Основи сучасної політології - Цюрупа М.В. - 3.13.3. Основні школи і напрямки геополітики

Третє питання лекції присвячено аналізу конкретних шкіл геополітики та основним положенням їх засновників та продовжувачів. На відміну від текстів глав у поширених на теренах України підручників проф. Ф.М. Рудича щодо геополітики, ми намагаємось більш широко розкрити сучасні геополітичні теорії найближчих і впливових стосовно України закордонних авторів, особливо російських.

Спочатку звернемось до „класичних" шкіл геополітики Заходу. Серед концептуальних геополітичних підходів виділимо теорію англійського географа і політолога Хелфорда Дж. Макіндера (1861-1947), який вважав, що вістря політичної боротьби конкретної держави слід спрямувати на "хартленд" (серце землі) — На обширну частину євразійського материку. Він стверджував, що той, хто володіє "серцем землі", той володіє усім світом. З цих теоретичних позицій він підтримував інтервенцію країн Антанти (Великої Британії, Франції, США) проти молодої радянської республіки у 20-х роках XX століття. Англійський вчений і політик Макіндер у доповіді "Географічна вісь історії" стверджував, що з геополітичної точки зору в центрі світу (хартленд) лежить Євразійський континент, "географічна вісь історії". Це геополітичне утворення майже тотожне Росії, яка "займає у цьому світі центральне стратегічне становище, що в Європі належить Німеччині". Вона може завдавати і отримувати удари з усіх напрямків, за винятком Півночі.

Виходячи з цього, Макіндер головним завданням англосаксонської геополітики ставив недопущення утворення стратегічного континентального союзу навколо " геополітичної осі історії" (Росії). Для цього необхідно відірвати максимальну кількість берегових просторів від євразійського геополітичного блоку і поставити їх під вплив "острівної цивілізації". Макіндер заклав у міжнародну політику, яка стала через півстоліття геополітикою США і НАТО, засновку підвалину: будь-якими засобами перешкоджати можливості утворення євразійського блоку, формування стратегічного союзу Росії і Німеччини, їх аполітичному посиленню й експансії, виходу до морів та світових океанів.

Німецька геополітика отримала свій розвиток у період між двома світовими війнами XX століття. Першою німецькою геополітичною концепцією можна вважати концепцію "Серединної Європи" Ф. Наум а на, що викладена ним в однойменній книзі й містить теоретичне обґрунтування "основ нової інформації", які, на думку вченого, мають бути закладені у воєнний час. "Серединна Європа" — це середньоєвропейська площа, яка простягається від Північного до Балтійського морів до Альп, Адріатичного моря та південної смуги придунайської долини. Ця площа має сприйматися як єдина величина, єдиний оборонний союз та єдина економічна область, оскільки всі держави, що знаходяться на цій площі, утворюють одне живе ціле. Першим кроком до створення Серединної Європи, на думку Ф. Наумана, мало стати злиття трьох держав, які не примикали ані до англо-франко-західного союзу, ані до Росії: Германії, Австрії та Угорщини. Франція не може розглядатися у якості складової Серединної Європи, оскільки вона "обрала свою долю на боці Англії".

Серединна Європа, окрім політико-правого та воєнного вимірів, має ще й духовний фактор у вигляді імперської свідомості. Важливість його зумовлена тим, що Серединна Європа не може бути створена шляхом "законів, розпоряджень та покарань", а захист не може гарантуватися лише міжнародними договорами. Спільність банків, синдикатів та профспілок має доповнитися спільністю ідей, історії, культури та "тисячі інших великих і малих питань". Лише у цьому випадку буде мати місце єдина воля, що демонструє "наскільки мізерними є всі дріб'язкові рахунки" (Ф. Науман).

Німецький геополітик генерал К. Хаусхофер, засновник і редактор німецького геополітичного журналу у 1922-1942 рр. теоретично обґрунтував і активно пропагував важливість "життєвого простору" Німеччини для розгортання політичних подій. Після розгрому фашистської Німеччини з 1951 року знову було відроджено "Спілку геополітиків", почав виходити журнал "Цайтшрифтфюр геополітик" з дещо зміненою концепцією "географічної обумовленості фашизму". Позитивним у оновленій геополітичній концепції Хаусхофера слід вважати винайдену тенденцію подолання "національного простору" для міжнародної політики та формування наднаціональних, наддержавних утворень, включно до всесвітнього союзу.

Політичне майбутнє Великої Німеччини бачилося в геополітичному протистоянні Заходу, і особливо англосаксонському світові. К. Хаусхофер виступав за створення міжконтинентального блоку "Берлін- Москва-Токіо", зважаючи на вислів Г. Лі ."Останній час англосаксонської політики проб'є тоді, коли німці, росіяни і японці об'єднаються". У подальшому К. Хаусхофер демонстрував політичну гнучкість - підтримуючи створення блоку „Берлін-Рим-Токіо", вважав, що Німеччина може йти на союз з Англією і США у боротьбі проти СРСР, але все ж таки провідним в його концепції було положення щодо "східної долі" Німеччини.

А. Гітлер присвятив концепції Остленду, заснованій Хаусхофсром, цілий розділ своєї роботи "Майн Камф", який мав назву "Східна орієнтація або Східна політика". Відношення Німеччини до Росії, пише А Гітлер, потребує особливого аналізу з двох причин. По-перше, ця проблема має вирішальне значення для зовнішньої політики Германії у цілому. По-друге, вона є пробним каменем здатності націонал-соціалістичного руху "ясно мислити та правильно діяти".

Зовнішня політика узагалі, писав А Гітлер, - це врегулювання стосунків одного народу з рештою народів. Виходячи з цього визначення, Німеччина має передусім прагнути встановлення природної, життєвої пропорції між кількістю свого населення і темпом його зростання, з одного боку, та кількістю та якістю своїх територій, з іншого боку. Бажаною пропорцією є таке співвідношення, яке цілковито забезпечує харчування народу продуктами власної землі. Тому велика територія є умовою справді вільного існування народу. Народ має піклуватися і про те, щоб самі ці території були достатньо захищеними. Це залежить від політичної сили держави, яка, в свою чергу, значною мірою визначається географічними факторами.

Таким чином, Німеччина, вважав А Гітлер, може забезпечити своє майбутнє лише у якості великої держави. В той час, як деякі держави світу охоплювали майже цілі континенти, територія Германії не перевищувала 500 тисяч квадратних кілометрів, вона оточена кільцем гігантських держав, порівняно з якими значення її держави є надзвичайно мізерним/Тому, Німеччина, на його думку, має звільнитися від половинчатої зовнішньої політики, характерної для довоєнного періоду, об'єднати свій народ та йти по тій дорозі, яка звільнить його від нинішньої тісноти і дасть нові землі.

При цьому територія ним розглядалась не лише як безпосередня продовольча база, але я як фактор захисту кордонів держави. Це означає, передусім, що кордони, встановлені у результаті поразки у Першій світовій війні, вже не мають ніякого значення для майбутнього німецької нації. Ці кордони, вважав А. Гітлер, не передбачають отримання німецьким народом тих територій, на які він заслуговує. Зрозуміло, що агресивність фашистської Німеччини обґрунтована було "достатньо", хоча Гітлер та Хаусхофер розійшлись як вороги.

Швецький геополітик Р, Челлеп в роботі "Держава як форма життя" (1916) розвинув ідеї Ратцеля щодо історичної ситуації у сучасній йому Європі, довів до логічного завершення його думку про "континентальну державу" відносно Німеччини, яка є динамічним простором, покликаним структурувати навколо себе решту європейських держав. Геополітичне ототожнення Німеччини з Європою є закономірним. Інтереси Німеччини (Європи) були, начебто, протилежні інтересам західноєвропейських держав (особливо Англії).

Засновником французької геополітичної школи став В. де ля Блат (1845-1918). Він створив концепцію, що політична історія має два аспекти-географічний, тобто навколишнє середовище, й історичний - власне людина, яка відіграє провідну роль в активізації простору. В цьому питанні Бланш не погоджувався з Ратцелем, який абсолютизував роль просторового фактора. Людина - це не тільки елемент геополітичного простору, а й головний актор спектаклю, який проходить на міжнародній арені.

На думку Відаля де Бланша, географія людини не є протиставленням географії без людини, оскільки остання існує лише в уяві вузького кола спеціалістів. Завдання географії людини - це вивчення взаємостосунків землі та людини; впливу географічного чинника на людину і навпаки - ролі людини, як чинника, що змінює географічне середовище. Людські асоціації, зазначає Відаль де Бланш, подібно до асоціацій рослинних та зоологічних, утворюються з різних елементів, які підпорядковані впливу середовища. Такі асоціації існують в кожній країні, яка так чи інакше накладає на них свій відбиток. "Вся країна '' у Відаля де Бланша - це сукупність елементів географічного середовища. Причому природа не є деякою нерухомою сценою, на якій розгортається людська діяльність, а саме живе та змінюється завдяки цій діяльності. Концепція Відаля де Бланша отримала тому назву "посибілізму": простір — це лише можливість, перетвориться вона надійний політичний фактор чи не перетвориться залежить від людей, які населяють цей простір.

Головним політичним суперником Франції на той час була Німеччина - могутня європейська держава, придавлена сусідами з усіх боків, політична експансія якої могла блокуватись розвиненими європейськими державами. В цій ситуації Франція стратегічно орієнтувалася В. де ля Блашем на входження до складу загального фронту світової "морської сили", яку важко було б здолати Німеччині.

Іншими відомими представниками французької географічної школи окрім Відаль де Бланша, є Реклю, Ж. Брюн та А. Деманжон.

Згідно з поглядами Реклю, політична географія вивчає людей у їх дійсній ролі, як таких, що перетворюють працею навколишнє середовище. Безкінечні зміни, що їх здійснює людська промисловість, зумовлюють один з важливіших переворотів у відношеннях людини до простору. Остання поступово позбувається домінуючого значення. Форма і висота гір, пише Реклю, розмір плоскогір'я, хвилястість берегової лінії, розміщення островів та архіпелагів, площа морів поступово втрачають свою відносну важливість в історії народів по мірі того, як останні виграють у силі та свободі дій.

У Ж. Брюна географія людини — це загальне визначення олюдненої ("окупованої") поверхні нашої планети, тобто усіх фактів поверхні, які своїм існуванням завдячують людській діяльності. Це початкова й основна частина географії людини, яка повинна завершитися „географією історії", що вивчає економічне, соціальне та політичне відображення деяких основних із зазначених фактів на історичний розвиток людських суспільств. Таким чином, вважає Ж. Брюн, географія людини у широкому розумінні поділяється на власне "географію людини '' й на "географію історії". Перша при цьому вивчає такі "основні факти": 1) факти непродуктивної окупації - будівлі і дороги; 2) факти позитивної окупації - землеробство і скотарство; 3) факти руйнівної окупації - рибальство та полювання.

Інтелектуальним творцем сучасного атлантизму як геополітичної та стратегічної доктрини вважають американського геополітика адмірала А. Мехена з США (1840-1914). Практично у кожному програмному виступі американського політичного стратега мовиться, що голова США у Європі, а живіт у Латинській Америці. Свою доктрину "морської сили" Мехен виклав у праці "Зацікавленість Америки в морській силі нині й у майбутньому". Поняття "морська могутність" заснована на визнанні суттєвого значення для американської країни свободи "морської торгівлі", а військово-морський флот є лише гарантом забезпечення цієї торгівлі." Морська сила" є особливим типом цивілізації - найкращим і найефективнішим. Мехен вважав, що у цивілізаційному розвитку США відведена " морська доля ", яка спочатку полягає в стратегічній інтеграції усього Американського континенту, а потім у встановленні світового панування США. Головну небезпеку для "морської цивілізації" складають континентальні держави Євразії - Росія і Китай, а потім Німеччина. Боротьба з континентальною масою Російської імперії визначалася для морської сили Америки головним стратегічним завданням.

Американець голландського походження Я. Слашшен (1893-1943) разом з Мехеном може бути названий "батьком атлантизму" та ідейним натхненником створення НАТО. На відміну від перших геополітиків він не приділяв великої уваги політичній географії, встановленню зв'язку народу з фунтом (землею), впливу рельєфу, географічного розташування країни на національний характер політики, а розглядав геополітику як важливий інструмент конкретної міжнародної політики, ефективної сучасної стратегії.

Спайкмен вводить в сукупність термінів нової науки важливе поняття "Серединного океану", маючи на увазі Атлантичний океан, американський і європейський береги якого є ареалом найбільш розвиненої в технологічному та економічному аспектах західної цивілізації. Нервовим центром "атлантичного співтовариства" США, а м'язами - його економічний та військово-промисловий комплекси. Якщо держава не має геополітичної могутності, то вона змушена вступити у загальний стратегічний союз з іншими. Європа є розумовим додатком США, поступово повинна скорочуватись політична суверенність європейських держав, а державна влада європейських країн переходити до особливої інституції, яка об'єднує представників усіх "атлантичних" просторів і підкорюється політичній першості США. Таким чином, в 1942 р. Спайкмен передбачив найважливіші геополітичні процеси у світі та створення Північноатлантичного Союзу (НАТО), зменшення обсягу суверенітету європейських держав внаслідок їх залежності від економіки та політики США.

П. М. Савицький (1895-1968) — один з перших російських політичних мислителів, якого в певному розумінні можна назвати вченим-геополітиком. За освітою економіст, учень В. Вернадського і П. Струве, він відводив

Росії місце особливого цивілізаційного утворення, яке визначено через якість "серединності".

Сучасні російські геополітики високо оцінюють цю політологічну галузь знання, вказуючи, що наступає "століття геополітики, науки, яка може озброїти людство (а здебільшого російських керівників) реалістичним підходом до проблеми розвитку" (І. Образцов), щоб певним чином протистояти "ідеалізму" М. Горбачова, непередбачуваності Б. Єльцина у зовнішній політиці.

Просте на перший погляд розрізнення теоретичного та прикладного рівнів геополітичних досліджень дало змогу зосередитись російським вченим на проблемах, які не мають ситуативної "прив'язки" до поточної міжнародної політики. Такими наскрізними проблемами для них стали образи Росії як "центру", "острову", концепція "євразійства" тощо. Унікальність Росії полягає, начебто, не у неосяжному просторі чи розмаїтті кліматичних та природних зон, а у концентрації спрямування різних цивілізаційних векторів розвитку.

Окремі російські дослідники, зокрема Б. Межуєв, вважають, що сакральний центр Росії знаходиться поза її межами, тому природним виглядає прагнення країни оволодіти сусідніми територіями, щоб наблизитись до власного сакрального центру, де б він не був - в Європі, на Балканах чи казковому Тибеті.

В творах В. Кочубея, Є. Самаріна, П. Струве проводилася думка, що для створення Великої Росії слід спрямувати свої зусилля туди, де вплив російської культури є дієвим і безсумнівним - на всі ті є європейські та азійські країни, що "виходять" до Чорного моря. У програмі "Великої Росії" П. Струве далекосхідні землі являються областю недоступною реальному впливу російської культури.

Розмірковуючи щодо геополітичної ідентичності сучасної Росії, російські вчені та політичні діячі виходять з того, що після розпаду СРСР для неї утворився "стиснутий простір", вона начебто опинилась замкненою у глибині континенту у просторовому відношенні, а у історичному плані - відкинутою у допетровську епоху. Так, О. Леклесса зазначає, що Росія відсунута на північний схід і позбавлена частини своєї судоходної лінії, відбувається витіснення її з Європи та пострадянського простору ще й у технологічному сенсі, інші російські вчені вказують, що їх країна стала більш "азіатською державою", аніж були Російська імперія та СРСР. Таким чином, логічним буде передбачити намагання російських політиків "розширити життєвий простір", бо інакше таке скорочення та перерозподіл російського простору загрожують їй перетворитись на "нульовий простір", вказує Б. Єрасов.

Схожої думки дотримуються і провідні сучасні західні геополітики: 36. Бжезінський визначає Росію як "чорну діру", величезну геополітичну порожнечу, яка виникла у самому центрі Євразії. Крім того, економічна сила Китаю, могутній демографічний потенціал у поєднанні з динамічною енергією революційно змінює фундаментальне історичне співвідношення потуг Китаю і Росії, бо порожнини Сибіру просто притягують китайську колонізацію регіону. Ми вже зазначали, що у геополітичних побудовах нового світового порядку Україні відведена роль не тільки сусіда Росії, стратегічного партнера, міцно пов'язаного історичними, соціокультурними, економічними зв'язками, а й з'єднуючої ланки між різними воєнно-політичними Альянсами.