Основи сучасної політології - Цюрупа М.В. - ВИСНОВКИ

У другому питанні лекції мовиться про види і типи політики. Важливим моментом аналізу політики, поки що начебто нерозчленованої, неструктурованої за напрямками діяльності, є вирізнення особливостей внутрішньої, зовнішньої, світової, регіональної політики.

Внутрішня політика - це керівництво суспільними справами всередині держави згідно із особливостями функціонування кожної із суспільних сфер.

Тому більш виразно можна говорити про економічну, соціальну, науково-технічну, демографічну, зокрема, воєнну політику у загальному змісті внутрішньої політики.

В політичному аспекті економічна політика - це детермінована і цілеспрямована переважно матеріальними потребами людей, інтересами та економічними пріоритетами держави діяльність політичних суб'єктів відносно розробки, планування, реалізації системи практичних заходів щодо регулювання (впливу) економічних процесів суспільства.

Головною проблемою економічної політики є взаємодія економіки, економічних інститутів, приватних осіб, з одного боку, та політики, що проводять владні установи і державні організації, з іншого боку.

Існує декілька концепцій ведення економічної політики у сучасному суспільстві. У тоталітарних державах здійснюється "жорсткий" економічний курс, спрямований на гранично широке регулювання економічних процесів, включно з політикою ціноутворення. Концепція "ліберальної" держави передбачає мінімальне втручання у ринкову економіку. Але сподівання на саморегуляцію ринкових економічних відносин не завжди підтверджуються, а часто-густо приводять до того, що у надзвичайних станах (наприклад, стихійне лихо у Нью - Орлеані США 2004 року), у війнах, збройних конфліктах економічно само-врегульовані процеси за мирних умов виходять з-під державного і суспільного контролю взагалі, стають хаотичними.

Суб'єктами економічної політики виступають держава, різні політичні структури, недержавні союзи, транснаціональні корпорації, об'єднання, система лобіювання у владних структурах.

Об'єктом економічної політики є економічна система в цілому або окремі її ланки, галузі економіки.

Важливою проблемою внутрішньої політики є вирішення дилеми: централізація versus децентралізація. Централізація у внутрішній політиці дозволяє підтримувати єдину грошову систему, єдині податки, інфраструктуру, здоров'я нації, систему освіти, забезпечувати соціальні програми, оборону держави. Децентралізація, у свою чергу, забезпечує оперативність місцевої економічної політики, участь громадян, розкриває свободу особистості.

Соціальна політика - лояльність держави щодо забезпечення необхідного соціального розвитку, підтримки системи соціального забезпечення громадян. Політичним ідеалом для України є дійсно соціальна держава, проголошена у Конституції 1996 року, у тому числі вона важлива для життєдіяльності людей. У частині програм політичних партій України містяться положення щодо покращення соціального стану пересічних громадян.

Активна соціальна політика держави перетворює її у соціальну державу, смисл якої у перерозподілі державних ресурсів з метою допомоги тим, хто її потребує, на основі моральних принципів соціальної справедливості, солідарності, субсідарності. У англо-американській політичній системі з домінуванням ліберальних цінностей визнається мінімальне втручання у ринковий економічний процес, бо, начебто незаробленою матеріальною допомогою громадяни "розбещуються", а у консервативній моделі „соціально-орієнтованій держави" передбачене рівне забезпечення всіх громадян, високий рівень солідарності та соціальну однорідність.

У новому XXI столітті соціально орієнтована політика спрямована на розвиток людського та соціального капіталу, на гарантування прожиткового мінімуму тим громадянам, які не здатні його отримати, на збереження довкілля для наступних поколінь, на більш повну реалізацію функції соціальних гарантій громадянина держави.

В цілому успішна внутрішня політика стає фактором легітимності урядів - якщо маси визнають, що політика в галузі зменшення безробіття, послаблення тягаря податків, проведення позитивних змін у сфері освіти та медицини задовольняє їх потреби, тоді влада стає внутрішньо легітимною, як це трапляється останніми роками у Білорусі.

Демографічна політика держав визначається конкретно-історичною ситуацією в ній та спрямовується або на державну економічно-політичну підтримку приросту населення (це країни Європи, особливо — Росія, Франція, Україна, зокрема), або ж обмеження приросту — Китай, Індія, африканські країни.

Неадекватна демографічна політика у Індії, яка проводилась насильницькими засобами, призвела до гострих конфліктів за участю сина політичного керівника країни Індири Ганді - Раджива Іанді.

Вдала демографічна політика є передумовою нарощування демографічного потенціалу воєнної могутності держави, бо сучасна збройна боротьба вимагає певного, доволі значного багатотисячного контингенту.

Особливе занепокоєння Європи викликає різкий спад чисельності народонаселення в Росії (до 2050 року воно стане менше 100 млн. - наразі 149 млн.). Може трапитись так, що перед лицем демографічних загроз ця велика і потужна країна у воєнно-економічному відношенні може вдатись до неадекватних дій, адже мобілізаційні ресурси її південного сусіда КНР складають сотні мільйонів чоловік. Нас непокоїть і постійне зменшення чисельності народонаселення України.

Примітка: у фашистській Німеччині проводилась активна демографічна політика стимулювання народжуваності, а народження і виховання сильної, відданої державі дитини було введено у обов'язок кожної дорослої німкені.

Навіть розвиток науки може бути об'єктом політичного регулювання, особливо сукупності наук, пов'язаних з могутністю держави, з воєнною сферою. Наукова політика при тоталітарних режимах у галузі суспільних наук може бути названою "псевдонауковою", бо вимагає від вчених вихвалення політичної ідеології правлячої верхівки як єдино правильної, начебто наукової.

Зовнішня політика має деякі відмінності у змісті та способах реалізації своїх настанов, у порівнянні з внутрішньою, зокрема, вона регулюється не тільки національними законодавчими актами, але й принципами міжнародного права, міжнародного спілкування та підпорядковується внутрішній політиці. До інструментів зовнішньої політики часто-густо відносять у якості „останніх засобів" організоване збройне насильство на рівні держав та міждержавних об'єднань — коаліцій.

Те, що політика звернена своїми керуючими інтенціями не тільки всередину суспільства, а й зовні, люди розуміли здавна, намагаючись встановлювати упорядковані відносини між державами-містами. Вестфальська угода 1648 року закріпила ці відносини як взаємини між суверенними суб'єктами політики.

Існує суперечлива думка, що процеси глобалізації стирають відмінності між внутрішньою та зовнішньою політикою, спрямовуючи зусилля людей на створення єдиного "глобалізаційного" суспільства, у якому держава поступається економічному та політичному впливу транснаціональних утворень. Ми вважаємо, що зовнішня політика продовжує мати свою неповторну специфіку:

• зовнішня політика має "закриті" питання, зафіксовані у секретних домовленостях і здебільшого залишається політикою урядів та дипломатів;

• зовнішня політика здійснюється через міждержавні союзи, воєнно-політичні блоки, координується всередині ООН, регіональних організацій;

• у зовнішньополітичних стосунках країни виступають як рівноправні (незалежні індивіди, за визначенням Г. Гегеля у "Філософії права"), незалежно від чисельності народонаселення, економічної та військової потуги. Зовнішня та внутрішня політика знаходяться у відносинах взаємного підпорядкування та координації.

Політичний аналіз зовнішньої політики має засновуватись на наступних принципах:

1. Зовнішня політика підпорядковується зовнішній і має спрямовуватись на захист „національних інтересів", хоча нерідко за рахунок досягнень у зовнішній політиці (перемог), намагаються покращити внутрішні справи у державі.

2. Установою, відповідальною за міжнародну політику і міжнародне спілкування, виступає держава, а згідно Конституції України 1996 р. наша країна є повноправним суб'єктом системи міжнародних відносин.

3. Практика міжнародних відносин часто зводилась до боротьби, конкурування за енергетичні, сировинні ринки, ринки зброї, до яких народ не мав жодного відношення, тобто зовнішня політика була і антинародною, і таємною, прихованої від більшості населення.

4. Міжнародні збройні конфлікти часто виступали способом реалізації зовнішньополітичних завдань, але поступово у світі формується ідея - вимога заборони застосування або загрози застосування сили у міжнародних відносинах.

5. Найбільш драматичний загострений період відносин між потужними світовими державами на основі суперництва за домінування дістав назву „холодної війни", що тривала майже півстоліття і рецидиви якої ми спостерігаємо при загостренні відносин між Росією та США, між Росією та Великою Британією. Характерно, що політик, який намагався з боку СРСР покінчити з періодом "холодної війни" - М. Горбачов знову у 2007 році закликав Москву зменшити полемічний запал у відносинах з Великою Британією, не називати підходи останньої "рудиментами колоніального мислення".

Зовнішня політика, згідно статті 18 Конституції України 1996 р. спрямовується "на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними нормами і принципами міжнародного права".

Є певна полеміка відносно спрямованості зовнішньої політики України: орієнтувати її у напрямку євроатлантичного співробітництва (ЄС та НАТО) або у євразійському просторі, тобто спрямовувати на більш тісний зв'язок та воєнно-політичне і економічне співробітництво з Росією та в рамках Шанхайської угоди (ШОС). За часів президентства Л. Кучми з приводу невизначеності вектора зовнішньої політики України було вживано термін "лімітроф" (проф. Михальченко М.І.)

Світова політика в сучасному світі - це скоординована діяльність держав, впливових міждержавних інституцій по вирішенню спільних, глобальних проблем людства — запобігання застосування і поширення зброї масового знищення, особливо ядерної, боротьба з небезпечним забрудненням планети, глобальним потеплінням, боротьба з бідністю, з організованою наркоторгівлею, з міжнародним тероризмом, поширенням небезпечних хвороб тощо.

Єдино прийнятна світова політика XXI століття має бути заснована на принципах міжнародного права та міжнародної ввічливості, мирного співіснування та співробітництва, позитивних наслідках процесів глобалізації, які роблять весь світ „єдиним домом" — Космополісом.

Зафіксовано декілька науково-ідеологічних підходів до здійснення світової політики, яка змінює конфігурацію світового порядку.

- неідеалістична концепція І. Канта, згідно із якою світова, внутрішня і зовнішня політика держав, що утворюють світовий порядок, має здійснюватись на основі дотримання моральних принципів, особливо принципів поваги прав і свобод людини та суверенності держав;

- реалістична політика (Є. Кар, Г. Моргентау) виходить з необхідності зважати на встановлення такого необхідного балансу сил на міжнародній арені, який унеможливлює взаємні експансії та агресії з огляду на взаємну небезпеку поразки у воєнно-політичних конфліктах;

- неореалізм - це такий погляд на систему міжнародних відносин, коли силові дії держав мають обмежуватись структурними та інституціональними змінами — реагуванням сил ООН, створенням міжнародних комісій типу Гаазького трибуналу по злочинам у колишній Югославії, Руанді (Дж. Бертон вказує, що міжнародні відносини є тонким павутинням і їх слід регулювати тепер більш тонко, ніж у минулому XX столітті).

- плюралістична модель заснована на тому, що міжнародні відносини сьогодні формуються на основі більшої сукупності факторів, ніж це відбувалось дотепер, атому принцип міжнародного суверенітету слід замінити більш скромним поняттям "незалежно діючих політичних структур". Плюралізм у відношенні до міжнародної політики дозволив зрозуміти, що сила, влада, вплив у міжнародній політиці розпорошені у сучасному світі, тому рух до все більшої інтеграції та координації зовнішньополітичних зусиль стає домінантним у новому столітті.

Зауважимо, що у реальній практиці перехід від однієї концепції до іншої у міжнародних відносинах відбувається швидко — впливовий часопис „Financial Tunes" вказує, що до Росії у новий період історії слід західним країнам підходити не з позицій критики за порушення прав людини та утиски демократії, а з реалістичних позицій ставлення до потужної світової держави з новим поколінням ракетно-ядерної зброї.

Регіональна політика як напрямок координації міжнародної політики держав континенту (субрегіону) останнім часом все більше привертає до себе увагу. Вона носить більш конкретно-історичний характер, ніж світова, може значно відходити від загального річища. Так, у Латинській Америці під проводом президентів Венесуели Уго Чавеса, Нікарагуа Данієла Ортегі, лідера Куби Фіделя Кастро формується ліворадикальна політика протистояння експансіонізму та гегемонізму США. Регіональна політика на Далекому Сході сьогодні визначається все більшим співробітництвом, кооперацією Росії та Китаю, дією зростаючого Японського чинника знов -таки, однією з метою яких є противага впливу США.

Особливістю воєнної політики полягає у тому, що вона є синтетичною галуззю і входить частиною змісту у всі перераховані види і типи політики, маючи водночас притаманний тільки їй зміст. З формально-логічної точки зору воєнна політика, мабуть що, більшою частиною входить у зовнішню політику.

Проблемними питаннями при визначенні засад воєнної політики згідно із вище заявлених зв'язків її з усіма іншими видами політики є знаходження балансу між мирними силовими та суто військовими засобами зовнішньої політики у сучасному багатополярному світі. Ще одним проблемним питанням у проблемі сучасної зовнішньої політики є міра її самостійності, бо часто-густо „маленькі" країни вимушені йти у фарватері зовнішньої політики так званих "великих" держав.

Таким чином, політика є складний структурований соціальний феномен, пов'язаний з регуляцією всіх суспільних відносин на основі влади, розпорядження, керівництва, силового примусу. Суб'єктом політики виступають як окремі лідери, вожді, так і впливові соціальні сили, держави, групи держав (коаліції), світова співдружність. Відносно ролі політики у суспільному житті слід вказати - політика виконує роль регулятора суспільних відносин на основі встановлення відносин підпорядкування.

ВИСНОВКИ

1. Політика є одна з важливіших суспільних сфер, пов'язаних зі здобуттям та використанням влади і вона має властивість включати у свою сферу впливу всі сторони суспільного та приватного життя, зокрема, економіку, право, мораль, культуру, війну та мир.

2. До основних типів політики відносяться політика з позиції сили, "реалістична" політика, а видами політики можуть бути внутрішня, зовнішня, світова, регіональна тощо.

3. В структурі загальнодержавної політики воєнній політиці відведена роль координації всіх зусиль держави і громадянського суспільства в сфері захисту оборони, вона певним чином протистоїть безладдю та боротьбі між гілками влади за пріоритети у внутрішній та зовнішній політиці.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ:

1. Назвіть атрибути політики та дайте визначення політики.

2. В яких ситуаціях людина стає активним суб'єктом політики?

3. Які взаємини між політикою та владою?

4. Розкрийте особливості кожного типу і виду політики.

5. Які можна навести визначення політики з історії політологічної думки ?

6. Визначте найбільш адекватне визначення Політичної влади щодо ситуації в Україні.

7. Хто з перерахованих суб'єктів соціальної структури суспільства не може претендувати на статус політичного суб'єкта: мафія, профспілки, транснаціональні компанії, еліта, трудящі маси.

8. Якою є структура політики держави?

9. Охарактеризуйте основні концепції ведення світової політики.

10. Чи є особлива регіональна політика у об'єднаної Європи?

ЛІТЕРАТУРА:

1. Єндрю Хейвуд. Политология. Второе изд. Пер. с англ.- М., 2005.

2. Конституція України. — К, 1996.

3. Политология: Учебник для вузов / Под ред. Проф. В. Лавриненко. - М., 2002.

4. Политология: Хрестоматия. - Спб., 2006.

5. Політологічний енциклопедичний словник. - К., 1997.- С. 258.

6. Політологічний енциклопедичний словник. - К., 2005.

7. Рудич. Ф. М. Політологія. Курс лекцій. - К., 2004.

8. С.Г. Рябов, М.В, Томенко. Основи теорії політики. — К., 1995.

9. Цюрупа М.В., Ясижька В. С. та інші. Основи загальної та воєнної політології. - К: НАОУ, 2007.