Основи сучасної політології - Цюрупа М.В. - 2.5.2. Політична ідеологія та політична психологія

У другому питанні теми ми розглядаємо два основних рівня політичної свідомості з точки глибини пізнання політичних явищ, політичного буття як наближення до розуміння тенденцій та закономірностей функціонування політичної сфери в цілому.

Буденна політична свідомість або політична психологія є недиференційована, несистематизована сукупність почуттів, настроїв, намірів, мотивів, установок, оцінок, ставлень, які утворюються внаслідок безпосереднього відображення суб'єктами (масами) поточного політичного життя суспільства.

Політична свідомість психологічного рівня стала спеціальним об'єктом дослідження відносно недавно — лише у 1968 році було створено відділення політичної психології в структурі Американської асоціації політичних наук, а через 10 років утворилось Міжнародне товариство політичної психології, серед засновників якого були відомі психологи Е. Фромм, Г. Айзенк, М. Мід та інші відомі соціальні психологи. У виданому в цьому ж році "Керівництві з політичної психології" стверджувалось, що предметом політичної психології є "психологічні компоненти політичної поведінки людини", це дасть змогу застосовувати "психологічні знання до пояснення політики".

Звернення до політичної психології є важливим тому, що політична сфера викликає небачений сплеск емоцій, психологічного збудження чи навпаки пригнічення і навіть депресії, особливо під час воєн та збройних конфліктів. Лев Троцький згадував у перші дні першої світової війни, що вулиці австрійського Відня були переповнені простим людом, який був захоплений сценами майбутніх збройних змагань.

Для політичної психології характерними є:

• домінування емоційно-оціночного ставлення людей, груп, мас до політичних явищ та процесів без глибокого проникнення у їх сутність. Так, проведене опитування громадян України напередодні Дня знань в Україні 2006 року показало, що рівень їх довіри до вітчизняних політиків вкрай низький (менше 2% опитаних громадян їм довіряють), однак оприлюднені в щотижневику цифри навряд чи можна вважати показовими, бо настрої людей легко змінюються і часто визначаються змінними факторами. Водночас високий ступінь довіри громадян до священнослужителів, до військовослужбовців, який повторюється впродовж сотень опитувань за всі роки незалежності України, може вважатись валідним (заслуговуючим на довіру), стабільним та обнадійливим результатом для суспільної характеристики діяльності цих груп населення.

• Не чітка виразність не достеменне осмислення своїх корінних інтересів масами, тому буденна політична психологія важко диференціюється на види та рівні. Це синкретичне утворення, де складно розрізнити саме політичні погляди від інших соціальних - економічних, правових, моральних. Тут важливим є загальний настрій мас, налаштованість на підтримку чи спротив існуючому владному режиму.

• Політично-психологічна складова свідомості наближена до Інтуїтивного осягнення політичних процесів, яке не слід недооцінювати, бо народні маси часто-густо інтуїтивно і водночас адекватно, точно оцінюють діяльність політичних лідерів, партій, вождів, їх оцінки наближаються до афористичної форми висловлювань народу на політичну тему. "Микола кровавий" - таке ім'я давав народ останньому російському імператору, "Барином" характеризували солдатські і робочі депутати Г. Плеханова, "Нашим" називали у той час В. Леніна і т.п. Політична ідеологія хоча і пов'язана з політичною психологією у структурно-функціональній схемі свідомості, однак вона має значні відмінності від першої. Це та частина політичної свідомості, у якій систематизується та теоретично обґрунтовується роль певної соціальної сили (соціальної групи, класу, верстви) у керівництві суспільством. Вона розробляється спеціально підготовленими людьми, теоретиками політики, а відтепер і політичними технологами. Як колись доволі влучно примітив В. Ленін, ідеологія розробляється "найтоншим прошарком політиків-інтелектуалів". Це було характерним для початку XX століття, але в новому столітті на перший план виходять не окремі інтелектуали, а так звані "мозкові центри" (офіційна назва - Public Policy Research Organizations; неофіційна - "Think tanks"), в США такими центрами є Бруклінський інститут, Като (CATO) інститут, Центр Стратегічних та Інтернаціональних досліджень та інші.

Термін „ідеологія" першим почав вживати наприкінці XVIII століття французький філософ Дестюст де Трассі, який позначав цим поняттям "науку про ідеї" і та повинна була б, на його думку, відділяти усякого роду забобони та упереджені погляди на ідеї в політиці від дійсно наукового ставлення до сукупності взаємопов'язаних політичних ідей, які стосувались проблемних сторін життя. Він сподівався, що ідеологія стане такою самою загальновизнаною наукою як зоологія і біологія.

Засновники марксистської парадигм и політичного мислення К.Маркс та Ф. Єнгельс негативно ставились до ідеології, вважаючи ту ілюзорним, хибним, перевернутим з ніг на голову віддзеркаленням політичних явиш і процесів. Адже для захисту своїх вузько корисливих цілей ідеологи панівного класу подають свої власні інтереси як всезагальні, начебто моральні інтереси, а звідси випливало, що теоретична критика будь-якої політичної ідеології є безсилою. Принциповою вадою марксистського розуміння політичної ідеології було переконання, що її можна замінити науково обґрунтованим, начебто не ідеологічним, свідомим для мас теоретичним розумінням політики — історичним матеріалізмом. За іронією долі ця, начебто наукова марксистсько-ленінська ідеологія, стала, мабуть що, найбільш політизованою, а не науковою.

У листі Сталіну Ф. Разкольніков писав з цього приводу: „Ви позбавили радянських вчених, особливо в галузі гуманітарних наук, мінімуму свободи думки, без якої стає неможливою творча робота дослідника".

Ліберальна та консервативна традиція в політиці по-іншому трактувала смисл ідеології. Карл Поппер та Ханна Аренд розглядали її як інструмент соціального контролю, як варіант "закритої" системи мислення, що претендують на монополію істини у соціально-політичній сфері. Консерватор Майк Оукшотт відмовляв ідеології у науковій цінності, бо "у політиці ми пливемо по бездонному та безкрайньому морі". А ідеологія як абстрактна схема лише викривлює дійсність, тому консерватизм заперечує наявність у них ідеології, а визнає лише "умонастрій" чи "позицію" громадянина.

Дослідження актуальних проблем політичної ідеології нашого століття тільки починається і знаходиться на етапі осмислення, завдячуючи доробку західних вчених—Апеля, Габермаса та інших філософів політики.

Сучасна політична наука розглядає політичну ідеологію на наступних методологічних засадах.

По-перше, відзначається суперечність між масовою психологією та Ідеологією. Ще одна проблема виникає внаслідок неспівпадання ідеологічних схем з реаліями політичного життя, бо адекватному віддзеркаленню політичних процесів заважають поширені серед масового суб'єкта владних відносин упередження, стереотипи, політичні міфи. У кінцевому підсумку „зручні" політичні стереотипи приводять до того, що замість пояснення глибинних політичних процесів люди звикають спиратись на спрощені схеми, наприклад: „НАТО — агресивний міліарний блок", "Народ і партія єдині".

Не менш категоричним та схематичним, на наш погляд, стало протилежне висловлювання відомого політичного журналіста, автора телепрограми "Свобода слова" Савіка Шустера на лекції у Львові: „ НАТО — це суто оборонний союз, він захищає суверенітет і не більше того". Дійсно, маси часто не сприймають глибокі, суперечливі, складні для осмислення ідеологічні схеми, теоретичні конструюй, але, як влучно примітив у свій час М. Горбачов, нам слід зважати на те, що „ у сучасній політиці немає простих рішень".

По-друге, важливою методологічною проблемою політичної ідеології є звичайна політика маніпулювання свідомістю, яка проявляється у замовчування негативних явищ суспільно-політичного життя, як це було з голодомором в Україні у 30-х роках XX століття, у ігноруванні існування інших поглядів на політичні процеси, у „просіюванні" важливої і необхідної для прийняття політичних рішень інформації.

Нарешті, політична ідеологія знаходиться у суперечливому зв'язку з політичними міфами та „політичною релігією" — як сприйнятті на віру спеціально створених ідеологом. З одного боку, ідеологія начебто заперечує напівфантастичне ставлення до політики, а з іншого боку, сприяє поширенню зручних політичних міфів, які віддалені від дійсності. На наш погляд, такий стан речей був запроваджений у фашистській Німеччині згідно доктрини її ідеолога А. Розенберга, який вказував, що право німецького народу на зверхність випливає з "глибинного розуміння древніх міфів, цієї "релігії крові", яким належить майбутнє всього людства".

Останнім часом здавалось, що пішов у небуття такий ідеологічний феномен як "холодна війна", який позначав непримиренну боротьбу двох протилежних ідеологій — комуністичної та буржуазно-демократичної, однак відновлення ідеологічних та пропагандистських випадів Росії та США навколо пекучих воєнно-політичних проблем у Іраку, Ірані, у Східній Європі показав, що це не так. Мається на увазі, що війна ідей (холодна) не припиняється ніколи, тим більше у мирні часи.

Зауважимо, що новий фронт "холодної війни" проходить через політичний простір України у вищезазначених питаннях, переваги політичних цінностей західноєвропейського чи російського штабу, вибори мови і культури, відношення до колективних оборонних структур НАТО чи Ташкентської угоди та через інші проблемні сторони соціально-політичного життя.