Політологія - Логвина В.Л. - Тема 3. ПОЛІТИЧНА ДУМКА ХХ СТОЛІТТЯ

Загальні положення

Зростання ролі політики, її вплив на економіку, ідеологію, культуру - характерне явище XX ст. Об'єктивно це пояснюється розвитком індустріального суспільства, демократизацією громадського життя, ускладненням суспільних структур, посиленням політичної активності народу тощо. Це століття докорінних змін у світі, століття революцій, світових війн, розвитку демократії на Заході й її становлення на Півдні, Півночі, Сході. Процеси політичних перетворень викликали до життя нові теорії про політику, які сформувалися на науковій базі, утвореній попередниками. Водночас у сучасних концепціях використовуються ідеї, моделі, правила політичної ери, що притаманні людству на рубежі XX-XXІ ст. У зв'язку з цим вже на початку XX ст. збільшується кількість дослідницьких робіт у галузі політики, оформлюється політологія як самостійна наука.

Мета теми - з'ясувати генезу сучасної політології, основні її напрямки дослідження та нові тенденції, ознайомитися з теоріями видатних фахівців XX ст., розробки яких становлять теоретичні й методологічні основи багатьох цікавих, аргументованих, адекватних реальності досліджень у царині політичної науки.

Завдяки вивченню досягнень різних політологічних шкіл студент підготується до поглибленого вивчення спеціальної літератури з окремих аспектів політології, вільного пошуку власної думки для самостійного розв'язання суспільних проблем сьогодення з урахуванням знахідок світової політичної думки.

План лекції

1. Генеза політичних ідей на початку - наприкінці XX ст.

2. Основні напрямки досліджень національних політологічних шкіл.

3. Політологія посткомуністичних суспільств.

1. Генеза політичних ідей на початку - наприкінці ХХ ст.

При розгляд першого питання важливо зрозуміти, що на початку XX ст. у світі виникла нова політична реальність. Вона пов'язана з оформленням масових політичних партій, які борються за владу і вплив на виборців; розвитком нових засобів масової інформації, здатних значною мірою впливати на громадську свідомість мас; потребою перебудови традиційної конфігурації відносин панування підпорядкування у суспільстві. Тому вже наприкінці XX ст. існуючі класичні політичні теорії стають неефективними.

Усупереч критичному осмисленню реалій індустріально-ринкової цивілізації К.Марксом більш виправданою в історичній перспективі виявилася парадигма лібералізму А. Токвіля. Саме соціальний консенсус, а не конфлікт став основою капіталістичного розвитку у XX ст. А мислителі, які по-новому подивилися на політику й перейшли від аналізу формальної структури влади до досліджень її реальної організації, значною мірою визначили загальний напрямок політичних досліджень у XX ст.

Генеза політичних ідей цього періоду характеризується тими проблемами, що були поставлені політичною наукою в різні періоди століття і є предметом обговорення та подальшого дослідження в сучасних умовах політичного життя.

Теорія еліт. її засновниками були італійські політологи Гаетано Моска (1856-1941) і Вільфредо Парето (1848-1923), які поставили собі за мету показати, яким чином і хто насправді керує суспільством.

Провідна ідея Г. Моски передбачала створення владного класу, диференціацію владних функцій, згідно з якою влада перебувала й повинна перебувати в руках меншості - еліти, тобто класу, який править, виконує свої політичні функції, монополізує владу, дістає вигоди із своєї влади. На думку Г. Моски, скрізь виникають два класи - правлячий клас і підпорядкований клас. Другим, численнішим класом, керує перший. Він його також контролює. Проте таке становище підпорядкованого класу не є перешкодою для поступового проникнення кращих представників мас в еліту.

В. Парето визначив еліту як клас, що складається з людей найбільш продуктивних і здібних у царинах своєї діяльності. Еліту як головний клас він поділяє на правлячу і не правлячу. Правляча еліта включає тих, хто безпосередньо бере участь у правлінні. Не правляча еліта - це інтелектуали, ідеологи, бізнесмени, політики тощо. Серед еліт має місце розмежування на "левів", які використовують силу, та "лисиць" - експертів з обдурення й спекуляції. Тому для збереження соціальної рівноваги потрібна циркуляція еліт. Учений наголошував на принциповій важливості зміни одного різновиду еліт іншими, на необхідності її якісно-оцінних характеристик. Тим самим він зробив крок у бік ціннісної інтерпретації еліт.

Функціонування демократії, на думку італійських учених, неможливе без координації та організації її з боку організованої меншості, інакше вона міф, який немає нічого спільного з реальною політичною дійсністю.

Таким чином, Г. Москою і В. Парето були поставлені актуальні проблеми структури політичної влади й звернена увага на груповий характер реалізації будь-якої тези про те, що функціонування демократії є неможливим без організації та координації її розвитку з боку еліти. Це стало наскрізною темою політичної думки ХХ ст. Більш детальніше можна познайомитися з теоріями еліт при вивченні теми курсу "Політичне лідерство та політичні еліти".

Політична теорія М.Вебера. Значною мірою на формування сучасної парадигми політичної науки вплинули праці німецького філософа, соціолога, історика Макса Вебера (18641920). Він перший з європейських учених, котрий усвідомив фундаментальність феномена влади та вторинність державно-правових інституцій, відмовився від суто юридичного уявлення про владу. Стрижневою лінією його міркування є тлумачення панування як влади , що дає право керувати одним і вимагає послуху від інших. Вебер розробив соціологію панування, використавши три головних типи легітимного (суспільно визнаного панування).

Перший тип - традиційне панування, що ґрунтується на переконливості у святості традицій, законності репрезентованих ними органів, на пануванні авторитету володаря. Другий тип - раціонально-правове або легальне панування - визначає підкорення не особі, а визначеним у суспільстві законам. Для забезпечення такого типу панування необхідний професійний апарат (раціональна бюрократія). Третій тип легітимного панування - харизматичне панування, яке передбачає безумовну та ірраціональну віру в надприродні якості лідера. Структура панування подана так: 1) панівна меншість - еліта; 2) апарат управління - функціонери; 3) підпорядковані пануванню маси.

Веберівське переосмислення ідеї класичної демократії полягало в тому, що система легального панування потребує джерела додаткової легітимації з боку традиції та/або харизми. Тим самим учений пропонує концепцію плебісцитарної демократії на чолі з вождем, який стоїть над усіма іншими центрами і силами влади. Демократична система, на його думку, може бути легітимізованою через комбінацію кількох систем відносин панування/підкорення:

♦ професійний апарат керівництва (формально-раціональний засіб реалізації влади);

♦ плебісцитарний вождь (який визначає політичний курс, що здатний захопити маси);

♦ парламент (критично-контрольна інстанція традиційного типу).

Як бачимо, вирішальне значення відведено вождеві й бюрократії, другорядна роль - парламенту, що пояснюється негативною оцінкою ним політичних партій, які, на думку Вебера, були органами партійної ієрархії.

Таким чином, теоретична спадщина М.Вебера (поняття типів панування, раціональної бюрократії, плебісцитарної демократії, харизматичного лідерства) стали парадигмальними основами сучасних політологічних студій, а його праці залишаються теоретико-методологічною домінантою політології ХХ ст. До ідей М.Вебера ми будемо повертатися неодноразово, вивчаючи базові теми курсу політології.

"Залізний закон олігархії Р.Міхельса. Роберт Міхельс (18761936) - один із визнаних класиків сучасної політичної науки. У так званому "залізному законі олігархії" він поєднав і довів до логічного завершення ідеї, накреслені теорією еліт Г.Моски і В.Парето та теорією типів панування М.Вебера. Р.Міхельс стверджував, що сама структура кожного організованого суспільства викликає необхідність в еліті. Зміст його закону можна витлумачити в такій спосіб: у будь-якій організації, незалежно від її масштабів, керівники стають необхідними для успіхів її діяльності та для її збереження. Природа організації така, що вона наділяє владою й привілеями лідерів, у той же час даючи їм можливість не бути контрольованими й відповідальними перед членами організації. За будь-якої демократії головні рішення приймає переважно олігархія. Але її гарантом може бути суперництво олігархій.

!деї Р.Міхельса знайшли продовження у працях французького ученого М.Дюверже, німецького політолога З.Неймана, англійського соціолога Р.Маккензі. При вивченні теми курсу "Політичні партії та громадські організації і рухи" ми будемо до них звертатися.

Теорія "зацікавлених груп" А.Бентлі. Артур Фішер Бентлі (1870-1957) започаткував теорію зацікавлених груп у праці "Процес керівництва. Вивчення громадських рухів" (1908). Відомий американський теоретик намагався обґрунтувати реальну роль політичних партій, політичного лідерства у політичному процесі, їхній вплив на діяльність державних інститутів.

Теорія А.Бентлі виходить з того, що діяльність людей, визначувана їхніми інтересами, структурується за напрямками через різні "зацікавлені групи". Це постійно-мінливий процес, при якому відбувається тиск громадських сил (інтересів) на уряд (владу) з метою змусити його підкоритися їхній волі. У цьому процесі сильні групи домінують й примушують підкорятися собі слабші; а державне керування, таким чином, включає до своїх функцій адаптацію, врегулювання конфліктів та досягнення рівноваги між протидіючими групами.

Таким чином, аналізуючи політичний процес крізь призму спільних інтересів різних груп, А.Бентлі накреслює контур процесуальної інтерпретації теорії демократії.

У рамках теорії демократії склалися сучасні теорії правової держави і громадянського суспільства. Видатними теоретиками теорії демократії є американські учені Ліпсет, Даль, австралійський і американський економіст і соціолог Й.Шумпетер, Д. Сар-торі та ін. їх ідеї і теорії стануть основою при вивченні теми курсу "Демократія: сутність, форми та роль у суспільстві ".

Доктрина технократії. Виникнення цієї доктрини пов'язується з іменем американського професора Т.Веблена (1857-1929) й пояснюється посиленням впливу на політику науки і техніки. В таких умовах влада все більше концентрується в руках управляючих (менеджерів), радників, експертів тощо. Виникає нова соціально-політична система - технократія. Влада технократів виходить не з інтересів суспільства, а з досягнень науки в інтересах суспільства. Ця доктрина має багато послідовників Г.Саймона (науково-управляюче суспільство), Д.Белла (пост-індустріальне суспільство), Б.Беквіта (експертократія), З.Бже-зинського (технотронне суспільство) та ін. У 70 - 80-ті рр. виник і дістав визнання новий концептуальний перегляд ролі науки, метою якої стає забезпечення передумов виживання суспільства загалом. Автори синергетики (І.Пригожин, І.Стен-герс, Г.Ніколі, Г.Хакен, Г.Хенке, М.М.Моїсеєв, С.П.Курдюмов, Є.М.Князева та ін.) переосмислюють традиційні уявлення про соціальні процеси, визначають тактику політики, яка має бути гнучкою, відповідною не тільки конкретним умовам, а й їх швидким змінам.

Концепція тоталітаризму. Тоталітаризм - це феномен ХХ ст. З приводу концепції тоталітаризму точаться нескінченні дискусії, які особливо загострюються при віднесенні певних реальних режимів до тоталітарних. Значне місце вони займають у працях німецько-американського політолога Хани Аренд (19021973), австро-американського Фрідріха Фон Хайєка (1899-

1988), російського філософа М.О.Бердяєва (1874-1948), французького соціополітолога Раймона Арона та ін. З характеристикою тоталітарних суспільств, головною рисою яких є перетворення особистості у представника "маси", ми познайомимося при вивченні теми "Політичні режими сучасності".

Світ кінця ХХ ст. відзначається цивілізаційною різноманітністю, він значно більше політизований ніж за будь-якої попередньої доби. Свідченням цього є, передусім, утворення у кінці ХХ ст. великої кількості суверенних держав, які намагаються зберегти політичну незалежність. Цей процес супроводжується виникненням дедалі більшої кількості внутрішніх і зовнішніх проблем, що активізують політичну поведінку громадян й вимагають розв'язання проблем геополітики і міжнародних відносин.

Таким чином, розгляд генези політичних ідей і теорій ХХ ст. (далеко не всіх) показує, що розвиток політології пов'язаний з теоретичними потребами суспільного життя, реаліями дійсності, що потребують свого теоретичного і ідеологічного осмислення.

Різноманітність напрямків, проблематики, теорій і парадигм до вивчення політики, відсутність загальної методологічної бази - така загальна картина політології ХХ ст.