Основи сучасної політології - Цюрупа М.В. - ВИСНОВКИ

Третє питання теми є не тільки важливим, але й одним із завершальних, підсумкових для курсу політології, адже громадянин, керівник має засвоїти політичну культуру свого суспільства та діяти на основі розуміння свого високого соціально-політичного призначення.

Політична культура керівника має загальні та специфічні риси. До загальних рис ми віднесли типологічні риси домінуючої політичної культури суспільства—підданської чи громадянської, культури англо-американського чи європейсько континентального типу, наявність у засвоєному вигляді, трансформованому для практичного керівництва колективами, всіх чи деяких елементів сучасної демократичної культури.

Такими загальними рисами політичної культури керівника, менеджера, управлінця XX — початку XXI століть є культура підданського типу (інколи з надмірним наголосом на відданість своїм політичним лідерам, керівникам держави), низька політична активність, намагання не втручатись у політичні перипетії, тим більше у політичну боротьбу.

До чинників формування політичної культури управлінця України ми віднесли:

1. Наявність у арсеналі важелів для виконання службових завдань у керівника адміністративної влади, яка є різновидом владно-політичних відносин.

2. Витіснення політичних аспектів життєдіяльності управлінця, керівника на периферію інтересів, бо управлінець, менеджер, як правило, доволі відсторонений від активного політичного дійства - не входить у склад керівництва політичних партій, не часто бере участь у активних формах політичної діяльності. Він виступає обмеженим об'єктом політичної пропаганди і агітації внаслідок самодостатньої життєвої позиції тощо.

На наш погляд, є підстави виокремити політичну культуру управлінця, менеджера, керівника як культури політичної групи інтересів. Цю групу інтересів вирізняють такі соціально-політичні позиції

По-перше, керівники здебільшого зацікавлені у політичній та соціально-економічній стабільності суспільства, в обстановці якої відповідна активна самодіяльність в соціально-економічній сфері почувається впевнено, відстороненою від проявів політичної боротьби.

По-друге, для політичної культури управлінця - керівника більш характерним є поміркована позиція, яка заперечує надмірний активізм чи, навпаки, повну аполітичність у соціально-політичних питаннях, здебільшого це культура підданського типу. Алмонд вважав, що у стабільному суспільстві добробуту патріархальні та підданські позиції врівноважують активність і політичну участь інших громадян.

По-третє, для менеджера - керівника притаманне ототожнення політики з державною політикою, так званий етатизм. Етатизм визнає державу першоосновою всіх суспільних процесів. У колишньому СРСР формуванню „державної", статистської політичної культури слугували політичні заняття (політична просвіта), партійні зібрання, активи керівників, значення яких було піднесено вище за підготовку фахівців у технічній сфері.

До специфічних рис ми віднесли:

1. Домінування у структурі політичних цінностей соціально-політичного змісту — патріотизму, любові до великої та "малої" Батьківщини.

2. Високий рівень ділових елементів політичної культури - відповідальності, почуття важливості службового обов'язку.

3. Політична поміркованість, яка не дозволяє бути серед представників радикальних ідеологічних течій.

3.12.4. Шляхи формування політичної культури громадянина демократичної держави

Четверте питання теми присвячено актуальному питанню формування достатньо високого рівня сучасної політичної культури громадян України.

Основною проблемою подальшої демократизації політичного життя у країнах перехідного періоду від тоталітарного суспільства до сучасного демократичного, до яких належить і Україна, є формування демократичної політичної культури. Водночас, разом із національно-особливим у політичній культурі народу та його прояву у формі суспільного життя, існують і типові риси, ознаки, що характеризуються універсальністю і складаються із тих самих компонент, що їх поділяє більшість цивілізованих країн.

Демократична політична культура - це відкрита, групова та особистісна політична культура, основними рисами якої є:

• спрямування своїх дій до загальнонаціональної згоди у стратегічних політичних проблемах; динамізм, визнання необхідності періодичної змінності особистостей у владних структурах; плюралізм політичних поглядів,

* толерантність відносно дій і намірів опонентів; розуміння пріоритетної ролі громадянського суспільства; консенсус між основними соціальними групами і партіями;

• забезпечення юридичної, політичної і фактичної суверенності особи; розуміння нерозривного зв'язку особи із соціумом, бо політика не може бути приватною справою;

* наявний вільний вибір своєї політичної позиції та її захист засобами легального політичного дійства.

Становлення демократичної політичної культури на рівні політичної свідомості — це перехід від моно-ідеології тоталітарного суспільства до ідеологічного і політичного плюралізму, від пасивного очікування змін на краще, до активної участі у перетвореннях владної сфери.

У демократичних суспільствах відбувається діалог культур, за якими стоять різні сили, що обрали відповідні політичні ідеології. Цей діалог відіграє позитивну роль у тому сенсі, що завдяки йому жодна із важливих соціально-політичних цінностей не буде забута і не зазнає знецінення.

Навіть крайні праві і крайні ліві політичні сили, якщо вони відмовляються від деяких неприйнятних для демократичного суспільства настанов (соціальне насильство, ворожнеча, жорсткий контроль над суспільними процесами, збройне захоплення влади тощо) мають свій шанс у цьому діалозі — перші наголошують на цінності встановленого "порядку", другі роблять акцент на цінності соціальної рівності та майбутніх позитивних змін.

Зрозуміло, що нова політична культура народжується не водночас, їй передує тривалий процес змін свідомості, волі, соціально-політичних цінностей та ідеалів.

Звернемось до політичної історії становлення того чи іншого різновиду демократичної політичної культури Європи з врахуванням національних ментальних чинників кожного народу.

Своєрідно відбувалось становлення демократичного політичного режиму в післявоєнній Німеччині, де правлячі політичні еліти відігравали особливу роль у процесі формування нової, посттоталітарної культури. Демократичні перетворення стали можливими багато в чому завдяки тому, що при переважанні колишніх авторитарних (націонал-соціалістичних) настанов в політичній культурі мас, у політичній культурі німецької правлячої еліти панували демократичні переконання, намагання назавжди позбавитись від нацистського минулого. Це стало можливим, зокрема, завдячуючи соціально-політичним та економічним, як ми вже вказували згідно з положень Инглхарта. зусиллям окупаційної влади (США. Франція. Велика Британія), що здійснила так звану „штучну політичну революцію" в німецьких політичних елітах, в результаті якої керівні посади зайняли нові люди, особи, які переслідувались при нацизмі, учасники руху опору, політичні емігранти, представники так званої внутрішньої еміграції, відомі демократичними поглядами політики Веймарської республіки. Таким чином, віл політичного керівництва було відсторонено фашистсько-тоталітарні елементи.

Внаслідок контрольованої зміни політичних еліт створився суттєвий розрив між їх політичною культурою та буденною політичною культурою мас. Але оскільки формування політичних інститутів і структур демократії здійснюється перш за все елітою, це і дозволило створити демократичну політичну систему у післявоєнній Німеччині за умов "підтягування" рівня політичної культури маси. Зрозуміло, що гака система не може бути стабільною, тому що стабільна демократія вимагає вже наявного відповідного рівня політичної культури мас, не уклінної схильності громадян до демократичного правління та до демократичного способу життя. А подальша соціально-політична та економічна стабілізація можлива в результаті довготривалого економічного зростання та поступового закріплення в масовій свідомості тісного взаємозв'язку економічної ефективності і нової демократичної політичної системи. Хоча відзначимо, що зв'язок демократії і економічного добробуту не такий прямий, як можна очікувати, зокрема, в Україні. Про це попереджав ще Демокріт, вказуючи, що бідність при демократії краще за добробут при тиранії, бо деспотична і тиранічна влада можуть легко позбавити людину всього.

Однак саме тут криється небезпека напряму зв'язати демократію та економічний розвиток, тоді як, за переконанням професора Гарвардського університету С. Хангтінгтона, демократія не обов'язково ефективно вирішує всі нагальні проблеми корупції, несправедливості, соціальної нерівності, некомпетентного прийняття управлінських рішень, вона (демократія) лише створює морально-правові та інституціональні умови для гарантування свободи індивіда, рівні для всіх шанси участі у громадсько-політичних і економічних процесах.

Проаналізуємо прийнятні для України шляхи формування політичної громадянської культури.

В історії політичного розвитку нації поступово затверджувався шлях розвитку демократичної культури - поступове "підтягування" рівня політичної культури мас до рівня політичної культури еліт, що стане можливим за допомогою розвитку процесу демократизації знизу: впровадженням місцевого самоврядування, децентралізації, розподілу повноважень між центром та місцевими органами врядування.

(Нормування демократичної політичної культури на рівні функціонування політичних інститутів починається з встановлення плюралізму ідеологій (жодна ідеологія не є обов'язковою) політичних дій, політичної діяльності. Плюралізм політичних дій означає право громадян об'єднуватись у політичні партії, суспільні організації, групи за інтересами, передбачає вільну і рівноправну діяльність політичних партій і громадських організацій у рамках багатопартійної політичної системи, надає кожній політичній партії, громадській організації, діючих у межах закону, можливість брати участь у політичному житті країни, впливати через існуючий у суспільстві політично-правовий механізм на діяльність органів влади і управління. Це, по суті, перехід від системи "партія - це і є держава" до багатопартійної змагальної системи і розподілу влади між гілками та суб'єктами - парламентом - Президентом - структурою виконавчої влади на чолі з Прем'єр-міністром - незалежною судовою системою - опозицією - інститутами громадянського суспільства.

У звичайному стані суспільства (французький політичний діяч радикального типу М. Роб'єсп'єр казав, що у такому стані корабель держави пливе по спокійному морю) ми маємо справу з консенсусною політичною культурою, коли наявний високий рівень злагоди між різними політичними силами, а більшість членів суспільства позитивно ставиться до відповідних політичних інститутів. Такий тип політичної культури базується на центристських ідеологічних орієнтаціях, без впадіння у крайнощі ліво-революційних або право-консервативних поглядів. В умовах поляризованої політичної культури значна частина суспільства поцілена на частини, а в Україні з 2004 року на майже рівні "половини" виборців у сприйнятті політичних норм і ідеалів. В цьому випадку ідеологічні орієнтації переміщуються від центру до краю, набуваючи виразної правої чи лівої спрямованості. В Україні представники одного "краю" тяжіють до проросійської зовнішньополітичної орієнтації, захисту держави у союзі з Росією у рамках Ташкентської угоди, а іншого - схиляються до євро-інтеграції, до системи колективної безпеки НАТО.

Серед конкретних чинників формування демократичної політичної культури в Україні можна виділити:

1. Утвердження плюралізму думок і політичних дій; перехід від моно-ідеології марксизму-ленінізму старого тоталітарного суспільства до ідеологічного плюралізму, поширеного у демократичному суспільстві;

2. Становлення плюралізму політичних дій, політичної діяльності; формування інститутів громадянського суспільства;

3. Реального, а не декларативного поділу політичної влади на горизонтальному і вертикальному рівнях, між гілками та суб'єктами державної влади;

4. Фактична участь громадян у політичних процесах із сподіванням на виховну, формуючу роль політичного середовища. Російськими вченими запропоновано термін „виховне соціальне середовище", у зміст якого вкладається розуміння виховного вітливу соціального середовища із позитивними якостями, що є пріоритетними в ньому.

Відповідно до основних етапів демократичної трансформації політичного устрою України можна виокремити два етапи становлення демократичної політичної культури: етап переходу до демократії та етап утвердження стабільної демократії.

Вирішальне значення на першому етапі має рівень політичної культури еліт, від яких безпосередньо залежить форма і ефективність функціонування політичних інститутів; а на другому етапі утвердження демократії, коли відбувається впровадження нових політичних інститутів і процедур у практику повсякденного життя, зростає значення політичної культури мас.

Важливим для становлення демократичної політичної культури є наявність розвиненого громадянського суспільства: таке суспільство є сприятливим середовищем для консолідації різних соціальних сил та інтересів на базі демократичних цінностей та ідеалів, для формування і поширення демократичної політичної культури і через неї - для зміцнення демократичного ладу, надання процесові демократизації незворотного характеру.

Позитивним для формування політичної культури демократичного типу є віднесення збройної сили держави до „звичайного" інституту демократичної держави.

Особливостями політичної культури сучасного українського суспільства є наступні риси, притаманні нашому суспільству:

1. Тривала ідентифікація націй та народностей у світовому політичному просторі;

2. Намагання створити майбутній образ України;

3. Переосмислення фундаментальних основ політичної культури - мови і менталітету, практики ненасильницьких дій у політиці.

Аналізуючи проблеми трансформації політичної культури у сучасну відзначимо, що на інституціональному рівні існує фактор гальмівного виливу , на формування демократичної політичної культури. Певна бездіяльність владних структур, некомпетентність політиків, чвари і розбрату Верховній Раді призводять до відчуження громадян від держави, влади і прийняття політичних рішень. Результати соціологічних досліджень фіксують великий рівень недовіри до інститутів влади, а також до провідних громадських, державних та політичних діячів. За всі роки розбудови демократичної України повна довіра до парламенту, уряду, профспілок, політичних партій вище 30% не піднімалася.

Існуючі в Україні політичні режими часто перешкоджали створенню демократичної політичної культури. Це пов'язано з незмінністю політичної еліти, яка по суті є верствою колишніх партійно-комсомольських функціонерів.

Нова політична еліта в особі національно-патріотичних сил виявилася недостатньо організованою і сконсолідованою, щоб очолити перехід суспільства до демократії. Цим скористалась стара еліта, партійно-державна номенклатура, яка, перехопивши демократичні гасла та зміцнивши свої економічні позиції шляхом перерозподілу державної власності, зберігає свій владний вплив. її основні ознаки політичного штибу - некомпетентність, безвідповідальність, неповага до закону, розуміння права як волі держави тощо. Постійне ситуативне балансування керівної верстви між принципами охлократичної, демократичної та авторитарної організації політичного режиму надзвичайно небезпечне і загрожує демократії і майбутньому соціальному розвитку.

Залишаючись при владі, стара еліта продовжує створювати гальмівний вплив на процес трансформації; вона не зацікавлена у радикальних змінах і тому процес становлення демократії і, відповідно, демократичної політичної культури носить суперечливий, непослідовний характер.

Фактором гальмівного впливу є коливання між західними та східними політичними цінностями. Єдиний вихід для єдності політичної культури громадян України є само-ідентифікація українського народу як єдиної політичної надії, а висока політична культура керівників у ній є складовою демократичної громадянської культури.

ВИСНОВКИ

1. Політична культура громадянина належить до важливої складової політичної системи суспільства. Зафіксовано двосторонній взаємозв'язок - політична культура особистості залежить від політичної системи суспільства, політичного режиму влади, домінуючого типу політичної культури, а останні визначаються політичною культурою еліти, політичних лідерів, партійних активістів та функціонерів.

2. Політична культура суб'єктів політичного життя України може бути визначена як культура переважно підданського типу, поділена значними відмінностями у регіонах, у ній переважають емоційно-оціночний компонент, натомість недостатньо розвинені політичні знання, традиції та політичні ідеали демократичного штибу.

3. Політична культура керівника має бути демократичною, патріотично-громадянського спрямування. Вона визначається чітким статусом керівника — посадової особи, основна функція якої є виконання службових обов'язків громадянина української держави з великими владними повноваженнями.

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ:

1. Дайте одне з визначень політичної культури на основі діалектики загального (культури) та особливого (політичної культури).

2. Розкрийте структуру політичної культури та визначте цінність кожного елемента - складника: свідомості, діяльності, політичних норм, цінностей, ідеалів.

3. Як Ви ставитесь до низької політичної активності громадян на виборах у контексті певних тилів політичних культур?

4. Які чинники визначають особливості прояву політичної культури керівника?

5. Розкрийте зміст основних типів політичної культури сучасності

6. Які напрямки можна визначити для перетворення підданського типу політичної культури у активно-громадянський тип культури?

7. З'ясуйте тенденції та суперечності формування політичної культури сучасного українського суспільства.

8. Які шляхи подолання різких розбіжностей у політичній культурі різних регіонів України?

9. Проаналізуйте співвідношення змісту політичної культури керівників та пересічних громадян у демократичній державі.

ЛІТЕРАТУРА:

1. АлмондГ., Верба С. Гражданская культура и стабильность демократии // Политология: Хрестоматия. - Спб., 2006.

2. Політична культура // Політологічний енциклопедичний словник. - К., 1997.- С. 263.

3. Политология: Хрестоматия. - Спб., 2006.

4. Политология: Учебник для Вузов/ под ред. В.Н. Лавриненко.- М.,

2002.

5. Политология: Учебное пособие / Под ред. A.C. Тургаева, А.Е. Хренова.-Спб., 2005.

6. Політологія: підручник для Вузів/ Ред. Кремень В.Г., Пазенок B.C. 1" ІН.-К..2001.

7. Резолюція ПАРЄ про ситуацію в Україні 3 квітня 2007 p.

8. Рудич Ф.М. Політологія. Підручник для ВУЗів. - К., 2005.

9. Cae П.М. Політична культура українського суспільства. - К.: Л и бід ь.

1998.

10. Універсал національної єдності. - Київ, 2006.

11. Инглхарт Р. Культура и демократия // Культура имеет значение / Под ред. Л. Харрисона и С. Хангтингтона. Пер. с англ. - М., 2002.

12. Ясинська Ä С. Демократична політична культура: основні риси та форми прояву //Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Філософія. Політологія. - 1998. - № 28. - С. 46-49.

13. Ясинська В. С. Особливості трансформації політичної культури в умовах становлення демократичного політичного режиму // Автореф. дисер. на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук.- Київ, 2004.-18 с.