Політологія - Логвина В.Л. - 2. Основні напрямки досліджень національних політологічних шкіл

Розглядаючи основні напрями розвитку політичної думки ХХ ст., слід мати уявлення про політологічні школи, які забезпечують її розвиток.

Політична наука США. Ще у 1880 р. у Колумбійському університеті була організована перша школа політичної науки, а у 1903 р. утворилася американська асоціація політичних наук.

Особливістю розвитку політології США є її емпірична спрямованість, опора на соціологічні та соціально-психологічні методи і підходи. В 20-30-х рр. "чиказька школа" проголосила актуальність вивчення людської поведінки в інституціях, групах, політичному процесі у цілому. Для цього з експериментальної психології було запозичено ідею вивчення поведінки людей за допомогою аналізу їх настанов (attitude), які можуть бути виміряні й обчислені за допомогою анкет та інтерв'ю. Старійшина американської політичної науки Ч.Мерріам приділив увагу її методології, виступаючи за рішучу заміну описових констатуючих міркувань про політику науковими дослідженнями, що повинні мати нормативний характер. Його учень і послідовник Г.Лассуелл також розвинув ідею про політичне дослідження у справжню науку. В передмові до книги "Влада і суспільство", написаної у середині ХХ ст. , Г.Лассуелл підкреслював, що факти самі по собі - це просто набір деталей і вони не мають іншого сенсу, ніж бути грунтом для гіпотез. Проте, оскільки епоха потребує не споглядальності, а науки, засвоєння якої сприяє високопрофесійній дії, заклик не нехтувати теорією задля практики має принципове наукове і методологічне значення.

Таким чином, біхевіористська парадигма політичних досліджень стала методологічною орієнтацією політичної науки США. Вона розвивається на основі соціального аналізу поведінки виборців і суспільної думки (Кей), політичного лідерства й еліт (Лассуелл), політичної соціалізації (Істон, Лейн), політичної культури (Алмонд, Верба), бюрократії (Ла Паломбара), процесу прийняття управлінських рішень (Саймон) та інші.

Незважаючи на глибоке проникнення біхевіоризму в політологію США, він час від часу зазнає масової критики фахівців за надмірну захопленість фактами, просту описовість тощо. Не виключено, що саме це вплинуло на зародження в його ж рамках постбіхевіоризму.

Головні принципи постбіхевіоризму більш ніж десятиріччя тому виклав Д.Істон. їхні складові такі:

♦ дослідження й конструктивний розвиток проблеми цінностей;

♦ відображення сучасного конфлікту, який існує в суспільстві у ставленні до ідеалів;

♦ визначення мети - привернути увагу до потреб свого часу, використати знання про цінності для розв'язання соціальних і політичних проблем.

Отже, постбіхевіоризм передбачає певну орієнтацію на фундаментальні дослідження (зокрема, на проблеми соціальних функцій цінностей, взаємовідносин між цінностями, їхньої ролі у житті людей тощо).

У сучасних умовах кінця ХХ ст. основними напрямками політичних досліджень США є:

♦ вивчення досвіду американського управління і політики (виборчих технологій, політичного лідерства, політичної поведінки та ін.);

♦ міжнародні відносини;

♦ розробка змісту і методів прикладної політології, що досліджує практичні аспекти функціонування політики в різних сферах суспільного життя.

Видатні політологи США: Д.Істон, З.Бжезинський, Ф.Хайєк, Р.Даль, Р.Такер, Ч.Еліот та ін.

Англійська політична наука розвивається у двох напрямках -економічному (політика розглядається як сфера раціональної діяльності людей, що намагаються мати максимальну користь) і соціальному, який намагається побачити у політичній поведінці людей результат впливу (неусвідомленого) культурних традицій і цінностей. Переважання емпіричного підходу в межах цих напрямків обумовлено впливом американського досвіду. До найбільш актуальних проблем політології належать: партійні системи і проблеми політичний партій (Д.Карндорф, Р.Блейк, Х.Пеллінг, А.Бітті), корпоративізм у зв'язку з проблематикою груп тиску, політична поведінка і політична культура (Р.Маккензі, Д.Батлер, А.Сілвер, Д.Стоукс, Р.Роуз та ін.).

Французька політична наука. її появу пов'язують з іменами А.Есмена, Л.Дюги, М.Оріу наприкінці ХІХ ст. Але своїм розвитком і авторитетом вона зобов'язана Р.Арону і М.Дюверже. Ці учені розглядали політичну науку не просто як додаток до конституційного права, а як самостійний напрямок досліджень. З часів сформованого М.Оріу поняття "політичний інститут" інституційний підхід до вивчення політики дав змогу французьким політологам розширити межі політичних досліджень і радикально змінити самий їх характер. Політична наука Франції звернулася до вивчення проблем демократії, тоталітаризму (Р.Арон), "політичного поля" (Д.Гаслі, М.Оферле, Б.Ларуа, П.Бурд'є), пропонує авангардні постмодерністські стратегії політичних досліджень (М.Фуко, Ж.-Ф.Ліотар, А.Турен та ін.). Досить сильні позиції у Франції займають проблеми традиційної політичної науки - конституційне право і дослідження державних інститутів.

Палійська політична наука. На відміну від інших країн Західної Європи в Гталії розвиток політичної науки продовжився не відразу після перемоги над фашизмом. Справа в тому, що в італійському суспільствознавстві панувала думка, на яку звертав увагу ще Г.Моска, що потрібно розвивати традиційні дисципліни (філософію, право, економіку, історію, географію), які мають своїм об'єктом ті чи інші аспекти політики. Розповсюдженню політичної науки протидіяли, як і на початку XX ст., дві сили - армії юристів та істориків.

Відродження політичної науки почалося з повернення до спадщини Г.Моски і В.Парето, видання перекладів праць Р.Міллса, Р.Дарендорфа, М.Дюверже та інших політологів США і Західної Європи. Роль ініціатора відродження політичної науки в Пали належить "флорентійській школі", особливо Дж.Сарторі.

Перші емпіричні дослідження пов'язані з вивченням політичної, особливо електоральної поведінки населення, організаційної структури і діяльності італійського парламенту, політичної системи взагалі. Головна заслуга Дж.Сарторі - це теорія "конкурентної демократії". Демократія повинна бути, на його думку, селективною поліархією і поліархією гідності. Він вчасно поставив питання про співвідношення демократії і політичної культури пануючої еліти, доказуючи, що країна не може мати політичний клас кращий, ніж її політична культура. Роботи Дж.Сарторі набули міжнародного визнання.

Німецька політична думка зберігає теоретико-філософський характер, продовжуючи традиції німецької класичної філософії.

Тому структуру сучасної німецької політичної науки можна поділити на три великі блоки:

1) фундаментальну політичну філософію і дослідження науково-методологічних принципів політичної науки;

2) державознавчі концепції, пов'язані з традиційною філософією держави і загальним ученням про державу в юриспруденції;

3) глобальні політико-соціологічні теорії суспільства.

Перший, політико-філософський блок, представлений нормативно-онтологічною теорією, що має своїм завданням визначити цілі й норми політичної діяльності, зорієнтувати її на певні моральні й соціальні цінності. Інакше кажучи, вона зорієнтована на те, що поєднує людей, а не на те, що людину відособлює. В основі її - теза про потребу поєднання у практичній діяльності етики і політики (Г.Майєр, Е.Фегелін, Л.Страусс, А.Берг-штрассер, В.Хенніс та ін.).

Неопозитивістський напрямок критичного раціоналізму заперечує ідентифікацію політики й етики. Прибічники цього напрямку вважають, що політика не має за мету досягти загального щастя, а побудова досконалого суспільства взагалі неможлива. Тому її завдання випрацьовувати процедури і прийоми "плавання" у ситуації перманентних конфліктів і "фундаментальної людської недосконалості" (К.Поппер, Г.Альберт, К.Байме, Г.Лембрух та ін.).

Другий блок політичних теорій містить різноманітні теоретичні концепції держави: "тотальної держави", що тотожна самому суспільству (К.Шмітт), політичної соціології держави (Г.Хеллер, О.Штаммер - держава - це суспільне об'єднання, що як вища інстанція забезпечує упорядковану узгодженість усіх суспільних дій на певній території).

Третій блок німецької політичної науки складають глобальні політико-соціологічні теорії: "радикального функціоналізму" Н.Лумана, "активізованої громадськості" Ю.Хабермаса, "теорія конфлікту" Р.Дарендорфа, які торкаються проблем демократії й суспільства у цілому.

Досить потужні політологічні школи склалися в Канаді, Бельгії, Голландії, Данії, Австралії. Ще у 1970 р. було створено

Європейський консорціум для політичних наук і досліджень. Скандинавська асоціація політичних наук об'єднує політологів Норвегії, Швеції, Фінляндії.

Політична думка в Україні ХХ ст. Особливості української політичної думки початку ХХ ст. визначалися тим, що вона розвивалася в соціальному середовищі, в якому зникали спадково-майнові ознаки, руйнувався сільський традиційний спосіб життя і замість аграрного поставало масове індустріальне суспільство.

З огляду на розмаїття ідей розвиток української політичної думки ХХ ст. не був суспільним потоком, а являв собою кілька паралельних і окремих, хоча взаємозалежних напрямків.

Народницько-демократичну традицію України, яку започаткували Кирило-Мефодіївське товариство (1846 р.), В.Антонович, М.Драгоманов, С.Шелухін (1864-1939) та ін., підкреслюючи необхідність спиратися в майбутньому державному будівництві на власний політичний досвід та історичні традиції.

Позиції демократичного народництва політично ослабли у 20-30-х рр. ХХ ст. Це було викликано появою досить потужних альтернативних рухів - інтегрального націоналізму, націо-нал-комунізму та націонал-демократії., усвідомленням провини українських соціалістів за поразку у національно-демократичній революції 1917 - 1920 рр.; кризою демократичних режимів у загальноєвропейському масштабі; становленням тоталітарних режимів.

У 30-50-х рр. ХХ ст. соціалістичні ідеї (немарксистського характеру) в еміграції намагалися розвивати В.Винниченко

(1880-1951) та І.Багряний (1906-1963). В.Винниченко (основна праця - "Конкордизм") виступив зі спробою обґрунтування нового суспільного ладу, який має поєднувати кращі здобутки комуністичної та капіталістичної систем. Фактично це був український варіант доктрини конвергенції, висунутої на Заході в 50-60-х рр. І.Багряний умотивував потребу відмовитися від тоталітаризму (у вигляді комунізму, інтегрального націоналізму, фашизму) та переорієнтувати свою діяльність на поширення демократії, через дезінтеграцію СРСР.

Ліберальні традиції, започатковані в Україні М.Драгомано-вим (1841-1895), у 70-80-х рр. ХХ ст. були сприйняті українським дисидентським підпіллям і знайшли вияв у правоза-хисній діяльності (зокрема в діяльності та програмних документах Української Гельсінської групи). Тоді й було порушено питання політичної незалежності України з дотриманням прав і свобод особистості. А вже в першій половині 90-х рр. ХХ ст. носіями ліберального світогляду стали майже 10 політичних партій (Ліберально-патріотична партія України, Аграрно-демократична партія України, Народно-демократична партія України та ін.).

Консервативні традиції наукової думки знайшли відображення в позиціях таких відомих мислителів України, як В.Липинський (1882-1932), С.Томашівський (1875-1930), В.Ку-чабський (1895-1945). Усіх трьох найвпливовіших представників українського консерватизму об'єднували такі ідеї: визнання провідної ролі держави в суспільно-політичному житті, критичне ставлення до націоналізму та російського більшовизму, визнання керівної ролі політичної еліти у державотворчому процесі.

Націонал-комуністичні ідеї, що були особливо поширені на початку ХХ ст. (М.Хвильовий (1893-1933), О.Шумський (18901946) набули "другого дихання" в Україні в 60-ті р. ХХ ст. (І.Дзю-ба, Л.Плющ, М.Руденко та ін.). Проте хоча вони і мали місце у науковій думці України, на практиці виявилися утопічними й нежиттєздатними.

Як модернізований напрям політичної думки України у ХХ ст. став інтегральний націоналізм, виникнення якого пов'язують з ім'ям М.Міхновського (1873-1924). Досягнення повної незалежності України, "Україна для українців" мислитель вважав метою-максимумом. Віра в націю як найвищу суспільну цінність сягнула гіпертрофованих розмірів в ідеологічних конструкціях

Д.Донцова (1883-1973), М.Сціборського (1897-1941), С.Бандери (1906-1959), Я.Стецько (1912-1986). У час, коли тоталітарні рухи здобували перемоги в Європі (20 - 30-ті рр.), їх ідеї набули величезної популярності, а після краху фашистського й нацистського режимів Італії та Німеччини, поразки УПА в боротьбі проти СРСР швидко втрачали соціальну базу.

Націонал-демократичні ідеї в Україні знайшли наукове обґрунтування в працях С.Дністрянського (1870-1936), С.Рудницького (1877-1937), В.Старосольського (1878-1942), О.Ейхельмана (1854-1943). Базовими для націонал-демократичного напряму були такі засади: обґрунтування права українського народу на самовизначення, домінування суверенності нації над суверенністю держави, ідеї демократичного політичного режиму і республіканської форми правління як основи політичного ладу української нації. Можна вважати спадкоємцями цих ідей представників сучасних правоцентристських партій України (Народний рух України та деякі інші).

Отже, українська політична думка ХХ ст. представлена різними напрямами, мала за мету обґрунтування наукової концепції української державності, національної свідомості, політичної орієнтації українського народу. її аналіз свідчить про те, що представники різних позицій зробили значний внесок в розробку української і світової політичної науки.

Таким чином, національні політичні школи, досліджуючи ті чи інші проблеми політики, внесли вагомий внесок у розвиток світової політичної думки ХХ ст. й розширили наші уявлення про політологію як науку. В Україні ж розвиток політології як науки став можливим лише з набуттям країною незалежності. А українська політична думка, незважаючи на вплив російських інтелектуально-політичних течій, мала свої особливості розвитку у ХХ ст.