - 3.3. Проблеми реформування Збройних сил України

Досвід реформування ЗС країн Центральної та Східної Європи, а також Росії дає змогу визначити коло питань, що суттєво впливають на головні напрями воєнної реформи в Україні, а саме:

1. Хід реформи Збройних сил України свідчить про те, що завдання проміжного етапу повністю не виконані. В основі цих невдач лежить ряд обставин, а саме:

• реформа Збройних сил збіглася з процесом створення основ української оборонної політики, що й досі не завершився. Держава і суспільство в цілому не визначили для себе довгострокові цілі внутрішньої та зовнішньої політики, місце України в системі регіональної й глобальної безпеки, систему потенційних і реальних загроз, а також засоби, за допомогою яких держава має намір підтримувати свою безпеку на необхідному рівні;

* погіршення економічних умов розвитку держави об'єктивно викликало згортання оборонних програм і фінансування Збройних сил по залишковому принципу. Відсутність чіткого уявлення про субординацію пріоритетів на найближчу і тривалу перспективу в розвитку армії з урахуванням економічних можливостей держави блокує будь-яку програму реформи Збройних сил і врешті-решт перетворить армію з інструмента забезпечення безпеки на чинник нестабільності;

• завдання реформування Збройних сил з самого початку не відповідали реаліям. У цих умовах монополія військових на розробку подібних проектів і відсутність альтернативних програм за участю цивільних фахівців і незалежних експертів і надалі будуть народжувати фантастичні, відірвані від дійсності документи;

• в умовах перехідного суспільства, у яких перебуває Україна, будь-який перспективний документ, у тому числі й Концепція військової реформи, можуть тільки визначати пріоритетні завдання й проміжні орієнтири з постійним їхнім коригуванням залежно від конкретних реалій внутрішнього розвитку країни і особливостей міжнародної ситуації.

2. ЗС України націлені на виконання функцій, які держава у найближчі 10-16 років не зможе забезпечити матеріально та фінансово. Наголошується при цьому на виконанні зовнішньої функції в той час, як за всіма ознаками внутрішні конфлікти на етнічному, політичному, релігійному ґрунті створюють головні загрози національній безпеці держави.

3. Українські ЗС трансформуються, виходячи з вимог ведення широкомасштабної регіональної війни четвертого покоління. Реальна загроза збройного нападу іноземних країн на Україну у сучасних умовах — надзвичайно низька. Враховуючи всі можливі шляхи розвитку подій у майбутньому, можна виділити три умовні варіанта залучання ЗС для упередження зовнішнього збройного нападу.

Перший — відбиття агресії ЗС західних країн (а також Туреччини), які межують з Україною, або надають свою територію третім країнам для здійснення збройного нападу. Такий варіант може бути наслідком воєнно-політичної інтеграції України у Ташкентський договір за умов посилення силового протистояння Росії з НА ТО. У цьому випадку Збройні сили України матимуть справу не з польськими, угорськими, турецькими, або румунськими (Румунія теж найближчим часом стане членом Альянсу) військами, а з об'єднаною військовою силою євроатлантичної спільноти, яка має змогу вести війни шостого покоління з використанням високоточної зброї та новітніх технологій. Сподіватись на те, що українська армія виконає поставлені перед нею завдання — не доводиться.

Другий віртуальний варіант — це відбиття збройного нападу з боку Росії. За кількісними та якісними показниками російська армія має значні переваги над українською, і ці переваги в майбутньому тільки зростатимуть. Маючи на озброєнні стратегічні та тактичні системи ядерної зброї і визначивши можливість їх застосування у звичайному збройному конфлікті, Росія не може програти війну. У цій ситуації знову ж таки проглядається розбіжність у підходах до можливого збройного конфлікту з точки зору чіткої позиції держави у визначенні питання: до якої війни мають бути готові ЗС?

Третій варіант з самого початку виключає вплив ЗС України на розвиток подій, якщо Росія та НАТО спробують вдатися до тактики з'ясування відносив на "нейтральній території", як це мало місце за часів біполярного протистояння. Для цієї ролі найкраще підходить країна-буфер, що має для цього всі необхідні умови: російську військово-морську базу на своїй території (будь-яка провокація збройного нападу на російську військово-морську базу може призвести до розгортання збройних дій на території України); самопроголошений нейтралітет, населення, одна частина якого спрямована на Захід, інша на Схід; вищі законодавчі та виконавчі органи держави, які конкурують між собою у визначенні зовнішньополітичних пріоритетів, наявність сильних регіональних еліт, які проводять самостійну, подеколи таку, що суперечить державній, політику і таке інше.

5. Поза увагою військових, які, по суті, перебрали на себе проведення воєнної реформи, залишилися питання ведення так званої "безкровної війни", а саме: розробку новітніх комп'ютерних технологій впливу на економічний та військовий потенціал можливого супротивника, ведення радіоелектронної боротьби та використання ЗМ1 для досягнення тактичних та стратегічних цілей.

6. Найактуальніші для національної безпеки України питання — гарантоване забезпечення країни енергоносіями, розвиток системи транспортних коридорів — не увійшло у пріоритетні завдання силових міністерств. Проблеми забезпечення військової безпеки транспортних коридорів не мають адекватного відображення у планах реформування військової сфери. У цілому проблема забезпечення воєнної безпеки України має багато аспектів: політичних, економічних, соціальних, правових і чисто військових. Більшість із них необхідно вирішувати під час воєнної реформи.

Для цього необхідно розробити теоретичні основи і створити правому базу воєнної безпеки. У ній повинні бути сформульовані інтереси держави, які потрібно забезпечувати воєнно-політичними засобами, а також існуючі і потенційні загрози її безпеці. Вимагає остаточної розробки Воєнна доктрина держави, без прийняття якої проведення воєнної реформи уявляється неможливим. Очевидно, було б доцільним, щоб після розробки зазначених документів вони були б обговорені і схвалені конституційними органами (краще як закони, або відповідні Укази Президента) і тільки потім були прийняті до реалізації. Необхідно також визначити в країні єдиний вищий орган воєнного управління. Йдеться про координацію зусиль усіх силових структур при виконанні загальних задач на випадок війни. У мирний час функції і завдання кожного силового відомства повинні бути чітко визначені і розмежовані між собою. Таким чином велике коло питань лишається поза увагою і головною причиною цьому є відсутність теоретично і методологічно розробленої теорії воєнної безпеки, як когнітипної частини теорії національної безпеки, котра виступає інтегруючим науковим виміром знань про безпеку.

Висновки

1. Діяльність державних органів — як сукупності елементів системи забезпечення воєнної безпеки, повинна носити комплексний характер, підпорядкований єдиній меті захисту українських національних інтересів. Система забезпечення воєнної безпеки повинна стати єдиним, чітко функціонуючим механізмом, який адекватно і з мінімальною затримкою реагує на зміни обстановки у світі та виникаючі при цьому воєнні небезпеки і загрози для України. В основу діяльності елементів системи повинен бути покладений державницький, а не кон'юнктурний, політично заангажова-ний, сьогочасний підхід, спрямований на збільшення ролі певної структури в суспільстві.

Координуючим органом в питаннях забезпечення військовій безпеці і узгодженні діяльності всіх її елементів повинна стати існуюча Рада Безпеки РФ.

2. Удосконалення законодавчої бази має бути спрямовано на розв'язання наступних питань:

• визначення порядку розробки, узгодження і затвердження заковів і нормативно-правових актів України, пов'язаних із забезпеченням воєнної безпеки держави;

• істотне підвищення якості законів і нормативно-правових актів України;

• державна зацікавленість урядових органів в першочерговому фінансовому забезпеченні ефективного функціонування законодав чих актів, що приймаються, з питань забезпечення воєнної безпеки України і їх персональна відповідальність за їх виконання;

• державний підхід до процесу розробки і ухвалення, а також до змісту законів (нормативно-правових актів), які не повинні відображати номенклатурні інтереси, а тим більше підстроюватися під погляди чи то окремого державного діяча чи то правлячої еліти.

3. Структура, чисельність і оснащення Збройних сил України мають відповідати рівню існуючих і потенційних військових загроз і економічним можливостям України.

4. Встановлення оптимальної чисельності особового складу, озброєння і воєнної техніки повинне мати місце лише після вирішення ряду завдань:

* оцінка військово-політичної обстановки, визначений місця України в сучасному світі і в регіоні;

* аналіз потенційних і реальних загроз для України і оцінка стану збройних сил держав — потенційних супротивників.

• визначення завдань Збройних сил України з відбиття можливої зовнішньої агресії.

Основним фундаментом повинні стати такі категорії, як територія України, її геостратегічне розташування, економічні можливості та демографічна ситуація.

Лише після одержання відповідей на поставлені питання, можна говорити про кількісний і якісний склад Збройних сил України.

Євроінтеграція є політичним курсом держави, а не критерієм розбудови її Збройних сил.