Політологія - Гетьманчук М.П. - 11.3.4. Особливості та фази трансформації посткомуністичних суспільств

Послідовність етапів посттоталітарної трансформації є приблизно однаковою в усіх країнах, але їх тривалість та інтенсивність неабияк залежать від типу переходу, а останній, отже, залежить від типу або способу, а також швидкості заміни старих еліт на нові.

Дослідники розрізняють два основних типи переходу до демократії:

— розрив з минулим, коли відбувається заміна політичних еліт контрелітами;

— перехід компромісами і взаємними уступками, коли досягається порозуміння між елітою та контрелітою.

Тип переходу не є довільним вибором суб'єктів політичного процесу. Він детермінований глибиною і гостротою кризи владних структур, ступенем делегітимізації старої еліти, наявністю інститутів громадянського суспільства та масових рухів, силою і згуртованістю нової еліти, її авторитетом та здатністю очолити процес трансформації.

Перший тип переходу притаманний країнам, у яких стара еліта повністю втратила легітимність. За таких умов події можуть розгортатися двома шляхами:

— стара еліта вимушено відмовляється від влади, погоджуючись на її передання опозиції, і тоді перехід відбувається через абдикацію (відречення);

— вона вперто намагається зберегти позиції, і тоді відбуваються насильницькі зміни — маси "змітають" стару еліту революційним способом.

На відміну від переходу, революції пов'язані зі зламом не лише інститутів, а й правових та політичних норм, масштабними матеріальними та людськими втратами. До того ж, революції в Росії 1917 p., Китаї 1949 p., Ірані 1979 p., що призвели до утвердження в цих державах ще більш жорстоких режимів, переконують у безперспективності сподівань на утвердження демократії революційними методами. Тому успіх трансформації може бути гарантовано лише у випадку послідовного й глибокого реформування всіх аспектів суспільного життя.

Через абдикацію було здійснено трансформаційні процеси в Греції, Аргентині, Іспанії, НДР, ЧССР. Вимушено "відрікся" від влади М. Горбачов. Абдикація прискорює і полегшує перехід до демократії, робить його більш організованим і послідовним, оскільки з часу відречення перехід здійснюється під керівництвом нової політичної еліти. Проте абдикація не є надто розповсюдженим способом переходу.

Другий тип переходу з допомогою компромісів і взаємних уступок (про характеристику його стадій уже йшлося) відбувається також двома шляхами:

— через перемогу на виборах нових еліт та їх подальші переговори зі старою елітою, яка ще зберігає значні позиції;

— через "вростання" старих еліт у нові структури та відносини, їх поступову трансформацію і формування "нових" еліт зі значною домішкою старих кадрів. Останній шлях найтриваліший і найважчий, бо стара еліта, довго зберігаючи керівні позиції, гальмує процес трансформації.

І все ж, розглядаючи особливості переходу з цієї позиції, треба пам'ятати, що виникнення та перемога нових еліт, пов'язані передусім із формуванням нових структур і нових орієнтацій людей при владі, не обов'язково супроводжуються заміною особового складу еліти. Інакше кажучи, ситуація перебування при владі "тих самих людей" в одних випадках означає тривалий процес стагнації та гальмування реформ (як це є в Україні), а в інших — може й не бути перешкодою для енергійного й швидкого переходу до демократії (як у Естонії чи Латвії). Усе залежить від рівня заангажованості старих еліт, від того, наскільки вони є відданими комуністичному режиму та тоталітарним методам правління.

11.3.4. Особливості та фази трансформації посткомуністичних суспільств

Проаналізований раніше другий тип переходу та його перебіг (етапи), притаманні країнам третьої хвилі демократизації, де цей процес відбувся до 90-х років XX ст., свідчить, що їх основним завданням було зруйнування авторитарних політичних систем і розбудова демократії. Згодом, після подій 1989 p., основні положення теорії переходу було підтверджено й розвинуто на досвіді посткомуністичних трансформацій у країнах Центральної та Східної Європи — у працях таких учених як І. Банах, І. Бальцерович, С. Фіш, Д. Поттер тощо.

Окремий випадок становлять пострадянські суспільства. Хоча перехідні процеси в них мають чимало спільного з вищевказаними групами країн, вони демонстрували суттєві труднощі. Адже комунізм у цих державах тривав понад 70 років, а інститутів громадянського суспільства або не було ніколи, або репресіями та голодомором були викоренені як із практики, так і зі свідомості людей. Цим суспільствам належить реформувати не лише політичну систему, а й увесь суспільний устрій, економічну систему, політичну свідомість і політичну культуру. Дослідження цих глибоких змія, на думку низки українських політологів, можуть становити самостійну галузь — політологію посткомунізму.

Процес переходу до демократії посткомуністичних країн має декілька етапів, які відрізняються певними змінами як у політичному устрої, так і в економіці. Американський політолог 3. Бжезінський запропонував періодизацію посткомуністичної трансформації (табл. 11.3).

Таблиця 11.3. Періодизація посткомуністичної трансформації

Як видно з таблиці, на першому етапі, який є переломним, започатковуються фундаментальні зміни в існуючих політичних та економічних системах, здійснюється політична трансформація вищих органів влади, відбувається встановлення демократії "згори". Ліквідується монополія однієї партії, закладаються основи демократії, виникає і зміцнює свої позиції вільна преса, формуються перші демократичні об'єднання та громадсько-політичні рухи. На цьому етапі важливо усвідомити необхідність радикальних економічних і політичних перетворень та досягти у суспільстві демократичного консенсусу і спільної згоди, аби отримати підтримку народу в проведенні реформ, подоланні труднощів та соціальних негараздів, які неминучі на цьому етапі.

В економічній галузі, зі здійснення лібералізації цін, зовнішньої торгівлі, стабілізації грошової одиниці, розпочинається приватизація (поки що безсистемна) одержавленої власності.

Швидка і всебічна трансформація економіки (так звана "шокова терапія") можлива лише за наявності об'єктивних і суб'єктивних передумов. Інакше вона може спричинити економічний безлад та політичну конфронтацію.

На другому етапі трансформації відбувається закріплення демократичних процесів та інститутів на основі ухвалення нових конституцій і нових законів про вибори. Проводяться демократичні вибори, формується стала демократична коаліція — нова політична еліта. Створюється законодавча база відносин власності та підприємництва, банківська система. Здійснюється мала і середня приватизації. Відбуваються суттєві зміни в соціальній структурі на основі появи нового класу власників і підприємців.

Вирішення завдань другого етапу дає змогу перейти до третьої, кінцевої фази, якій притаманна політична стабілізація демократії й економічне піднесення. Демократичні процеси набувають незворотнього характеру, утворюється стабільна демократична партійна система. Формується демократична культура і підприємницька традиція. Відбувається становлення системи незалежних судових органів та демократичної правової культури. Здійснюється велика приватизація. На основі значних іноземних інвестицій проводиться реструктуризація виробництва. На перебіг демократичних перетворень, їх темпи, а отже, й тривалість основних фаз посткомуністичної трансформації впливають як об'єктивні, так і суб'єктивні чинники, зумовлені ступенем підготовленості різних країн до політичних, економічних та ідеологічних змін:

— тривалість комуністичного режиму і ступінь знищення усіх виявів приватної власності та громадянського суспільства;

— рівень політичного та економічного лібералізму, що дозволялися комуністичною владою низки країн останніми роками свого панування (режим Кадара в Угорщині, Терека й Ярузельського в Польщі);

— рівень догматизму комуністичної еліти та її відданості старому режиму;

— чисельність нової еліти й наявність у неї політичної волі для здійснення рішучого переходу до демократії;

— ступінь консолідації суспільства довкола ідеї трансформації, розвиненість інститутів громадянського суспільства;

— фінансово-економічне становище країни, доступність ресурсів;

— характер стосунків з міжнародним співтовариством;

— гострота і складність додаткових проблем, які доводиться вирішувати в період трансформації: наявність чи лише становлення власної держави і національної еліти, повноцінність структури економічного комплексу тощо.

Отже, залежно від об'єктивних і суб'єктивних умов, для переходу до суспільства з вільною ринковою економікою і плюралістичною політичною системою кожна з посткомуністичних країн перебуває на різних етапах перетворень, здійснює їх різними темпами, з різною послідовністю. Неоднаковим є і ступінь незворотності трансформаційних процесів. За цими ознаками дослідники виділяють чотири групи країн (табл. 11.4).

Звичайно, запропонований поділ посткомуністичних суспільств за темпами демократичних і ринкових перетворень є досить умовним. Країни розвиваються украй нерівномірно, й одні можуть вирватися вперед, а інші — відставати. Деякі держави взагалі важко з упевненістю віднести до тієї чи іншої групи, передусім через несинхронність змін у економічній та політичній сфері. До таких, наприклад, належать Білорусь і Туркменія.

Таблиця 11.4. Групи країн за етапами перетворення

У деяких аспектах політичного розвитку найближчими до них є Узбекистан та Казахстан. Однак загалом наведений аналіз свідчить, що посткомуністичні перетворення в різних державах відрізняються як за змістом, так і за темпами: якщо деякі країни остаточно стали на шлях демократичного розвитку, або, принаймні, принципово визначилися в перспективах переходу до демократії, то частині з них це ще належить зробити.