Політологія - Гетьманчук М.П. - 11.1. Тоталітаризм: ознаки та види

11.1.Тоталітаризм: ознаки та види

11.2.Авторитаризм

11.3.Трансформація недемократичних режимів

11.3.1.Глобальний процес демократизації

11.3.2.Делегітимізація та лібералізація недемократичних режимів як передумова і підготовчий етап переходу до демократії

11.3.3.Типи переходу до демократії

11.3.4.Особливості та фази трансформації посткомуністичних суспільств

11.3.5.Особливості та труднощі переходу до демократії в Україні

11.1. Тоталітаризм: ознаки та види

Тоталітаризм — це деспотичний, диктаторський режим, який у першій половині XX ст. встановлено в багатьох країнах Європи, Азії та Латинської Америки. Першою тоталітарною державою після жовтневого перевороту 1917 р. став Радянський Союз. У 20—30-ті роки XX ст. тоталітаризм утвердився також в Італії, Німеччині, Югославії, Греції, Іспанії, Португалії, Румунії, Болгарії, Гватемалі, Сальвадорі, Японії. Згодом, після Другої світової війни, під тиском Радянського Союзу тоталітарні режими комуністичного зразка сформовано у Польщі, Угорщині, Чехословаччині, Болгарії, Румунії, Югославії, НДР, Китаї, В'єтнамі, Північній Кореї, Лаосі, Камбоджі та на Кубі.

Чим же тоталітаризм (від лат. totalis — весь, цілий, повний) відрізняється від демократії? Відповідь на це запитання дають дослідження багатьох політологів та соціологів (X. Аренд, Ф. Гаєк, К. Фрідріх, 3. Бжезінський, Л. Шапіро, К. Полен), які дійшли висновку, що поняття тоталітаризму стосується не лише політичної влади чи держави. Воно характеризує стан усієї соціальної системи. Втручаючись у всі сфери життєдіяльності суспільства, режим встановлює над ними тоталітарний контроль і намагається перебудувати суспільство згідно зі своєю доктриною. Отже, тоталітаризм — це політичний режим і суспільна система, які характеризуються здійсненням певною політичною системою повного контролю над життєдіяльністю всього суспільства і життям кожної людини зокрема, жорсткою регламентацією з боку держави, яка при цьому опирається на засоби прямого збройного насильства, що поширюється на функціонування усіх суспільних сфер. Засновники теорії тоталітаризму — італійці Б. Муссоліні та Д. Джентіле — оперували терміном у позитивному значенні й відзначали тоталітаризм як єдність особистості, партії та держави в ім'я вищої національної ідеї.

Отже, тоталітаризм як теорія і практика зріс на соціально-історичному ґрунті XX ст. У цей час уже стало зрозумілим, що розвиток суспільства неминуче супроводжують зміни в системі розподілу праці, поява нових видів потреб, які призводять до втрати керованості державою соціальними процесами. Водночас хаос структурних змін органи влади намагалися подолати простими рішеннями, пошуком певної ідеї, здатної інтегрувати всі соціальні групи. Це логічно зумовило поступову актуалізацію тоталітарної ідеї.

Але тоталітаризм значно раніше започаткував власне ідейне формування. Це відбувалося в контексті історичного розвитку політичної думки, зосередженої на обґрунтуванні переваг етатизму, тобто необмеженої влади держави, й автократії — самодержавного правління. З давніх-давен генезис ідеї тотального підкорення індивіда державою було зумовлено реакцією на різноманітність людських потреб і форм розподілу праці, які постійно трансформувалися. І саме у державі перебував єдиний центр примирення різноманітних інтересів, з якого також відбувалося управління всіма соціальними процесами. Автократична традиція в управлінні суспільством була властива політичній думці Сходу і Заходу: на Сході — це школа легістів (середина IV ст. до н. е.), на Заході — це політична філософія Платона. За Платоном, правильно організована держава необхідна для формування морально досконалої людини: задля блага суспільства особі заборонено все, що порушує державну єдність (сім'ю, приватну власність, пошук істини).

Те, що у XX ст. вказану ідею втілено на практиці у деяких країнах, дало змогу виявити і систематизувати ознаки тоталітаризму, визначити його видову специфіку. Критику теорії тоталітаризму започаткували праці Ханни Арендт (1906—1975 pp.). І тому, незважаючи на суттєві відмінності, обґрунтування тоталітарної моделі держави у Платона, Т. Мора, Т. Кампанелли, Сен-Сімона, Ж.-Ж. Руссо, а згодом — у К. Маркса, Ф. Ніцше, В. Леніна — дослідники обґрунтували спільну логіку ознак тоталітарних концепцій.

По-перше, генетичні витоки тоталітаризму перебувають у політизації соціальних утопій. Утопія як закрита, завершена система, котра описує ідеальний суспільний устрій, не залишає у ньому місця для дисгармонії, суперечностей і ворожих їй ідей та дій. Отже, тоталітарна утопія реалізується у формі ідеології, яка досить чітко обґрунтовує мету колективних дій. У ній спільні цілі конкретизуються і втілюються соціальним та економічним плануванням.

Таке планування потребує сильної влади, а також масової підтримки, що досягається невпинним зростанням інститутів влади і соціального контролю.

По-друге, передумовою тоталітаризму є конкретні соціальні реалії, які роблять можливим практичне втілення ідеї, серед них:

— індустріальна стадія розвитку суспільства (призвела до створення організаційних надцентрів-монополій, посилення держави і загалом елементів раціональності та керованості в усіх сферах, до прогресу в науково-технічній сфері);

— колективістсько-механістичний світогляд (спричинений індустріальною стадією та поширенням масштабів впливу держави), що сприймає світ як механічну систему, а державу — як організований механізм, покірний єдиній команді;

— психологічне невдоволення людей (пов'язане з руйнуванням традиційних колективістських, общинних і релігійних зв'язків, атомізацією суспільства, зростанням соціальної відчуженості), що наштовхує на пошук сенсу життя в нових ідеологічних цінностях і колективістських формах організації, оскільки лише тоталітаризм залишається психологічно привабливим для соціально відчуженої та самотньої особистості;

— соціально-економічні кризи інтенсифікують тоталітарні рухи (вони прискорюють визрівання необхідних для тоталітаризму соціальних передумов — появу маргінальних груп, схильних до політичних авантюр, обґрунтованих ідеологічними утопіями, а також такими психологічними рисами як неспокій, агресивність, егоцентризм, що робить їх піддатливим соціальним матеріалом для тоталітарних переворотів);

— відповідні політичні умови, які спричиняють етатизацію суспільства (супроводжуються виходом на політичну арену тоталітарних рухів і партій нового типу — напіввійськових ієрархізованих організацій, які сповідують вождизм).

По-третє, тоталітарні режими утверджуються на основі певного ідеологічного образу, відзначеного спільними властивостями. Тоталітарна ідеологія є революційною, оскільки обґрунтовує необхідність, а також способи формування нового суспільства і "нової людини"; ґрунтується на соціальних міфах, які мають значення релігійних символів (комунізм, месіанство робітничого класу, перевага арійської раси тощо); пройнята патерналізмом (ідеологічним патронажем вождів над малоінтелектуальною масою), а також монополією на істину, оскільки відкидається будь-яке інакодумство.

По-четверте, у політичній сфері тоталітаризм — це монополізація влади в руках однієї партії — одного лідера; зрощення правлячої партії з державою; одержавлення громадянського суспільства; заборона всіх несанкціонованих владою політичних партій і суспільних рухів; формальне допущення громадян до політичного життя і фактичне відчуження їх від нього; безальтернативні форми демократії, які створюють видимість усенародної підтримки влади на всіх рівнях, через закриті джерела, бюрократичним способом; відсутність механізму наступності влади; ігнорування права, законності, легального правосуддя; існування потужного апарату соціального контролю та примусу (служба безпеки, армія, поліція).

По-п'яте, у соціальній сфері тоталітаризм створює соціальну структуру, яка відповідає його ідеології та декларує соціальну зверхність певного класу, нації, раси і поділяє всіх людей на "своїх" та "чужих". Це — обов'язковий атрибут тоталітаризму. Скасування інституту приватної власності призводить до масової люмпенізації та тоталітарної матеріальної залежності людей від держави. Руйнування попередньої соціальної структури супроводжується формуванням нової, якій влада на власний розсуд надає економічні та соціальні привілеї. Отже, зрівнюючи розподіл матеріальних благ для більшості громадян, тоталітаризм породжує багатошарову номенклатуру.

По-шосте, в економіці також присутнє повне домінування ідеологічних настанов тоталітаризму, які етатизують господарське життя, обмежують і — у перспективі — повністю ліквідують приватну власність та ринкові відносини, завдяки впровадженню командно-адміністративних методів управління.

Тому з упевненістю можна наголосити, що політичні злочини тоталітарних режимів незліченні. Та особливо жахливими серед них були: холокост — послідовне і суцільне знищення нацистами євреїв у Німеччині й на захоплених нею територіях у 1933—1945 pp. та організований більшовицьким режимом штучний голодомор 1932—1933 pp. в Україні — акт геноциду українського народу.

Холокост (від грец. holos — загальний і kaus — який спалює) був вираженням фашистської ідеології та політики державного антисемітизму, доведеного до свого крайнього, практичного втілення — геноциду значної частини єврейського народу. У нацистських катівнях загинуло 6 млн євреїв — це третина світового єврейства. Величезні жертви холокосту на території Польщі. В Освенцімі, Майданеку, Треблінці, Собиборі, Бельжеці та інших концтаборах було знищено понад 3 млн осіб.

В Україні за роки Другої світової війни нацисти винищили півтора мільйони євреїв. Символами холокосту в Україні стали такі місця масового знищення євреїв як "Бабин Яр" у Києві — 160 тис., "Дробицький Яр" у Харкові — 16 тис., "Гостра могила" в Луганську — 10 тис. тощо. Страхітливою була трагедія галицького єврейства. За переписом 1931 р., на території Східної Галичини проживало близько 1 млн євреїв (для порівняння — у довійськовій Німеччині — приблизно 500 тис.). Майже всіх їх знищили. З вересня 1941 по червень 1943 pp. у північній частині міста Львова діяло єврейське гетто, в якому загинуло 136 тис. осіб, переважно людей похилого віку, жінок і дітей. В іншому львівському концтаборі, так званому Янівському, було ліквідовано 200 тис. осіб, більшість з яких, понад 100 тисяч — були євреями.

Отже, холокост є загальнолюдською, а не лише вузьконаціональною єврейською трагедією. Він виник як відображення кризового стану всієї системи сучасної цивілізації.

Сталінізм, керуючись теорією класової боротьби, спрямував політику масових репресій на непролетарські верстви. Послідовно знищували буржуазію, дворянство, духовенство, так звану "буржуазну" і "націоналістичну" інтелігенцію. Наприкінці 20-х — початку 30-х років ворогами оголосили найчисельнішу соціальну верству країни — трудове селянство, яке мужньо протистояло більшовицькій політиці примусової колективізації. Спочатку репресії спрямовано проти економічно незалежної, більш заможної частини селянства, а потім чимало його було виморено штучно створеним більшовицьким режимом — голодом 1932—1933 pp., який став інструментом масового політичного терору. Це була політика голодомору. Терор голодом був методом політичного упокоєння українців. Тобто українців знищували і як селян, що опиралися колективізації та хлібозаготівлям, і як громадян республіки, котрі виявили стійкі традиції соціально-визвольної боротьби. Тому голодомор не випадково збігся з масовим знищенням національної інтелігенції. Загалом органи державної безпеки у 1932—1933 pp. в Україні заарештували 199 тис. осіб.

Сучасна політологія обґрунтовує ці та інші кроки тоталітарних режимів неабиякою здатністю тоталітаризму до мобілізації ресурсів і концентрації засобів для досягнення обмежених цілей — ведення війни, нарощування оборонної потужності, прискорення індустріалізації країни тощо. Він також "привабливий" своєю псевдопатронажною сутністю для індивіда, який відчуває панічний страх перед відчуженням, конкуренцією та відповідальністю, властивими капіталізму. Гігантський апарат соціального контролю і примусу забезпечує живучість та ситуативну ефективність цього режиму.

Водночас тоталітарний режим реалізує екстенсивні методи господарювання й існує переважно за рахунок надмірної експлуатації природних ресурсів та обмеження споживання більшості населення. Уперше це продемонстровано класичною формою тоталітаризму — комунізмом (соціалізмом) радянського зразка, створеним 1918 р. У сталінізмі поєдналися минуле (починаючи з епохи Івана Грозного) і нове, набуте у процесі небувалого соціально-політичного експерименту. Знищення інституту приватної власності та інституту людини й відторгнення інших загальнолюдських цінностей робило цей режим лівим різновидом тоталітаризму, тоді як італійський фашизм і німецький націонал-соціалізм були його правими різновидами.

Фашизм в Італії виник 1922 р. на основі ідеї відродження колишньої могутності Римської імперії. Специфіка італійського фашизму полягала в його залежності від позиції впливових у державі політичних сил — короля і його оточення, сильної аристократії, армії та католицької церкви. Водночас його ідеологічну програму було запозичено з німецького соціалізму, тоді як агресивність — імпортовано з Німеччини. Способи ведення урядової політики виявилися запозиченням ленінського стилю диктатури. Корпоративізм як універсальний шлях спасіння суспільства був британського зразка. Власним набуттям італійського фашизму була театральність і зовнішня видовищна атрибутика.

Так само й у випадку німецького націонал-соціалізму: міф про вищість арійської раси створив французький соціолог Ж.-А. Гобіно. Економічну філософію нацисти запозичили із гасла північноамериканського "Нового курсу": "загальна користь вища за приватну", а також з принципів радянської економічної політики. Специфічно німецькою складовою нацизму залишалося прагнення до завоювання життєвого простору; нацисти не могли змиритися з перспективою перебування на порівняно невеликому і перенаселеному географічному просторі, в якому продуктивність праці завжди відставатиме від стандартів країн, краще забезпечених природними ресурсами. Нацисти також опанували радянські методи управління: однопартійну систему і панування партії-держави в політичному житті, ключову роль політичної поліції в насильницькій інтеграції суспільства, концентраційні табори, адміністративне переслідування інакомислячих, а також організацію співпраці споріднених за духом партій у зарубіжних країнах, пропагандистські технології тощо. До того ж, нацистський план перетворення суспільства мав на меті вилучити свободу не лише у сфері виробництва матеріальних благ, а й у виробництві самої людини. Йшлося про надання індивідам, наділеним необмеженою владою, повного контролю над процесом відтворення людини, а також знищення неповноцінних.

Тоді як основні відмінності різновидів тоталітаризму щоразу виражають їх політичні цілі: побудова комунізму, відродження римської імперії, утвердження світового панування арійської раси. Вони виявлялися також і в соціальних преференціях: робітничий клас, нащадки римлян, германська нація.

Отже, тоталітаризм у обох його різновидах на нинішньому етапі суспільного розвитку зазнав поразки. Але це ще не означає, що він не може відновитися в майбутньому.